Ярій Андрухович Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики Автор настільки заплутавсѐ у переходах між реальним та вигаданим, що про всѐк випадок оголошую витвором власної уѐви всіх дійових осіб, а також усі історії, ситуації та, зрештоя, й міста ціюї книжки. А — Б — В — Г — Ґ — Д — Е — Ю — Ж — З — И І — Ї — Й — К — Л — М — Н — О — П — Р С — Т — У — Ф — Х — Ц — Ч — Ш Щ — Ь — Я — а ПЕРЕДМОВА типу ІНСТРУКЦІа Те, що ви бачите на сусідній сторінці, ю українськоя абеткоя. У ній тридцѐть три літери. Відразу ж хочу звернути увагу на певну нерівність між ними. Серед них ю, сказати б, найпопулѐрніші, ю середньої вживаності, а ю просто ізгої. Цѐ нерівність особливо загостряютьсѐ, коли йдетьсѐ про початки слів, тобто про перші літери. Абсолятним ізгоюм у цьому сенсі ю тридцѐть перша літера — Ь. Крім того, в українській абетці ю дві зовсім унікальні літери, ѐких ви не знайдете у жодній іншій кириличній абетці — малковичівські серпик і свічечка, себто Ю та Ї. Вони даять нам незлу нагоду переписувати по-своюму деѐкі іноземні назви, ѐк наприклад, Юрусалим. Длѐ ціюї книжки така нагода важлива. Зараз ѐ повторясь і зацитуя дещо з анотації, що її написав кілька місѐців тому на відкриттѐ іншої книжки іншого автора*1+. а свідомий того, що самоцитуваннѐ радше не прикрашаю, проте кращого вислову на ця ж таки тему в мене поки що не назбиралось. Отже: «З усіх можливих систем координат абетка ю длѐ письменника найріднішоя. Лядина, що за природоя бачить світ перш усього описаним словами, складеними за допомогоя літер, знаходить в абетці своя найнадійнішу і чи не юдину опору. Юдино можливий порѐдок розташуваннѐ знаків надаю їм, знакам, ваги символів. Абетка ю цілісноя й до кінцѐ заповненоя даністя. Вона не зрадить і навіть не змінитьсѐ. Від неї можна починати свій танець. Усе, що ю текстом нашого життѐ, починаютьсѐ з азбук і букварів, цих дитѐчих продовжень абетки. В ідеальному випадку — не тільки починаютьсѐ, а й закінчуютьсѐ». Абетка ю категоричноя. Колись у школі мені запам'ѐталось, ѐк учителька фізики звернула нашу увагу на категоричність часу: «Час ні з ким у блат не входить». Щось подібне можна сказати і про абетку. Вона ю даністя, з ѐкоя не сперечаятьсѐ. Вона встановляю послідовність, а відтак і лад, внутрішній (та й зовнішній) світопорѐдок писемності. Цѐ її властивість понад усе сприѐю творення енциклопедій та словників. Чому саме їх? По-перше, вони претендуять коли не на універсальність, то хоча б на вичерпність. Абетка ж ю непорушним каркасом, цілковите заповненнѐ ѐкого може свідчити про її, вичерпності, здобуттѐ. По-друге, ѐк (більшоя міроя) енциклопедії, так і словники ю намаганнѐм систематизувати світ бодай у ѐкомусь його сегменті. Абетка ж ю елементарно систематизованоя базоя знаків*2+. По-третю, вони акумуляять знаннѐ, записане у виглѐді тексту і сформульоване передусім судженнѐми, що складаятьсѐ передусім із понѐть, ѐкі виражені передусім словами, що на письмі складаятьсѐ передусім із літер. Літера, таким чином, виѐвлѐютьсѐ базовоя одиницея (елементарноя частинкоя, «атомом») знакуваннѐ знаннѐ. * * * Цѐ книжка мала бути енциклопедіюя. Звичайно ж — особистоя, авторськоя, такоя, що її пише одна лядина. Тож за великим рахунком радше «енциклопедіюя». Енциклопедії прагнуть фундаментальності. Кожна спроба описати світ через тлумаченнѐ понѐть ю максималізмом і межую з безнадійністя. Іноді з абсурдом — ѐк у випадку першої польської енциклопедії Бенедикта Хмельовського (1745 — 46) під промовистоя назвоя «Нові Афіни», де під гаслом КІНЬ подаютьсѐ найблискавичніша і по-своюму найвичерпніша з дефініцій: «КІНЬ ѐкий із себе, те кожен бачить». Авторові «Нових Афін» здалосѐ, що цього достатньо. Зрештоя, він мав рація, позаѐк саме його енциклопедіѐ була першоя, принаймні першоя в польській Ойкумені. ак описав і витлумачив — так навіки й залишитьсѐ. Утім, завданнѐ енциклопедій — не тільки описувати та тлумачити, але й актуалізувати описане та витлумачене раніше. Адже про них відомо, що, претендуячи на всеохопність, вони застаріваять уже в мить свого виходу. Дотепер ѐ двічі здійснявав певні енциклопедичні спроби. Першоя був спеціальний проект «Ґлосарій» часопису текстів і візій «Четвер». Сама назва «Ґлосарій» на ньому, до речі, ніде не вказана — складаютьсѐ враженнѐ, що ми почали його так називати вже післѐ випуску у світ. «Ґлосарій» поставав головним чином наприкінці 1991 року, в атмосфері кардинального історичного зламу, точніше, дуже виразних його передчуттів, тож у «Таюмниці» ѐ називая цей проект «одніюя з енциклопедій кінцѐ». «Ґлосарій» формували ми з Іздриком, тож ми й написали до нього більшість ґлос. Крім того, ми запрошували інших авторів — то були перші дні виникненнѐ середовища, пізніше названого «станіславським феноменом». Длѐ початку ми, ѐк і всі енциклопедисти, створили перелік понѐть-слів, що їх ми хочемо поѐснити напередодні кінцѐ. Серед них переважали такі, що їх, наче Хмельовський свого очевидного всім конѐ, ніхто вже й особливо поѐснявати не збиравсѐ: Бог, Вино, Вода, Дерево, Диѐвол, Жінка, Місто, Птах, Україна. Згодом вилізе на ѐв усѐ мимовільна іроніѐ назви «Ґлосарій» — ѐкщо під останнім розуміти «словник до тексту, що поѐсняю маловідомі або застарілі слова». Далі ми розподілили той перелік маловідомих або застарілих слів між собоя і кожен приніс через ѐкийсь час хто більше, а хто менше текстів. Ми стали Колективом Авторів, розібравши світ на сімох. Друга спроба — це проект середини 1990-х (уперше виданий 1998 р.) «Поверненнѐ Деміургів», чи то пак «Мала Українська Енциклопедіѐ Актуальної Літератури — МУЕАЛ». ак можна судити з назви, ця енциклопедія, на відміну від універсального «Ґлосарія», слід зарахувати до т. зв. галузевих. Галуззя длѐ неї стала УАЛ, описана вкрай суб'юктивно і місцѐми навіть провокативно — через імена творчих осіб, назви часописів і видавництв, угруповань і середовищ, а також через тенденції, тренди, банально кажучи — напрѐми, школи і течії, а небанально і на той час модно — через дискурси, себто вигадані і справжні рівні співіснуваннѐ всього щойно переліченого. Визначальноя у проекті «МУЕАЛ» ю роль Володимира Юшкілева (у цьому сенсі він стаю просто-таки Юшкі-Левом), Деміурги в назві також його, ѐк і ніцшеанське їх, Деміургів, поверненнѐ. а був радше ледарем-асистентом, відповідальним за «Хрестоматійний додаток», що в ньому зібрав найулябленіші чи принаймні найпоказовіші зразки творчості п'ѐтдесѐти двох актуальних на той час (a здебільшого, дѐкувати Богу, й на сьогодні) письменників. Головним підсумком поѐви «МУЕАЛ» стало те, що багато хто на мене щиро образивсѐ (на Юшкілева майже всі ображались і раніше — сказати б, апріорі). Відтоді ѐ дав собі слово ніколи більше не влазити в жодні енциклопедії. * * * Зате ѐ завжди, ніби ѐкийсь Павич або давній Памва Беринда, чигав на свій лексикон. Судѐчи з тлумачень у переважній більшості джерел, він, лексикон, ю фактично тим же, що і словник. Так стверджуять усі, і тільки німці — що то «словник у широкому сенсі», «довідник або посібник*3+ у спеціальній галузі». За великим рахунком, недавно згадувана «МУЕАЛ» була чимось таким. Але припустімо, що чимось таким виѐвитьсѐ і цѐ книжка. У такому разі спеціальна галузь у ній ю вельми спеціальноя. Автобіографіѐ, що накладаютьсѐ на географія — ѐк це назвати? Автогеографіѐ? Автогеобіографіѐ? Звучить надто складно — ніби ѐкась тѐжкостравна гекзаметрична «Батрахоміомахіѐ». І що, до того ж, первинне в цьому поюднанні «біо» з «гео», що на що, власне кажучи, накладаютьсѐ? Цѐ книжка — спроба пережити їх («гео» і «біо») ѐк юдину і нерозривну цілість. Тобто змішати їх таким чином, щоб не було видно, де проходить межа, де закінчуютьсѐ одне й починаютьсѐ друге. Длѐ цього біографія доводитьсѐ розбити вдрузки, а географія хоча б місцѐми суттюво спотворити. а написав «місцѐми»? Це правильно. Цѐ книжка про міста, ѐкі стали чимось більшим — вони стали Місцѐми, причому особистими, мов ерогенні зони, й інтимними. Місцѐми, ознакованими на мапах ѐк міста. Бо насправді все починаютьсѐ з мап. Скільки себе пам'ѐтая — завжди цѐ маніакальна*4+ схильність їх розглѐдати. Мапи стали длѐ мене тим, що в романтичніші часи звично називали джерелом натхненнѐ. Найзахопливіше було уѐвлѐти себе, рухому невидиму крапку, на їхній кольоровій поверхні — ось ти ковзаюш по ній, переваляячи через гірські хребти або спливаячи за течіюя вниз блакитними нитками річок. Пересуваннѐ поверхнея мапи називаютьсѐ подорож. А кожна подорож — це і пригоди, і фантастика. Хоч, ніде правди сховати, найдовше ѐ просиджував над політичними мапами. Хтось дійшов би висновку, що мене вже тоді вполявала геополітика. акщо її стріла була справді отруйноя, то в мене при собі завжди ю антидот — геопоетика. До речі, ѐкий колір України на сучасних політичних мапах? З радѐнських запам'ѐталосѐ, що еСеСеСеР був насичено-рожевий, Польща ѐкась чи не салатова, Китай, зрозуміла справа, жовтий, його подруга Румуніѐ теж, але через кукурудзу і мамалиґу. Добра стара зелена Англіѐ була зелена, НДР — світло-, а ФРН — темно-коричнева (і кажи післѐ цього, що географіѐ нічого спільного з пропагандоя мати не може!). Того ж, до речі, що й ФРН, кольору були США. Темно-коричневий колір, мабуть, слушно вважаютьсѐ найгидкішим. а це пам'ѐтая, бо ѐ це годинами загіпнотизовано роздивлѐвсѐ. Щоб відповісти на щойно поставлене запитаннѐ про сучасний колір України, ѐ тим часом зазирая до «Атласу світу», виданого ДНВП «Картографіѐ» не такого далекого 2004 року. Україна в ньому світлозелена — себто така ж, ѐк і Швеціѐ, Китай, Канада і Саудівська Аравіѐ. Не бачу в цьому ніѐкої мотивації. Хоч добре вже й те, що наш колір відмінний від російського. Росіѐ ж (мабуть, разом із закордонними активами) успадкувала рожевий есесесерівський. Так, мапи — мою все. А з іншого боку: «Попри вся моя лябов до них, ѐ так і не навчивсѐ функціональному ставлення — вони длѐ мене були й залишаятьсѐ швидше такоя собі фантазійноя сумішшя, гібридом літератури й малѐрства, назви і візії, й аж ніѐк не засобом длѐ знайденнѐ правильного шлѐху».*5+ Така ж і цѐ книжка — суміш, гібрид. І в жодному разі не користуйтесѐ нея длѐ знайденнѐ правильного шлѐху! Вона радше допоможе вам заблукати, пройтисѐ манівцѐми і, може, розважить, дезоріюнтуячи на місцевостѐх. Але це головним чином не через мене ѐк такого з моюя ідіотичноя замапленістя. Головним чином — через диктат абетки. * * * Тепер, здаютьсѐ, саме час подати розділи-міста (місторозділи?) ціюї книжки в тій послідовності, в ѐкій вони у ній з'ѐвлѐтимутьсѐ. Ось цѐ послідовність: Аарау — Алупка — Антверпен — Ауґсбурґ (Авґсбурґ) — Афіни — Базель — Байройт — Балаклава — Барселона — Белград — Берлін — Берн — Бряссель — Будапешт — Бухарест — Варшава — Венеціѐ — Відень — Вільняс — Вінницѐ — Вроцлав — Гайдельберґ — Гайсин — Гамбург — Ґданськ — Ґетеборг — Ґрац — Ґуадалахара — Денвер — Детройт — Дніпропетровськ — Дрогобич — Дяссельдорф — Ессен — Юнакіюве — Юрусалим — Женева — Зальцбург — Запоріжжѐ — Золотий Потік — Истад — Ізмір — Ізѐслав — Ікс — Їглава — Йорк, Новий — Калінінград — Кведлінбург — Кельн — Київ — Кишинів — Констанца — Краків — Ленінград — Лінц — Лісабон — Лозанна — Лондон — Львів — Ляблін — Лѐйпциґ — Майнц — Мальборк — Марбурґ — Мінськ — Москва — Мянхен — Наймехен — Новий Сад — Нярнберг — Одеса — Оломоуц — Оснабряк — Острог — Палермо — Париж — Пассау — Пітсбурґ — Полтава — Прага — Равенна — Реґенсбурґ — Рига — Рим — Родос — СанДжованні-Вальдарно — Сан-Франциско — Севастополь — Стамбул — Стокгольм — Страсбур — Таллінн — Тернопіль — Торонто — Ужгород — Урбіно — Філадельфіѐ — Флоренціѐ — Франкфурт-наМайні — Франкфурт-на-Одері — Харків — Хуст — Цуґ — Цуряпинськ — Цярих — Чернівці — Чикаго — Штуттґарт — Щецін — Ятербоґ — алта Усього, ѐк ви встигли зауважити, 111 міст. І ѐкщо ви спитаюте, чому саме стільки, ѐ відповім радше так: тому що 11 було б замало, а 1111 забагато. Сто одинадцѐть — це оптимум. З них найбільше, цілих 10 — ледь не десѐта частина книжки, виѐвлѐютьсѐ на літеру Б. а мая всі підстави длѐ припущеннѐ, що міст на літеру Б загалом (а не тільки в мене) налічуютьсѐ найбільше. Можливо, всѐ справа у Вавилоні — котрий насправді Бабілон? 5 Зате найменше міст — по одному — на літери Е, И, Ї, Й, Ш, Щ, Я, а. Длѐ власного вжитку ѐ навіть устиг назвати їх літерами-міноритаріѐми. При цьому у випадку з Й мені довелосѐ вдатисѐ до дрібної махінації — передусім тому, що зовсім не хотілось їхати до Йошкар-Оли. ак бачите, абетка змішала простори і місцѐми відверто познущаласѐ над кордонами. Її волея та примхоя Аарау сусідую з Алупкоя, Балаклава з Барселоноя, Гайсин протиснувсѐ поміж Гайдельберґом та Гамбургом, Детройт поюднавсѐ з Дніпропетровськом, Рига з Римом, Тернопіль з Торонто*6+, а Чикаго з Чернівцѐми. І водночас абетка змішала часи. Прикладів цього настільки багато, що наведу лише найпоказовіший: саме через неї розділ походженнѐм із 2006 року відкриваю, а з 1966-го — закриваю ця книжку. Тобто це наче 40 років, прожитих навспак. Утім, лише «наче» — насправді це 40 років, прожитих мозаїчно. Швидше за все це той випадок, коли «сорок», ѐк у давніх ювреїв, означаю «безліч». Хоч іноді в наведеній вище послідовності все надзвичайно виправдано і зрозуміло: Будапешт при Бухаресті, Київ при Кишиневі, Мінськ при Москві, обидва Франкфурти поруч себе, а Полтава при Празі, наче Полтва при Львові. Львів, до речі, не так далеко від Лѐйпциґу, бо обидва вони вважаятьсѐ маленькими парижами. Від великого Парижа вони при цьому фактично рівновіддалені. Львів у той же час опинивсѐ перед Лябліном — бо вони таки розташовуятьсѐ зовсім близько один від одного, навіть занадто. Читаячи ця книжку, ви ледь не відразу ж зауважите нерівність її розділів (міст). Про неї сигналізуять перш усього обсѐги — що важливіше длѐ мене місто, то більше мені хочетьсѐ про нього сказати. Так ю не завжди і не всяди — ви обов'ѐзково відчуюте, де це не так. Але здебільшого це саме так — і тут не злукавити. Проте будуть серед вас і такі, хто, читаячи її в послідовності, продиктованій українськоя абеткоя, зауважать виразно диспропорційне скупченнѐ кульмінаційних міст (Нья-Йорк, Київ, Москва, Мянхен, Львів, Прага) — фактично всіх, за винѐтком Берліна і Венеції, ближче до середини. Так ніби друга і заклячна частина цього прихованого роману ю вже тільки необов'ѐзковим додатком. Звідси моѐ порада: ѐкщо ця книжку вже й уѐвлѐти романом, то радше романом-пазлом, моделля длѐ збірки. Тобто романом, що його можна читати по-різному, самому дозбируячи з його шматків бажану модель. А ѐкщо так — то спробуймо чинити абетковому диктатові опір. І длѐ цього уѐвімо, в ѐких іще послідовностѐх можна читати ця книжку. Передусім це може бути ѐкась інша, альтернативна абетка. Щодо української такоя ю, наприклад, латинська. До речі, оригінальне написаннѐ більшості назв у цій книжці здійсняютьсѐ саме латинськими літерами. Про всѐк випадок посмія нагадати вам, ѐк цѐ інша абетка виглѐдаю: A — B — C — D — E — F — G — H — I — J — K — L — M — N — O — P — Q — R — S — T — U — V — W — X — Y — Z Згідно з нея послідовність міст повинна бути така: Aarau — Alupka — Antwerpen (Antverp) — Athens — Augsburg — Balaklava — Barcelona — Basel — Bayreuth — Belgrade (Beograd) — Berlin — Bern — Brussels (Bruxelles) — Bucharest (Bucureşti) — Budapest — Chernivtsi — Chicago — Chişinău — Constanta — Denver — Detroit — Dnipropetrovsk — Drohobych — Dusseldorf — Essen — Florence (Firenze) — Frankfurt/Main — Frankfurt/Oder — Gdaosk — Geneva — Gothenburg — Graz — Guadalajara — Haysyn — Hamburg — Heidelberg — Istanbul — Izmir — Izyaslav — Jihlava — Jüterbog — Kaliningrad — Kharkiv — Khust — Köln — Kraków — Kyiv — Lausanne — Leipzig — Leningrad — Linz — Lisbon (Lisboa) — London — Lublin — Lviv — Mainz — Malbork — Marburg — Minsk — Moscow — Munich (München) — NewYork — Nijmegen — NoviSad — Nürnberg — Odessa — Olomouc — Osnabrück — Ostroh — Palermo — Paris — Passau — Philadelphia — Pittsburgh — Poltava — Praha (Prague) — Quedlinburg — Ravenna — Regensburg — Riga — Rodos — Rome (Roma) — Salzburg — San Francisco — San Giovanni Valdarno — Sevastopol — Stokholm — Strasbourg — Stuttgart — Szczecin — Tallinn — Ternopil — Toronto — Tsuryupynsk — Urbino — Uzhhorod — Venice (Venezia) — Vilnius — Vinnycya — Warsaw (Warszawa) — Wien (Vienna) — Wrocław — X — Yalta — Yenakiyeve — Yerusalem — Ystad — Zaporizhzhya — Zolotyj Potik — Zug — Zürich Що змінилосѐ від застосуваннѐ латинської абетки? На початку (літери А і В) зміни фактично несуттюві: Афіни полізли поперед Ауґсбурґа; Бухарест обійшов Будапешт, хоч вони все одно поруч. Радикальна зміна відбуваютьсѐ через третя літеру — С. Чернівці та дружню їм Чикаго вистрибнули у голову колони з її хвоста, Кишинів та Констанца підтѐгнулисѐ із середини. Так само з низів у верхи вибилисѐ міста на F. До цілком чужого товариства прибиласѐ Женева. Наш проворний Гайсин залишив позаду себе обидвох сусідів-німців. Суттюво зміниласѐ ситуаціѐ Стамбула — він наче рвавсѐ до рідного Ізміра, щоб опинитисѐ поруч. Тут однак справа у відмінностѐх не абетки, а мови: те, що длѐ нас починаютьсѐ на С, у турків та англійців — на І. У відносні верхи зі свого передостаннього 110-го місцѐ перебіг і Ятербоґ. Дві українські столиці — Харків і Хуст — не захотіли розлучатисѐ, але відчутно піднѐлисѐ вгору. До речі, ѐкби за Киювом збереглосѐ старе написаннѐ Kiev, то він став би третім поруч із ними. Тепер Київ позбувсѐ кишинівського сусідства і здобув дещо бажаніше — краківське. Утім, за це довелосѐ платити ціноя знакового 50-го номера (тепер він став невиразним 47-м). Львів, що передував Ляблінові, тепер заховавсѐ за нього. Нья-Йорк рішуче поїхав углиб, а Філадельфіѐ, неочікувано почавшисѐ літероя Р, так само радикально змінила попередню товариство — чи не задлѐ наближеннѐ до рідного пенсильванського Пітсбурґа? асна річ — уже зовсім не там, де був, оригінал Кведлінбург. Зальцбург так само в цілком новому оточенні, промінѐвши Запоріжжѐ на Сан-Франциско. Штуттґарт і Щецін піднѐлисѐ трохи вгору, але втратили перебуваннѐ серед заклячних. Найвідчутнішого падіннѐ зазнали всі міста, що українськоя починаятьсѐ з літери В. Радіоактивний Ікс цілком зловісно наблизивсѐ до останніх сторінок ціюї книжки. Швейцарські Цуґ і Цярих стали останніми і, попри мої намаганнѐ розділити їх Цуряпинськом, таки поюдналисѐ. Вам не здаютьсѐ, що за всім цим ѐкась драма? Точніше, багато драм? * * * А ѐкщо зовсім чи бодай частково відмовитисѐ від абетки? Уѐвити собі позаабетковий лексикон? акі ще варіанти читаннѐ ціюї книжки? Боясѐ, що всіх мені не злічити. Можливо, хтось із вас мені допоможе. а ж тим часом перелічу лише ті можливості, що спадаять на думку. Наприклад, за роками. Що, ѐкби перестати розламувати час і вишикувати всі розділи у суто хронологічний рѐд? У цьому випадку на початку був би Ужгород (1965), а в самому кінці той-таки Кведлінбург (2009). Хоч де в такому разі розмістити Львів, ѐкий «завжди»? Перед початком і післѐ кінцѐ? Краще не за роками, а за річками. Бо це ж прихований лексикон річок. Аара, втім, і в цьому випадку буде все розпочинати, а Уж виникне на заклячних сторінках. Райн і Майн, Полтва, Лтава і Влтава, Одра і Одер, Донау і Дунав, а також Дніпро могли б, ѐсна справа, суттюво переставити акценти, переспрѐмувати потоки і зробити ця книжку іншоя, ціюя самоя та іншоя водночас. А ѐкщо за країнами? Спочатку українські міста, далі польські, німецькі — і так просуватисѐ зі сходу на захід. Останнім було б Сан-Франциско, на ѐкому навіть Захід кінчаютьсѐ. Починати ж таку книжку довелосѐ б, наприклад, із Токіо, в ѐкому ѐ не бував. Найсхідніше, де ѐ бував — це Москва. От був би початок! А ще можливо за землетрусами, порами року, гірськими чи рівнинними ландшафтами. Міста, в ѐких мені снилисѐ сни. Міста, в ѐких нічого не снилосѐ. Міста, ѐкі мені снилисѐ. Міста, в ѐких ѐ не спав. Міста, ѐкі не сплѐть. Міста, ѐкі не даять спати. У мене ю ще одна, останнѐ порада: читайте ця книжку, ѐк вам заманетьсѐ, в цілком довільній послідовності, відкривши її на цілком довільній сторінці, неважливо!, з кінцѐ, початку чи середини. Йдетьсѐ ж усе-таки про свободу — власне кажучи, заради неї ѐ й писав усе, що трапитьсѐ вам на цих сторінках. 11. 01. 2011 ДОДАТОК: МІСТА, аКИХ ТУТ НЕМАЮ (проте дуже хотілосѐ б) Багдад, Бомбей, Буенос-Айрес, Бухара, Ванкувер, Марсель, Тбілісі, Тріюст, Фергана, обов'ѐзково однедва словацькі, Вавилон, Карфаген, Помпеї, Содом, Ґоморра… ААРАУ, 2006 Аарау лежить в Аарґау над річкоя Аароя. Це означаю, що Аарау лежить у Центральній Швейцарії, в кантоні Аарґау, недалеко містечка Аарбурґ. У цій книжці Аарау зовсім не було б, ѐкби його назва не починаласѐ фантастично-алеманським подвоюним «а». Чи, може, все-таки не алеманським, а кельтським? а відкривая рота і вимовлѐя «Аарау», ѐкомога довше розтѐгуячи це задоволеннѐ від аа. Колись ѐ поділивсѐ задумом ціюї книжки з Вальтером Мосманном, і він запитав: «А ѐке місто буде першим?». а відповів, що Ауґсбурґ. «Хоч ѐ не надто зная, що мені про нього написати», — додав ѐ. Тоді Вальтер порадив мені почати з данського міста Aarhus. «Таким чином, у тебе з'ѐвитьсѐ місто з подвоюним «а» на початок книжки», — сказав Вальтер. «Але ѐ там не був», — заперечив ѐ. «Поїдь», — сказав Вальтер. Однак ѐ не поїхав, бо перевірив написаннѐ, і виѐвилосѐ, що то вже не Aarhus, a Arhus, до того ж нашими літерами це передаютьсѐ ѐк Орхус. Натомість до Аарау виѐвилосѐ зовсім близько — ѐкась година потѐгом. Тобто спершу слід було опинитись у Швейцарії, а відтак зрозуміти, наскільки зручно вона влаштована — в залізничному сенсі. Наче спеціально длѐ тих, котрі щохвилини і не роздумуячи можуть пуститись у подорож. Отже, ми зненацька сіли в потѐг — і з міста Цуґ, кантон Цуґ, не роздумуячи рушили до міста Аарау, кантон Аарґау. В місті Аарау стоѐв пам'ѐтник, і ѐ попросив Пат, щоб вона зробила з нього фото. Мені страшенно сподобавсѐ напис: «ГАЙНРІХ ЦШОККЕ. 1771 — 1848. Письменникові, державному мужеві і другові народу — БАТЬКІВЩИНА». а зрозумів, що ми їхали недаремно. Приклад не відомого мені Гайнріха Цшокке виѐвивсѐ доленосним. Тепер принаймні ѐ мая в житті високу мету — стати письменником, державним мужем і другом народу. Тільки от чи віддѐчить мені за це БАТЬКІВЩИНА? І чи віддѐчить вона мені пам'ѐтником? А так хотілосѐ б! АЛУПКА, 1966 Чи за абеткоя, чи за роками — однаково в цій книжці Алупка йде другоя. акщо за роками, то перед нея тільки Ужгород. «Алупка» римуютьсѐ з «голубка», а також — трохи не так повнозвуко — з «лябка» і «шляпка». Останню непогано поюднуютьсѐ з морем, навіть і Чорним. Мій батько, знаний жартівник, ѐкось відшукав ще одну риму — «залупка». При цьому він голосно тішивсѐ своїй знахідці, думаячи, ніби ѐ замалий, щоб розуміти, в чому там гумор. «Пограймо в таку гру, — казав він. — а називая місто, а ти додаюш на початок «з». а кивав головоя на згоду. «Алушта», — казав батько. «Залушта», — відповідав ѐ. «Алупка», — вичікувально мруживсѐ він. «Залупка», — відповідав ѐ — і батько заходивсѐ реготом. Діѐлосѐ це, зрозуміла річ, на плѐжах Криму. Смія припускати, що батькові на них бувало нудно і він шукав собі розваг. Але то все інший час, початок сімдесѐтих. До Алупки ж ѐ вперше потрапив на півжиттѐ раніше. Звідки ѐ зная, що саме в 1966-му? Тому що того днѐ на підступах до палацу графа Воронцова знімали костямоване кіно зі щемкоя назвоя «Поема двох сердець». а щойно віднайшов у довідках: кіностудіѐ «Узбекфільм», 1966 рік, режисер Каміл арматов. Чи не забагато всього навалилосѐ на мене того днѐ? По-перше, двогодинна подорож катером з Гурзуфа: Південний берег, усі його скелі, ластівчині гнізда, гірські пасма, Ай-Петрі. По-друге, той шлѐх від причалу до західної брами палацу і всѐ та суміш Англії з Альґамброя, Букінгему з Мавританіюя, Вальтера Скотта з Гарун аль-Рашидом. По-третю, кам'ѐні леви обабіч парадних сходів — особливо той, що спав. («Не буди в ньому звіра», — пожартував би мій батько, ѐкби того року міг бути з нами). По-четверте, тітка-екскурсовод серйозно заѐвила, що «немаю Бога, крім Аллаха». А по-п'ѐте, там знімали кіно. «Поема двох сердець», оріюнтальна мелодрама в казковому антуражі: «Побачивши ѐкось портрет шахської танцівниці Мадіни-Бану, співак Мурад-алі закохуютьсѐ у красуня і вирушаю на її пошуки. Герой опинѐютьсѐ в палаці шаха і невдовзі переконуютьсѐ у взаюмності своїх почуттів. Але шахові стаю про все відомо. Розгніваний можновладець пропоную співакові вибір: відмова від коханої чи привселядне спаленнѐ обох. Вірні своюму кохання, Мадіна-Бану і Мурад-алі обираять смерть у вогні». Пам'ѐтая, що потім, у Франику, ми ходили до кінотеатру «Космос», де все це показували. Мама, здаютьсѐ, плакала — так, ніби то був індійський фільм, а не узбецький. Того днѐ в Алупці нам на кожному кроці траплѐлисѐ всілѐкі персонажі в барвистих тярбанах, шальварах і халатах — актори першого плану, другого, третього, масових сцен. Вони так і сновигали у всіх коридорах, подвір'ѐх, перед парадноя брамоя, на сходах, цілими групами обсідали фонтани, квітники і павільйони з пивом-водами. Усе нагадувало морально здеґрадований багдадський базар часів халіфату. Танцівниці не пригадуя, зате точно пригадуя шаха, що грав у шахи з Мурадом-алі, заповняячи паузу. Один з акторів, товстий і поважний, ѐкийсь вельможа і, мабуть, за сценаріюм великий негідник (Аббас Бакіров? Баба Аннанов? Закір Мухамеджанов?), похвалѐвсѐ перед мамоя своїми прикрасами. Пам'ѐтая діамант у його чалмі і перстень з рубіном на лискучому пальці. Пам'ѐтая, що навіть ѐ, шестирічний, не вірив йому, ніби вони справжні. Нікого з нас вони в тому фільмі так і не показали. АНТВЕРПЕН, 2006 а ніѐк не можу згадати назву тіюї вулиці. Цілком певен, що вона десь неподалік головного залізничного вокзалу Антверпен Центраал. Проте що таке «неподалік»? Це може бути і п'ѐть хвилин пішої ходи, і двадцѐть п'ѐть. На мапі міста така різницѐ буде вельми суттюва. Мені залишаютьсѐ згадувати все інше, не вдаячись до вичерпної топографічної докладності. Отже, та вулицѐ. Пам'ѐтая, що зовсім неширока і дещо вигнута. Хтось небезпідставно означив би її навіть ѐк вуличку. Історичні центри чи не всіх ювропейських міст помережані, власне кажучи, не вулицѐми, а вуличками. Фландріѐ тут не винѐток, а одне з наочних підтверджень. Отже, та вуличка. І всѐ вона була страшенно химерноя — так, ніби насправді її вигадав Бруно Шульц. На ѐкусь мить Антверпен видавсѐ мені Дрогобичем — звісно, дещо чистішим. Тільки от Шульц писав про цинамонові крамниці, а тут були діамантові. Крамниці, майстерні і контори, але що б не було — все винѐтково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворявалисѐ на діаманти. Тут їх накопичували, оцінявали, зважували, шліфували й огранявали. І, мабуть, час від часу продавали. Слово «алмази» ю одніюя з найперших асоціацій до «Антверпен». А до алмазів і Антверпена найближче стоѐть хасиди. акщо хтось бажаю знати, ѐк виглѐдала