20. ОРФОГРАФІЯ, ЇЇ РОЗДІЛИ. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ.


Орфографія (від грецького orthos – правильний, grapho – пишу) – система загальноприйнятих правил,
що визначають способи передачі мови в писемній формі.

Як синонім вживається термін правопис. Проте цей термін має ширше значення – включає в себе також
пунктуацію.


О. тісно пов’язана з графікою. Але О. і графіка нетотожні. Графіка є засобом, інвентарем
орфографії, а О. – це правила вживання графічних засобів.


Основні розділи укр. орфографії

Укр. о. має наступні розділи:

1)      передача літерами фонемного складу слів,

2)      передача морфемного складу слів (правопис префіксів, суфіксів),

3)      написання слів разом, окремо і через дефіс,

4)      вживання великої та малої літери,

5)      графічні скорочення слів

6)      перенос слів з рядка в рядок,

7)      вживання апострофа та інших небуквенних графічних знаків.


Принципи орфографії

Принципи о. – це закономірності, на основі яких виробляються орфографічні правила.

Основу української орфографії складають два головні принципи: фонетичний і морфологічний.

Крім того, для української мови  важливі історичний (традиційний) та диференційний
(розрізнювальний) принципи.


а) Фонетичний принцип

За цим принципом слова пишуться так, як вони вимовляються:

1) літери О, Е після шиплячих:

шостий – шести, жонатий – женити, чотири – четвертий;


2) О→А  літера А на місці колишнього О перед складом з наголошеним á:

калáч, гаря́чий, багáтий, хазя́їн;


3) префікс С- перед кафе птах: сказати, спитати, сфотографувати;


4) слова з групами приголосних, у яких відбулося спрощення: сонце, корисний, міський;


5) слова, у яких відбулося чергування приголосних перед суфіксами -ств-, -ськ-:

Г, Ж, З + -ський, -ство → -ЗЬК(ИЙ), -ЗТВ(О): Прага – празький, Париж – паризький,

К, Ч, Ц + -ський, -ство → -ЦЬК(ИЙ), -ЦТВ(О): козак – козацький, козацтво;

Х, Ш, С + -ський, -ство → -СЬК(ИЙ), -СТВ(О): товариш – товариський, товариство;


6) слова з подвоєнням: життя, каяття, ніччю, річчю.


б) Морфологічний принцип

МП вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимовляється.

За морфологічним принципом пишуться:

1) Е та И на позначення ненаголошених Е та И, О перед наголошеним у:

село [се^ил^оó] – села [сéла], живе [жи^евé] – жити [жи́ти^е], голубка [г^оо^ул^оýбка] – голуб
[г^оóл^оуб];

2) збереження фонеми З у прийменниках і префіксах З-, РОЗ-, БЕЗ-, яка перед шиплячими вимовляється
як Ж, або навіть Ш у швидкому мовленні чи недбалій вимові: з жиром -  [ж:]иром, безжурний -
бе[ж:]урний


3) збереження фонем в дієслівних формах на -ШСЯ , -ТЬСЯ:

б’єшся - [бjéс':а], робиться [р^оóби^ец’:а];


4) збереження фонем кореневої морфеми, незважаючи на фонетичне спрощення:

шістнадцять [ш’існãц'а т'], спортсмен [сп^оорцмẽн];


5) збереження прийменника З перед словами, що починаються з глухого приголосного: з тобою
[ст^ооб^оój^оу], з хати [схáти^е].


в) Історичний (традиційний) принцип

ІП полягає в тому, що написання зберігається традиційно, не спираючись на вимову чи морфологічну
будову.

За традицією:

1) позначаємо звукосполучення шч однією буквою Щ,


2) вживаються букви Я, Ю, Є, Ї.


3) Тільки традицією пояснюються написання слів:

багатий, багатир (bohatý, boháč)× богатир (bohatýr).


4) Жодними правилами не пояснюється написання И та Е у словах як:

кишеня, левада, кочегар, лиман, їхній правопис слід запам’ятати.


5) Цей принцип застосовується при написаннях разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках,
правопис яких необхідно запам’ятати або користуватися словником:

до речі, навесні, пліч-о-пліч, ввечері.


г) Диференційний (розрізнювальний) принцип

За цим принципом однозвучні слова пишуться по-різному, тому що мають різне значення.

1) вживання великої та малої літери залежно від значення слова: віра – Віра, чорне море – Чорне
море, кривий ріг – Кривий Ріг.


2) написання слів разом і окремо: вгору – в гору, невисокий – не високий, немає – не має, сонце –
сон це.


3) написання деяких закінчень, що залежать від конкретного значення слів: апарата (пристрій) –
апарату (державного), терміна (слово) – терміну (стосується часу).


У жодній мові орфографія не базується виключно на одному принципі, можна говорити лише про
переважальний принцип. Український правопис у цілому можна визначити як фонетично-морфологічний.


Правила українського правопису кодифіковані та видані під назвою «Український правопис» у 1993 р.