Вправа 1, ст. 226


7. Коли стемніло, подув зі сходу вітер, холодний, пронизливий; усе змовкло, потяглися калюжами
крижані голки, і в лісі стало непривітно, глухо, відлюдькувато, запахло зимою.


8. З півночі, закриваючи край небосхилу, швидко наповзала темно-синя хмара, вітер дув різкими
поривами, щоразу стаючи все сильнішим.


9. Погода вже прояснилася й обіцяла нам тихий ранок, зірки спліталися на далекому небосхилі в
незвичайні узори й одна за одною гасли, блідий відблиск сходу розливався по темно-синьому небу,
поступово освітлюючи схили крутих гір, укритих чистими снігами.


10. Гуров подивився на неї – і серце у нього стислось, і він зрозумів, що для нього тепер на всьому
світі немає ближчої, дорожчої, важливішої людини; ця маленька жінка, що загубилася у натовпі, нічим
не примітна, з вульгарною лорнеткою в руці, наповнювала тепер усе його життя: вона була його горем,
радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе, - і під звуки поганого оркестру, бряжчання
скрипок він думав про те, яка вона прекрасна.


Вправа 2, ст. 227


1. Буря почалася тільки-но сіло сонце, гори затихли, сховавшись у сутінках, які прорізала пряма, як
спис, блискавка; гроза тривала годину – і все стихло.


2. Пагорби вже врізали свої чорні тіні в золото вечора, рівнини починали горіти рівним невичерпним
світлом, у цій країні вони роздають своє золото з тією ж щедрістю, з якою ще тривалий час після
закінчення зими ллють свою снігову білизну.


3. Мов човен, що пройшов за хвилеріз, літак зайшов у захищені води; там, унизу, під літаком лютує
ураган; там зовсім інший світ – три з половиною тисячі метрів, пронизаних шаленими поривами вітру,
смерчами, блискавками; цей світ однак повернув до зірок своє обличчя з кришталю й снігу.


4. Підходжу до тріщини, дивлюся вниз – дна не видно, звертаю, щоб продовжити шлях до центру
льодовика, тому що на цій висоті там менше тріщин, підйом важкий, але відносно безпечний, і
надвечір мені вдається досягти вершини.


5. Усі ці роки ми чекаємо когось, хто зрозуміє нас, прийме нас такими, якими ми є, ми чекаємо того,
хто дасть нам щастя, а не докори, тільки зараз я починаю розуміти, що цей хтось – це обличчя, яке
ми бачимо в дзеркалі.


6. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об’єднує людей, адже єдина справжня розкіш
– це розкіш людського спілкування, саме воно, спілкування, а не матеріальний статок – попіл, який
не дає нічого заради чого варто було б жити, – дає найкращі години в житті.