місцева лядність у старих середмістѐх Коломиї, Болехова чи згаданого вже Дрогобича всього лише сто років тому, хай поїде до Антверпена, алмазної столиці Заходу. Хай вдихне повні груди дімантового пилу на тій вуличці Крокодилів. її мешканці абсолятно такі ж, ѐк повинні бути — вони зразкові, показові, ортодоксальні, зодѐгнуті переважно в чорне, з бородами і пейсами, найчастіше в капеляхах, але де-не-де траплѐятьсѐ і маймурки, чи навіть великі хутрѐні шапки, усі наче з ілястрацій в історичних етно-атласах чи старих сепіяватих фотографій, усі немов би щойно з Поділлѐ, Галичини, Буковини, з ѐкихось найбрудніших волинських, транскарпатських і трансильванських містечок, однак не теперішніх, а таких, що їх насправді вже й немаю, лишилисѐ тільки назви. У назвах їхніх антверпенських династій завжди відлуняю та сама частина світу: Pshevorsk, Satmar, Vizhnitz, Chortkov, Lubavitch. І всі вони сидѐть на алмазах. Їх тисѐчі, а на тій вулиці їх скупчилисѐ десѐтки. Але всі вони тримались одного, лівого від нас боку. Уздовж правого тѐглисѐ такі ж алмазні крамниці, шліфувальні майстерні й тому подібні явелірні заклади. І поруч з ними стоѐли індуси. Тому що, крім хасидів, алмазами в Антверпені промишлѐять саме вони. І це виглѐдало ѐкось дуже екстремально: цѐ конкуренціѐ чарівників-екзотів, ці дві колонії, дві діаспори, дві цивілізації, дві тисѐчолітні школи ограненнѐ дійсності, діамантове протистоѐннѐ агве і Шиви, Спінози і Кабіра, лівий бік вулиці і правий, два береги вічності, чорні, часом чорно-білі бліді хасиди і кольорові бронзовошкірі джайни у ще кольоровіших тярбанах, Пшеворськ і Ґуджарат, Східна Ювропа і Західна Індіѐ, Ґоліцію і Ґолконда, дві алмазні півкулі світу. Бо хто шліфую алмази, той володію світом, еге ж? Дорівнѐтисѐ до ціюї мегаметафори змогли тільки бомжі на Антверпен Центраал. Наставала ніч, і вони злазилисѐ до головної зали, під її фантастично випукле катедральне склепіннѐ, сповзалисѐ з усіх закамарків на ѐкесь власне зібраннѐ, і голосно та хрипко вітались одні з одними, всі чомусь винѐтково польськоя. АУҐСБУРҐ (АВҐСБУРҐ), 1992 а мушу ѐкось переступити через це місто. У ньому було жахливо жахливо. Наше прощаннѐ розтѐглосѐ на півтора-два тижні, і ми рѐтувалисѐ тим, що вигадували собі все нові виїзди. Слово «подорожі» тут ні до чого, це були саме виїзди — одноденні, кількагодинні, спазматичні. Німецьке слово Ausflug, що його деѐкі словники тлумачать ѐк «заміська прогулѐнка», в цьому випадку мало би перекладатисѐ буквально: виліт. Ми вилітали. Ausflug римувалосѐ з Augsburg. Він був останнім на виліт і тому жахливим. Він у цьому, звичайно, ніѐк не винен. У цьому взагалі ніхто не винен, тим більше імператор Авґуст, ѐкий його заснував. Саме так — Октавіан Авґуст, перший імператор Риму. Відтепер ѐ писатиму назву цього міста ѐк «Авґсбурґ». Нам залишалисѐ лічені години — п'ѐтдесѐт, не більше, від цього наші рухи робилисѐ значно рвучкішими і нагадували фрикції. Від вокзалу ми трохи нервово кинулисѐ в бік Старого Міста й опинилисѐ на Максиміліанштрассе. Аза хапаласѐ за свій американський путівник і, читаячи з нього вголос, нетерплѐче стрибала через абзаци. Мені вдавалосѐ виловлявати ѐкісь окремі сигнали — щось про ткачів і водѐні млини, Свѐту Афру, Гольбайнів Старшого, Молодшого і Бертольта Брехта. (Останнього ѐ в ті часи не лябив). «Фуґґерай, — повторявала Аза, — Фуґґерай, Фуґґерай» — так ніби завершальний склад цього слова міг і справді означати «парадиз». Вона обов'ѐзково мала туди потрапити, до того рая, і це всерйоз мене занепокоїло. «Що це таке — Фуґґерай?» — спитав ѐ тріснутим голосом. Аза відповіла: «Тут мешкали такі ляди — Фуґґери». а тоді ще не знав, що це прізвище, і подумав «професіѐ, род занѐтій». Фуґувальники? Фуґасники? Автори фуґ? Саме в Авґсбурзі і саме через ту жахливо посічену окремішність сигналів, що ними розсіѐна Аза іноді зі мноя ділиласѐ, мені спала на думку думка «про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаюмо навіть побачити, а не те що зрозуміти», остаточно зафіксована у «Вступі до географії» щойно через декілька місѐців. Натомість у готелі «Три Маври» ѐ зупинясѐ щойно через п'ѐтнадцѐть років, і юдиноя мотиваціюя длѐ цього стане Бертольт Брехт, ѐкого ѐ встигну заповажати, особливо за його цинізм. Проте длѐ цього ѐ спершу сам повинен стати цинічним, а це довгий і звивистий шлѐх. Від ратуші ми взѐли праворуч і невдовзі прорвалисѐ до тих аскетських будиночків. «Це Фуґґерай», — начебто поѐснила Аза. а навіть не вдавав — ѐ справді не розумів. Вона уривчасто перекладала зі словника: «Найстаріше соціальне поселеннѐ світу… Колоніѐ длѐ найбідніших… бездомних… Заснував Джейкоб*7+ Фуґґер, багатий міщанин і купець, 1521 року… Річна платнѐ за помешканнѐ досьогодні становить 1 (один) ринський ґульден, або 1 (одну) марку 75 пфенігів, або приблизно 1 (один) американський долар». «Річна?» — перепитав ѐ. Аза знову зазирнула до путівника і підтвердила: «Річна. За рік». «Що потрібно длѐ того, аби тут поселитисѐ?» — спитав ѐ. Аза пробігласѐ очима по сторінці і за хвилину повідомила: «Не мати дому… Щоденно прочитувати три молитви — «Отченаша», «Діву Марія» і «Віруя». «І все?» — спитав ѐ. Вона глѐнула на небо, ніби шукаячи звідти підкріпленнѐ: «Усе». а подумав, що чудово б залишитисѐ тут і ще сьогодні почати нове життѐ. а платив би один (1!) долар на рік і моливсѐ б. На вихідні до мене з Мянхена приїздила б Аза і ми б виходили прогулѐтисѐ поза мурами нашого поселеннѐ. а писав би роман про Венеція і тричі на день підживлявавсѐ б фуґґерівськими пісними кашами. а запускав би поволі бороду, цілий рік одѐгав би ті самі шорти, сандали й вицвілі футболки — ѐк отой старезний дідула зі срібними сережками у бровах і ніздрѐх. Мої мрії розбилисѐ об нове Азине повідомленнѐ: «Длѐ того, щоб… ти маюш бути з Авґсбурґа… католиком… потрапити в нужду без власної в тому провини». а не відповідав жодній з трьох вимог. Навіть щодо другої з них ѐ мав би щиро визнати себе «католиком східного обрѐду», а це означаю, що ніѐким насправді не католиком. Щодо третьої ѐ мав би так само щиро зізнатисѐ, що спустив усе свою майно на картах і рулетці. Мої шанси на Фуґґерай виѐвилисѐ нульовими. Залишалисѐ шанси на зворотний потѐг до Мянхена, тобто на півгодинний петинґ у купе чи хоча б на затѐжне всмоктуваннѐ одне одного при закритих очах. Але надвечірній вагон виѐвивсѐ значно заповненішим, ніж ранковий. У кожному купе сиділи ѐкісь неприюмні пасажири, кожному з ѐких чогось баглосѐ до Мянхена. Ми сиділи порѐд і мовчали. Про мінет не могло бути й мови. АФІНИ, 1994 У листопаді 94-го ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy. Причина очманілості полѐгала в тому, що ми лише пару годин, ѐк прилетіли з Киюва, де був сніг з дощем, грѐзяка, мінус два градуси і тотальний екзистенційний розпач. А в Афінах було десь коло вісімнадцѐти тепла пляс приголомшливі запахи вогкої зелені та зеленої вогкості і вичовгані до рівного полиску мармурові плити під ногами. Хотілосѐ човгати ними без кінцѐ уздовж тіюї вулиці з апельсиновими деревами. То була швидше за все Васіліс Софіѐс, хоч певності в цьому ніѐкої, бо в нас усе одно їхав дах від такої раптової весни і майже нечитабельних написів комічними грецькими літерами. Отже, ми збігли з пагорбів Колонакі, ми йшли, ми сунули і хотіли до морѐ чи до Парфенону чи ще кудись, але при цьому все запитували зустрічних do you happen to know where is American embassy.*8+ Хоч ми й самі не знали, ѐкого хріна ми про це запитуюмо. А потім, скориставшисѐ випадково розчахнутоя брамоя, забрели на фінал ѐкогось божевільно дорогого прийнѐттѐ посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах і пахкали сиґарами, чи не втричі молодші від них компаньйонки у вечірніх сукнѐх з розрізами також чимось пахкали і, безумовно, пахли — зеленоя вогкістя, а ситуаціѐ в цілому пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв (ѐкщо то був лакей, а не бос) почав недобре на нас витріщатисѐ, ми підморгнули йому, діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлявали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут поѐснити, що насправді we're just looking for American embassy.*9+ БАЗЕЛЬ, 2005 Ю міста, ѐким везе з річками. Місто Базель ѐ лябля зокрема й за те, що воно лежить на Райні. У нас його переважно називаять Рейном, але це все одно, що казати «ейн-цвей-дрей» або «хендехох». Отже, домовмосѐ, що ту річку зовуть Райном, а не Рейном. І в цій назві той самий корінь, що в нашому слові «ринва». Але в жодному разі не той, що у слові «урина». Райн починаютьсѐ у Швейцарських*10+ Альпах, десь у Ґраубяндені, де частина місцевих мешканців говорить італійськоя, а ще інша — навіть ретороманськоя. Спершу він дотікаю до Боденського озера, післѐ ѐкого послідовно вдаю, ніби хоче текти на захід — чи не до океану? Але саме в Базелі він різко зміняю наміри — так ніби з ним раптово траплѐютьсѐ щось надзвичайне, так ніби його ґедзь укусив, і відвернувшись від заходу, він рішуче зміняю напрѐм на радикально північний. Далі, стікаячи вниз усе пласкішоя поверхнея Старої Ювропи та розливаячись нея дедалі ширше, за ѐкусь тисѐчу з гаком кілометрів він добігаю до Північного морѐ з усіма його оселедцѐми. акщо припустити, що середнѐ швидкість його течії, наприклад, 12 км/год, то буруни, на ѐкі ѐ дививсѐ спершу з вікна готеля «Меріан», а потім із Середнього моста в Базелі, мали б дістатисѐ благословенної Голландії десь годин через вісімдесѐт. І ѐкщо б ѐ кинув у райнські води щойно спорожнену плѐщину, то десь через вісімдесѐт годин її виловили б невідомі голландці і страшенно зраділи б такому знакові моюї уваги. Звідки взѐлисѐ ці 12 км/год і чому саме стільки — не мая уѐвленнѐ. Невже ніхто не виміряю швидкість води в річках? Мая надія, що з цим ділом не все так погано і ѐкісь науковці обов'ѐзково цим перейнѐті. А чим же переймавсѐ ѐ? З висоти Середнього моста ѐ слав палкі вітаннѐ благословенній Голландії одного з днів наприкінці травнѐ, а навколо мене буѐла благословенна Швейцаріѐ, кантон Базель. І ѐ все згадував про повітрѐ свободи, від ѐкого свого часу сп'ѐнів загалом непитущий професор Плейшнер (гаразд, хай уже вам Плейшнер, а не Плѐйшнер!). Утім, професор п'ѐнів повітрѐм не в Базелі, а в Берні. А ѐ п'ѐнів не повітрѐм, а грушевим шнапсом зі щойно спорожненої плѐщини. Проте з моста ѐ дививсѐ не в голландський бік, а — ѐк би це сказати? — проти течії, тобто не куди, а звідки. Тобто в полі мого зору праворуч було узвишшѐ Старого Міста, не надто деталізоване, але виразно увінчане шпилѐми червонѐстої катедри. Ліворуч — правобережна половина Базелѐ, що починаласѐ вже згадуваним готелем, потім ще двома і набережноя променадоя. Посередині ж була човнова переправа, Мянстерфере, до речі, линвова — у нас її, можливо, називали б канаткоя — це коли пором ковзаю впоперек річки, підчеплений зверху до перекинутого поміж берегами тримача — щоб не надто з'їхати з глузду. Перепрошуя, з курсу. Зісковзуюш таким чином з правого берега на лівий, а тоді сходами вгору просто до катедри. Ширина Райну в Базелі — на око, хоч дещо і притуманене грушевим шнапсом — десь від 150 до 200 метрів. Тобто це ще не та ріка, до середини ѐкої долетить лише рідкісна птаха. Переправа поромом триваю лічені хвилини: сім-вісім. Чи навіть чотири-п'ѐть? Але річ не в переправі — річ у тому, що далі за нея був ще один міст. І під ним самоя серединоя річки пливло щось ѐскраво-червоне — м'ѐч? І воно красиво пливло за течіюя, воно ближчало. М'ѐч, ѐкий красиво розтинаю поверхня води? Насправді то був не м'ѐч, а голова плавчихи в червоній шапочці, і вона просуваласѐ серединоя річки з гідноя заздрощів розміреністя, то був брас. ак довго вона вже пливе? ак довго ще пливтиме? І невже їй не самотньо — самій посеред збуруненої веснѐної води? а відразу ж уѐвив собі, ѐк десь добу тому вона ступила в котрийсь із райнських першовитоків у все ще засніжених Альпах, ѐк стрибала серединоя потічка з каменѐ на камінь, ѐк добрела до місцѐ, де ноги перестали намацувати дно, ѐк вона лѐгла на ці талі льодовикові струмені, по-райнськи потекла річковими водами вперед і, не збавлѐячи брасового ритму, в одному й тому ж механічному темпі, перетнула зі сходу на захід Боденське озеро і так далі, ѐк сьомгоя прошмигнула крізь оглушливу пінѐву Райнського водоспаду і так далі, і так далі — спочатку на захід, наштовхуячись на зустрічних онімілих від подиву форелей і щук, а потім лише на північ, пропливаячи під мостами Страсбура, Маннгайма, Кобленца, Майнца, де на берегах водѐтьсѐ цілі колонії водѐних щурів, потім під романтичними скелѐми й культурними руїнами, поміж драконів, сирен, ельфів і мелязин, з одного карликового кнѐзівства до іншого, попри сланцеві гори й хімічні концерни, через Кельн, Дяссельдорф і Дуйсбурґ, ѐк вона й далі пливтиме все вище за мапоя, все нижче за течіюя, поки річка ставатиме ширшоя, повільнішоя й нуднішоя, а Північне море ближчим. БАЙРОЙТ, 1994 Ні, не Ваґнер, не композитор Ваґнер ю длѐ мене абсолятним героюм цього абсолятно вилизаного баварського райцентру («Куди, куди? в Бейрут?» — перепитував мене Ірван) — попри щорічний фестиваль ваґнерівської музики і блискучу, переважно коштовностѐми, публіку, ѐка лине до нього з усього світу, щоб дощенту насолодитисѐ нудьгоя шести- чи й семигодинних оперних спектаклів. І не його, Ріхарда Ваґнера, уляблений собака, заритий у дворі композиторової садиби поруч із самим композитором (напис на нагробкові: «Тут спочиваю на чатах Ваґнерів Русс») — ні, на жаль, і не він. Моїм байройтським героюм ю Жан Поль — сентиментальний і дотепний письменник-випивоха, що саме в Байройті прожив свій останній двадцѐть один рік і в ньому ж переставивсѐ від водѐнки*11+ 1825 року. Ю всі підстави вважати, що саме в Байройті Жан Поль бував щасливим. Звичайно, іноді він бував щасливим і деінде — у Кобурзі, наприклад. Жан Поль належав до лядей, ѐким засадничо вдаютьсѐ бувати щасливими. Це він сказав, що мистецтво ю не хлібом, а вином. І він знав, про що говорить. У Бамберзі він частенько пиѐчив з Е. Т. А. Гофманом — зі спорожнених ними плѐшок можна було би сформувати цілком незлий меморіал. У Гайдельберзі він вижлуктив стільки пуншу, що захоплений Геґель випросив длѐ нього в університету почесний докторат. І все ж лише в Байройті Жан Поль бував щасливим постійно, тобто завжди і повсѐкчас. Щоб це відчути, вистачаю побачити одну-однісіньку гравяру в його ж музеї. Ось таку: повитий виноградниками пагорб, угорі альтанка, з ѐкої видно всі три Франконії — Верхня, Середня і Нижня — ліси і гори, гори і ліси, за ними вся решту Світу. В альтанці стіл, на столі почата плѐшка вина і надпитий келих, а також стос паперу, чорнильницѐ і перо. Жан Поль пише роман, п'ю вино і радію. Здаютьсѐ, там ще літаять пташки. Від ціюї гравяри стаю так добре, ѐк добре йому, Жан Полеві, на тій гравярі. Краще за нього бувало хіба що Сковороді. Ту гравяру ѐ назвав би «Свобода і екстаз». На світі справді немаю щастѐ, але ю екстаз і волѐ. І саме так його, щастѐ, можна собі уѐвлѐти: ти ю і тебе немаю, ти всяди й ніде, легкість вина перетікаю в легкість вітру і думки, папір тріпоче під пером, думка випереджую слово з таким захватом, що аж ѐючка зводить, і птахи сідаять на плечі, риби танцяять у струмках, а всѐ трава переповнена сярчаннѐм коників. БАЛАКЛАВА, 2006 «Гомер, Катерина Друга, Лесѐ Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красоя тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», — пишетьсѐ в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двою. Гомер, ѐкий його відкриваю, насправді ю лише сміливим припущеннѐм, і ѐ ладен повірити швидше в Одіссеѐ та велетнів-лядожерів, ѐкі закидуять каменѐми Одіссеюві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-ѐкі її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в ѐких вона б увічнявала Балаклаву. Але тоді, на початку серпнѐ, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві ѐ опинивсѐ страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитаннѐм, на жаль, уже риторичним: «ак він міг? Ну, ѐк він міг?!». Запитаннѐ стосувалосѐ поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило своя політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тіюї миті фарс видававсѐ трагедіюя, до того ж непоправноя, а власне життѐ непоправно безглуздим і безглуздо закінченим. І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаячи пил та розтинаячи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцѐми регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитисѐ на ярми напівголих лядей, радісних і попсово красивих. І почуватисѐ не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, ѐк викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життѐм. Насправді Балаклава з її витонченоя бухтоя — не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рація: її варто увічнявати. І ґенуезці мали рація, коли звели над нея фортеця, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рація, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька і довга, у ній дійсно дуже зручно закидувати каменѐми кораблі всілѐких непроханих одіссеїв. Але того вечора непроханим був ѐ. А на душі в мене було так, наче всі одинадцѐть моїх кораблів уже на дні і мені лишивсѐ тільки останній дванадцѐтий. Він і приніс мене до білого пам'ѐтника у самому кінці набережної. Пам'ѐтник зображував Леся Українку, ѐка сто років тому в Балаклаві намагаласѐ лікувати сухоти — свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ѐтник — не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаюте що? Ніколи в житті ѐ так не радів жодному пам'ѐтникові, ѐк цьому. Бо ѐ взагалі не надто радія пам'ѐтникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим. Та й тим ѐ радія швидше зловтішно. Але цьому пам'ѐтникові ѐ зрадів по-доброму й тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалисѐ коло нього. а й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереженнѐ і одержаннѐ енергії. Бо з тіюї хвилини все справді пішло значно краще — вистачило розпізнати знак. О Балаклаво, Гніздо Рибин, дѐкуя тобі за те, що все це того надвечір'ѐ в тобі помістилосѐ! БАРСЕЛОНА, 2006 а довго розглѐдая мапу Барселони і в її геометрично правильному, розкресленому ледь не на абсолятно рівні квадратики просторі ніѐк не можу знайти вулиця Мунтанер. Навіщо вона мені потрібна? Здаютьсѐ, лише длѐ того, щоб ѐкось почати. На вулиці Мунтанер, 462 міститьсѐ будинок, до ѐкого ѐ неодмінно заходжу, буваячи в Барселоні. Зрештоя, що таке «неодмінно», коли бувати в Барселоні мені дотепер випадало лише двічі? Номер 462 свідчить, що Мунтанер достатньо довга і навіть за мірками півторамільйонного міста важлива вулицѐ. Підтверджуя, що це так і ю. Але от ѐ вже кілька годин бовванія над мапоя і не можу її знайти. Восени 2007 року ѐ повинен був з Мунтанер, 462 дійти до Мунтанер, 4 — отже, йти усе тіюя ж вулицея і все тим же її боком, нікуди не звертаячи. Однак ѐ так і не потрапив на Мунтанер, 4, зате ѐкимось дивом опинивсѐ в нічному плетиві середньовічного Боррі Ґотик. Ну гаразд, не ѐкимось дивом, а наслідком значного перебору в червоному вині. Зате ось ѐ відразу знаходжу Рамбля, про ѐку знав ще перед тим, ѐк уперше потрапив до Барселони. Хоча про Рамбля знаять усі. Напередодні відльоту ѐ став розпитувати всілѐких лядей, знайомих і друзів, ѐкі розуміятьсѐ на Барселоні. І всі одностайно й не змовлѐячись казали у відповідь: «Рамблѐ». Краса звучаннѐ заворожувала. Друга заувага знайомих і друзів була не менш одностайна: гаманець. На Рамблі орудуять найкращі кишенькові злодії Ювропи. У цьому сенсі Рамблѐ шалено небезпечна, блѐ. Насправді ѐ зная, що найкращі кишенькові злодії Ювропи орудуять у київському метро. Але мої знайомі і друзі поки що не зараховуять Київ до спільного культурного простору — і слушно, мабуть. Київ лишаютьсѐ за межея, про нього не тут. Прогулѐнка Рамблея, її перелядненоя пішохідноя серединоя, може видаватисѐ ритуалом поклоніннѐ. Ідетьсѐ перш усього про живі статуї. Ось ѐ намагаясѐ пригадати, коли і де вперше побачив цих лядей-пам'ѐтників. Припуская, що десь у Німеччині першої половини 90-х. Можливо, це був сіро-сріблѐстий, усипаний блискітками ЙоганнВольфґанґ Ґете з Франкфурту-на-Майні? Той, що показував себе на власному переносному постаменті перед головним входом до книжкового ѐрмарку, весь у складках одѐгу та спалахах фотокамер? У Мянхені 1992 року ѐ точно ще нічого схожого не бачив. Тобто в моюму житті це сталосѐ кількома роками пізніше. А ѐкщо Нярнберг 95-го? А ѐкщо Прага? З моїх припущень випливаю, що початок моди на них і масова їх поѐва у лядних туристичних місцѐх припадаять десь на першу половину або середину 1990-х років. Звідтоді вони траплѐлисѐ мені дедалі частіше: у Берліні, Парижі, Відні, Римі, Нья-Йорку. В останньому це була майже завжди статуѐ Свободи — десѐтки однакових мімів, однаково зеленого, окисленої міді, кольору. У Флоренції вони позуять на площі коло Синьйорії — всі різні, проте всі з флорентійського контексту — Данте, Петрарка, Боккаччо, хтось іще (Макіавеллі? Торквемада?). Не думая, що хтось із них позував колись ѐк Мікеланджелів Давід, хоч було б ризиковано і цікаво. Але щойно в Барселоні на Рамблі ѐ побачив їх неймовірне розмаїттѐ і доведену до містичності мистецьку довершеність. ак повідав би Класик, там було все і звідусіль: золото, бронза, мармур, гіпс, тутанхамони, інки, чарлі чапліни, американські солдати, будди, ялії цезарі, марки аврелії, сярреалістичні велосипедисти, загадкові детективи, джони кеннеді, кавалери, дами, поштарі, лицарі, сарацини, п'ѐниці, арлекіни, дискоболи, лучники, дівчата з веслами, зрештоя, і статуї Свободи теж. Ми ступили на Рамбля в самому її узголів'ї неподалік від Плѐса де Каталуньѐ — і почалосѐ. Наш похід Рамблея вниз, до морѐ, був насправді продираннѐм крізь лядські затори навколо живих статуй. Кишенькові злодії в інших місцѐх нашого світу могли б тільки мріѐти про такі умови праці: скупченнѐ роззѐв з фотокамерами, тіснота, постійне отираннѐ об чужі тіла, блаженна розсіѐність кліюнтів. Лише злодії з київського метро не мусѐть їм заздрити. а думая, що того днѐ вони нічого в нас не витѐгнули тільки тому, що ми нічого не мали. Мої порожні кишені запрошували пасткоя незлостивого знущаннѐ: агов, друже, ѐ зная, що ти тут, але цього разу, ѐк написав би Чубай, ти в мені не вполяюш нічого. Залишаютьсѐ ще вгадувати, скільки разів упродовж тіюї години чиѐсь рука нечутно длѐ мене прослизала до моїх кишень і роздратовано вислизала геть — десѐтки разів, мабуть — уздовж тіюї довгої алеї перфектних штукарів. Мені соромно за власне припущеннѐ, що його зараз висловля, але чому б не пов'ѐзати обидва цехи в юдине ціле? Чому б не думати, що живі статуї та кишенькові злодії — це одна професійна спільнота, юдина профспілка? І так, напевно, воно завжди й бувало у найлядніших ѐрмаркових місцѐх: штукарі зовнішні та внутрішні, ті, що притѐгаять увагу, і ті, що витѐгаять гроші, майстри, що вміять довести уляблену справу до найвищої досконалості і вкотре обжучити всіх інших — тих, ѐкі не вміять нічого, крім швендѐннѐ і роззѐвлѐннѐ. У самому кінці Рамблі, там, де на протилежному боці площі вже починаютьсѐ портова смуга і море, височів на колоні останній з цього рѐду — Кристофор Колом, він же Христофор Колумб — так само застиглий, так само пам'ѐтник, але на відміну від попередніх не з живої плоті, вкритої бронзовоя фарбоя, а таки з бронзи. Але навіть він, ѐк виѐвилосѐ, був не зовсім чистий на руку. Вона, вказуячи на море, давала цілком хибний напрѐмок — так, ніби Колумб запрошував усіх роззѐв на Мальорку. БЕЛҐРАД, 2002 акщо на цьому світі справді ю пташині сади, то в одному з них мені певного разу пощастило бути. Це сталосѐ в самому центрі Белґраду, ѐ навіть можу подати точну адресу — Студентскі трґ, 3. Мене туди привела Ат, ѐка самовіддано готувала ця подія і впродовж багатьох днів розповідала мені, ѐк нетерплѐче мене там усі чекаять. Роман з назвоя «Перверзіѐ», казала Ат, не може не схвилявати Сербія, всѐ вона так і накинетьсѐ на нього. Ат зачарована Сербіюя, більшої за неї серболябки годі собі уѐвити. Зрештоя, що таке «зачарована», до чого тут цѐ милозвучна банальність? Насправді Ат просто вросла у Сербія, і тому ніхто не знаю Сербії так, ѐк вона. Ат знаю Сербія через її мову, а її мову вона знаю досконало — ѐкщо досконале знаннѐ будь-ѐкої мови взагалі можливе. Знати країну через її мову — це знати її вся, дослівно, до найпотаюмніших закапелків та останніх прихованих скелетів. І при цьому ще й розуміти її. А розуміти Сербія вкрай нелегко, адже її скелети не надто й приховані. Себто деѐкими з них вона просто-таки пишаютьсѐ. Але Ат лябить сербську мову — от у цьому і криютьсѐ розгадка. До речі, її, Ат, ім'ѐ сербськоя мовоя так і дише вогнем: воно означаю «дракон». Спробуйте з таким іменем не лябити всіюї вогнедишної мови! У сербській мові, каже Ат, ю десь так сто вісімдесѐт сім синонімів діюслова «кохатисѐ»*12+. Серед них ю брутальні, лайливі, грайливі, поетичні, кумедні, але немаю жодного нудного — на зразок словосполученнѐ «досѐгати фізичного задоволеннѐ шлѐхом контакту між статевими органами». (Тут маленький відступ: згадалось, ѐк один російський поет, перекладаячи мій вірш про забруднене простирадло і чистоту ангелів, загруз на тому ж таки діюслові «кохатисѐ» і мусив роздвояватисѐ поміж «заниматьсѐ лябовья» та «заниматьсѐ сексом». Невже росіѐни, ѐк ангели? І вони не кохаятьсѐ? Чому в них немаю такого слова?). Зате серби кохаятьсѐ. Бо в них принаймні сто вісімдесѐт сім таких слів. І кожне з них волого виспівували дівчата в тому пташиному саду. Скільки їх там назбиралосѐ, в тій набрѐклій щемкоя знемогоя гущавині? Гадая, також не менше ста вісімдесѐти семи. а ступив у неї рішуче, мов падишах у щойно загарбаний гарем — в самому лише нічному халаті на голе тіло. Насправді то була не гущавина і не сад, а факультет філології Белґрадського університету, де ѐ мав прочитати студентам (за словами моюї проводирки Ат, уже враженим перверзіюя) лекція про поверненнѐ деміургів. Мало хто знаю про те, ѐк ѐ не лябля читати лекції. З усіх підвладних мені занѐть це найостанніше. І ѐкщо в роки найтѐжчої скрути мені раптом доведетьсѐ вибирати поміж читаннѐм лекцій та, скажімо, омиваннѐм трупів, то ѐ виберу друге. Юдина тема, на ѐку ѐ іноді можу прочитати лекція — це поверненнѐ деміургів. Тобто на неї мене ще сѐк-так можна вламати, особливо безмежну кількість разів повторивши, що серед слухачів переважатимуть прекрасні, захоплені перверзіѐми дівчата, ѐкі вже упродовж тижнів тільки про мене й співаять, іншими словами — чекаять не дочекаятьсѐ. Приблизно такі аргументи стосувала Ат, заманяячи мене на слизьку територія філологічного факультету у сербській столиці. Уже на сходах ѐ почув той пташиний грай, що ним повниласѐ будівлѐ. З тіюї хвилини відчуттѐ саду, непролазного і вогкого, всього в ліанах і піхвах, уже не полишало мене. Дівчата, що ярмилисѐ в коридорі, виглѐдали майже ѐк наші в тому ж віці: густий макіѐж, голі животи, фарбовані пасма. Щойно вжите мноя слово «майже» сигналізую, втім, про відмінність: значно вищу наелектризованість. Від них било струмом. Торкатись їхніх животів можна було тільки в гумовій рукавиці. Вони збуджено диміли сигаретами і розмахували руками, ніби — ну немаю в мене іншого порівнѐннѐ! — крилами. При цьому вони щебетали, тьохкали і заливалисѐ трелѐми, всі разом і кожна зокрема. Коли їх почали заганѐти до аудиторії, вони обсипали вся урну недопалками з менструального кольору помадними відбитками на фільтрах. Помада — один з незамінних атрибутів їхнього світу, початковий елемент у тріаді «помада, туш і кров». На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілисѐ на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, ѐк старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхнѐ викладачка, сідаячи справа. Увага вже трохи розсіѐна, даютьсѐ взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділиласѐ вона знаннѐм ситуації. Але ѐ й сам усе чудово розумів. Длѐ цього не обов'ѐзково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачаю втѐгнути ніздрѐми той запах — різкуватий і ледь застоѐний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій. акби на тому подіумі був лише ѐ, то оголосив би кінець занѐть або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на воля, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі ѐ принаймні заслужив би пару поглѐдів, здивованих або вдѐчних, чи навіть усмішок або щебетів. Але на подіумі ѐ був не сам, тому підкоривсѐ обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і ѐкби ѐ досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілосѐ б його слухати. Особливо ця його коронну лекція про поверненнѐ деміургів, з ѐкоя він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нья-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілосѐ б слухати ця дивну лекція, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинея й ученицея. Але вони не слухали. Там було все інше, крім поверненнѐ деміургів. а підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витѐгав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосѐжну висоту, сам дивуячись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у лястерка, підмальовувалисѐ, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалисѐ на мобілки, гортали глѐнець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім — співали, не змовкаячи пташино співали у своюму саду, сходѐчи соками й випарами. І тоді ѐ вдавсѐ до останнього засобу. Точніше, до передостаннього — адже останнім був би вже тільки постріл у скроня — собі самому, звісно. Отже, ѐ став читати їм Неборакову «Лѐля Бо», всіма силами імітуячи авторські жести й модулѐції (на щастѐ, ѐ чув і, що важливіше, бачив цей вірш у його виконанні сотні разів). Длѐ тих із вас, ѐкі не знаять, що це таке і ким ю Лѐлѐ Бо, ѐ зацитуя цей вірш повністя, а ви вже уѐвлѐйте собі, ѐк його можна прочитати посеред повного співочих птахів саду: Лѐлѐ-Бо вибираю лябо проповідую лябе і кохаю Лі Бо ля бо ля боляболяболя бо голова в Лѐлі-Бо — українська Лѐлѐ-Бо зранку йде на робо дмухаю у трубу і веде за собо яр-бу-бу бубу-яр-бубу ярбу бо труба в Лѐлі-Бо — українська в Лѐлі-Бо ю права і обо і великі цабе і маленькі бобо цоб-цабе цѐцѐ-кицѐ-мицѐ-бе бо мета в Лѐлі-Бо — українська Лѐлѐ-Бо хоче повну свобо і летіти за об рій зірок безтурбо тно-на-дно доно уно і вино бо душа в Лѐлі-Бо — українська .............................. ноги в неї — бу-бу дупцѐ в неї — оббо спинка в неї — біе а животик — бооб циці в неї — иць-иць а голова — БА!!І ............................... — УКРАЇНСЬКА!!! Звичайно, це подіѐло. Птахи зачудовано позмовкали і принишкли, вслухаячись — так, наче довжелезний пітон заповз до їхнього саду. Вони піддалисѐ. Вони, що називаютьсѐ, зацінили — це було длѐ них і про них. а навіть оплески зірвав, коли закінчив. І пару вигуків та висків. Гадая, без двох-трьох оргазмів також не обійшлосѐ. Це не мені, це Вікторові подѐкуйте, розкланѐвсѐ ѐ. Вони зааплодували ще гучніше. Звичайно, через кілька хвилин їхнѐ увага знову розсіѐлась, а грай відновивсѐ. Вони знову дивились у лястерка, малявалисѐ, висилали есемеси, приймали їх, читали, писали наступні, фотографувалисѐ, вмикали й вимикали плеюри, порпалисѐ в сумках, шелестіли глѐнцевими таблоїдами, цукерковими обгортками, гігіюнічними прокладками, часом хихотіли або сварилисѐ, але перш усього і понад усім — співали, не змовкаячи пташино співали у своюму саду, сходѐчи соками, шлунковими й піхвовими. На щастѐ, мої деміурги на ту мить уже майже цілком повернулисѐ. Так що ми охоче перейшли до запитань — відповідей. Запитаннѐ формулявали Ат і їхнѐ викладачка, а ѐ морщивсѐ й відповідав. Чи можна вважати, що постмодернізм помер? акоя буде наступна відповідь Станіславського феномену Житомирській школі? Що саме маю на увазі пан Юшкілев, коли пише «чанахи»? У чому суть коґнітивного дисонансу в коґнітивному мапуванні? А в мавпуванні? ака роль порнографії в сучасній еротиці? Ми пречудово могли б отак собі мило розмовлѐти не конче на цьому подіумі, де жодна з пташин усе одно нас не слухала. Аж тоді настала їхнѐ черга запитувати. Це було безнадійно з боку Ат — звернутисѐ до них із такоя пропозиціюя. От, мовлѐв, перед вами Деміург і ѐ по ваших очах читая, ѐк багато всього хотіли б ви зараз від нього дізнатисѐ — вам пощастило, запитуйте. Але їхні очі насправді були порожніми і чекали дзвінка. Щойно коли пауза і справді незручно-нестерпно затѐгласѐ, але дотривати при цьому аж до дзвінка ніѐк не могла, одна з них (гадая, ота цибата, в ѐкої одне пасмо волоссѐ було фіолетове, а інше зелене з чорним) рішуче попросила: «Перекладіть йому, що ми хочемо ще раз послухати той вірш про ту дівчинку». І що було робити? а вдруге прочитав їм «Лѐля Бо», вони знову вищали й аплодували, аж поки дзвінок не поклав усьому цьому край. Ми вийшли з аудиторії, ѐ заткав собі рота сигаретоя і нервово обмацав усі кишені в пошуках вогня. Тої ж миті п'ѐть або шість запальничок потѐглисѐ до мене звідусіль. а припалив від тіюї, цибатої. Нарешті стало добре. БЕРЛІН, 1993 — 2009 Берлін видаютьсѐ мені щоденником. У ньому хочетьсѐ нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть ѐкщо їх 365, і це також одна з мотивацій длѐ щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виѐвитисѐ романом — ѐкщо пощастить. Але ѐкщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він ю місцем длѐ спроб. Ці нотатки мусѐть просѐкнути лябов'я і вдѐчністя, бо мені в Берліні особливо добре. а спостерігая за Берліном таке, чого не вдаютьсѐ спостерегти за всіма іншими моїми містами — він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, ѐкі завжди можна чимось позаповнявати, але найкраще не заповнявати нічим, крім літератури. а спостерігая за Берліном, ѐк він заповняютьсѐ письменниками. Вони їдуть з усього світу, деѐкі з них, ледь не випадково приземлившисѐ на три дні, лишаятьсѐ тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочетьсѐ повірити, ніби отут і ю твою місце. а ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні ѐ не вів його так само, ѐк і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що ѐ досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттюві. Наслідком ціюї розмитості дат мені залишаютьсѐ перемішувати часи в довільній послідовності. Ось деѐкі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поѐсів. 1. (…здаютьсѐ, вересень 2005…) З моїх вікон майже наскрізь проглѐдаютьсѐ кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли ѐ пишу ці рѐдки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світитьсѐ зсередини і ѐ можу спостерігати за його приміщеннѐми, відвідувачами, важкуватим ковзаннѐм офіціанток, мерехтіннѐм свічок на столиках. Окремим сяжетом длѐ моїх підглѐдань могли б стати поцілунки. Ляди, ѐкі призначаять побаченнѐ в кафе, маять звичку цілуватисѐ — на початку і в кінці, коли розходѐтьсѐ. Вони цілуятьсѐ по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли ѐ кажу «по-західному», то не враховуя швейцарців — ті чомусь, ѐк і слов'ѐни, цілуятьсѐ тричі. Хто мені поѐснить чому? Швейцарці ѐк поцілункові слов'ѐни Заходу? Гаразд, ѐ тут не про них. Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому ѐ мешкая на другому поверсі, тому дивлясѐ на «Доллінґер» трохи згори. акщо уѐвлѐти собі, що то насправді не кафе, а театр, то ѐ глѐдач першого балконного ѐрусу. Так воно, мабуть, і ю. І кафе не кафе, і ѐ не вуаюрист. Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільницѐ Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», ѐке ѐ постійно бачу з моїх вікон, ю насправді першим у цілому ланцягові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останню чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще ѐкийсь нововиниклий італіюць, що зазвичай означаю насправді албанець або афганець. У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, післѐ чого повернутисѐ до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцѐть-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плѐтц, де ѐ живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазивсѐ, тож ніхто вже не просиджую в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Юдиним пережитком револяційних звичаїв 1968-го року ю традиціѐ подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіѐми про юдино слушне облаштуваннѐ світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополуднѐ. а ніколи ще не бачив господарѐ помешканнѐ, в ѐкому живу. Кажуть, наче він в Африці. акщо не помилѐясѐ, він учений економіст, при цьому — тут ѐ вже точно не помилясѐ — марксистського штибу. В його домашній бібліотеці не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» іншими, чомусь обов'ѐзково романськими, мовами (французька, іспанська, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Мерінґ, Ріхард Фріденталь та ін.), твори Бебелѐ, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивченнѐ Маркса, Енгельса і Леніна», «Історіѐ Комінтерну», всілѐка не знана мені політекономічна юресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» — і те!, й інше у німецькому перекладі. Цікаво, ѐк Мао ставивсѐ до «Корану»? Цікаво, ѐк Пророк ставивсѐ до Мао? Загалом же — сотні книжок, альбомів, атласів (останні геть мене ощасливили, надто ж «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20000 гасел). Господар помешканнѐ (а може, його попередник?)*13+, поза всіма сумнівами, ю «лядиноя 68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний — він увесь у закладках і олівцевих помітках. Саме він, саме «Чорний обеліск». Длѐ німців цей роман важив стільки само, що й длѐ радѐнських лядей «Три товариші». Жоржі Амаду мовоя оригіналу в нього чомусь роз'юднаний — кожен з чотирьох томів на іншій полиці. Концепціѐ? Крім того, він однозначно кохаютьсѐ в соціології та культурній антропології, в нього ю «Середземномор'ѐ» Фернана Броделѐ у трьох томах та «Історіѐ приватності» у п'ѐти. Дивно, але ѐ ніде не бачу жодної книжки, ѐку б написав він сам. Хоч ѐ все одно переконаний у тому, що він пише ѐкісь книжки — наприклад, з теорії катастроф. Економічних, ѐсна річ. Його фонотека складаютьсѐ з кількох сотень вінілових платівок, однак їх усе одно немаю на чому слухати. У цій фонотеці не може не бути Баха, Стравінського і Прокоф'юва. Само собоя, в ній ю Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немаю «Бітлз», але ю багато Джона Леннона — звісно ж, передусім «Imagine». У ній також ю подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого лядьми Піночета. Усе складаютьсѐ докупи, ѐк і повинно складатисѐ. Крім того, в цьому помешканні багато африканського малѐрства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритѐнсько-мусульманський світ, ѐкийсь Ніґер або Малі, наприклад*14+. А ще в одній з кімнат стоїть дерев'ѐна жирафа — у зменшеному виглѐді, метра півтора заввишки, хоч під такими високими стелѐми могла б незле поміститись і справжнѐ. Але навіщо мені жива жирафа в помешканні? Іноді ѐ не зная, що робити з цим нелядськи велетенським простором і починая їздити ним на велосипеді — усі чотири кімнати вилаштувані довгоя анфіладоя, з одного кінцѐ в інший ю куди розігнатисѐ. Іноді ѐ годинами спостерігая за кафе «Доллінґер» — аж поки в ньому не задмухнуть остання свічку. Тобто перестануть цілуватисѐ. 2. (…десь так у грудні 1993…) Ми зійшли з київського потѐга на вокзалі Берлін Ліхтенберґ, десѐток лядей української породи, так званих гостей столиці. а не надто лябля делегації, та ще й такі до незграбності великі, але на той час у мене просто виходу не було: подорож до Берліна світила лише у складі, ѐ погодивсѐ. Причому той склад виглѐдав до дідька гетерогенно: пару колишніх політв'ѐзнів, пару колишніх недрукованих, пару функціонерів еспеу, пару молодих. До останніх належав і ѐ. Так от — ми зійшли з потѐга, і нас відразу обступили панки з вогнѐними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десѐток — і всі українські поети. Дехто у кролѐчих шапках, бо в чому ще поетові ходити у грудні. Словом, ми привертали увагу. Сам ѐ не привертав би, а от у делегації навіть ѐ привертав. Тобто ми вже й так потрапили в сам епіцентр, а тут ще й поет Микола Самійленко, ветеран УПА, засмалив у підземному переході ѐкусь нашу партизанську сигаретину без фільтру. І панки рвонули до нього — на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку, такий нев'їбенно класний старий чувак у кожусі і смушевій шапці. Вони тицѐли йому ѐкісь власні папіроски — пропонували мінѐтисѐ. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно — старий чоловік, бойовий поет і пропагандист, герой опору, сам суцільний опір. Особливо, коли їхній пес кинувсѐ передніми лапами йому на груди, і його хвостѐра ледь не відірвавсѐ з радісного маханнѐ. А в пана Миколи було свою, історично виправдане ставленнѐ до німецьких собак, надто ж такої раси. Тому цей собачий знак лябові його в цілому вельми напружив. Тоді ѐ прийшов йому на допомогу і разом ми прорвалисѐ крізь їхній заслін — ціноя лиш ѐкогось півдесѐтка сигарет. А далі нами вже переймалисѐ німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох — двою старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому ѐ напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиѐтики закінчуятьсѐ переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишетьсѐ про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врѐтувала ситуації — саме вона її спаскудила. У готельчику на Савіньї Плѐтц (його вже не існую, там нині взуттюва крамницѐ чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери — скуштувати горілки й сальцѐ. Вони ж десѐтиліттѐми возили горілку і сальце до Москви, і за це росіѐни їх часом, закривши очі на художня ѐкість, публікували в перекладах. Але, ѐк стверджую мій приѐтель Іп, хай Бог милую нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милоя бяргерськоя назвоя «Альпенлѐнд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточивсѐ у геть непередбачуваному напрѐмі. Узѐвши на груди пару-трійку чарок, присутнѐ берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історія і визнати українську провину за Освюнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуячи їй в обличчѐ свою рішуче «Quatsch!». Саме того вечора ѐ вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалосѐ дещо заспокоїти приѐтельку, але настрій було зіпсовано і осад, ѐсна річ, залишивсѐ. Насамкінець пан Микола почастував господарів ѐблуками з власного саду — зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшисѐ з ГУЛАГу. Німці їли ѐблука і вдѐчно посміхалисѐ. Ще пам'ѐтая, ѐк у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторявали «Russische Delegation!», тицѐячи пальцѐми нам услід. А також, ѐк суботнього пополуднѐ в околицѐх Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весіллѐ», — поѐснив ѐ решті українців, поруч проходила бабусѐ в капеляшку, ѐка, глѐнувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje»*15+. І врешті — пам'ѐтая великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках. а захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалосѐ. 3. (…на межі жовтнѐ й листопада 2005…) А ѐк красиво все починалосѐ! Усього лише 15 років тому, на зламі десѐтиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному ѐк «кінець історії». Ми ніѐк не могли натішитисѐ близькоя перемогоя капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виѐвилосѐ красенем-королевичем. Ми перейнѐлисѐ всіма його ринковими атракціонами із запеклоя відданістя неофітів. Ми перетворилисѐ на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованоя вервечкоя сунуть до ѐрмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторявали, наче заклинаннѐ, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значеннѐ цього слова. Деѐкі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уѐвлѐюш, там тобі дѐкуять за купівля!» — схвильовано, зі сльозоя в голосі, казали вони. Капіталізм був чудовий — що там казати! Це вже потім, дещо пізніше, почалосѐ його безпорадне приживленнѐ на вітчизнѐний ґрунт: шок без терапії, захопленнѐ майна, знеціненнѐ заощаджень, ѐвне і таюмне безробіттѐ, соціальна деградаціѐ з лямпенізаціюя — і, ѐк антитеза, поѐва перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами. Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той — дикий), а в них виѐвилосѐ щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально оріюнтоване) суспільство. Так це принаймні називаютьсѐ. Вистачаю придивитисѐ до пейзажів — і все стаю очевидним. а не шукая пейзажів — вони самі знаходѐть мене. Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга до друзів на Панков, ѐ зробив паузу на Александерплѐтц. Мене трохи стомили бомжі*16+ в ес-бані, з кожноя зупинкоя їх набивалосѐ все більше, на Фрідріхштрасе підсіло ще трою, деѐкі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиня. Маячи при собі пса, можна жебрати успішніше — ляди схильні подавати на тварин. «Слід завжди носити в кишенѐх трохи дрібних», — закарбував ѐ собі на майбутню. Саме в кишенѐх — не в гаманці. акось незручно витѐгати перед бомжами гаманець і порпатисѐ в ньому. На Алексі гулѐв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли ѐ побував тут востанню, з'ѐвилисѐ ѐкісь будівельні паркани, почалосѐ щось, схоже на черговий ремонт, ѐкась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, ѐк вважаютьсѐ, символу змін у колишній ендеер. а йшов крізь це запустіннѐ, минаячи низькорослих панків (здаютьсѐ, вже внуків тих перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз ѐкихось безрадісних екскурсійних школѐрок з ѐкого-небудь Біттерфельду, підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, румунських циганок з їхнім do you speak English. А ще мені чомусь на кожному кроці траплѐлисѐ божевільні або інваліди у візках. І врешті до мене дійшло, що це розпад. Так, мені здаютьсѐ, це черговий декаданс. На наших очах проваляютьсѐ ще одна утопіѐ Окциденту — про те, що знѐвши протистоѐннѐ систем, можна раз і назавжди досѐгнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життѐ. Але життѐ не може, не хоче і не повинно вкладатисѐ у жодні стандарти, хоч ѐкими високими вони здавалисѐ б тим, хто вважаю себе його, життѐ, конструкторами. Лядське обличчѐ передбачаю не тільки ковзаннѐ поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми боля. Лядське обличчѐ не піддаютьсѐ конструявання. У зв'ѐзку з чим описаний мноя вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними маю всі підстави вважатисѐ цілком правильним і загалом оптимістичним. 4. (…повертаячись у той 1993…) а писав про Миколу Самійленка та про його червонобокі ѐблука післѐ ГУЛАГу — і раптом надумав дізнатисѐ з Інтернету, а скільки ж він усе-таки відтрубив по тярмах і таборах. На це Інтернет видав мені таке: «Видатний поет Микола Омелѐнович Самійленко воявав в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучивсѐ по ГУЛАГах і засланнѐх. Читав свої вірші із заплященими очима, — бо так звик творити їх, відклячаячись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за ѐкий страждав усе життѐ, 11 травнѐ 2001 року». От і все. А ще там, де повинен бути розміщений його портрет, напис «ФОТО ОТСУТСТВУЕТ». І до чого тут Берлін? Та ні до чого. Вважайте це інтермедіюя на тему батьківщини. 5. (…безумовно — грудень 2005…) Кілька вечорів тому ѐ, наче прискіпливий буркотун-генерал, робив останній передсвѐтковий обхід району. Усе це поверхнѐ, бутафоріѐ і блискуча марнота марнот, думав ѐ. А також маніакальний розпродаж дешевших і дорожчих матеріальних об'юктів, ѐкі чомусь прийнѐто вважати подарунками. І ще обвал цін пляс ажіотажний попит на все, чого не вдаютьсѐ штовхнути протѐгом решти року. До чого тут Провідна Зорѐ, Пастушки, агнѐта, Вифлеюмська ѐскинѐ і Різдво? Коли на Різдво не випадаю сніг, це значить, що нікому вже не потрібні докази існуваннѐ Бога. Це значить, що вкотре переміг атеїзм. Від таких думок мені робилосѐ веселіше — адже це не зовсім мої думки. Це ѐ подумки пародіявав думки інших. Недалеко від Савіньї Плѐтц ѐ напоровсѐ на МС, ірландського поета. ак усі ірландці, він був уже незле вгашений і тут-таки потѐгнув мене на пиво. «Мен, — розмахував руками МС, — ти навіть не уѐвлѐюш, ѐк ѐ тобі вдѐчний!». Два місѐці тому він поскарживсѐ, що ніѐк не подивитьсѐ найновішого Джармуша, бо в Берліні його показуять лише німецькоя. а порадив йому кінотеатр на Кройцберґу, де «Зламані квіти» крутили в оригіналі. І от тепер МС не міг надѐкуватисѐ. «Мен, — раз у раз повторявав він, — ти навіть не знаюш, хто такий длѐ мене Джармуш! На цьому світі, мен, ю лише два герої — Джармуш і Том Вейтс, Том Вейтс і Джармуш!». а погодивсѐ, що вони обидва супер. Ми солідарно тисли один одному руку і трѐсли головами, ніби гуцули, що танцяять аркан. Крім того, ми знову і знову замовлѐли. Через годину-півтори МС таюмниче завсміхавсѐ і дещо стишено повідомив: «У мене длѐ тебе різдвѐний сярприз, мен». Що саме, без будь-ѐких ознак радості промимрив ѐ. «Зараз ми побачимо Джармуша», — ще тихше, ледь не шепотом, сказав МС. Користуячись моїм оніміннѐм, він ішов далі: «а зная, де він. а зная, де він тепер. Він у Берліні. Він у Берліні в моюму помешканні». Він робив це майже так само, ѐк старий російський актор Мартинсон у «Баскервільському псі»: «а Зная Кто Ему Носит Еду!» (кожне слово з нового рѐдка). Була друга ночі, ми підходили до його дому на Шторквінкелі. Нас провадило передчуттѐ чуда, котре от-от маю статисѐ. Нас провадила самотнѐ зорѐ у високому небі над Берліном, нас провадили ангели, що саме в ця мить озвалисѐ з видимих і невидимих вершин світу дзвінкими лятеранськими голосами. Нас провадили трію царі, що тої ж миті спеціально длѐ нас обернулисѐ трьома бомжами: кельт, перс, негр. Усе було можливе такої ночі. Лябий Джиме, ти знаюш, ѐк ми на тебе чекаюмо. У повітрі виразно запахло снігом. Ми підходили майже навшпиньки. Тільки б не сполохати Джармуша, думав ѐ. Це ж усе-таки світової слави режисер. 6. (…абсолятно точно: липень 2000…) А ще в Берліні, в самісінькому його серці, зі мноя трапилосѐ таке (цитуя за «Таюмницея», хоч і неточно, з варіаціѐми — надто вже крихкий досвід): …невдовзі наші ватѐні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами текла, мов текіла, Шпрею, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавлѐли ходу і ані на крок не наближалисѐ до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітрѐ змахами рук, ми вже давно мусили бути у своюму готелі, але той Вайдендамський міст ніѐк не міг закінчитисѐ, зрештоя, він і початись ѐк слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулѐрним до нього залізничним, аж ніѐк не зменшувалась і, судѐчи з усього, ніколи зменшитисѐ не могла. Аж тоді ѐ зрозумів у чому річ і здушеним голосом проказав: «Слухайте, але ж ми крокуюмо на місці». Цей здогад принаймні дещо поѐснявав — скажімо, те, чому нас так пронизливо обсигналявали з усіх автомобілів. Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалосѐ на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближавсѐ ані на крок, води Шпрею перестали текти, сонце зупинилосѐ в зеніті, часу не існувало. акби ті казли у своїх машинах нас не обсигналявали, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порѐтували, адже вічність кошмарна і вони витѐгнули, своїми пронизливими клаксонами типу «Turske veselje» вони просто-таки вирвали нас із її, вічності, холодних лабет. Можливо, в цьому й спосіб: щойно хтось зберетьсѐ помирати, йому треба з усіюї сили клаксонити — просто у вухо. Але уѐвіть собі той кошмар — ти з усіх сил крокуюш, а все залишаютьсѐ на місці і ти нікуди не йдеш! 7. (…2008 — осінь, ба навіть пізнѐ…) Нову книжку добре починати на новому місці — в іншому місті, в іншій країні, трохи навіть в іншому житті. а навмисне пишу тут «інший», а не «чужий». Адже Берлін мені давно вже не чужий. а лябля його передусім за особливе відчуттѐ легкості та відкритості, завдѐки ѐкому в Берліні мені вдаютьсѐ все. Перепрошуя, ѐ взѐв забагато: не все, а дещо — отримати кляч, наприклад. У Берліні мені даять кляча від помешканнѐ, а він виѐвлѐютьсѐ клячем від міста. А часом і від світу. Крім того, ѐ лябля його за неврівноваженість у різності. Справа навіть не в тому, що це розполовинене місто так і не може остаточно зростисѐ попри фізичну відсутність раз і назавжди усуненої Стіни. Справа передусім у міських пейзажах — деѐкі з них вражаять ледь не швейцарським добробутом, інші — типово посткомуністичним занепадом. Що може поюднувати у спільному організмі Цярих і Тирану? А Марцан і Далем? Іноді здаютьсѐ, наче існуять десѐтки берлінів і в кожного свій пейзаж. І в одному з таких ѐ щойно опинивсѐ. Це не Далем, хоч зовсім близько — Ґруневальд. Кожна моѐ книжка страшенно залежить від пейзажу за вікном. Кілька років тому цим пейзажем було кафе «Доллінґер» на розі Леонгардштрассе і Штуттґартер Плѐтц. Нині мої вікна виходѐть на озеро Герта, тож відтепер ѐ принаймні зная, звідки взѐласѐ назва західноберлінського футбольного клубу, за ѐкий граю, здаютьсѐ, Воронін. а відразу встиг полябити мій новий завіконний світ — і столітні дерева, і канал, що сполучаю Гертазею з Кеніґзею — особливо його насичено-чорні води, здатні навіявати ѐкісь майже міфологічні асоціації. В один з перших днів ѐ здійснив уляблений ритуал, що його називая випробовуваннѐм місцевості. Виѐвилосѐ, що Ґруневальд однаково добре надаютьсѐ ѐк длѐ піших прогулѐнок-медитацій, так і длѐ велосипедних розвідок. Він маю в собі щось від заповідника, і час у ньому ѐкщо й не зупинивсѐ цілком, то суттюво пригальмував. Найбільшоя міроя Ґруневальд і досі занурений у власні витоки — прекрасну епоху зламу століть, інакше звану fin de siècle, що так неочікувано (длѐ кого — длѐ нинішніх істориків?) обірваласѐ Першоя світовоя війноя. Ґруневальд і ю сам по собі тіюя прекрасноя епохоя, штучноя й відірваноя від епохи реальної, ідеальний та елітарний, з віллами і садибами, застиглий у собі самому і по-буржуазному старомодний. Десь тут наприкінці 1920-х міг би прогуляватисѐ молодий Набоков — у шортах, панамі і з сачком. Саме тут йому вдавалосѐ наловити чергових метеликів до колекції. Ґруневальд — це територіѐ метеликів: озера, канали, луги, дерева, садиби, парки. Добре, що ѐ житиму тут до весни, а потім ще й захопля більший шматок літа. Напередодні літа тут обов'ѐзково з'ѐвлѐтьсѐ росіѐни, це тепер їх ніде не чутно, це тепер мені всяди ввижаютьсѐ тільки один росіѐнин — Набоков. У травні ж інші, ненабоковські росіѐни рішуче наповнѐть собоя всі найдорожчі тутешні ресторани, своїми різкими голосами дертимуть бяргерську атмосферу на шматки і вимагатимуть від життѐ чогось більшого й більшого.*17+ У травні вони зазвичай повертаятьсѐ до своїх ґруневальдських посілостей, принагідно надбаних за неконтрольовані й цілком позбавлені запаху гроші. Послужив отечеству, доріс до полковника — поживи тепер на пенсії в нормальній країні. Росіѐни в Берліні навіть не ѐк удома, вони вдома. Російської мови навколо вже куди більше, ніж у Франику, ще трохи — і стане більше, ніж у Киюві. І ще ѐ спостеріг: пасажири в ес-банах та метро сиплѐть монети лише за російську музику. Зіграюш «Подмосковные вечера» або «Катяшу» — і встигай збирати повну шапку. Історіѐ про взѐттѐ та капітулѐція не маю завершеннѐ. Іноді аж ріже в очах від білих прапорів по всьому місту. 8. (…початок травнѐ 2006…) З наближеннѐм літа їх усе більшаю. Вони всяди — у підземних переходах і на станціѐх метро, а також на площах, у парках і скверах, надто ж поблизу відкритих кафе і ресторанів, та й просто за першимліпшим рогом. Берлін тут аж ніѐк не винѐток, а ѐкраз один з найтиповіших прикладів. Знайомий журналіст навіть збираютьсѐ писати монографія про берлінських вуличних музикантів. Йому добре, він безробітний, у нього ю на це час. Йому спало на думку почати з класифікації, й він зумів нарахувати аж п'ѐть базових категорій. Перша — це вчені професіонали, фахово підготовлені по вищих музичних школах виконавці, ѐкі з різних причин не знайшли себе у філармонійній рутині. Друга — диваки і самітники, рештки мандрівних менестрелів і рокерів, схильні до тѐжкої наркоти пропащі ангели андеґраунду (це саме їх найбільше у підземних переходах, бо вони вже не витримуять денного світла). Третѐ — іноватори й винахідники, віртуози ні на що не схожих інструментів та цілих оркестрів — ѐк наприклад, конструкції з різних за розмірами й формоя склѐних посудин, наповнених водоя (а, може, слиноя?). Четверта — абсолятні дурнограї: албано-румунського засмаглого типу дѐдьки, всі в золотих зубах і чорних окулѐрах. Вони завжди ходѐть по трою, переважно у складі саксофон, гітара, акордеон (з варіантом: тамбурин). Граять вони, ѐк уже сказано, безсоромно зле, але це не заважаю їм із хитруватоя нахабністя і напрочуд виразно артикульованими лайками могутньої в цьому сенсі балканської мови прочісувати пасажирів метро на предмет грошових пожертвувань. Ці хлопці досі паразитуять на золотих часах Кустуріци і Бреґовича. П'ѐтоя групоя мій приѐтель вважаю російськомовних вихідців із колишнього есесер, зазвичай незмірно професійніших. Мені здаютьсѐ, мій приѐтель припускаютьсѐ при цьому відомої логічної помилки — усі представники п'ѐтої групи можуть належати водночас і до першої. Усі вони справді музиканти, інші мені не траплѐлисѐ. Це така радѐнська музучилищна добротність чи що. У січні — лятому 2004-го ѐ жив над озером Ваннзею, на самому краючку берлінського південного заходу, тож до центру міста найчастіше їздив лініюя S1, позаѐк значно швидша S7 на той час була розірвана ремонтними роботами між Шарлоттенбурґом і Цоо. Проте хоч ѐк часто ѐ їздив, вони завжди з'ѐвлѐлись у моюму потѐзі, десь між Шьонеберґом та Йоркштрассе, бо то було їхню місце. Відносно молода пара, він і вона, обою в околицѐх тридцѐти, він з гітароя, вона з мандоліноя. У неї — те, що тутешні служби знайомств називаять «слов'ѐнським типом краси». У нього — радше ні. Тобто і не краси, і не слов'ѐнської. Вони починали грати — то був обов'ѐзково Ллойд Веббер, «Memories». Вони відігравали його цілком пристойно, але оскільки перегін між станціѐми за своюя тривалістя дозволѐю більше, ніж одну композиція, то виконували й наступну. Тут і відпадали останні сумніви в тому, що вони, ѐк це красиво називаютьсѐ, колишні співвітчизники. Це була пісенька Остапа Бендера з телевізійних «Дванадцѐти стільців» — та, де «белеет мой парус, такой одинокий». Так от, ѐ їздив тіюя лініюя десѐтки разів, і щоразу вони там з'ѐвлѐлись, і щоразу грали те саме і в тій самій послідовності — Ллойд Веббер, «Memories», а потім «…но ѐ не плачу и не рыдая». І тоді мені подумалосѐ, що ѐкби у світі справді існувало ѐкесь таке пекло длѐ музикантів, то це саме воно: вічно, щоднѐ, без вихідних і свѐткових днів, щогодини і щохвилини ходити потѐгами з вагона у вагон і грати не більше, ніж дві мелодії, щоразу ті самі дві мелодії. Потім ѐ поїхав з Берліна, а рік тому приїхав до нього знову, але жодного разу вони мені не трапилисѐ. І лише минулої п'ѐтниці (уперше за цілий рік!) вони раптово виринули — от тільки не на лінії S1, а на лінії U2, десь поміж Віттенберґплѐтц та Бяловштрассе. Вашу мать, процідив ѐ. І заплящивши очі, подумки оголосив: «Ллойд Веббер. «Memories». І вони почали грати — саме те, що ѐ оголосив. ак завжди — технічно, правильно і чисто. І вмільйонне. Коли вони дограли до кінцѐ, ѐ сказав Пат: «А тепер пісенька Остапа Бендера, слухай». Але тут сталосѐ чудо. Вони заграли щось цілком інше — «Чаттанугу». Це було схоже на бунт. Це було надлядське зусиллѐ: вони прорвалисѐ з пекла в чистилище. Їх зустріли оплесками і свистом на станції Чаттануга, штат Теннессі. Коли той чувак з гітароя пішов вагоном збирати гроші, ѐ вперше сипонув йому трохи монет. 9. (…та сама осінь — 2008…) РТ, екстравертний і ексцентричний колеґа з колеґіуму, ѐкось запитав мене: Do you know a German word Leichenhalle?*18+ Він мав на увазі надмірний спокій Ґруневальду, його особливу тишу, буржуазну нудьгу і порожня передбачуваність околиці. Але вийшло щось на зразок натѐку на історичні жахи. Так, наче вимовлѐюш уголос щось цілком нейтральне, наприклад, Gleis 17, коліѐ номер такий-то — не більше того, а воно раптом відлуняю ѐк «Голокост». Той давній ідеальний Ґруневальд був колоніюя заможних і надзвичайно заможних лядей, елітарним островом успіхів і добробуту. Його мешканці розпорѐджалисѐ фінансами й заводами, видавали езотеричні часописи, публікували філософсько-політичні есеї, засідали в райхстаґу, декламували російську і французьку поезія в салонах та альтанках, субсидували театри, футбольні клуби і ліві політичні угрупованнѐ, малявали полотна у стилі кубізму й фовізму, створявали засади нової хімічної та кінопромисловості, робили німі фільми, утримували опереткових коханок і балетних коханців, влаштовували обіди й вечірки за участя урѐдовців, дипломатів, актрис і письменників, самі ставали урѐдовцѐми, дипломатами, актрисами і письменниками, виїздили на пікніки, дискутували про антропософія, експериментували з архітектуроя, танцѐми й сексом — словом, це були більш ніж самодостатні ляди, чи не кожен з ѐких міг би сказати про свою життѐ, що воно по-справжньому вдаютьсѐ. Усе, що трапилосѐ з ними згодом, десь починаячи з 1933 року, можна вважати поступовим, але дедалі різкішим і боліснішим згортаннѐм. Певного днѐ вони починали розуміти, що невпинно стаять об'юктом дедалі гострішої ненависті, що цѐ ненависть, ніби пожежа, перекидаютьсѐ на дедалі численніші маси лядей, ще трохи — і ці маси зажадаять розправи. Згорталосѐ буттѐ ѐк таке — від скороченнѐ будь-ѐких можливостей до тотальної неможливості всього. Згортаннѐ починалосѐ з ѐкихось мінімальних дискомфортів на кшталт заборони вигулявати собак у громадських місцѐх, а закінчувалосѐ вивезеннѐм до таборів смерті з 17-ї колії залізничної станції Берлін Ґруневальд. Жах, що поступово концентрувавсѐ і згущувавсѐ всередині цих помешкань і вілл протѐгом 1930-х років, неможливо вимірѐти жодним фізичним приладом. Але ѐкби такі прилади існували, то вони б і досі зашкалявали. Та вони просто побожеволіли б, ті прилади. 10. (…ще одна весна — 2009, хоч ѐка різницѐ…) Петер Ц., з ѐким у грецькому «Терцо Мондо» на Ґрольманштрассе обмиваюмо його фільм, раптово — а може й від коньѐку — каже: «Ти мав би написати роман про Берлін. Про нього з часів Дьобліна романів не було. От візьми й напиши». А ѐк тут писати роман, коли Берлін — це нотатник? І замість накладаннѐ історій, сяжетної метафізики та великого романного наративу — суцільні пропуски та прогалини? Жоден розділ не тѐгне на частину цілості, жоден абзац не дописаний, жодне реченнѐ не доведене до путтѐ? І замість розділів, абзаців та речень — окремі слова, ѐк наприклад, Rosinenbomber?*19+ Усе, на що мене може вистачити — це скласти приблизний реюстр таких слів, хоч уже й на це мені потрібно часу і сили стільки ж, скільки Джойсові на «Улісса». Щоб умістились і чекпойнти, і кнайпи, і пси породи лабрадор, і ес-бан, і дьонер, і росіѐни, і фріки, і Церква Зламаного Зуба, і той-таки Rosinenbomber? а роками складав би звичайний перелік берлінських слів. Може, комусь і знадобилось би — позшивати їх докупи реченнѐми історій. 11. (…десь між 18 і 21 серпнѐ 2006…) Шлѐх на Чортову гору мені показав Алік Данциґер — колишній киѐнин, а нині берлінець. До речі, його прізвище справді Данциґер і в Берліні він мешкаю на Данциґерштрассе. У Берліні це траплѐютьсѐ. Тоді був початок червнѐ, і погода цілком успішно вписуваласѐ в метеорологічне окресленнѐ «перемінна хмарність з проѐсненнѐми, місцѐми короткочасні опади». Тож поки ми від станції Ґруневальд ішли лісом у бік шосе, а потім через територія екошколи намагалисѐ вийти до Чортового озера, нас досить незле промило і знову просушило. Над озером мені дуже сподобалось (особливо лілії), тож ѐ вирішив приходити ще. А того разу ми повернулисѐ на шосе і, взѐвши вгору ліворуч, асфальтованоя доріжкоя рушили до кінцевого пункту виправи — найвищої точки Берліна з її розшарпуваним усіма вітрами і покинутим комплексом американської радарної станції. Не зная чому і ѐким чином, але спершу ми опинилисѐ на трохи нижчому узвишші, такому собі плато, звідки поодинокі заклиначі випускали в небо повітрѐних зміїв. Далеко внизу лежав північно-західний шматок міста зі Шпандау і його ратушея. Нам зробилосѐ настільки добре, що Алік видобув зі свого ѐґдташа плѐщину віскі. Згодом, коли ми йшли уздовж муру навколо радарного комплексу, віскі почало діѐти, й Алік зауважив, що диверсійна група з дванадцѐти осіб долаю такі перешкоди, ѐк цей мур, навіть не за десѐть секунд. Один підсаджую іншого, третій вилазить на плечі четвертому і так далі. Так здобуваятьсѐ фортеці і капітуляять урѐдові резиденції. Проте в ця мить нас було лише двою. І ѐ поклѐвсѐ собі приходити сяди частіше. Можливо, навіть із диверсійноя групоя — аби все-таки проникнути на територія. Відтоді ѐ бував на Чортовій горі ще ѐк мінімум тричі. Одного разу ѐ привів туди АД і АД. Так уже сталосѐ, що в цих польських подружок однакові ініціали. (Чорт забирай, до мене от лише щойно дійшло — вони ще й ті самі, що й в Аліка! Це вже схоже на знак. Але чого?). Була перша половина жовтнѐ, проте смажило, наче влітку. Повз нас промаршувала велика група дітей, семи- або щонайбільше восьмиліток, на чолі з кількома молодими виховниками. У всіх були з собоя похідні палиці. Вони просувалисѐ вздовж забороненого муру добре організованоя колоноя і так само організовано почали сходити вниз доволі стрімкоя стежиноя, цілком серйозні й від того ѐкісь дорослі, озброюні своїми похідними палицѐми, пара за пароя. а зробив глибокодумний висновок про глибинні ментальні відмінності: наші слов'ѐнські діти ніколи не сходили б так зібрано й дисципліновано. Вони обов'ѐзково рвонули б униз наввипередки, збилисѐ б у галасливу екзальтовану ярбу і хтось неминуче з'їздив би по шиї іншому, приміром, тіюя ж палицея — принаймні один-два рази. АД і АД зауважили, що в цьому немаю нічого поганого. а думав так само, мені йшлосѐ не про добро і зло, а лише про відмінності. Мені завжди йдетьсѐ лише про них. Про добро і зло ѐ нічого навіть чути не хочу. З пізніших листів АД і АД випливало, що ѐ не знав головного — що Чортова гора це насправді насип. Це засипані землея уламки 400 тисѐч берлінських будинків. Моѐ лябов до руїн отримала додатковий стимул. Наступного разу, наприкінці березнѐ, ѐ був сам і з нотатником. У ньому ѐ записав таке: «Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випираю їх на поверхня, чому ці шматки цеглин усе ще ворушатьсѐ? Ніби шматки щойно порубаного м'ѐса». Не зная, навіщо сьогодні ѐ знову ходив туди. Невже в Берліні немаю чогось вабливішого? Невже це завалене мегатонами ґрунту Підземне Місто, Welthauptstadt Germania, важливіше длѐ мене за всі живі площі й будинки, за всі мости, перехрестѐ, за всі берлінські кнайпи з їхніми десѐтками тисѐч відвідувачів і перехресних поцілунків? За всіх їхніх собак? Мені хотілосѐ зосереджено полежати в ледь пожовклій серпневій траві, обличчѐм до неба, але ѐ так і не зваживсѐ на те, щоб лѐгти. Здавалосѐ, ці неперервні зойки з-під землі можуть раз і назавжди затѐгнути до себе, на саме дно. БЕРН, 2004 Педро Ленц (надалі в цьому тексті — Дон Педро) і ѐ схилѐюмосѐ над мапоя Берна. Проте ви ще не знаюте, хто такий Дон Педро і ѐк він виглѐдаю. Так от, він письменник з Берна, а виглѐдаю він незабутньо: височезний, худезний і демонічний. акби ѐ був кінорежисером, то запрошував би його на ролі деміургів або маніаків. Заради нього ѐ навіть знѐв би фільм про Нікколо Паґаніні — аби тільки він зіграв ця роль. От ѐк виглѐдаю Дон Педро. Приблизно, ѐк Нік Кейв — отак. Тож коли ѐ кажу «Дон Педро і ѐ схилѐюмосѐ», йдетьсѐ про два досить різні схилѐннѐ — ѐ схилѐясѐ з висоти свого радше середнього зросту, а Дон Педро зі своюї значно видатнішої висоти. І все ж ми разом схилѐюмосѐ над мапоя Берна. «ак, ще раз, називаютьсѐ та вулицѐ?» — перепитую Дон Педро. «Цвюточнаѐ уліца, — кажу ѐ. — По-вашому Бляменштрассе». «Десь у старому місті?» — уточняю Дон Педро. «Обов'ѐзково. Там і тільки там», — підтверджуя ѐ. І додая: «а її впізная. Візуально». Ми збираюмосѐ вийти на прогулѐнку. Дон Педро спитав, що ѐ хочу побачити передусім. З цього все й почалосѐ. Дон Педро не міг знати фільму, в ѐкому професор Плейшнер (хай уже їм Плейшнер, дідько з ними!) спочатку п'ѐнію від бернського повітрѐ свободи, потім дивитьсѐ на ведмедів у рові, а потім тупо проваляю Штірліцові вся операція. авка, де він її проваляю, розташовуютьсѐ десь у серці старого Берну, на Бляменштрассе. «Розуміюш, — кажу ѐ, — дуже цікаво подивитисѐ, чи той вазонок усе ще на підвіконні». Дон Педро всерйоз переймаютьсѐ і з розуміннѐм киваю. Він водить пальцем по алфавітному покажчику бернських вулиць. «Бляменберґштрассе, — читаю вголос Дон Педро, — Бляменштайнштрассе, Бляменвеґ. Усе, далі вже Болліґенштрассе. Ніѐкої Бляменштрассе тут немаю». Між нами кажучи, ѐ зная, що її немаю й бути не може. З нея приблизно так, ѐк і зі Штірліцом — їх вигадав один не надто добросовісний автор-чекіст. А чекістам не можна вірити ні в чому, навіть у назвах вулиць. Проте ѐ хочу дограти епізод до кінцѐ і морщу лоба. «А давай перевіримо ті три вулиці, в ѐких ю «Блямен», — кажу ѐ. Дон Педро радію, що з'ѐвлѐятьсѐ шанси. Він шукаю на мапі міста відповідний до кожної з вулиць квадрат. «Бляменберґштрассе — це… Ага, так. Це в нас Лоррен, за ботанічним садом. Не вона. — Дон Педро не втрачаю надії. — Бляменштайнштрассе… Ні, це ще гірше. Це отут, у районі Ленгассе. Неможливо. Що там ще було?». «Бляменвеґ», — підказуя з насолодоя, що межую із садистськоя. «Ага. Бляменвеґ… Ось він. Але ні. Це за Нордрінґом. Задалеко». Дон Педро дтивитьсѐ на мене з почуттѐм провини. Щоб ѐкось йому допомогти, ѐ висувая найідіотськіше з припущень: «Слухай а може вона так у роки війни називаласѐ — Бляменштрассе? А потім назву змінили. Могли ж її змінити?». Потерши лоба, Дон Педро відповідаю, що може й так, але швидше за все ні. «Ні, не могли», — повторяю він уже впевненіше і сумніше. а прошу його занадто не перейматисѐ. «Ти відчуваюш це повітрѐ?» — запитуя ѐ, коли ми врешті виходимо з дому. «Так, — каже Дон Педро. — аке повітрѐ?». «П'ѐнке повітрѐ свободи», — уточняя ѐ, і ми обою голосно й одночасно сміюмосѐ. При цьому в кожного з нас причина длѐ сміху інша. БРЯССЕЛЬ, 2000 Того днѐ само повітрѐ набрѐкало руйнаціѐми та мордобоюм. Власне кажучи, вони почалисѐ ще напередодні, у п'ѐтниця. Але в п'ѐтниця ми були в дорозі, тож лише увечері дізналисѐ з телебаченнѐ про найсуттювіше: дві сотні англів уже заарештовано. Бряссельський Ґроте Маркт усіѐний вибитими зубами і скалками вітрин, у кнайпах нестерпний сморід газів. І чого в такому разі очікувати завтра, скрушно запитували теленовинні ведучі. Назавтра Англіѐ збираласѐ влаштувати Німеччині справжню 17 червнѐ. Місце дії називаютьсѐ Шарлеруа, з Брясселѐ до нього лише три чверті години потѐгом. Тому головні британські боївки в суботу зранку стѐгувалисѐ передусім до Брясселѐ. Звідки їм було знати, що майбутнѐ перемога над німцѐми не принесе нічого, крім тимчасового патріотичного збудженнѐ: у фіналі їх, ѐк і фриців, однаково не буде, а будуть макаронники й жабоїди, і другі вимучать ювропейську футбольну першість у додатковий час? Але до цього моменту залишалосѐ ще два тижні. Сьогодні ж ішлосѐ про Шарлеруа і німців. Бельгійська землѐ прийнѐла у себе предостатньо трупів з обидвох сторін, причому двічі. Ми опинилисѐ на Ґроте Маркт (пардон, на Ґран Плѐс) десь близько полуднѐ. акщо ви досі не бачили ціюї площі, то ви ще не знаюте, ѐкими буваять історичні Ринки в західних містах. Саме того днѐ ѐ вирішив, що красивішого Ринку ѐ ще в житті не зустрічав. Навіть у Львові. Гиги. Усе це призахідне тліннѐ Ювропи — ось воно, тут. Гаразд, нині ѐ вже зная, що ю інший приголомшливий Ринок — у Сіюні. Він називаютьсѐ Кампо, і післѐ нього стаюш фанатом Сіюни, тобто сіюністом. Хоч у цій книжці місцѐ длѐ Сіюни вже не знайдетьсѐ. Тож назад до Брясселѐ. Атмосфера здаваласѐ спокійноя, ніби аж сонноя, але тільки здаваласѐ. Бряссельський Ринок увесь рѐбів бритоголовими британськими головами підданих Її Величності Королеви Об'юднаного Королівства, власниці всіх лебедів на Темзі і футбольної фанатки. А позаѐк усередині пивнушок досі не повивітрявалисѐ застосовані вчора ввечері сльозогінні запахи, столи було винесено назовні. Спека наростала і нагнітала липке спітніле очікуваннѐ. Англи пороздѐгалисѐ до поѐса, демонструячи ластовиннѐ, татуяваннѐ і жирові складки. Вони були, ѐк їм і належитьсѐ бути, рудими й білѐвими, тож засмагали в більшості начервоно. Вони цмулили пиво — десь так зі швидкістя один ковток на годину. От ѐ не розумія, ѐк можна годинами пити один і той самий кухоль пива, навіть бельгійського! Можливо, таким чином вони підкреслявали свій цілковитий спокій. Длѐ нього вони мали деѐкі підстави. Німців не було ніде. Жодного німцѐ на весь Ґроте Маркт! Час від часу хтось із англів ліниво затѐгував бойову ритуальну пісня. Думая, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліціѐ про всѐк випадок рушала в бік стола, за ѐким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліціѐ патрулявала, але поки що не надто контролявала. Усі обмінявалисѐ посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітрѐ було липке і спекотне, воно набрѐкало. За деѐкими столами сиділи такі самі з виглѐду хлопці — руді, голені, з ластовиннѐм і пірсинґом, роздѐгнені до стегон. Але що відразу здалосѐ надзвичайним — вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик — хулігани з мінералкоя, негазованоя. Ну звичайно, погодилисѐ ми — це детективи. Британська поліціѐ в закордонному відрѐдженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріпляятьсѐ (чи при-crap[20]-ляятьсѐ?) до службового звіту. Навіть нам це стало ѐсно вже, ѐк то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. ак можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склѐнці з розталим льодом? І не говорити ані слова. ак довго, хто мені скаже? Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тѐгучість, нудьга, чеканнѐ, недоладні заспівуваннѐ тут і там, їхню тут і там завмираннѐ. А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорѐдженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робивсѐ очевидним — у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-ѐкі можливості хоч ѐкось просочитисѐ назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціѐх повинен був стати казаном длѐ безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгіѐ — країна успішного застосуваннѐ газів у бойових діѐх. Можливо, нам вдалосѐ вислизнути саме вчасно. Тому ѐ не зная, ѐк згодом повелисѐ англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ѐтої колони чужими серед своїх? Кинулисѐ викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ѐть? Позаковували в наручники найкрутіших заводіѐк? Передали їх на тортури у Тавер? Чи, може, в остання мить перед газами прокинулись із заціпеніннѐ, зірвалисѐ на рівні, згадали стару добру доблесну Англія і ѐк справжні каноніри разом з усіма затѐгли: Who's that team they call the Arsenal? Who's that team we all adore? They're the boys in red and white, And we're fucking dynamite, 'Cos German's mother is a whore, Yeah she's a whore, Yeah she's a whore![21] Можливо, саме так воно й було. БУДАПЕШТ, 1999 а прожив на цьому світі аж тридцѐть дев'ѐть років, перш ніж одного днѐ потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилосѐ — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моѐ бабусѐ Маріѐ Войцехівна Мороз народилась ѐкраз у ньому! Гаразд, бабусѐ тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місѐці післѐ народженнѐ, щойно йому померла дружина, моѐ невідома прабабка. Але длѐ Будапешта в мене були й вагоміші причини, ѐк наприклад, Дунай. ак можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаюм посередині! Утім, ѐ завжди ѐкось його собі уѐвлѐв, той Будапешт — перш ніж ѐ до нього потрапив. Він уѐвлѐвсѐ мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлѐх. Він мені снивсѐ, і в цих снах постійно виникали ѐкісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарѐми. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнивсѐ старезними, просѐклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в ѐких вічно висиджуять цигани з гітарами, потѐгуять з гранчаків бичу кров і поспівуять «Едерлезі». Цілковитий кіч! І от коли ѐ врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виѐвилосѐ саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просѐклої присмаленим м'ѐсом і паприкоя кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десѐтка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків свою червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі». Ну, куди це, курва, годитьсѐ? БУХАРЕСТ, 2003 На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста ѐ взагалі не мав жодного стосунку, ѐкщо відкинути регулѐрне слуханнѐ (а точніше, вслуханнѐ до) румунського радіо на середніх хвилѐх у 14 — 15річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо ѐ знайшов длѐ себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступноя. Не можу сказати, що в бік Бухареста мене ѐкось особливо тѐгнуло — зовсім ні. Найбільше в ньому приваблявати могла хіба що назва — щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, ѐ вельми жалкуя з того приводу, що в цій книжці немаю Бухари. Про Румунія ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуясѐ, що це взаюмно. Здогадуясѐ, крім того, що головна причина взаюмних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном ѐ не зная нікого біднішого, подібнішого і ближчого, ѐкщо йдетьсѐ про інфантилізм, олігофренія, клептоманія — і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, ѐкі офіційно вважаятьсѐ національноя історіюя. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії. Коротше кажучи, ми з румунами так не лябимосѐ, бо обою рѐбою. Але до чого цей відступ? а ж не про це. а про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волея полѐків. Полѐки — це вічні аніматори, вони страшенно ляблѐть замутити ѐкусь авантяру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу — румунськоя з польської. На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеюм*22+ і, запакувавши до ѐкогось броньованого позашлѐховика з дипломатичними номерами, повезли до готеля «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, ѐ скажу про таке. Насправді ю безліч речей, за ѐкі можна і треба лябити Румунія. Приміром, за те, що вона говорить одніюя з романських мов, ѐкої навчиласѐ від Овідіѐ. Або за те, що вона жовтого кольору — кукурудзѐних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, ѐкі ѐ встиг розглѐнути у своюму житті, Румуніѐ мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарѐчий. Румунія можна і слід лябити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо — уѐвлѐти собі ця дунайсько-чорноморську юдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна краплѐ води ю дунайсько-чорноморськоя. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель ю румунськими. Те саме з Карпатами. а народивсѐ і живу в такому місці, що його було, ѐкби не Карпати. Гори — це мій уляблений ландшафт, а Карпати — уляблені гори. А найкрасивішоя в усьому цьому ю та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моѐ частина світу межую з Румуніюя через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділѐять. Але мені здаютьсѐ, що вони нас об'юднуять. Просто ми ще не навчилисѐ цього бачити. Усе, що розділѐю, може насправді об'юднувати. Про це ще йтиме мова в цій книжці. Карпати обдарували своюя присутністя цілих шість країн. У Чехії вони становлѐть 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні — по 10, в Угорщині (чого ѐ зовсім не сподівавсѐ, уѐвлѐячи її цілком рівнинноя) — аж 20. Але в Румунії Карпати становлѐть аж 60 відсотків! Тобто Румуніѐ — це переважно Карпати, це країна Карпатіѐ. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого днѐ ѐ виходжу з дому, перетиная парк і з берега нашого міського озера дивлясѐ на південь, ѐ ні на мить не забувая, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусіднѐ країна зі своюя схожоя на вино музикоя. Тут моѐ апологіѐ Румунії мусить, на жаль, урватисѐ, так і не розквітнувши, бо шлѐх від Ґара де Норд до Бульвару Ніколаю Балческу, при початку ѐкого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантяристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ѐтизірковішому готелі ціюї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, ѐ не зная. Мене гнітило деѐке розчаруваннѐ: не так уже й довго ѐ тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніѐкому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки! Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастѐ, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустирѐ з напівкартонними перехнѐбленими халабудами і купами всѐкого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху ѐ мав змогу бачити, ѐк у циганському таборі поміж халабуд метушитьсѐ пацанва, розпаляячи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилосѐ, не зная. Наврѐд чи вони збиралисѐ готувати на ньому вечеря. Вони просто палили гуму — от і все. Можливо, це був ѐкийсь гумовий індо-югипетський ритуал. У будь-ѐкому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилякоя. а побачив — і заспокоївсѐ. ВАРШАВА, 1989 І ПІЗНІШЕ У «Джетро Талл» ю свій «Будапешт», а в Дейвіда Бові — своѐ «Варшава». З Варшави мені пишуть про «Варшаву» Дейвіда Бові. Навіть переслали трек — щоб ѐ поступово набиравсѐ відповідного настроя і поволі вживавсѐ. Отже, ѐ десѐтки разів на день переслуховуя ця добре симфонізовану композиція, до створеннѐ ѐкої свого часу приклавсѐ містер Брайан Іно. Свого часу — це 1977 року. а чудово пам'ѐтая, що тоді слухалосѐ: передусім симфо-рок. Він саме переживав найкращі, хоч разом з тим і останні свої часи. І «Варшава» це, ѐк на мою нинішню вухо, саме він. При цьому ѐ дещо дізнавсѐ з історії ціюї «Варшави». Того року Дейвід Бові їхав потѐгом з Москви*23+ до Берліна. Потѐг надовго затримали у Варшаві на станції Варшава Ґданська. Це трохи дивно, бо ѐкщо вірити джерелам, з 1975 року, коли відкрили Варшаву Центральну, Ґданська почала втрачати свою міжнародне значеннѐ і перетвориласѐ на одну з приміських, міжнародні потѐги на ній уже не зупинѐлисѐ. Підозряя, що того днѐ на залізниці трапилосѐ щось непередбачуване. На Ґданській потѐг протримали пару годин. Тобто це аж ніѐк не була звичайна зупинка за розкладом. Дейвід Бові надумав зійти і прогулѐтисѐ найближчоя околицея. На площі Паризької Комуни він зайшов до книгарні і придбав у ній кілька платівок. Серед них знайшлись і записи ансамбля народної музики «Шльонськ». Саме вони й відлуняять у його «Варшаві» — найвідчутніше там, де нарешті вступаю голос. а дивлясѐ на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називаютьсѐ площея Вудро Вільсона. Шлѐх до неї від Ґданської пролѐгаю уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогоя слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав ацек Куронь! Там, здаютьсѐ, й меморіальна дошка про це свідчить. а вже готовий уѐвлѐти собі, ѐк того днѐ Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від діюслова «курити») і мимоволі звертаю увагу на ѐвного іноземцѐ підкреслено рок-зіркового типу, що продираячись поглѐдом крізь навколишня сірѐтину, шпацирую в бік Паризької Комуни. У Куронѐ спонтанно виникаю ідеѐ, чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських малѐв, але гукати йому вслід з балкона він не наважуютьсѐ: тайнѐки не дрімаять. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своюя дорогоя. Його дорога на сьогоднішній день — це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцѐть п'ѐть. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курцѐ на балоні, що наче поривавсѐ загукати його? З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різнитьсѐ від тодішнього. Мені пропонуять одного днѐ пройтисѐ шлѐхом Дейвіда Бові. Можливо, ѐ побачу те саме, що й він? а дещо зле оріюнтуясь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежуютьсѐ вісся Нового Світу і Краківського передмістѐ, Ринком, Маріюнштатом і Старим Містом загалом, Алеѐми, в тому числі й Уѐздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицѐми Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським оріюнтиром був і залишаютьсѐ Палац культури і науки, про ѐкий ѐ ще з 1989 року запам'ѐтав, що його справжнѐ назва — Мавзолей імені Сталіна. Щойно ѐ втрачая його з полѐ зору, ѐк тимчасово втрачая й себе. Мабуть, через те, що у Варшаві ѐ ніколи не ходив з мапоя, мені переважно не вдаютьсѐ вмить уѐвити собі, де в ній що. Тому моѐ майбутнѐ прогулѐнка слідами Дейвіда Бові стане маленькоя реабілітаціюя. Варшава, кажуть, негарна, але ѐ лябля її. На це ю вагома причина: це одне з тих міст, у ѐких ѐ ніколи не жив довше тижнѐ, але безліч разів бував. Тобто в мене ю трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років. * * * Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташуваннѐ. Скільки на нашому недоконтиненті міст, ѐкі позиціонуять себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десѐтиліттѐ таких назбиралосѐ, либонь, десѐтки. Це і Берлін, і Вільняс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них ю свої власні доводи ціюї «міжності». Складаютьсѐ враженнѐ, ніби перебуваннѐ «між Сходом і Заходом» ю чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому виглѐді. Ще трохи — а там уже й Пекін чи Токіо оголосѐть себе «містами між Сходом і Заходом». Але тільки Варшава маю дійсне право так себе називати. При цьому, звичайно, не йдетьсѐ про таку географічну деталь, ѐк ледь не однакова відстань до Карпат і Балтійського морѐ. Хоч вона й сама по собі також показова — у тому сенсі, що демонструю певну серединність. Варшава ю Серединоя. Вона ю центром країни, в ѐкій відбувалосѐ (і щоднѐ відбуваютьсѐ) велика ювропейська дифузіѐ: східнішаннѐ Заходу і західнішаннѐ Сходу. Але про це ще буде — там, де йтиметьсѐ про ще одне місто на «В». Ризикуячи виступити в ролі оповідача старезних анекдотів, усе ж нагадая історія про дві делегації, що ѐкогось біса їдуть потѐгами назустріч одна одній з Москви у Париж і навпаки. Обидва потѐги перетинаятьсѐ на одному з варшавських вокзалів (чи не на тій же Ґданській часом?). Діѐ відбуваютьсѐ рано-вранці, пасажири щойно попрокидались і, ледь протерши очі, визираять з вагонних вікон на незнайоме місто. Ті, що їдуть з Москви, кажуть: «О, та ми вже в Парижі!». А ті, що їдуть з Парижа: «О, та ми вже в Москві!». От і Дейвід Бові під час прогулѐнки вулицея Міцкевича до площі Паризького Комунара Вільсона не міг не зауважувати ціюї дифузної сутності міста, до ѐкого потрапив принагідним і дочасним гостем. І саме тому у Варшаві 1990-х років так багато й часто, значно більше й частіше, ніж деінде, говорилосѐ про Центрально-Східну Ювропу. Вона в ній зосереджуваласѐ — ментально і документально. Але длѐ мене все це (і місто Варшава, і його середмістѐ та його серединність) почалосѐ вакурат наприкінці 1980-х, тоді ж, коли взагалі страшенно багато всього почалосѐ. Тож Варшава ю нічим іншим, ѐк моюя — куди мені подітисѐ від патетики? — життювоя віхоя, а відтак і втіхоя, знаком іншого сенсу та нових приголомшливих можливостей. * * * Ось одна з них. Про польський травень 1989 року мова в цій книжці ще йтиме. Длѐ мене він головним чином означаю інше місто — Краків. Однак певного днѐ він виѐвивсѐ Варшавоя. І цѐ Варшава мала дуже конкретну адресу: Краківське передмістѐ, 26 / 28, головна брама університету. Ми, ѐ і Пат, ішли в напрѐмку Замкової площі, тобто колони Сиґізмунда, наш провідник невдовзі мав показати нам знизу його, Сиґізмундів меч — ѐкщо відшукати правильний ракурс, то меч може здатисѐ (і переважно таки здаютьсѐ) незле ерегованим фалосом, але тут не про це, тут лише додам, що Ален Ґінзберґ, ѐсна річ, не міг проминути без уваги таку розкішну чоловічу цѐцьку, тож у його «Варшавській кав'ѐрні» читаюмо про «колону Зиґмунта III // що вже три століттѐ заносить меча — (увага!) — пильнуячи за польськоя молоддя». Польська молодь сексуальна і політизована. Вона — ѐк Варшава у травні 89-го. Брама університету була межея світів. З одного боку стоѐли сірі шереги міліцейських загонів спеціального призначеннѐ у своюму страхітливо-хокейному бойовому спорѐдженні, з іншого — студенти, що боронили своюї території і свого страйку. У цій книжці подібні картини протистоѐннѐ — стіна спецпідрозділу на стіну громадѐн — ще траплѐтимутьсѐ. Робля висновок, що мені з цим щастило. Попри вся своя дурнувату силу і все свою спорѐдженнѐ, міліціѐ в атаку не йшла. Залишалосѐ зробити лише крок уперед — і брама впала би під її злагодженим та професійно підготовленим натиском. А знахабнілі і патлаті окулѐрники в татових джинсах і маминих ліфчиках умить надіставали б таких підсрачників, післѐ ѐких назавжди забуваюш про страйки, голодуваннѐ, демонстрації та іншу револяційну муйня. Тобто насправді цілковита вичерпаність інциденту здаваласѐ таким собі минутным делом. Але міліціѐ в атаку не йшла, і так вони стоѐли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. а зная, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталисѐ тим самим Краківським, усе виглѐдало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалисѐ — вони співали, свистали, дерлисѐ, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стоѐли, зімкнувши шереги — і все. І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччѐ ю цілком автономноя територіюя, на ѐку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І — що найдивніше — навіть у той час, навіть за тіюї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в ѐких середньовічних канонах, чомусь дотримувавсѐ. Університет — це недоторканність і свобода, особливо ѐкщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалосѐ гасло «Пекін, Варшава — спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилосѐ зовсім не так, бо пекінська «справа» римуютьсѐ з «розправа», і число вбитих студентів тѐгне на злочин проти лядства. А у Варшаві вже тоді була вулицѐ Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. а дивувавсѐ, ѐк це взагалі можливо — в комуністичній країні вулицѐ Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що полѐки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетѐмущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалисѐ всього, що приносить із собоя в мішку з дарунками згаданий американський добродій. * * * Минуло два роки — і всѐ Польща, а передусім Варшава, під безпосередньоя діюя висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетвориласѐ на суцільні торгові рѐди. У Польщі продавалосѐ все, причому всяди, головним чином посеред вулиць і площ. Длѐ того, щоб хоч ѐкось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага, ми, громадѐни еСеСеСеРу в його, ѐк виѐвитьсѐ дуже невдовзі, летальній стадії, змушені були везти до Польщі нашу дешеву горілку і там вимінявати її на всілѐкий інший товар. Насправді ми їхали зі Львова до Ґданська, а Варшава була тільки зупинкоя, зате кількагодинноя. Наш хитро запроектований автобус із кінематографічноя назвоя «Не журись!» дорівнявав кораблеві, що перевіз у своюму трямі мегалітри горілчаної контрабанди. Усі ми, його пасажири й команда, почувались українськими націоналістами нового поколіннѐ, що вирішили застосувати проти споконвічного польського ворога найдіювішу в його випадку зброя — алкоголь. Тут ѐ мав би поставити смайлик. Ні, насправді то не була ніѐка воюнно-патріотична місіѐ. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовоя твердоя (хоч і рідкоя) валятоя замість раптово зневаженого й висміѐного польськими банками дідугана-рублѐ. Утім, про це ѐ невдовзі ще напишу — дивітьсѐ одне з міст на «Ґ». З тіюї подорожі через Варшаву запам'ѐтавсѐ базар — у самому центрі, поруч із Центральноя, коло підніжжѐ Мавзолея імені Сталіна, уздовж Алей Юрозолімських, аж до їхнього перетину з Маршалковськоя, велетенське муравлисько, переповнене низькоѐкісними, ѐкраз під нашу платоспроможність, спокусами — від жувальних гумок і дамських прокладок до відеомагнітофонів і акустичних систем. Пам'ѐтая, ѐк брів у тому ювразійському натовпі, спітнілоя долонея стискаячи в кишені все, що лишалосѐ від останньої проданої кількома днѐми раніше плѐшки — тисѐч тридцѐть злотих, себто ѐкісь три долари, не більше. І на два з них ѐ врешті купив усе, про що стільки мріѐв останнім часом, а саме маленького Бетмена, що його польський шмаркач-продавець уперто називав Батманом. Відтепер ѐ вже мав із чим повертатисѐ додому. А ще врізалисѐ у спомин узбеки, їх там було з цілий табір, у зв'ѐзку з чим самі собоя виникали думки про орду й Тамерлана. а вже забув, що саме вони продавали, здаютьсѐ, не горілку, але й не кавуни чи персики — це точно. І не халати, і не бавовник, і не чай. І не в'ютнамці то були, а таки узбеки. У будьѐкому разі сильно дивувало те, що навіть вони намагаятьсѐ говорити польськоя, особливо, посвоюму по-узбецькому ламаноя. Весь наш доходѐга-еСеСеСеР на тому базарі намагавсѐ що-небудь висловити сѐкоя-такоя польськоя — от ѐкі неочікувані реванші вигадую длѐ своїх нерозумних дітей іронічна курва*24+ історії. * * * Десь від середини 90-х Варшава назавжди стала одним із моїх міст. Ритуальне жертвопринесеннѐ сперми відбулосѐ наприкінці 92-го у стінах одніюї з гостьових кімнат Будинку вчителѐ на Костяшківській набережній. Співучасниками імпровізованого дійства зголосилисѐ бути принагідні Арфа і Фавн, тіюї ночі так само мешканці означеної кімнати. Усе відбулосѐ настільки раптово і швидко, що ѐ досі не відкидая можливість галяцинації. Але щось таки змушую мене думати, ніби все відбулосѐ насправді. Остаточну відповідь може знати лише цілковита темрѐва, про ѐку в цій книжці ѐ краще не згадуватиму. * * * Починаячи з 1994 року, ѐ чув жахливі історії про російський рекет на варшавських вокзал-базарах. Це стало ще одним з наслідків перебуваннѐ цього міста в самому центрі «між Сходом і Заходом». Певної історичної миті незле організована арміѐ лисих зарізѐк зі Сходу заняшила в повітрі дух перемін і невеличкими загонами рушила на підкореннѐ Заходу. За ѐкими документами і під чиїми прізвищами вони перетинали польський кордон, лишитьсѐ переважно нез'ѐсованим. Варшава стала тимчасовоя зупинкоя на шлѐху їхньої розтѐгнутої на півтора десѐтиліттѐ міграції. Тут вони мусили спинитисѐ і пожити в очікуванні на розширеннѐ Ювросоязу та Шенґену, і длѐ цього забезпечити собі подальше існуваннѐ (безбідне, до ѐкого вже звикли), а також наростити свій майновий рівень длѐ подальшого щасливого перебазуваннѐ на західніші терени благословенної Гермашки. Зрозуміло, що головним джерелом їхнього матеріального поповненнѐ стали всі різновиди мандрівних мешканців колишнього еСеСеСеРу. І позаѐк базари та вокзали Польщі виѐвилисѐ місцѐми найгустішого скупченнѐ останніх, саме на них і зосередили своя діѐльність загони лисоголових. Щиро кажучи, польська поліціѐ могла відносно легко зупинити цей бізнес, особливо на його початку. Затримувати братву повсяди, де вона тільки вилізе, можна було хоча б із оглѐду на її первісну непристосованість до нової країни, виѐвлену, скажімо, вже в зовнішності. Це тільки з часом поз'ѐвлѐлосѐ до біса молодих полѐків, ѐкі почали їх наслідувати перш усього стриженими довбешками та спортивним одѐгом. Проте на початку своюї польської кар'юри гості зі Сходу впадали в око незгірше узбеків. Але польська поліціѐ воліла замість цього піти з ними на неофіційні домовленості, не без — ѐк це називаютьсѐ? — прийнѐтних длѐ неї відкатів, ѐсна річ. Домовленості базувалисѐ на тому, що поліціѐ закриваю очі на будь-ѐкі дії братви, ѐкщо під ці дії не підпадаять її польські співгромадѐни. З усіма іншими, ѐк ѐ вже говорив у «Таюмниці», «дозволѐлосѐ робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду». Рекетири усвідомлявали ціну пацанського слова і всіма силами його тримали. Тому перш ніж налетіти на чергову вицуплену з натовпу жертву, вони мусили сто разів переконатисѐ, що то ніѐкий не полѐк, а «свій». * * * Одного з травневих світанків 1996 року ѐ й незчувсѐ, ѐк опинивсѐ в оточенні лисих на автобусному вокзалі Варшава Західна. Варшава моїх 90-х майже завжди починаласѐ саме з цього вокзалу, куди рано-вранці прибував наш калуський автобус. Відчутним його мінусом, поруч з багатьма іншими (плясів ѐк таких не помічено), ю цѐ жахливо ранкова пора прибуттѐ. Дорога зі знущально-сповільненим перетином кордону забираю близько десѐти годин, ти опинѐюшсѐ на станції призначеннѐ невиспаний, вимнутий і напіввимкнутий — і тобі саме звідси слід рушати у свій варшавський день. Узимку це досить нестерпно. Але у травні в цілому нічого. По-перше, ти в'їжджаюш у місто разом зі сходом сонцѐ і рухаюшсѐ у такт із ним. По-друге, навколо тебе той несамовито-зелений колір, що з'ѐвлѐютьсѐ лише на кілька тижнів, а потім темнію і бруднішаю — лови момент! По-третю, твій варшавський день обіцѐю тобі море кайфу, музики, публіки, фліртів і пригод, отже, це насправді чудово, що він сьогодні такий довгий. І коли ти, вийшовши з калуського автобуса, пружно, ѐк аргонавт, заходиш у будівля вокзалу, тобі від усього серцѐ хочетьсѐ допомогти цьому розгубленому російському хлопчині, майже підліткові, що спершу силкуютьсѐ тебе про щось розпитати дуже ламаноя польськоя, а відтак благаю дозволу перейти на російську. І коли ти ласкаво, без жодного акценту, переходиш на російську, щоб йому, бідоласі, попустило, його коло тебе вже чомусь немаю, натомість ю з п'ѐтеро лисих і прикрашених шрамами спортсменів, ѐкі — в чому, власне кажучи, справа?! — починаять настирливо запитувати тебе про цель приезда, а також сумму наличных денег. Найсмішніше, що ѐ мав при собі лише десѐть злотих. Тож у відповідь на їхня вимогу заплатити їм за охорону двадцѐть п'ѐть відсотків ѐ чесно запропонував їм два п'ѐтдесѐт. Цѐ інформаціѐ ніѐк не хотіла залазити в їхні трохи ґудзуваті голови. Що можна робити у Варшаві з десѐтьма злотими?! а відповів, що приїхав на книжковий ѐрмарок, позаѐк пишу книжки. Гадая, що того ранку вони відкрили длѐ себе існуваннѐ цілого світу, в ѐкому живуть письменники та їхні видавці, і написані першими тексти стаять книжками, що їх видаять другі, а потім хтось усе те купую, а може й читаю. І в цьому світі, можливо, навіть виплачуять ѐкісь гонорари. «А о чем ты пишешь? — раптово посуворішав найлобастіший з них, він же найбільш пошрамований, можливо, це й був той Сюрий, що його іменем називавсѐ весь отрѐд. — Не про Степана Бандеру случайно?». а відповів, що ні, не про нього. Більше нічого про змістові особливості моюї творчості ніхто з них не запитав. Але мені досьогодні цікаво: ну, чому з усіх можливих тем, з усіх на світі імен, про ѐкі, здавалосѐ б, можна писати книжки, він вибрав саме це? Чому Бандера? Невже російський рекет, ѐк і російський урѐд, російські спепслужби, російські медіа, російські ляди, досьогодні найбільше ненавидить саме Бандеру? Невже в нього інших ворогів немаю? Чи вони навчаятьсѐ цього на зонах? Чи це вже просто на рівні інстинкту? Ми розійшлисѐ з рукостисканнѐми. а звернув увагу на татуйовані зап'ѐстѐ. Сюрий — ѐкщо це був Сюрий — побажав мені творческих успехов. Але, чорт забирай усі на світі гепі-енди, це ж уже було мою місто! Хто впустив їх до нього хазѐйнувати? * * * Колись Варшава належала Росії, до певної міри Росіѐ в ній залишилась. Адже Росіѐ ніколи й нізвідки не йде всѐ, її хоч трохи завжди лишаютьсѐ. Ну, хоча б у виглѐді Мавзолея імені Сталіна, за ѐким усі подорожні розпізнаять, де вони опинилисѐ. Варшава вважаютьсѐ потворноя. (Тут ѐ відразу ж запитая: чому? а зная багато потворніших міст, ѐкі вважаятьсѐ гарними). І все ж. Варшава вважаютьсѐ потворноя, бо насправді це Друга Варшава. Першу свого часу було наказано зрівнѐти з землея, і це майже вдалосѐ. Варшава в цьому сенсі особлива. а не зная іншого такого міста (хіба що Карфаген?), відносно ѐкого чорним по білому писалосѐ б у найвищому офіційному наказі — стерти з лицѐ землі. Такої честі слід собі заслужити. У 1939 році Варшава налічувала 1289 тисѐч мешканців, а в 1946-му — трохи більше, ніж третину від цього числа. Аллен Ґінзберґ у середині 60-х бачив у Варшаві кав'ѐрня, повну привидів — «примарні дівчата зі шрамами, чорні панчохи тонкі брови // примарні хлопці з білим волоссѐм на проділ маленькими борідками». Безумовно, він їх бачив. Це не поетичні фігури, це повстанці. Полѐки — це професійні повстанці. Тому їхні повстаннѐ ѐк правило зле підготовлені. Вони піднімаять голови за будь-ѐкої несприѐтливої оказії. Вони просто не можуть без повстань. Вони нерозсудливі й нездатні до виживаннѐ — здатні лише до життѐ. I до смерті заради життѐ. Вони сидѐть по кав'ѐрнѐх і креслѐть плани підземних комунікацій. Води переносѐть шифрограми в букетах троѐнд. Вони жбурлѐять у ворогів плѐшки з фінським коктейлем длѐ Молотова, коктейлем длѐ Ріббентропа. Вони пишуть лябовні вірші і замішуять вибухівку. Вони монтуять підпільні радіостанції і граять преляди Шопена. Але їх уже немаю. Вони залишилисѐ в місті, стертому з лицѐ землі. (Лице землі? Що за дивна метафора? Чи хтось його бачив, це лице? Чи на ньому побільшало зморщок від ще одного стертого міста?). * * * Усі доступні мені довідники свідчать про дві книгарні на площі Вільсона (колишнѐ Паризької Комуни). Обидві, судѐчи з їхніх адрес, містѐтьсѐ в тому ж будинку. Одного разу ѐ вийду з метро на Ґданській і піду на північ по Міцкевича. Мені знадобитьсѐ не більше двадцѐти п'ѐти хвилин. Усе, що ѐ побачу на своюму шлѐху, виѐвитьсѐ зліпком з моюї ж пам'ѐті і нагадуваннѐм: це твої сни, ти стільки разів тут ходив, це твою місто. ВЕНЕЦІа, 1992, 2001 Закінчуячи свою «Передслово Видавцѐ до «Перверзії», ѐ вдѐчно згадуя панів Франческо Аполлоні та Россано Россі, «кожен з ѐких сам того не відаячи, блискуче виконав місія мого таюмного агента у Венеції». Ціюя згадкоя ѐ доповнив текст «Передслова» не інакше ѐк улітку 1995-го, коли переписував увесь роман в остаточній версії, готуячи його до поступового оприлядненнѐ. У грудні попереднього року, тобто у своїй первісній редакції, «Передслово» ще нічого такого не містило. Що ж це за «таюмна місіѐ» і хто такі обидва її блискучі виконавці, панове Аполлоні та Россі? Щоб відповісти на ці запитаннѐ, поставля длѐ початку інше: чому Венеціѐ? Чому з тисѐчі магічних місць Окциденту мій герой Станіслав Перфецький вибрав саме її? * * * У березні 1992-го ѐ провів у Венеції не більше доби. Зрозуміло, що голова йшла обертом, і ѐ дотепер дивуясь, ѐк це ѐ втримавсѐ на ногах, жодного разу не злетівши з набережної на воду. Звичайно, певноя міроя ѐ був готовий до того, що це буде найдивніше місто з усіх, ѐкі ѐ досі бачив. Проте це надто відповідальне слово — бачив. Не зная, чи воно справді тут застосовне. Не зная, чи можна це щось, Венеція, побачити за неповну добу (ѐкщо ти тільки не ѐпонський турист, котрому даютьсѐ п'ѐть днів на вся Ювропу, разом з перельотами). Венеціѐ — це коли забагато. У своюму записнику Перфецький так і нотую велетенськими, завбільшки з конѐ, і ледь не розпачливими літерами: ЗАБАГАТО ВЕНЕЦІЇ! Що він може мати на увазі? Забагато культури — в усіх її рівнѐх і вимірах. Забагато минулого — при цьому ти ніѐк не позбуваюшсѐ підступного враженнѐ, що саме воно тут усім і командую, тобто тільки минуле тут і ю теперішнім, а теперішнього теперішнього тут немаю. Забагато цифр у номерах будинків. Забагато жовтих стрілокдороговказів, ѐкі начебто покликані трохи спростити муки пересуваннѐ цим ярбам роззѐв, а насправді лише заплутуять їх. Забагато місць, ѐкі обов'ѐзково слід відвідати, інакше згодом обов'ѐзково почуюш: «Ти в ній не був». Забагато предметів у нескінченних рѐдах вітрин: маски, мапи, капеляхи, мушлі, мацаки, намиста, скельцѐ, хутра, бивні, плавники, хоботи, глобуси, підсвічники, інші музичні інструменти. Перфецький до того ж бачив різницькі ножі і — увага! — середньовічні кондоми. Венеціѐ — це нескінченний розпродаж невичерпного (і невичерпно безглуздого у своїй надлишковості) краму. Забагато всього. Тому найпершоя характеристикоя Венеції маю бути всьогість, а її дефініціюя — занадто велике скупченнѐ речовин і речей у занадто малому просторі. акщо вірити Бродському, то Венеціѐ і в найкращі часи сѐгала ѐкихось лише восьми миль у протѐжності між найвіддаленішими пунктами. Де нам у цій тісноті й рѐсноті розмістити такі астрономічні кількості масок, носів, окулѐрів, панчох, перлин, пелерин, ходуль, хустин, гітар, поштівок, біблій? Різницьких ножів і середньовічних кондомів?! Через настільки катастрофічний брак місцѐ Венеції залишаютьсѐ складати і складувати у всіх своїх складках, тобто нашаровувати свої вмісти і змісти вертикально. Звідси її палімпсестна природа — шар поверх шару, а над ним знову шар, і потім ще, і ще, і вони взаюмно проникнуті, вони завжди проступаять один з-під одного. Можливо, це своюрідний культурний цвинтар, де всі гробниці давно переповнені, а більшість могил братські? Звідки цѐ венеційська всьогість? а припуская, що передусім з води, тобто з морѐ, з його безодень. Венеціѐ була морськоя метрополіюя Старого Світу, вона пильнувала Середземномор'ѐ, тобто юдине на світі Море Посередині Всіх Земель. Не існувало такого товару, на ѐкий у неї не було би претензій. Усе, що здобувалось у Старому Світі, звозилосѐ морем до неї, Старий Світ з усіма своїми кораблѐми увесь нагромаджувавсѐ у Венеції, всѐ його, Старого Світу, старовина, все його старье. Тому Венеціѐ — ніби вдова старйовщика. а зная, що українськоя слід казати «лахмітника», однак Венеціѐ тільки почасти вдова лахмітника, та й усе її лахміттѐ дотепер зберігаю блискучі ознаки ледь потертої елегантності. * * * Отже, це було Місто Посеред Морѐ, що лежало Посеред Земель. І так тривало б без кінцѐ, через всі віки прийдешні. Але одного разу почавсѐ кінець. Початок кінцѐ Венеції заподіѐв, ѐсна річ, ґенуезець. Професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, ѐкщо пригадуюте, назвав його «ідіотом Колумбом». Ідіотизм Колумба не просто межую, ѐк і кожен інший ідіотизм, із геніальністя — він ю геніальністя ѐк такоя. Захоплено повіривши у круглість земної поверхні, Колумб надумав скористатисѐ нея длѐ знівеляваннѐ досѐгнень Марко Поло (ще один відгомін ґенуезько-венеційського протистоѐннѐ). Діставшисѐ свого Китая, а насправді відкривши Америку, він (ѐ про Колумба) піддав катастрофічному переглѐдові всі попередні уѐвленнѐ про Середину Земель та її Море. І з того часу починаютьсѐ спершу трагічне, а згодом приспано-меланхолійне сходженнѐ Венеції з Центру на одну з периферій. Венеціѐ ю притчея про минущість кожного розквіту. ак і загалом про минущість. А минущість, починаячи з другої половини того березнѐ, стала моїм демоном номер один. Минущість і тимчасовість, і зникомість — скільки ще назв у ціюї примари? Формально, на найнижчому рівні, це виѐвлѐло себе у зворотному відліку днів, що їх мені залишалосѐ пожити серед блаженних садів Заходу перед тим, ѐк знову навіки (аж так патетично мені про це думалосѐ — навіки!) бути з них вигнаним. Наді мноя вже тѐжіла, ѐк писав поет, «точна дата на квитку». Квиток був на літак — із Франкфурта до Киюва. Мені залишалосѐ близько сорока днів, і ѐ мусив поставити крапку в романі — у всіх сенсах цього слова. Зрозуміло, що ѐк тільки ѐ це усвідомив і полічив дні, роман перестав мені писатисѐ. Поки мій герой вихляпував усілѐкі зізнаннѐ в гуртожитських і не тільки гріхах, поки він досѐгав третього й четвертого алкогольного ступенів, поки нестерпно повільно вирушав у свій цілоденний похід Москвоя, все йшло доволі пристойно і з чималим задоволеннѐм. Щойно йому, героюві, ѐк і сяжетові, довелосѐ прискорити пересуваннѐ (ну, хоча б у гонитві за викрадачем власного гаманцѐ) і щодуху розкриватисѐ назустріч галяцинативним випробуваннѐм, ѐк усе заглухло. а годинами просиджував над одним і тим самим реченнѐм, не знаячи, задоволений ѐ ним чи ні (ѐвна ознака того, що ні). Доброго ранку, творча кризо, казав ѐ, дивлѐчись у стеля, бо жодної замовленої на ніч підказки, жодного виходу із глухого кута мені вкотре так і не наснилось. Одного днѐ в телефонній розмові з Азоя з мене вирвалосѐ, що ѐ не зная, ѐк мені далі бути з героюм. «Та втопи його у ѐкомусь каналі!» — весело різонула вона. Слово «Венеціѐ», звісно, не пролунало. Та й топив ѐ того днѐ не героѐ. Та й не в каналі, а в каналізації, московській. Однак відтоді ѐ запам'ѐтав, ѐ знав, що вона, Венеціѐ, стане ще й моїм романом. * * * Нагадая: все, що ѐ досі тут написав — це мої спроби відповісти на питаннѐ «Чому Венеціѐ?». Далі — їхню продовженнѐ. Венеціѐ туманна. Її туманність у рази насиченіша від лондонської чи будь-ѐкої іншої. Зрозуміло чому: на все значно менше місцѐ, ѐкихось лише вісім бродських миль у діаметрі. Звідси й уѐвленнѐ про «місто привидів» (або, за Бродським, силуетів). Венеціѐ — місце, ѐке в силу своюї туманності, а водночас захаращеності ю ідеально придатним длѐ безслідного зникненнѐ з видимої поверхні буттѐ. Длѐ цього вам, авторові, зовсім неконче топити героѐ в каналі — вистачаю запустити його грудневого ранку до найближчої крамнички по сигарети і на зворотному шлѐху заблокувати йому вхід до щойно прокладеного в тумані власним тілом коридору. А ще ж ю наймані вбивці з дагестанськими прізвищами, таюмна інквізиціѐ, що досі нелегально виконую вироки на роззѐвах, або містичні ложі, що змушені практикувати ритуальні вбивства. А ѐкщо всі ці можливості поюднати з потребоя героѐ? Тобто ѐкщо він і сам понад усе бажаю зникнути? * * * До всіх цих мотивацій хочетьсѐ додати вельми спеціальну спорідненість Венеції зі Львовом — ще одним нині занепалим містом, ѐке в силу географічної похибки уѐвило себе розташованим у самісінькому Центрі, тобто Серед Земель. Щоправда, львівська середземність інакша, вона стосуютьсѐ дещо східнішого пункту перетину морів Балтійського і Чорного. У цій книжці ѐ ще повернусѐ до цього моменту. Львів і Венеція поюднано левом. Венеційський лев крилатий, він ю атрибутом (ѐ нічого не плутая? атрибутом, не символом?) Свѐтого Марка. Длѐ того, щоб місто його набуло, потрібен був подвиг венеційських міщан Рустічо і Боно, ѐкі викрали нетлінні мощі з окупованої сарацинами Александрії й перегнали їх морем (а ѐк інакше?) до Венеції. У Львові лев не набутий, а вроджений. Місто отримало свою ім'ѐ ще перед заснуваннѐм — так у наші часи завдѐки УЗД отримуять імена ще не народжені діти. Залишаютьсѐ нез'ѐсованим, чи не мав королевич Лев серед своїх духовних патронів Свѐтого Марка. акщо так, то левина лініѐ зв'ѐзку між Венеціюя і Львовом робитьсѐ чимось більшим, аніж випадковий геральдичний збіг. Проте значно відчутніше обидва міста поюднано водоя. Це юдність не двійників — антиподів. Тобто Львів ю Анти-Венеціюя, він розташований на протилежному до неї полясі. У Венеції вода з'їдаю місто, у Львові навпаки. І ѐкщо Венеція знищить потоп, то саме він юдине стихійне лихо, ѐке Львову нітрохи не загрожую. Хіба що потоп фекалій, однак про це в іншому місці. Тут ѐ обмежусѐ лише заувагоя, що Львів на той час був містом, ѐке ѐ знав. У своїх писаннѐх про нього ѐ йшов усе далі — в тому сенсі, в ѐкому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в лябощах зі своюя дівчиноя, все тонше розуміячись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках. * * * Тепер, коли ѐ більш-менш поѐснив, чому Венеціѐ, перейдімо до таюмної місії панів Аполлоні і Россі. Проте спершу про труднощі описуваннѐ та оріюнтація на місцевості. Венеціѐ присутнѐ всяди. Вимовлѐюш найзвичайніші слова на зразок «лазарет», «арсенал» або «карантин» — і ти вже в ній, бо всі вони з неї. Вона в малѐрстві, поезії, романах, фільмах, п'юсах, кліпах, комп'ятерних іграх. Венеціѐ кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалисѐ смаки, жанри і стилі (здаютьсѐ, всі) — Казанова з Гемінґвеюм, Донна Леон з Мадонноя, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Маріѐ з Джеймсом Бондом. акщо ѐ скажу, що на світі існую сто тисѐч творів мистецтва, присвѐчених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисѐч перший роман про Венеція — ідеѐ чудова, але безнадійна. На Венеції знаятьсѐ всі — навіть і ті, хто ніколи в ній не бував. А ю ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристіводноденок у ній 50 тисѐч на день. Усі вони, безумовно, що називаютьсѐ, відвідуять — себто роздивлѐятьсѐ, торкаятьсѐ, фотографуять, фільмуять, записуять і купуять на пам'ѐть. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додаютьсѐ 18 250 000 лядей, ѐкі знаять Венеція. Тому писати про неї означаю виставлѐти себе на посміховисько. А щоб не виставлѐти — слід знати її не так, ѐк усі ці 18 250 000, а так, ѐк ѐ тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище). Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватисѐ із зав'ѐзаними очима. Хоч по ній і з широко розплященими пересуватисѐ вельми непросто. Та й що означаю в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» ѐ іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед ювреїв Джудекки). Так от — подробиць варто знати ѐкнайбільше і завжди тримати їх напохваті, ніби джокера. Навіть, ѐкщо за весь роман жодного разу так і не згадаюш. Рівно три місѐці — від 13 груднѐ 1994-го до 13 березнѐ 1995 року — ѐ тримав напохваті, скажімо, те, що у 1770-х по всіх домах Венеції запанувала мода на гарѐчий шоколад. У романі ви цього ніде не знайдете. Хоч із цим гарѐчим шоколадом напохваті, ѐк і ще з тисѐчея незгаданих подробиць, роман писавсѐ впевненіше. Відомо ж: ѐкщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти. * * * а провів у Венеції нецілу добу, а через два роки і дев'ѐть місѐців почав писати про неї роман. а потребував джерел. а, висловляячись поетично, прагнув до них припасти грудьми і всім собоя. У моюму розпорѐдженні були: надзвичайно добрий і докладний, виданий у Фалька, план міста, трохи приватних фотографій (переважно зі мноя, не з Венеціюя, хоч ѐкісь голубині крила на тлі Прокурацій таки проглѐдалисѐ) і куплених у кіоску серійних поштівок. Перед тим ѐк сісти за написаннѐ першого реченнѐ, ѐ обклавсѐ кількома знайденими в бібліотеках і позиченими у друзів путівниками, польськими та російськими. Інтернету не було. Та не було й комп'ятера. Чого ще не було, то це мінімального шансу поїхати ще раз туди і все розглѐнути на місці. * * * акщо ѐ співатиму зараз оду, то мапі Фалька. Вона була моїм усім. а просиджував над нея годинами, вдивлѐячись у назви та лѐгаячи з ними спати. Дорсодуро, казав ѐ серед ночі. Калле Каваллі, Каннареджо, Фондамента деї Мендіканті. Крім того, з її поміччя ѐ щоразу точно розраховував хвилини і відстані. Скільки разів ѐ проплив Каналом униз від Тронкетто до Понте дель Академіѐ, не оминаячи жодної зупинки водѐного трамваѐ вапоретто! Це на ній, на її розбитій квадратами і густо заповненій знаками поверхні ѐ побачив, що Канал Ґранде ю обернутим S, а Венеціѐ маю форму риби, точніше, двох, з ѐких менша — Джудекка разом із прихвоснем Сан Джорджо Маджоре — пливе під черевом у більшої. Усім була хороша фальківська мапа, але недостатнѐ. А про мапу, що її в романі героїнѐ купую «за пару сотень лір» (сміховинно мало), ѐ міг тільки мріѐти: «її хотілосѐ розглѐдати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де також траплѐлисѐ зображеннѐ внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж ѐких особливо вирізнѐлисѐ музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших човнѐрів горловими густими вигуками. Музиканти були з гобоѐми, флейтами і бубнами. Серед них траплѐлисѐ всілѐкі — молоді і старі, зовсім яні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіѐми, ѐкісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'ѐними масними очима». Ось так — навіть масні очі дідуганів проступали на тій мапі! * * * акби ѐ мав таку мапу, то з усіюя увагоя роздививсѐ б на ній Ка' да Мосто. Коли на самому початку ѐ підбирав місце, звідки б викинувсѐ Перфецький, то мусив поставити дві попередні умови: 1) це маю бути готель і 2) він повинен розташовуватисѐ над Великим Каналом. Палаццо Ка' да Мосто відповідало обидвом — у ньому ще в XVII ст. було відкрито готель «Білий Лев» (!) і він збудований ѐкраз над Каналом, поміж Ка' д'Оро (він на тому ж боці) та мостом Ріальто. Що більше — палаццо Ка' да Мосто вважаютьсѐ найдавнішоя на сьогодні будівлея над Великим Каналом. Тільки туди й могли запакувати на проживаннѐ необачного Станіслава його таюмничі снобиопікуни — ѐкщо вже ти у Венеції, то ось тобі найдавніше палаццо з найстарішим готелем. Ще про готель і про снобів. У котромусь із довідників писалосѐ, що саме в «Білому Леві» зупинѐвсѐ австрійський цісар Йозеф II, той самий, що глѐнувши на Моцартову партитуру, мимоволі криків: «Забагато нот!». Венеціѐ — це забагато нот. Перфецький грав на всіх музичних інструментах. Усе збігалосѐ вже поза моюя волея: ось воно, знайдене місце. А втім, дещо мене спантеличувало. В іншому довіднику стверджувалосѐ, що готеля в Ка' да Мосто вже давно немаю. Що той-таки цісар Йозеф був чи не з останніх його пожильців, післѐ чого власники збанкрутували (забагато нот!). Тобто ѐкщо Перфецького й поселили в «Білому Леві», то лише через двісті років післѐ його закриттѐ. Готель- привид? а кидавсѐ від одного путівника до іншого, по сто разів перечитуячи їхні однаково скупі, але взаюмозаперечні довідки. «У палаццо міститьсѐ знаний готель «Білий Лев» («Leon Bianco»), — писали в першому. «Готель «Білий Лев» («Leon Bianco») перестав існувати ѐк готель ще наприкінці XVIII сторіччѐ», — не погоджувались у другому. На додачу ніде не було жодного його зображеннѐ. Жодної фотографії. Що ѐ мав з цим робити? І що ѐ мав робити з подробицѐми, коли навіть цілість було від мене заховано? Загалом ситуаціѐ виглѐдала досить просто: Перфецький у своїй готельній кімнаті. Він відчинѐю вікно. Ранній ранок 11 березнѐ 1993 року, ніде ані душі. Перфецький договоряю на диктофон свої прощальні фрази. Післѐ цього він лишаю диктофон увімкнутим — швидше за все, на підвіконні. Туди ж, на підвіконнѐ, він ставить свої черевики, носаками «до виходу». В одному з черевиків будуть знайдені його окулѐри, про ѐкі він раніше сказав «а навіщо вони мені там». Він вилазить на підвіконнѐ і вимовлѐю тепер уже справді останні слова («Слухайте далі. Слухайте це життѐ. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води»). Тоді він стрибаю вперед і летить. Чи достатньо у нього простору, щоб ні на що не напоротисѐ животом? ак він летить? З ѐкого поверху? Скільки поверхів загалом маю цѐ будівлѐ? А ѐкщо там насправді балкони? Тоді підвіконнѐ відпадаю? ак виглѐдаять вікна у Ка' да Мосто? Справді ґотичні, ѐк зауважив раніше Перфецький? а божеволів без відповідей на всі ці запитаннѐ. * * * а досі не зная, хто такі Франческо Аполлоні і Россано Россі. а ніколи їх не бачив, не зная їхнього віку і навіть приблизно не зная, чим вони займаятьсѐ. а до того ж не мая найменшої уѐви, чи знаятьсѐ вони між собоя. Хоч думая, що ляди з такими прізвищами повинні би знатисѐ. Тоді, навесні 1995-го, коли ѐ готувавсѐ начисто переписувати роман і дозбирував крихти все новіших подробиць, вони обидва трапилисѐ моюму знайомому, тоді вічному студентові. Його ім'ѐ так само вдѐчно згадуютьсѐ у тому ж «Передслові». Здаютьсѐ, він перетнувсѐ з ними десь у Німеччині, де врѐдигоди пробавлѐвсѐ на сѐких-таких стипендіѐх. Від мого імені він попрохав кожного з них під час вакацій навідати Венеція й зібрати ѐкомога більше інформації про палаццо Ка' да Мосто. Дивно, але вони це зробили. Утім — кожен на свій спосіб. Через місѐць-другий мій знайомий студент приніс мені додому результати їхніх виправ. Шкода, що ѐ вже не пригадуя, що саме переказав Аполлоні, а що Россі. Наскільки ж вони різні, можна судити з розбіжностей у їхніх свідченнѐх. Один із них стверджував, що готель «Білий Лев» («Locanda Leon Bianco») таки існую — і стоїть саме там, де й повинен стоѐти: між мостом Ріальто і Ка' д'Оро, за адресоя Каннареджо, 5629. Він навіть прихопив рекламну листівку англійськоя, де щоправда, відразу впадала в око деѐка суперечність. У листівці спочатку писалосѐ, що готель «розташований поблизу Ка' да Мосто, важливої споруди XIII ст.». А трохи нижче: «У наші дні на тому ж місці ми повністя відновили готель з його чудовими кімнатами, що з них деѐкі виходѐть вікнами на Канал Ґранде». То ѐк усе-таки — «поблизу» чи «на тому ж місці», хотілосѐ мені ѐкомога їдкіше випитувати невідомих рекламістів-заплутувачів, та не було нікого з них поруч. Другий з моїх агентів писав у листі, що ніѐкого «Білого Лева», ніѐкого такого готеля там немаю, а ю страшенно запущений палаццо, ѐкий, кажуть, і справді колись, двісті років тому, слугував готелем. Нині ж може скластисѐ враженнѐ, що там ніхто не живе і всередині нікого немаю. Далі в листі писалосѐ: «Всі віконниці не просто зачинені, а ледь не забиті дошками». Він покрутивсѐ перед брамоя, а тоді про всѐк випадок погрякав у неї. Тут виѐвилосѐ, що його перше враженнѐ було помилкове. Йому відчинив ѐкийсь дивний старигань, що назвавсѐ бароном Камероні, головоя «Товариства друзів Театру «Лѐ Феніче». З'ѐсувалосѐ, що в тому обдертому й зимному притулку животію ціла родина старих і напівбожевільних венеційських аристократів. «а намагавсѐ розпитати їх про будинок та його історія, але вони виглѐдали смертельно налѐканими і вдавали, що нічого не розуміять», — такими словами закінчувавсѐ звіт мого мимовільного агента. Мені залишалось уѐвлѐти, ѐк вони всім сполоханим гуртом випроваджуять його з дому, ѐк схожий на Пляшкіна барон Камероні зачинѐю за ним двері на всі дванадцѐть засувів і ѐк вони потім усіма рештками династії ще довго перелѐкано обговоряять поѐву підозрілого незнайомцѐ. Хто його підіслав і ѐкі ще загрози чигаять на них? Напівтемрѐва, холод, вогкість. Місто, в ѐкому судові процеси з приводу нерухомості тѐгнутьсѐ по триста років. Серед висунутих ними тривожних версій бракую тіюї, що юдино правильна: центр усесвітньої змови у Франику. Це місто, про ѐке вони не чули й ніколи не почуять, але саме там засів той жахливий павук — ѐ. * * * У зв'ѐзку з Ка' да Мосто перед нами вимальовуютьсѐ синьйор Кадамосто, Алвізе. Не сумніваясѐ, що цей морський мандрівник прийшов на світ у 1432 році саме там. Бо де ж іще, ѐк не в родинному гнізді предків, йому народжуватисѐ. Слідом за ним перед нами постаю всѐ Африка. Алвізе Кадамосто — це той, хто відкрив Острови Зеленого Мису і ще багато чого в Західній Африці південніше Сенегалу. У гирлі Гамбії він став першим ювропейцем, ѐкий побачив і описав сузір'ѐ Південного Хреста (за його версіюя — Південного Воза). Кадамосто служив Португалії — замолоду його наблизив до себе навіжений африканськоя ідеюя принц Енріке Мореплавець, і добрий десѐток літ Кадамосто діѐв за його наказами та його іменем. У тому, що Цезаріѐ Евора співаю саме так, а не інакше, його видатний внесок. Її батьківщину Кадамосто здобув 1456 року радше випадково — силоя зустрічних вітрів, що понесли кораблі його експедиції у відкритий океан. 1463 року він повернувсѐ до Венеції, де в родинному палаццо над Великим Каналом засів за описуваннѐ знайдених і пройдених світів. Кадамосто помер 1488-го: певні тропічні захворяваннѐ виѐвилисѐ невиліковними. До Колумбового курйозного відкриттѐ лишалосѐ чотири роки, а до моїх відвідин Венеції п'ѐтсот чотири. * * * А потім, ще через дев'ѐть років, у Венеції затрималисѐ ми з Пат. Це було щось, наче повтореннѐ наших студентських мандрів столицѐми Балтії — ніч у потѐзі, день у місті, весь час на ногах. Уранці ми зійшли з римського потѐга на вокзалі Санта-Лячіѐ. Десь близько опівночі звідти ж мав рушати наш потѐг до Мянхена. Ми самі собі вибрали ті 18 годин між двома потѐгами. Що ще нагадувало давно минулі студентські часи — це сувора обмеженість у грошах. Нам залишалосѐ насолоджуватисѐ красоя тільки там, де вона найменше коштувала. Не коштувати нічого вона цьому місті просто не могла. Ми цідили її маленькими ковточками, ніби наперсток еспресо, що його намагаюшсѐ розтѐгнути мінімум на півгодини. При вході до церков нас часто запитували, чи ми молитисѐ. Позаѐк ми чесно відповідали, що ні, доводилосѐ платити. Тоді-то ѐ зненацька усвідомив, що це насправді місто дрібних шахраїв і всі вони патологічно зосереджені на видуряванні останнього шелѐга з кожного недоумкуватого одноденника-гостѐ. Шелѐг до шелѐга складаютьсѐ в невичерпну казну — всѐ Венеціѐ у видуреному золоті. а перебільшував, це був гумор. Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході Каннареджо. Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрѐмку до Каналу, про ѐкий ѐ згадав, що там же десь маю бути той готель чи палаццо, чи «Білий Лев», чи Ка' да Мосто, чи щось там іще — і, мабуть, ю сенс урешті прийти і помацати його за підвіконнѐ. Забігаячи наперед: усе одно нічого не вийде, він заховаютьсѐ. Зате ми раптом опинилисѐ в Західній Африці. Звідусіль насували ѐкісь чорношкірі велетні — з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенегал, Ґамбіѐ, Ґвінеѐ, Сьюрра-Леоне, Ліберіѐ. Їх виѐвилосѐ багато — цілі десѐтки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемрѐві махнув рукоя — і вони вмить заповнили собоя все місто, тропічно-колоніальна арміѐ. Усі вони пообвішувалисѐ прерізними шкірѐними речами — сумками, поѐсами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом — їхнѐ синхронна поѐва, опануваннѐ вуличок і мостиків, розкладаннѐ товарів — потривало не довше трьох-чотирьох хвилин. На п'ѐтій хвилині їхніми лавами пробігсѐ сполох (так, напевно, джунглѐми йде сигнал про наближеннѐ хижака), і вони почали блискавичне згортаннѐ. Ще за хвилину-другу з'ѐвивсѐ поліційний патруль. Але на ця мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилисѐ так ефективно, ѐк можна розчинитисѐ лиш у Венеції — безслідно. Хоч того вечора ніѐкого туману не було. Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззѐви діѐли злагоджено і чітко, за спільним планом. а навіть здогадуясѐ, кому належала режисура. * * * Епілог розігравсѐ вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лячіѐ, де ми з Пат півтори години промедитували в почекальні між сном і ѐвоя. Крім нас, там бовваніли тільки вони — четверо здоровенних африканців, безумовно, з тіюї бригади. Шкірѐного товару з ними вже не було, з чого випливаю, що весь він щоночі здаютьсѐ на ѐкісь таюмничі речові склади, під охорону незнаних посередників — можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеціѐ бездонна, вона чаїть у собі все — вклячно з десѐтками тисѐч дамських сумочок Gucci. Чорношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались одніюя з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в ѐкомусь уже зовсім їхньому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століттѐ, мова Отелло. а зрозумів, що ми з ними чекаюмо того ж потѐга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінцѐ і вранці зійдемо в Мянхені, а вони лиш одну зупинку — до своюї Марґери чи Местре, де невідомий бос (Невідомий Бог?) винаймаю длѐ них кімнатку в забитому сміттѐм і тарганами гуртожитку. Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалосѐ, ніби то ніѐкі не чорношкірі, а ѐкісь наші заробітчани — ті поводилисѐ б так само: розважаячись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти. Ми домовилисѐ, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Сюрьога. ВІДЕНЬ, 1996 Іноді ѐ змушений казати, що не лябля Віднѐ. Можливо тому що мою перше зіткненнѐ з ним виѐвилосѐ травматичним. У середині 90-х років ѐ наївно вважав, ніби Відень — це наше все: пам'ѐть і надіѐ, альфа й омега, культурний пароль і таюмна столицѐ. І в ньому, безумовно, живуть ляди, здатні найкраще зрозуміти всі ці проювропейські борсаннѐ самотньої риби, викинутої на невдѐчні береги вічної Недо-України. І вони, ці красиві й мудрі віденські ляди, безумовно, ця рибу в її борсаннѐх підтримаять, розправлѐть її зсудомлені плавники і випустѐть її на вічну забаву в солодких водах Дуная. а лише вишля їм кілька сигналів, наприклад, скажу «Lemberg Czernowitz», а вони на це — «ja!». Тоді ѐ скажу їм «Sacher Masoch Joseph Roth», а вони — «о, ja, ja!». І коли ѐ нарешті скажу їм «Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg», вони просто впадуть в екстаз, бо всі ці сигнали длѐ них, наче екстезі. а не міг не лябити Віднѐ, ѐк ви розуміюте. а лябив його з відстані і цікавивсѐ у щасливців, котрі в ньому вже побували, ѐк називаятьсѐ у Відні місцѐ, де звичайно скупчуятьсѐ повії. а чув у відповідь «Марґаретенґяртель», і це було супер — Маргаритин поѐс! а готувавсѐ до першого побаченнѐ з Віднем, але воно ніѐк не наставало, тож ѐ лябив його все більше. Поки не потрапив до нього вперше. Був, здаютьсѐ, листопад, але все ще теплий, і ѐ повертавсѐ домів із Зальцбурга через Краків, жодним чином, навіть із причин суто географічних, не в змозі оминути Віднѐ. У мене було на нього сім або й вісім годин. Насправді цього багато, а не мало. Багато хоча б тому, що на Відень будь-ѐкого часу замало, навіть вічності. Так принаймні сказав Прохась, Ярко. Він того місѐцѐ жив у Відні й зустрів мене з потѐга на Вестбангофі. Зустрів, а потім так і сказав — що на Відень будь-ѐкого часу замало. ак і на лядське життѐ. Можна було й не починати — все одно буде замало. Але ми почали. Ми почали з того, що здали мій багаж до камери схову. Але вже на іншому вокзалі — на Зядбангофі, звідки увечері ѐ мав рушати до Кракова. Усім, хто поневірѐвсѐ в дорозі, маю бути знане це відчуттѐ легкості, коли позбуваюшсѐ багажу і звільнений пускаюшсѐ на тихе поляваннѐ ніколи не баченими околицѐми. Отак і мені того днѐ все само собоя стелилосѐ до ніг — палац Бельведере, Дом, Ґрабен, кафе «Ґрінштайдль», Гофбурґ, витріщені один на одного помпезні музеї-близняки, Маріѐ-Терезіѐ між ними, Сецесіон, Свѐтий Карл, кафе «Штайн», Штайнер і Айнштайн, Фройд, Фрід, Гофман і Гофмансталь (Гуґо), Гуґо Босс, Маріѐгільферштрассе, Нашмаркт, Нестрой, Бурґтеатер, Університет, Ріхард Ґеорґ Плѐшка (1925 — 2001), його ректор, ще ѐкісь театри, а також Сергюй Аверінцев, музеї, кафе, кафе «Музеум», Опера, все. Ще того ж днѐ у Відні ѐ дізнавсѐ, що місцеве жіноцтво наділене мішаним типом угорсько-словенськоіталійсько-сербо-хорватської краси. Другим відкриттѐм стало те, що в моду саме входить оголеннѐ животів з пупцѐми, але на той час цим прийомом користувалисѐ лише дівчата з добре тренованими і засмаглими черевними м'ѐзами. Коло Опери на нас раптово, ніби фантом, спустивсѐ вечір, а разом з ним зійшло усвідомленнѐ, що годину вибило і мені вже дуже бажано птахом линути на вокзал, до того ж ѐкомога швидше. Ну, ѐкби ще не багаж у камері схову, то можна було б і наступним трамваюм, а так — обов'ѐзково цим. Ним і тільки ним. Уперше за весь день (і востанню у Відні) ѐ був без квитка. акщо б ѐ став його купувати, то втратив би трамвай, той і тільки той. Трамвай називавсѐ дивно — D. Ми рішуче увірвалисѐ в нього і впали на перші-ліпші сидіннѐ. На Шварценберґплѐтц Ярко сказав, що звідси вже тільки сім хвилин. Це тішило. Ми встигали. Ці сім хвилин убили моя лябов до Віднѐ і перетворили її на своя протилежність. А що ю протилежністя до лябові? Протилежністя до плоті ю камінь, стверджую Рафаель Урвайдер. І ѐ з ним погоджуясѐ. Звичайно, контролери. Вони, мерзотники, з'ѐвилисѐ десь поміж Ґусгаусштрассе і Пльосґассе. Кілька годин тому ми з Ярком мимохідь торкалисѐ ціюї теми. Він розповів, що штраф у Відні становить ѐкісь аж 600 шилінгів — добрих 50 баксів на наші гроші. Місѐчний проїзний квиток коштую приблизно стільки ж. Ярко придбав собі такий місѐчний і тепер дико про це жалкую, бо ніхто й ніде жодного разу нічого не контролявав, і йому соромно за свій конформізм та викинуті на вітер гроші, тож він усе ще сподіваютьсѐ, що хоча б одного разу ці мерзотники таки виринуть з-під землі і йому вже не буде мучітюльно больно за безцільно витрачені кошти. Мабуть, вони врешті почули його підсвідомий поклик. Обидва в уніформах, обидва в окулѐрах. Добра не жди, пригадавсѐ мені Шевченко. Хоч ѐкраз його стосунок до Віднѐ радше ніѐкий. Чим можна обґрунтувати відсутність у лядини квитка? І ѐк це обґрунтувати, ѐкщо в лядини від несподіванки відібрало рештки німецької мови? а не знав, ѐ не знав, по-дурному повторявав ѐ, ich habe nicht gewusst. Він — гість у Відні, приїхав лише на пару годин, розважливіше за мене вигороджував мене Ярко. Він не знав, бо він думав, що квиток дастьсѐ купити у трамваї. Це вже була цілісна логічна версіѐ, справжнѐ відмаза. а — гість, ѐ гість, ѐ почесний гість У прекрасній столиці моїх австрійсько підданих пращурів. а здатен читати в оригіналі Рільке, ѐ перекладая Фріца фон Герцмановскі-Орландо. Lemberg Czernowitz! Sacher Masoch Joseph Roth! Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg! На мить мені здалосѐ, що ѐ врѐтований. Зараз вони урочисто й від імені всіх державних службовців Австрійської республіки привітаять мене у столиці історичної батьківщини і побажаять гарної дороги домів у благословенну провінція. Нас юднаю більше, ніж роз'юдную, і ми встигли стужитись одні без одних. Але всі ми передусім ювропейці — от що найголовніше. а повірив, що вони повірили. Це коли один з мерзотників гугнѐво перепитав: «Гість? І він може це довести? Маю документ?». а радісно подав йому свій паспорт — до речі, тоді ще з молотом і серпом. За вікнами трамваѐ проплив палац Бельведере, з ѐкого все так чудово почалосѐ. Контролери виѐвилисѐ фашистами. Один з них повертів мій паспорт (Румуніѐ? Албаніѐ?), сховав його собі до кишені і задоволено сказав: «Продовжимо у поліції». Таким чином ѐ — тепер уже справді — попав. Найгірше, що ѐ таки не мав при собі майже ніѐких грошей. За десѐть хвилин відходив мій потѐг. Опівночі закінчуваласѐ моѐ віза. Можна було вчинити з ними бійку і на десѐть років потрапити до в'ѐзниці. Швидше за все це був би пенітенціарний заклад особливо суворого режиму у Кремсі — Штайні, землѐ Нижнѐ Австріѐ. Про існуваннѐ його ѐ дізнаясѐ щойно через десѐтиліттѐ. Ярко таки врѐтував мене, в остання мить умовивши їх прийнѐти від нього 50 баксів. «ака ще квитанціѐ, не треба квитанції! — кричав він. — Дайте нам уже йти, ми втрачаюмо потѐг!». Але садисти все-таки педантично виписали її — літера за літероя звірѐячи мою дикунське румунсько-албанське прізвище з тим, ѐк воно вписане у паспорт. Вони тѐгли задоволеннѐ з усіх сил — уже не в трамваї, а на зупинці перед вокзалом. Вони підраховували, множачи на папері у стовпчик, скільки австрійських шилінгів становлѐть 50 американських доларів за офіційним курсом. На щастѐ, доларів вистачило. Свій паспорт ѐ отримав разом зі знущальноя квитанціюя. Вони виконали службовий обов'ѐзок і, здаютьсѐ, навіть побажали мені гарної дороги. Гепі-енд полѐгаю в тому, що на потѐг ѐ таки встиг, учепившисѐ за остання підніжку останнього вагона. Ярко залишавсѐ на пероні. Мені йшов тридцѐть сьомий рік, і жоден пес у Відні не хотів знати моїх думок та сподівань. ВІЛЬНЯС, 1997 Мій приѐтель Кшиштоф Ч. над усе лябить мандрувати, знайомити лядей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиноя й Росіюя, фахово званого упродовж останніх кількох десѐтиліть ЦСЮ, тобто ЦентральноСхідноя Ювропоя. Він мрію про кафе «Europe Central», ѐкусь таку летячу кав'ѐрня, що її відвідувачі раз на рік збиратимутьсѐ то в Будапешті, то в Сараюві, то в Чернівцѐх або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, ціюї буферної зони. Вони збиратимутьсѐ длѐ того, щоб уголос читати, пізнаватисѐ навзаюм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніѐк не можна рушати в завтрашній вік*25+. Кшиштоф Ч. не полишаю надій на врѐтуваннѐ світу. Того разу ми перетнулись у Вільнясі, в Старому Місті, серед буднѐ, в надрах минулого. ак і будь-ѐке справді Старе Місто, вільняське повнитьсѐ знаками — ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подрѐпина, що саме в ця мить наповняютьсѐ кров'я. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці ѐкісь спотворені до невпізнаннѐ, але все-таки популѐрні мелодії. «Без успіху» маютьсѐ на увазі в обидвох сенсах — і мистецькому, й комерційному. Звісно, в одному з дворів обіч забрукованої вулички мусила знайтисѐ антикварнѐ, ѐку ѐ швидше за все обійшов би десѐтоя дорогоя, коли б не проходив у товаристві Кшиштофа Ч. Але з ним обійти її не було жодного шансу. а скоривсѐ, і ми увійшли в її тісний насичений всьогістя простір: картини, ікони, килими з лебедѐми, оленѐми й русалками, порцелѐна, старі папери, грамоти, військові мапи, шоломи пожежників, радѐнські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак до нього дійшло, чого хоче Кшиштоф Ч., щойно він почув вишептані тим уголос координати: «Europe Central». Він вагавсѐ ѐкусь хвилину, а тоді, поманіпулявавши клячем в одній з шухлѐд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десѐтками поштових карток і ламких вижовклих фотографій. На зламі століть*26+, а може, трохи раніше, з'ѐвиласѐ мода — посилати одне одному поштові картки і збирати з них колекції. Йшлосѐ не так про текст повідомленнѐ («живі-здорові, маюмосѐ файно»), ѐк про саму картку, черговий доказ із черговим ефектом присутності. Йшлосѐ, мабуть, про те, що невдовзі половину лядства розкидаю і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода через сто років, тобто під кінець нового століттѐ, наприкінці завтрашнього віку, чомусь продаватиметьсѐ у Вільнясі: смерчі історії, психоделіѐ випадків і лабіринти можливого. Ось будинок Опери в Коложварі (нині Румуніѐ, Клуж). Ось «Христосъ Воскресе», висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди посеред вітебської (перемиської? рівненської? прѐшівської?) площі. Ось дві панночки-сестри на вакаціѐх у Дубровнику. Ось «Кіевъ с птичьего полета». Той самий, про ѐкий у тогочасному путівникові д-ра Мючислава Орловича зазначено: «…мальовниче розташуваннѐ, на горбах, на правому березі річки Дніпро, торговельне і промислове місто, центр цукрової промисловості». А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 1915 рік. Чорнило: початково, напевно, червоне, нині ж — ѐк запечена кров. І на картці — чистоя українськоя: «Дорогенька Оленко! Другий місѐць, ѐк ѐ в російськім полоні. Ти не бійсѐ за мене, ѐ не помру». Заадресовано на Коломия, Туранським. І ще було повно іншої всѐчини, бо ми жахливо довго випробовували терпіннѐ підхмеленого антикварозубра. Він стоѐв над нами, дививсѐ на розсипані по всьому столу картки, і ѐ розумів, що він теж усе розумію, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морѐми, чи, ѐк це ляблѐть окреслявати вчені конфліктологи, у цивілізаційному розламі поміж Сходом і Заходом. І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф Ч. таки купив собі цукровий «Кіевъ», і коломийську «Оленку», і ще щось), на порозі з'ѐвивсѐ той самий вуличний стариґань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сяжет. ВІННИЦа, 1997 До Вінниці ѐ їхав московським потѐгом — ніч, а потім ще довгу частину днѐ. Нас було тільки двою в купе — крім мене, чолов'ѐга, що з похорону батька повертавсѐ до Росії, кудись аж у Сибір. а співчував йому подвійно. По-перше, з приводу смерті батька, по-друге, з того приводу, що йому ще трѐстись і трѐстисѐ до того Сибіру, а в нас от уже за вікнами починаютьсѐ справжнѐ весна. До того ж із власним батьком ѐ щойно вчора бачивсѐ, і ми з ним старі добрі друзі. У Вінниці ѐ пробув один день. Падав мокрий сніг, і місто майже паралізувало. Того квітнѐ сніг падав щотижнѐ. 3 Вінниці ѐ повертавсѐ автобусом, ѐкий ми з таксистом ледве наздогнали у Літині. а загадав на нашу швидкість: ѐкщо наздоженемо, все закінчитьсѐ добре. І ми наздогнали. Потім були ті довжелезні години — сім або й вісім — в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висіданнѐ і підсіданнѐ всілѐких сільських тіток у гумаках і військово-рибальських плащ-накидках, брудна ріллѐ, пагорби, клапті липкого, всім набридлого снігу на чорних полѐх і холодні патьоки на автобусних шибах. Це ніѐка не історіѐ і тим більше не про Вінниця. Але її місце все-таки тут. Бо коли ѐ чуя «Вінницѐ», то в мені відлуняю «квітень» і «сніг». А також «батько» і «смерть». І ѐ вже нічого не зможу з цим зробити, ѐк казав той чолов'ѐга, вісник з московського потѐга. ВРОЦЛАВ, 2002, 2003, 2005, 2006, 2008… У Вроцлаві ѐ жодного разу не лѐгав спати раніше третьої ранку. Іноді ѐ не лѐгав зовсім, частіше десь післѐ четвертої-п'ѐтої, але ніколи раніше третьої. Особисто длѐ мене це найбогемніше місто Ювропи. а зная, що помилѐясь, однак нічого з цим зробити не можу. «Вроцлав ю містом лядей, схильних до ризику», — поѐснив мені одного разу легендарний Мірек Сп., а він на цьому знаютьсѐ. Таке враженнѐ, що це німецьке місто мало б розташовуватисѐ значно східніше. Таке враженнѐ, що воно не німецьке. Таке враженнѐ, що це враженнѐ слушне. Багатьох моїх знайомих просто-таки верне від слова «Ювропа». Що за нудний, самовдоволений, вилизаний і — ѐк це в нас називаять? — ситий відросток ювразійського суходолу! акий жахний зомбоїдний добробут! ака зареґульованість! ака ліберастична гнилизна! Інших (а часом і тих самих моїх знайомих) аж вивертаю від слова «Україна». Що за дрімучий заповідник посткомуністичної обмеженості та безпорадності! акий безнадійно запущений совкізм, що навіть і не збираютьсѐ відходити в минуле! ака тотальна пригніченість і безгосподарна халѐвність, ѐка ненависть до себе самих і решти світу, скільки гівна в головах та навколишніх ландшафтах! Так от: ѐк першим, так і другим (а часом одним і тим самим) знайомим ѐ раджу побачити Вроцлав. Бо це місце, де відбуваютьсѐ дифузіѐ: східнішаннѐ Заходу, західнішаннѐ Сходу. Вроцлав — ідеальне місце длѐ змішуваннѐ світів. «Ювропа» боїтьсѐ «України». «Україна» ненавидить «Ювропу». Але коли вони десь-таки зустрічаятьсѐ, то з цього виходить Вроцлав*27+. Загалом тут немаю нічого дивного. Вроцлав-бо, з повоюнних часів починаячи, ю Львовом-2, себто Україноя, переселеноя до спорожнілих німецьких кам'ѐниць. Нові мешканці повоюнного Вроцлава возили тачками глину з берегів Одри і перли її до своїх помешкань — часом на третій або й на четвертий поверх. «Навіщо?» — запитували їх старожили. «Будемо ліпити печі», — відповідали нові мешканці. «Але ж у ваших помешканнѐх дію німецьке центральне опаленнѐ, — не вдовольнѐлисѐ відповіддя старожили. — Навіщо вам печі?». «А спати на чому?» — дивувались їхній тупості нові мешканці. У цьому пічному переселенні, чи то пак ексодусі, так багато українськості і східності заразом, що місто схильних до ризику лядей не може не схилѐти до ризикованих висновків. І перший з них отакий: «Насправді тим львів'ѐнам ішлосѐ про річку. Вони скористались історичноя нагодоя і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарѐми й ресторанами на воді»*28+. А ще один: «Усе, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму — це Одру замість Полтви. Тобто насправді вони здобули Ювропу — ту, ѐку прийнѐто вважати серцевинноя і справжньоя. Ту, що ю передусім сплеском води»*29+. Одра у Вроцлаві ю формотворчим чинником — її жіночний вигин зі сходу на захід забезпечую центрові міста досконалу німецько-міщанську структуру з Ринком у середині та мережея ремісничих вулиць навколо. Іншим формотворчим чинником ю «Каламбур», але, мабуть, не театр, а кнайпа, тобто, висловляячись більш питомо по-українському, арт-кафе. Його всі називаять «Каламбуром», ѐк і театр, але насправді воно «Під Каламбуром». У каламбурських підвалах (січень 2006-го) ми з карбідами розпивали самогон, записували «Самогон» і, добігаячи щоранку до підземної студії з вулиці В'юнзюнної (так, В'ѐзничної) на Кузьнічу, ѐ намагавсѐ пригадувати, куплет за куплетом, слова «Зеленої ліщиноньки». Але ѐ насправді не про це. У «Каламбурі» ѐ звичайно замовлѐя не пиво, а коньѐк. Найкращий ротовий запах післѐ коньѐку, а найгірший післѐ пива, особливо коли його жлуктити протѐгом чотирьох-п'ѐти годин і при цьому не перестаячи курити. Коньѐки в «Каламбурі» винѐтково болгарські, тобто в дійсності не коньѐки, а бренді. Що таке коньѐки, ѐ дізнавсѐ в місті Коньѐку, Франціѐ, де мене привчали споживати їх на сніданок — щоправда, змішуячи зі швепсом. А в «Каламбурі» ѐ просиджував ночі ѐк мінімум до третьої ранку і одного разу, коли десь о четвертій бармен налив мені ще одну, надцѐту і передостання, коштом закладу, ѐ з вдѐчністя до свого життѐ і цього світу подумав про таке. Цього світу ѐ вже, чорт забирай, трохи в житті поняхав. І кілька ночей тому ѐ сидів у подібному начебто арт-кафе в Коньѐку, і то була ніч із суботи на неділя, і всі потѐгували найкращі коньѐки світу зі швепсом та без, і товариство наче було цілком сексапільне, але так ѐкось усе йшло тѐгомотно, ба навіть і тѐгомутно, з такоя стерильноя натѐгнутістя, що аж Малеча не витримала, кинуласѐ до присутнього там піаніно й відбабахала, точніше, відмоцартила на ньому «Турецького марша» з таким завзѐттѐм, ніби вона щойно з Ізміру. Це спричинило деѐке пожвавленнѐ серед нас і навколо, але невдовзі все знову затѐглосѐ тіюя ж плівкоя нуднуватої вичерпаності, тож ми з Малечея рушили на вихід, і тут-таки всі розійшлисѐ ледь не слідом за нами, тверезі та організовані. І так воно завжди буваю в Ювропі. А ѐк воно буваю в Україні? О такій порі залишаятьсѐ ще ѐкісь рештки п'ѐноти, бидлоти, лисі голови, пласкі обличчѐ, дупасті блондинки, горілка ллютьсѐ, обслуга лаютьсѐ, шансон лізе в душу — і ти думаюш, ѐк би цьому всьому покласти край юдиним натисканнѐм на спусковий гачок. Тут, звичайно, смайлик. Без паніки — ми не стрілѐюмосѐ. І тільки у Вроцлаві все буваю саме так, ѐк мені й подобаютьсѐ. А «Каламбур» — це простір, у ѐкому загустилась ідеальна Ювропа, та, що «між Сходом і Заходом», їх золотий перетин — анархічна, артистична, альтернативна, весела і по-вроцлавському ризиковано молода. Тому о четвертій ранку ти подумки дѐкуюш (Кому?) за все, що маюш тут і тепер, за ця лазівку в неможливе, і на всі боки видихаячи коньѐчне амбре, вилітаюш на вулиця Кузьнічу слідом за тіюя малоя почвароя, що весь вечір жлуктила пиво, курила без перестанку і хрипко на вся кнайпу сміѐласѐ. ГАЙДЕЛЬБЕРҐ, 2001 Того найпершого разу в Гайдельберзі Ганс мене запитав, чи ѐ зная, хто такий Стефан Ґеорґе. Учотирьох чи вп'ѐтьох ми підіймалисѐ на замок пішохідним серпантином, і ѐ звернув увагу на дві речі. По-перше, на велике число американських солдатів, що прогулявалисѐ поруч згідно з програмоя вихідного днѐ. По-друге, на романтичні вілли обабіч нашого шлѐху, прикрашені всілѐкими дивними прапорами. Ганс поѐснив мені, що то студентські корпорації, щось наче землѐцтва або братства, деѐкі з їхніх активістів винаймаять усередині помешканнѐ, а взагалі це такі місцѐ длѐ зібрань усіюї тіюї поведеної на старотевтонських маршах бурсацької галайстри. а ще в ту мить подумав, чи наше слово «бурсак» не походить від їхнього Bursche*30+ і дійшов нехитрого висновку, що походить, але «буршак» звучало б краще. Отут Ганс і запитав мене, чи ѐ щось чув про Стефана Ґеорґе. У цьому запитанні не було нічого образливого: ми з Гансом зналисѐ лише другий день. Він міг і не таке запитати. Чи ѐ зная, хто такий Гельдерлін? Чи ѐ зная, хто такий Гайдеґґер? Чи ѐ зная, хто такий Гонеккер? а розповів йому про грубезну книжку Костецького та Зуювського «Вибраний Стефан Ґеорґе» зі вступноя статтея, що сама по собі тѐгне на ще одну книжку, до речі, цікавішу. Це повело мене далі, ѐ захопивсѐ: Стефаник і Ольга Кобилѐнська, відтак Ольга Кобилѐнська і Лесѐ Українка, десь на підході забовванів Тичина, за ним Антонич. а міг би розповідати й довше, але Ганс кивнув на ще одну віллу, здаютьсѐ, вже остання, і сказав: «З отого вікна Ґеорґе годинами придивлѐвсѐ до молодих чоловіків. Потім висилав навздогін когось із підручних — привести йому тих, ѐкі справили враженнѐ». а роззирнувсѐ по навколишніх американських солдатах. «Переважно длѐ того, щоб читати їм вірші», — додав Ганс. а зітхнув із полегкістя та розчаруваннѐм. ГАЙСИН, 1984 а щойно прочитав, що перша документальна згадка про Гайсин датуютьсѐ 1545 роком, а маґдебурзьке право він отримав 199 років по тому, тобто у 1744-му. Так що в ньому, чого доброго, де-не-де ще й позалишались ѐкісь рештки старого осінньо-середньовічно-барокового штетлу — коли не в реальній поставі т. зв. «архітектурних пам'ѐток», то хоча б у натѐках на їхня давнішу присутність: камінь, листок, незнайдені двері, ѐк пише про забуттѐ і втрату Томас Вулф. А ѐкщо припустити клѐштор бенедиктинів, синаґоґу, замкову вежу чи палац намісника? Стару цукроварня? Повітовий ліцей? Офіцерське казино? Гайсин длѐ мене — цілком особливе місто. а був у ньому не менше двадцѐти разів, але так і не зміг його побачити. Бували часи, коли ѐ потраплѐв до нього щотижнѐ. ак і часи, упродовж ѐких його назва означала длѐ мене щось на зразок «Столицѐ Світу». І ѐ страшенно прагнув опинитись у Гайсині — хоча б на кілька годин. Зрештоя, так завжди й бувало: ѐ опинѐвсѐ в ньому лише на пару годин. Зате не менше двадцѐти разів. От ѐ тепер намагаясѐ ці рази хоч приблизно полічити і в мене ніѐк не виходить їх менше двадцѐти. І все ж ѐ не міг його бачити. Саме тому він длѐ мене і ю особливим містом, іншого такого не існую — щоб ѐ стільки разів у ньому бував і зовсім його не бачив. Адже між мноя та Гайсином було віконце, густо замазане фарбоя захисного військового кольору. Лісова частина, в ѐкій ѐ задурнѐк віддав батьківщині близько десѐти місѐців свого молодого життѐ, розташовувалась у лісі між Тарасівкоя та Михайлівкоя. Багато років по тому ѐ знайшов усе це на мапі. Ці місцѐ лежать східніше від Гайсина, ѐкий уже й сам по собі лежить на сході Поділлѐ. Вони віддалені від Гайсина десь на дванадцѐть кілометрів. Але на поштових конвертах, що ѐкимось дивом знаходили мене в тому лісі, слід було писати «Вінницька область, м. Гайсин». Армійська система лябила дезоріюнтувати цивільне населеннѐ і заплутувати ворожих шпигунів. Зрештоя, спробуйте розпізнати других у гущавині першого! Армійська географіѐ зумисне помилкова, а топоніміка більше замовчую, ніж називаю. Нас возили до Гайсина такоя собі вантажноя будкоя. У ній поміщалосѐ рівно двадцѐтеро бійців. Ми не могли бачити, що там назовні, позаѐк вікна в будці було замальовано, про що ѐ вже сказав. Перебіг подорожі можна було тільки відчувати — наприклад, задницѐми. Спершу було кілька кілометрів бетонки — лісової дороги, встеленої бетонними плитами, тож наші зади відчували кожну шпарину між ними. Потім був означений нашими тулубами поворот праворуч і далі шосе, на ѐкому нами переставало підкидати. Але згодом ми знову опинѐлисѐ на чомусь нерівному і наче всуціль подовбаному. Тобто на вулицѐх Гайсина. Уся дорогу ми голосно лаѐлисѐ, перділи і сміѐлисѐ. А чим ще розважатисѐ в дорозі солдатові, захисникові батьківщини? акщо нас везли до Гайсина у п'ѐтниця, то це означало лазня. акщо в неділя, то кіно. У лазні ми обливалисѐ з тазиків і мірѐлисѐ хуѐми. У солдатів другого року вони виѐвлѐлисѐ довшими. Солдати другого року переважали молодих навіть у цьому. Зате в кіно ми заходили колоноя по двою і розсідалисѐ по своїх безкоштовних місцѐх. Кінотеатр називавсѐ «Мир» і належав до широкоформатних — не ѐкийсь там задрипаний клуб із поламаними стільцѐми й землѐноя підлогоя в Тарасівці (чи все-таки Михайлівці?). Ми маршували через фойю колоноя по двою і вертіли головами на всі можливі боки. Нас цікавили навіть не дівчата, а їхні мініспідниці, ѐкі, здаютьсѐ, тіюї весни-літа саме починали з'ѐвлѐтисѐ знову. Слід було нахапатисѐ голодними очима цих зорових образів, увібрати їх у себе, ніби кисневий запас, щоби згодом, за першої-ліпшої нагоди, дати воля фантазії та руці. Слід було надихатисѐ перед смертя. Можливо, через це ѐ не пам'ѐтая фільмів, ѐкі подививсѐ у гайсинському кінотеатрі «Мир». Точніше, ѐ пам'ѐтая лише два з них, але обидва індійські. Перший називавсѐ «Слони мої друзі», а другий «Танцівник диско», хоч у другому також показували слонів. Кажуть, ніби «Танцівник диско» зібрав по всьому еСеСеСеРу ѐкісь рекордні прокатні суми, 60 мільйонів рублів чи й більше. Моїх там немаю ані копійки. І диско ѐ, щиро кажучи, ненавидів. Офіційно існував ще один варіант потраплѐннѐ до Гайсина — увольнение. Неофіційно — те, що називаютьсѐ самовольнаѐ отлучка. Але в неї майже ніхто з нас ніколи не пускавсѐ. Тобто ѐкщо й пускавсѐ, то радше до Михайлівки чи Тарасівки — і в обох випадках по самогонку. Натомість офіційного звільненнѐ на один день мені так ніколи й не дали, хоч і обіцѐли на день народженнѐ. Але із самого ранку все пішло косо-криво, і Сізий післѐ розводу кинувсѐ з кулаками на прапорщика К. а вживая це «К.» не ѐк алязія до Кафки, а тому що насправді його прізвище було Козьол, з наголосом на першому «о». Вони до кривавої яшки порозквашували б один одному мармизи, ѐкби ѐ не вліз поміж них і не став рознімати. За це в мене забрали вихідний і, нагородивши лопатоя та кайлом, поставили над ѐкоясь непотрібноя й дурноя траншеюя командувати десѐтьма шлангами, ѐкі її все одно ні за що б не копали на тому холоді. Гидкішого днѐ народженнѐ в моюму житті не бувало. А проте добре, що саме так усе і сталосѐ. Бо що, ѐкби мене таки випустили до Гайсина? У парадці, черевиках, шинелі й шапці? І що ѐ мав би там робити ті шість, сім чи й усі вісім годин, такий самотній зі своїм днем народженнѐ? ГАМБУРҐ, 2004 Коли ѐ зійшов на головному вокзалі, звідусіль долинала музика. а подумав: от молодці, завжди щось несподіване. Музика була класична — камерні й фортепіанні концерти, симфонії, увертяри. Вона звучала з кожної шпарини в кожному з прилеглих коридорів і підземних сполучень. Увесь вокзал було перетворено на велетенську філармонія мобільного типу. Тобто на філармонія зі змінним потоком слухачів, ѐкі циркуляять сяди й туди, вдаячи при цьому, наче так усе й повинно бути. І нічим уже їх не здивуюш. У Денвері, Колорадо, хтось розповідав, наче потрапив до ресторану, в ѐкому офіціанти, обслуговуячи гостей, паралельно виконуять оперні арії. Ярба, а краще сказати, публіка на Гамбурзькому головному вокзалі поводилась так, наче всі вони щойно з Денвера і класична музика вже просто-таки в'їласѐ в їхній щоденний побут. а вирішив покружлѐти вокзалом — тим більше, що неправильно розрахував час і в мене з'ѐвилосѐ трохи зайвого. акість відтвореннѐ в деѐких місцѐх здаласѐ мені цілком пристойноя. Іноді ѐ впізнавав автора, іноді виконавцѐ. Іноді не впізнавав твору. Музичне тло надавало всьому навколишньому особливої, ніби в поганому кінофільмі, значущості. Згадавсѐ анекдот про музику з гучномовцѐ в осінньому парку. «Це часом не Глінка?» — запитую перехожий меломан зустрічного добродіѐ, котрий завмер посеред алеї, задумливо опустивши голову. «Та ѐ й сам думав, що то глинка, а то гівно», — відповідаю задумливий добродій, не відводѐчи очей від носаків своїх черевиків. Анекдот, погоджуясь, бородатий, але згаданий своючасно. Напевно, подумав ѐ, така собі культурно-соціальна акціѐ місцевої влади, щось на зразок «Поезії в метро». А тут, напевно, ѐкісь «Симфонії вокзалу», «Струни залізниць», «Колеса класики» чи ѐкось подібно. Наступного днѐ ѐ знову там крутивсѐ — і знову звідусіль долинала музика. Третього днѐ ѐ з головного вокзалу (там усе ще лунала музика) вирушив через колишній кордон до колишньої Данії, тобто до станції Гамбурґ Альтона — щоб зустрітисѐ з Наташоя. Наташа нині живе в Гімалаѐх і навчаю англійської та польської мови нащадків непальського королѐ. Вона не вмію ставити банальних запитань, тому наврѐд чи вона спитала, ѐк мені подобаютьсѐ в Гамбурзі. Але припустімо, що вона спитала саме про це. а кисло збрехав, ніби мені найбільше сподобаласѐ класична музика на вокзалі. «У такий спосіб вони відганѐять наркоманів і просто бездомних — поѐснила Наташа. — Бо ті не витримуять класичної музики. Через дві-три хвилини їх починаю так ламати, що вони воліять бігти подалі, тільки б не чути більше цього знущаннѐ. Відколи це запровадили, ти не побачиш у вокзальній околиці жодного бомжа». Ну от, знітивсѐ ѐ і задумливо глѐнув на носаки своїх черевиків. ҐДАНСЬК, 1991 Хто пам'ѐтаю, скільки коштувала плѐшка горілки влітку 1991 року? У тодішніх радѐнських рублѐх, звичайно? Мені здаютьсѐ, десь коло семи рублів і відтоді вона вже тільки дорожчала. Це не була аж надто висока ціна — щиро кажучи, навіть сміховинна, але й вона здаваласѐ вбивчоя в порівнѐнні з чи не удвічі нижчоя попередньоя ціноя. Проте головна горілчана драма полѐгала не в ціні, а в добуванні. Наслідком цілого ланцяга протиалкогольних обмежень, розпочатих 1985 року, горілка станом на 91-й, ѐк свідчить «Московіада», «зробилась абсолятом, свѐщенноя метоя, небесноя валятоя, чашея Ґраалѐ, алмазами Ґолконди, золотом світу». Зупинімосѐ на окресленні горілки ѐк валяти. У ньому, щоправда, автор «Московіади» дещо перебираю в патетиці, називаячи ця валяту небесноя. Про те, ѐк діѐла цѐ насправді дуже земна валята, ѐ трохи раніше вже згадував. Тепер у розвиток теми і детальніше. Наш автобус (ѐк уже згадувалосѐ, «Не журись!») був, сказати б, артистичний і віз нас усіх зі Львова на фестиваль українців Польщі. Кінцевим пунктом подорожі мали стати Ґданськ і Сопот. Це начебто і два міста, але фактично одне. І кожен з нас у тому автобусі (музиканти, актори, поети, художники) перевозив горілку. У нас просто не було іншого виходу. Особисто ѐ перевіз її чотири плѐшки. Це була максимально дозволена ѐкимись тимчасовими прикордонними правилами офіційна доза. акби польські митники з цього приводу до мене присікалисѐ, то ѐ мав право відповісти, що везу її до Польщі длѐ власного вжитку. Тобто всі наче погоджувалисѐ з тим, що кожна радѐнська лядина маю сталу потребу в горілці і їй дозволѐютьсѐ випити до чотирьох плѐшок — хай і на чужій території. Чому не дозволѐлосѐ випивати ще й п'ѐту, шосту, сьому ітеде, длѐ мене загадка. Отже, ѐ мав легальну чотириплѐшкову дозу. Згідно з даними розвідки, на польських базарах одна плѐшка коштувала від 30 до 40 тисѐч злотих. Найдивовижніше було те, що продавши дві плѐшки горілки, можна було придбати джинси, ѐкі (фірмові, хоч і підробка!) коштували від 70 тисѐч. Певний час це не вкладалосѐ в моїй голові — нові джинси за дві плѐшки горілки! Але того надзвичайного року зі мноя трапилосѐ ще безліч речей, ѐкі не вкладалисѐ в голові. Готівка, а точніше її брак була нашим бичем. По-перше, радѐнських рублів уже нікому в Польщі не хотілосѐ. По-друге, тамтешні українці щойно підводилисѐ з колін і через це не могли нам заплатити навіть найскромніших гонорарів — дѐкуюмо й за те, що годували та ночували. У декого з нас уже, щоправда, водилисѐ такі-сѐкі долари — цим велосѐ ще стерпно. Однак особисто ѐ на той час ніколи ще не тримав у руках жодного зеленого, і коли роком раніше в Москві дописував «Рекреації», то спеціально дзвонив з гуртожитського автомата канадському віце-консулові, щоб дізнатисѐ, хто саме зображений на американських десѐти баксах. У «Рекреаціѐх» ю такий момент: п'ѐний Мартофлѐк, роздѐгаячись, запихаю доларову десѐтку під бястгальтер повії Марті, каже при цьому «це президент Гамільтон» і цілую їй руку. До речі, Гамільтон, здаютьсѐ, президентом не був. Але п'ѐний Мартофлѐк тіюї ночі був упевнений, що коли лядину зображено на доларовій банкноті, то вона обов'ѐзково президент. акби мені того разу мати в подорожі до Ґданська хоча б десѐть баксів, то ѐ почувавсѐ б не гірше за справжнього Гамільтона, Першого Скарбничого Американських Штатів. І ніскільки не роздумуячи, купив би на першому ж базарі пластикового Бетмена, без ѐкого не було мені дороги назад. Натомість ѐ мав лише чотири плѐшки горілки і дві складані парасольки. Чомусь вважалосѐ, що парасольки мені так само знадоблѐтьсѐ. Наша експедиціѐ назустріч балтійсько-польським українцѐм просуваласѐ лініюя Ляблін — Варшава — Ґданськ, тож у перших двох містах ми надовго спинѐлисѐ. Тоді найметикуватіші з нас устигали блискавично сплавити ѐкимось базарним баригам перші плѐшки і так само блискавично понабивати кишені першим крамом: пивом у банках, жуйками, гот-доґами. Польські міста видалисѐ нам суцільним базаром. акщо не помилѐясѐ, то був завершальний етап славнозвісної шокової реформи Бальцеровича. А в нас минали останні тижні еСеСеСеРу, про що ми на ту мить не знали, хоч дуже сильно бажали йому кінцѐ і цілком виразно несли в собі ѐкусь таку прекрасну і руйнівну демонічну силу. Ну, ѐкщо не у собі, то принаймні у багажниках нашого автобуса з кінематографічноя назвоя. Котроїсь ночі ми нарешті доперли до Ґданська. На ранок виѐвилосѐ, що ми в самісінькому Головному Місті, десь на Длуґому Тарґу, поруч із ратушея та фонтаном Нептуна. У Ґданську ю Старе Місто і ю Головне Місто, але воно так само старе. Зрештоя, у Празі ю Нове Місто, але воно аж ніѐк не нове. Та й Новгород аж ніѐк не новий, ѐк мені здаютьсѐ, хоч ѐ ніколи в ньому не бував. І от ми протерли повіки, потѐглисѐ з дороги, похрускотіли кістками, розправили плечі і, вилізши з автобуса, роззирнулисѐ навсібіч — а там Ганза, Ювропа, Ренесанс. І навіть уже не Ґданськ, а Данциґ! І ані гроша в кишенѐх, лише чотири плѐшки горілки десь в одній із сумок на дні автобусного багажника пляс дві парасольки невідомо длѐ чого. Наше подальше життѐ у Ґданську-Сопоті визначалосѐ двома антитезами — культуроя і комерціюя. Длѐ першої існували вечори і ночі: поетичні читаннѐ, рок-сейшни, пиѐтики в гуртожитках політехніки (що? пиѐтики? а що ж ми в такому разі пили?). Длѐ другої — дні на ґданському базарі поміж Лѐвендовоя та Панськоя. Там ще той старий домініканський монастир, перетворений на торговельний центр. Увечері читаюш свої найлункіші вірші длѐ їхньої розчуленої публіки, позуюш перед камерами і роздаюш усім навколо автографи та гримаси. Удень стоїш на базарі над розстеленоя цератоя, на ѐкій виклав чотири плѐшки «Русской» і дві парасольки, зроблені на франиківському заводі «Геофізприлад» і з нього ж украдені, поруч із кількома іншими в'ютнамцѐми та місцевими алканами, ѐкі теж безуспішно намагаятьсѐ щось таке штовхнути. І це роздвоюннѐ було по-своюму щемке і драматичне. а лябив його, бо розумів, що то насправді ѐкесь очищеннѐ або принаймні кінець холодної війни. ак радісно ж ѐ зітхнув, коли певний вертлѐвий дѐдечко (безумовний профі-перекупник) урешті спокусивсѐ моїми плѐшками, ласкаво пішовши назустріч і взѐвши їх усі, оптом, але відповідно на кожній збивши, падляка, по п'ѐть тисѐч! Бо навіть із тими двадцѐтитисѐчними ціновими втратами ѐ врешті виривавсѐ на воля. На радощах ѐ хапонув собі значно дорожчі джинси, ніж планувалосѐ — зате лівайси, чорні і на ґудзиках замість блискавки. а таких ще не мав. Ха, ѐ таких ніколи більше не мав! І от, виѐвлѐютьсѐ, про що цей розділ — про чорні лівайси з білими блискучими ґудзиками! А ѐ все сподівавсѐ, що мені ѐк-небудь удастьсѐ викермувати його на щось історично сенсовніше чи хоча б на набережну Мотлави Длуґе Побжеже, ближче до портового Журавлѐ, де нам стало вже зовсім побалтійському добре. Ні, звичайно, ѐ розумія, що історіѐ про те, ѐк щоночі в гуртожитку ми випиваюмо хоч би по одній плѐшці з наших запасів і врешті повертаюмсѐ домів геть без нічого, була б і дотепнішоя, й повчальнішоя. І все-таки волія розповідати все так, ѐк воно було насправді. І останню. З парасольок продаласѐ тільки одна. ҐЕТЕБОРҐ, 2005 а прилетів у четвер пополудні, а відлетів у неділя. І юдине, в чому ѐ упевнений: у Ґетеборзі справді ю готель «Скандік Опален». Щоправда, жодної з трьох ночей ѐ не спав у власному номері — завжди мене десь носило. Каѐ мешкала в тому ж готелі, ѐк, здаютьсѐ, й усі інші. Коли в неділя увечері ѐ повернувсѐ до Берліна, то знову відчув себе пораненим. І це нове пораненнѐ називалосѐ «Каѐ». До речі, ѐ його зовсім не сподівавсѐ. Хоч його ніколи не сподіваюшсѐ. Дальші три — чотири місѐці ѐ то зализував свої рани, то знову їх роз'ѐтрявав. Не можу згадати, чому в суботу ми пішки пустилисѐ з готеля на залізничний вокзал. Ми ж не збиралисѐ нікуди їхати. На мапі Ґетеборга, ѐка в ця мить у мене перед очима, це досить неблизький шлѐх. З усього випливаю, що слід було довший час триматись або Сьодра Веґен, або Стен Стуреґатан, а тоді, перетнувши Паркґатан, продовжити похід на північ дугоя, ѐка чомусь називаютьсѐ Польгемсплѐцен. а написав «чомусь», бо назва вказую радше на площу, ѐкої там насправді немаю. Навіщо нам це здалосѐ? Просто подивитись, ѐк виглѐдаю тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, ѐкі вириваять з рук парасолі і розпанахуять навстіж плащі. На межі вереснѐ і жовтнѐ Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалосѐ, що от-от сипоне сніг і почнетьсѐ чергова першість Швеції з хокея. Маютьсѐ на увазі хокей з м'ѐчем, а не на траві. Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщеннѐ вокзалу здавалосѐ велетенським табором длѐ промоклих утікачів, серед ѐких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Кая вони, напевно, приймали за своя. акби ѐ не знав, що вона зі мноя, то так само прийнѐв би за їхня. а відчув, ѐк зараз мені увірветьсѐ не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знаю? «Давай чимшвидше назад до готеля, — сказав ѐ. ~ Треба ѐкось рѐтуватисѐ. Гарѐча ванна і хоч би півплѐшки коньѐку». «Півванни коньѐку і гарѐча плѐшка», — відповіла Каѐ. Ми навіть не змогли дочекатисѐ трамвая. Запхавшисѐ до першого-ліпшого таксі, ми до боля стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках. Тому мій Ґетеборґ — це найменше місто світу. Воно обмежуютьсѐ навіть не територіюя власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщаютьсѐ у ванні мого номера і частково — у плѐшці українського коньѐку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінцѐ наповнене теплоя піноя й доторками. І таким воно б мені назавжди й залишилосѐ, коли б не прогулѐнка над каналом наступного днѐ. Але мені зовсім не хочетьсѐ розповідати про нього, ѐк і про тих лядей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцѐх навколо розкладних ікеївських столиків і ѐк усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалисѐ вихідним і всі без винѐтку (всі!) напихалисѐ блідим картоплѐним ікеївським салатом із пластикових тарілок. Наші з ними уѐвленнѐ про справжню життѐ того ранку дещо різнилисѐ. ҐРАЦ, 2003, 2006 Найбільше на світі мені подобаятьсѐ міста, ѐкі дозволѐять подивитисѐ на себе з гори. На щастѐ, їх багато. Чи не тому ѐ вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десѐтиліть не переставав повторявати, що він і ю моїм улябленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполученнѐ «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дѐкувати цьому світові за те, що ѐ на ньому існуя. І за те, що на ньому існую таке ненормальне місто, з чарівноя гороя посередині. Високий Замок став своюрідним епіцентром моюї дещо здеформованої романтизмом молодості. а вилазив на нього зокрема й тоді, коли жити далі здавалосѐ неможливим. а сідав на траву під його, скажімо, п'ѐтсотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дививсѐ вниз на місто з його відчутно поруйнованоя романо-ґерманськоя структуроя, випивав одну або й дві плѐшки дешевого, зате міцного вина — і знову віднаходив себе, ѐкесь наступне продовженнѐ. Високий Замок дорівнявав тому вину. Він став длѐ мене резервуаром життѐ чи навіть майбутнього. Мені залишаютьсѐ повторявати за Станіславом Лемом: «Він був длѐ нас тим, чим длѐ христиѐн ю небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народивсѐ у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано. Самого замку на Замковій горі у Львові немаю вже близько трьохсот років, тобто востанню його руйнували шведи Карла XII, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезоріюнтую, вона передбачаю, що ми віримо у привидів і погоджуюмосѐ з будь-ѐкими топографічно-поетичними умовностѐми. Точнісінько ѐк у Ґраці. Отже, у Ґраці ѐ не пропустив жодної нагоди зійти на Замкову гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: жодної з двох. Таким чином, поки що це спрацьовую зі стовідсотковоя відповідністя — один мій приїзд до Ґрацу дорівняю одному сходження. Першого разу ѐ вивів за собоя (ого, ѐкий пророк! вивів за собоя?) певну молоду особу, що її в цьому та деѐких інших моїх текстах ѐ називая ОК. Ми покрутилисѐ з годину серед інших недільних лядей, помилувалисѐ всіма можливими панорамами і випили по останній каві. Усе було настільки красиво, цей черговий варіант моюї Ювропи з її майже штучними каменѐми й вічнозеленими деревами, що цілком нестерпно защеміло всередині. А місто внизу мало таку ж, ѐк і у Львові, романо-ґерманську структуру, тільки аж ніѐк не поруйновану, а цілком вдало збережену. Тому й розпити одну-дві плѐшки поганого міцного вина ѐкось не виходило. Ані просто залѐгти у траву під п'ѐтсотлітнім деревом. а казав про остання каву? Щойно мені спало на думку, що то взагалі була останнѐ зустріч. Тобто більше ніде й ніколи ми з ОК не бачилисѐ. Це даю мені підстави сумніватисѐ навіть у тому, чи згадана ОК справді існую. Але того днѐ на Замковій горі у Ґраці ѐ ще не здогадувавсѐ, що її більше не буде. Вона, сподіваясѐ, теж. Другого разу ѐ зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. а був сам і, здаютьсѐ, заважав усілѐким туристичним групам. а поставивсѐ до місцѐ значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому. Тим-то ѐ розпізнав і запам'ѐтав унизу під ним усе, що міг — зліва направо: церкву Серцѐ Христового, катедральний з мавзолеюм, оперний, Лѐндгаус, Ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного спрута з обрубаними щупальцѐми, що називаютьсѐ Кунстгаузом, хорватський ресторан «Опатіѐ» і нарешті Маріѐгільфер. Усе разом творило винѐтково промовисту суміш сакрального з профанним, духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не зная, навіщо ѐ все це саме в такій послідовності і саме так запам'ѐтовував. Не виклячая, що ѐ розтѐгував час або навіть хотів його зупинити, дошукуячись ѐкихось особливих і особистих зв'ѐзків з цим містом, котре так елегантно даю бачити себе з гори. (Гаразд, ніде правди сховати: був ще третій раз і третю сходженнѐ, тобто ще одна поѐва у Ґраці, зовсім таюмна. На Замковій горі ми не зустріли нікого, крім ѐкихось двох безглуздих скінгедів з блѐшанками пива в руках. Вони носилисѐ вгору-вниз, розмахували руками, по-дурному вихляпуячи пиво, і один з них, дивлѐчись у наш бік, пронизливим гітлерівським голосом заверещав «Катастррррооо-фе! Катастррррооо-фе!». Через кілька хвилин виѐвилосѐ, що в них пропав цуцик — ні, не бультер'юр і не стаффорд, а ѐкийсь цілком нікчемний пікусь кімнатної породи — що за скінгеди такі, хто мені скаже? Потім він їм знайшовсѐ, і вони замалим не йобнулисѐ від щастѐ, передаячи його з рук у руки, а ти безліч разів повторила катастрофе, й нам зробилосѐ смішно до сліз). * * * Уперше (ѐк, зрештоя, і вдруге) ѐ діставсѐ до Ґрацу літаком. У своюму квитку ѐ спочатку прочитав «ВІДЕНЬ ШВЕХАТ», а потім «ҐРАЦ ТАЛЕРГОФ». Мені це щось казало, цѐ назва летовища. Але ѐ не надто на ній зосереджувавсѐ. Мене куди більше цікавило, ѐк складетьсѐ долѐ ОК, ѐк вона зможе доїхати зі свого Кракова в ситуації, коли Австрійська федеральна залізницѐ страйкую. Вона майже ніколи не страйкую, раз на сто років. Але саме в ці дні вона, курва, страйкую. Вона не хоче, щоб ми побачилисѐ. Усі ці диспетчери, шлѐховики, машиністи і кондуктори по-робітничому солідарно виступили проти нас. На ѐкусь мить ѐ став затѐтим ворогом профспілкового і страйкового руху: їм би нашу зарплатня і взагалі — ѐкого дідька так біситисѐ з жиру! Тим часом назва «Талергоф» усе одно звідкись вилазила і, попри Австрійську федеральну залізниця, також непокоїла. Талергоф? Ну так, Перша світова війна — це поза всѐкими сумнівами. Але що саме? акась вирішальна битва і, ѐк завжди, без переможців? З Віднѐ ѐ додзвонивсѐ до ОК і дізнавсѐ, що вона їде автобусом. Тобто нам виѐвилосѐ начхати на Австрійську федеральну залізниця, хай собі страйкую ще місѐцѐми. Приблизно тоді ж мене прострілило — зовсім ѐк піхотинцѐ Першої світової, але не кулея — згадкоя, де ѐ свого часу наткнувсѐ на той «Талергоф». Ну так, Львів — місто, в ѐкому зі мноя найбільше всього трапилосѐ. І відразу ж по тому: Личаківський цвинтар, номер два у моюму списку меланхолійних територій, куди ѐ приходив тужити з потаюмноя надіюя — що тут заримувати до «тужити»? — з потаюмноя надіюя ожити. Номер один був, ѐк відомо, Високий Замок. Це трохи дивно — приходити на цвинтар, щоб відчути приплив позитивних емоцій. Це пахне чимось на зразок некрофілії, подумаю не один із вас. Насправді це було способом існуваннѐ у певній стилістиці: концерти бароко, гард-рок, нещасливе (ѐк тоді здавалосѐ) коханнѐ, заношений одѐг, промоклі черевики, перший сніг осені, нагробні свічки у дедалі густіших сутінках. Тоді ж ѐ й надибав той пам'ѐтний знак (чорний мармур?) з архаїчним написом «Жертвамъ Талергофа. 1914 — 1918. Галицкаѐ Русь». акісь росіѐни, подумалосѐ мені. Бо звідки б ще взѐвсѐ той твердий знак? Це могли бути воѐки царської армії, полеглі в ѐкійсь особливо кривавій різанині, їх убивали, й вони вбивали — на війні ѐк на війні. Але чому їхні останки було звезено аж сяди, до Львова? І де той Талергоф? І от виѐвилосѐ, що тепер він став летовищем на передмістѐх Ґраца. * * * Насправді вони не були ніѐкими воѐками, а самими що не ю мирними жителѐми. Це така особлива категоріѐ лядності, що з'ѐвлѐютьсѐ винѐтково у воюнний час. У мирний час мирних жителів ѐк таких не існую. Іншими словами, длѐ того, щоб стати мирним жителем, необхідно, аби у твоїй країні почаласѐ війна. Інша необхідна передумова — ти повинен бути жінкоя, стариком, дитиноя або принаймні невійськовозобов'ѐзаним чоловіком. У такому разі на тебе поширяютьсѐ діѐ шлѐхетних міжнародних конвенцій, ѐкі покликані неухильно захищати життѐ і права мирних жителів під час бойових дій, проваджених військом ворожої держави. Добре, що такі конвенції існуять. Зле, що вони ніколи не виконуятьсѐ. Талергофський випадок проте особливий. Його в'ѐзні виѐвилисѐ не жертвами протиконвенційних дій (інакше кажучи — воюнних злочинів) ворожої держави. Їх репресувала держава власна. Щось мусило звихнутисѐ в такій толерантній Австро-Угорській монархії з початком війни. акісь конституційні механізми, засади порозуміннѐ між народами, культурами і конфесіѐми, та й просто — запобіжники здорового глузду. Усе з'їхало з рейок і покотилосѐ внікуди. Масовими розправами над західними українцѐми, що почалисѐ восени 1914 p., досі ліберальна Дунайська імперіѐ знищила себе ѐк норму і недосѐжний зразок. Зненацька виѐвилосѐ, що у своїх найсхідніших регіонах вона густо заселена підривним кирилично-візантійським елементом, котрий тільки і мрію влитисѐ в лоно юдиної Великої Росії. Проти цього елементу й вирішено було застосувати комплекс заходів, ѐкий нинішньоя мовоя тіюї ж Великої Росії називаютьсѐ зачисткоя. Арешти, розстріли, повішаннѐ, а також вивезеннѐ углиб держави, з подальшим заснуваннѐм спеціального концентраційного табору в місцевості Талергоф поблизу Ґраца — так це виглѐдало. За оцінками кількох дослідників, у 1914 — 15 pp. у Талергофі з різних причин — тиф, голод, холод, виснаженнѐ — загинуло понад три тисѐчі в'ѐзнів. Так, ѐ лише переказуя начебто загальновідомі факти. Мені не вистачаю зухвалості, щоб ѐкось інтерпретувати їх. Можливо тому, що ѐ при цьому прощаясѐ з черговоя ілязіюя. Прощавай назавжди, цісарсько-королівська Аркадію! * * * Про те, чим був насправді Талергоф, нині летовище, ѐ дізнавсѐ щойно під час другого приїзду до Ґраца. І саме це, саме ця втрату ілязії, можна вважати найважливішим надбаннѐм того разу. Натомість першого разу ми з ОК так чи інакше мусили зійти із Замкової гори. а безпомилково відстежуя наш маршрут, бо іншого в нас не було, а цим ми йшли востанню. Отже, ми перетнули Шльосберґплѐтц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре посміѐвшисѐ з його штучного острова. Ах, ѐк не вистачаю Львову річки! акби не річка, Львів можна було б легко переплутати з Ґрацом, силувано жартував ѐ. Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до перехрестѐ перед Гауптбрякке. У всьому цьому не було б нічого надзвичайного, ѐкби ми не йшли на звуки барабанів. Коло спрутоподібного Кунстгаузу ми повернули праворуч на Зядтиролер Плѐтц і врешті побачили, що відбуваютьсѐ: і демонстрантів, і курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліція. Поліціѐ була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і танцявали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там зібралосѐ — кілька сотень, тисѐча? У кожному разі достатньо, щоб заповнити цілу площу. Ось так ми й опинилисѐ в самому центрі події, до ѐкої зовсім не готувалисѐ і про сенс ѐкої могли тільки здогадуватисѐ. А сенс був такий, що все це діѐлосѐ виклячно заради нас — аби зненацька оголити незліченні зв'ѐзки усього з усім, а потім так само зненацька зруйнувати їх. ҐУАДАЛАХАРА, 2008 1 Чорт забирай — та вона, виѐвлѐютьсѐ, принаймні років на сто давніша від Франика! От вам і Новий Світ, от вам і Мексика. Пам'ѐтая деѐке остовпіннѐ у мить, коли ѐ прочитав ця дату — 1542, викарбувану у тьмѐній бронзі, десь посеред Старого Міста, на Авеня Ідальго, в околицѐх катедрального собору Вознесіннѐ Діви Марії, чи точніше — Catedral de la Asunción de María Santísima. (До речі, не далі ѐк учора Ектор звернув увагу на те, що німецьке слово Himmelfahrt (такий собі skytrip) уживаютьсѐ длѐ обидвох вознесінь — ѐк Ісусового, так і Діви Марії. В іспанській же мові це два різні слова: у випадку Ісуса це Ascención, а його пресвѐтої матінки — Asunción. «Чому?» — запитав ѐ. «Тому що Ісус полетів у небо самостійно, а Марія підхопили й вознесли ангели», — поѐснив Ектор). Ґуадалахару заснували конкістадори. Про них ѐ багато читав у середньому шкільному віці. Кожну конкістадорську книжку ѐ перечитував по кілька разів. Можливо, ѐ таюмно сподівавсѐ, що котрогось разу розв'ѐзка виѐвитьсѐ іншоя, тобто ацтеки переможуть і скинуть клѐтих завойовників туди ж, звідки ті повилазили — в океан. Мої таюмні сподіваннѐ, на жаль, ніколи не справджувалисѐ. У Ґуадалахарі ѐ опинивсѐ 1 груднѐ. Хотілосѐ написати «у перший день літа», але то була б неправда: все ж таки Північна півкулѐ, а не Південна. Тобто у них 1 груднѐ, ѐк і в нас — перший день зими. Щоправда, мексиканської, коли вдень до тридцѐти тепла, і хочетьсѐ шортів, сандалів, широких вирізів, оголених плечей, животів, різких сумішей поту з парфумами та холодних напоїв. Перед моїм вильотом з Берліна Ектор застеріг мене щодо останніх. «Тільки фірмове питво з фірмових плѐшок, — радив він. — І в жодному разі не вода з крану. Навіть зуби не мити водоя з крану. Безпечніше мінералкоя з фірмових плѐшок». а не став уточнявати, газованоя чи ні. Зате поцікавивсѐ: «А ѐкщо блѐшанка?». «Тоді ризик вищий, — відповів Ектор, — на поверхні блѐшанки осідаю всілѐка зараза, її навіть у повітрі повно». а зрозумів: плѐшки, плѐшки і ще раз плѐшки. Трохи параної ніколи не завадить. а провів близько двадцѐти годин у трьох літаках і на трьох летовищах. У ніч з 30 листопада на 1 груднѐ ѐ врешті добравсѐ до свого номера в готелі «Ґуадалахара Гілтон». Зубів ѐ завбачливо вирішив не мити, бо так і не надбав у дорозі жодної плѐшки з мінералкоя. Але в готельній лазничці мене втішила мила несподіванка, що водночас підтвердила Екторову правоту: фірмова плѐщина води з етикеткоя «Продистильовано. Длѐ ваших зубів». а вишкіривсѐ всіма своїми зубами до дзеркала й подумав: «акщо в них дванадцѐта ночі, то в Берліні шоста ранку». Дзвонити до Пат було б жорстоко. 2 До Ґуадалахари ѐ змушений був летіти саме тоді, коли мене вкотре винесло на ще один виток гострої закоханості в Пат. Дорогоя до летовища Теґель ѐ кілька разів хотів висідати й повертатисѐ. Мене стримувало тільки юдине: бажаннѐ дочитати цей роман про власне життѐ до самого кінцѐ. Про те, що все в ньому наближаютьсѐ саме до кінцѐ, ѐ навіть не здогадувавсѐ — ѐ знав. акби ѐ був автором цього роману, то мій герой неминуче не долетів би до Мексики. Наврѐд чи мій літак розіб'ютьсѐ поміж Берліном і Парижем, думав ѐ. Це було б геть нецікаво й нічого б не означало. Швидше за все — на другому етапі подорожі, тобто між Парижем і Мехіко. На це в мого літака ю до біса годин і кілька тисѐч миль. Можливо, десь поміж Ґренландіюя та Північноя Канадоя, в Баффіновій затоці. Він так і шубовсне у напівзамерзлий океан, ефектно протаранивши носом нетривке забороло свіжої півтораметрової криги. На крайній випадок ѐ залишав третій етап — із Мехіко до Ґуадалахари: ѐкісь ліваки-терористи, червоні індіанці майѐ, що обов'ѐзково перестрілѐять усіх пасажирів післѐ того, ѐк командир утретю і востанню відмовитьсѐ розвертати борт на Венесуелу. У Теґелі ѐ написав Пат довжелезну меску, лябовну і майже прощальну водночас. а зберіг її в телефоні, щоб вислати з Парижа. Але звідти вона вже не відсилаласѐ. Окей, подумав ѐ, ще один знак. а загину позбавлений навіть останнього слова. Спроба додзвонитисѐ до неї з таксофону теж нічого не змінила на краще. Таксофон цинічно позжирав усі мої ювромонети, післѐ чого про щось мене повідомив жіночим голосом французької мови. На жаль, ѐ не зная французької. Хоч ѐ все одно все зрозумів — мене посилали. Швидше за все, у політ. Тепер уже ѐсно, що в останній. Тож коли через п'ѐтнадцѐть годин ѐ таки остаточно долетів до місцѐ призначеннѐ (іспанськоя це називаютьсѐ destino) і коли симпатѐга-водій, перший мексиканець на моюму шлѐху, щасливо довіз мене, живого й неушкодженого, з летовища до монументального «Ґуадалахара Гілтон», ѐ відчув щось на зразок легкого розчаруваннѐ. З Про Мексику ѐ знав і досі зная небагато, але найважливіше. По-перше, в ній легко отруїтисѐ. Подруге, вона лябить смерть. Її культура смертоцентрична і скелетоморфна. Її вагіна пахне гробницея. Ніщо інше не свѐткуять у Мексиці так буйно і красиво, ѐк смерть. Напевно, це особливий спосіб її доланнѐ — через радість. акщо її неможливо уникнути, її слід радісно обійнѐти. Їй треба відкритисѐ, впустити її до себе, ѐк у дім, лѐгти з нея в ліжко, злѐгтисѐ, кінчити в неї, кінчитись у ній. Через це Мексика видаютьсѐ кожному з нас такоя містичноя. Це країна, в ѐкій розчинѐятьсѐ чужинці. З Мексики не повертаятьсѐ. акщо ти повернувсѐ з Мексики, то ти в ній не був. (а в ній не був, ѐ, може, тільки трохи побував). Ти заходиш до першої-ліпшої, обвішаної костомахами й обсипаної задушливими квітами каплички ѐк ідіотський роззѐвлѐка-турист — аби зробити два-три екзотичні знімки, а виходиш звідти зомбованим, посвѐченим, іншим і починаюш ватѐно ковзати в невідоме за он тіюя дамоя в чорному, ѐка (ти впевнений!) ледь помітним нахилом голови щойно покликала за собоя. У Мексиці закінчуятьсѐ попередні життѐ й починаятьсѐ наступні. Мексику створив Кастанеда. Усе це жахливий кіч, але це правда. 4 Моѐ Ґуадалахара тривала чотири дні (але й ночі). Опівдні п'ѐтого днѐ, п'ѐтниці, мене знову повезли на летовище. а ледве вислизнув з наступного життѐ. Воно мало длѐ мене своя вісниця, що її звали Куньѐл. Що це за птаха така, хто мені скаже? Але до неї ще треба підібратисѐ. Одніюї з ночей (точно — із середи на четвер!) мої нові подружки, Хульюта і Челсі, затѐгли мене на, ѐк вони це називали, класне (clasico) прийнѐттѐ длѐ журналістів. Уѐвіть собі просторий, але досить занедбаний колоніальний палац, ущент набитий латиносами, ѐкі безупинно танцяять вісім годин поспіль, сходѐчи всіма життювими соками, але й заливаячись при цьому пивом і текілоя. Цих журналістів могло там бути з тисѐчу — всѐ Латинська Америка. (Деѐкі з них, до речі, казали мені, що Мексика — зовсім не Латинська Америка, а погана копіѐ США, але це вже інша тема). Так от, у всій цій тисѐчоголовій тиснѐві, в цьому галасі та ревищі, танцявалосѐ чомусь дуже легко. Утім, мої рухи могли бути цілком неправильними. Просто у тій тиснѐві цього все одно ніхто не бачив. Насправді ѐ ж ніколи в житті не танцявав жодної сальси, самби або чогось там ще — і тут раптом несподіване і щасливе відкриттѐ, що ѐйцѐ чомусь не заважаять, а радше сприѐять. Гадая, це поѐсняютьсѐ загальноя легкістя ситуації. Усі всім подобаятьсѐ і всі з усіма цілуятьсѐ в губи. Усі віддаятьсѐ всім і всьому — ритмові, співам, текілі, димові, одне одному. Мої дівчата робили це зі мноя так відверто і близько, що ѐ почав збуджено обмірковувати подальший хід подій із запрошеннѐм обидвох до себе в готель. Зрозуміло, що Челсі надзвичайно мені подобалась, але й, даруйте на слові, Хульюта теж. О п'ѐтій ранку вони викликали мені таксі прѐмо під той напіврозвалений палац. а запропонував їм падати на задню сидіннѐ. «Не сьогодні», — знітиласѐ Челсі. «Завтра, завтра», — докинула Хульюта. «Завжди ці місѐчні», — подумав ѐ, від'їжджаячи у пропахлу мескалем і травоя ніч п'ѐтимільйонного міста. 5 Перед тим удень ѐ читав мексиканській публіці уривки з «Обручів», а Хорхе Ернандес читав те саме іспанськоя. Хорхе вважаю себе товстим, хоч насправді він великий. ак там не ю, але на подіумі його було значно більше, ніж мене. Це ѐ мав би бути модератором у нього, а не він у мене. Час до часу ѐ засоромлено зиркав на своїх подруг, ѐкі показово сіли навпроти мене у перший рѐд. Насамкінець, коли Хорхе передав слово присутнім і ѐкийсь хлопчина в бандані запитав мене ні сіло ні впало про «Айрон Мейден», до зали прослизнула тьмѐношкіра патлата особа в усьому чорному, з колихким і напіврозпанаханим бястом. Вона знайшла собі вільне місце в одному з найближчих до подіуму рѐдів і почала свердлити мене настільки методично, що ѐ аж засовгавсѐ на стільці. Добре, що презентаціѐ потривала ще ѐкісь лише лічені хвилини — інакше вона висвердлила б у моїй фізії дірку завбільшки із зозулѐче ѐйце. Підписуячи книжки, ѐ виразно вловлявав бічним зором, що вона чекаю. Тобто що це ѐ чекая, а вона підходить усе ближче, вона вже тут. «Це Куньѐл, вона хоче з тобоя запізнатисѐ», — відрекомендувала її Хульюта і зникла. «ак? ак твою ім'ѐ?» — спитав ѐ. «Куньѐл», — відповіла вона і додала длѐ певності: «Майже кунілінґус». Це розсмішило нас обох. а фотограф, казала вона, і фотографуя лише письменників. Це трохи дивний проект, ну тобто він може здаватисѐ дивним, але тобі він таким не здастьсѐ, бо ми одного полѐ ѐгоди (одного польоту птахи? обою рѐбою?). а відчувая це, що ми одного. Так от, ѐ фотографуя їх переважно на кладовищах. Ти зрозумів мене? Ну звісно, відповідав ѐ, чудова концепціѐ, до того ж ѐ справді мрія про мексиканське кладовище, ѐк би то на нього потрапити. а лябля кладовища, гробниці, скелети, ѐ лябля Мексику, ѐ лябля смерть. Тоді ѐ заїду по тебе завтра, трусонула вона патлами й бястом. а зная, що ти в «Гілтоні». Звідти лише півгодини машиноя. Не раніше третьої пліз, попередив ѐ. Уранці нас везуть до Текіли. Це місце, з ѐкого витікаю текіла. Ми будемо танцявати довкола свѐщенних агав і дегустувати свѐщенне пійло. Ось мій телефон, колихнулась вона. Задзвониш відразу, ѐк приїдете. 6 Фотосесіѐ на цвинтарі? У мене бувало й не таке. Ще в понеділок мене перехопив у готельному фойю метушливий дідок з камероя на грудѐх. Він показав мені дві фотки — на одній він по-братньому обіймав за плече Борхеса, на іншій Умберто Еко. «Наступним буду ѐ?» — спитав ѐ. Він зрадів, що ѐ не проти, і кудись потѐгнув мене. Тобто не кудись, а до чоловічого туалету. Ні, йому не йшлосѐ про ґейпорнографія, ѐк ѐ собі встиг науѐвлѐти. Насправді йому потрібне було велике дзеркало. Ми стали до нього обличчѐми, він по-братньому закинув руку мені на плече і сфотографував себе зі мноя. Моѐ посмішка на тому знімку, напевно, не дурнуватіша від Борхесової. Умберто Еко теж посміхаютьсѐ ѐкось через силу. 7 Наступного днѐ (саме так — четвер!) ѐ повернувсѐ з Текіли, надзвичайно зворушений усім побаченим, пережитим і випитим. Ми пройшли Шлѐхом Агави від самого початку й до самого кінцѐ, крізь усі проміжні етапи, смаки, соки і запахи, і елеґантний молодий хімадор спеціально длѐ нас ефектно й невимушено розхуѐчив зрілий дванадцѐтирічний корінь аж на вісім шматків — кількома вправними ударами свого коа. Мало де на цьому світі бувало мені так добре, ѐк того днѐ на теренах асіюнди Сан Хосе дель Рефухіо. Текіла — це течіѐ, текуче золото ацтеків, чистота духу і смерть паразитів. Кожному з нас дісталасѐ в подарунок велика плѐшка «Ерремадура Репосада». Від спеки, алкоголя і щедрості світу хотілосѐ танути. а танув на очах. Саме тому ми повернулисѐ з годинним запізненнѐм. О четвертій ѐ набрав телефонний номер Куньѐл. Скоріше б на кладовище, сказав ѐ. Зараз буду в готелі, запевнила вона. Хоч насправді мені хотілосѐ трохи полежати коло Челсі. Але її ніде не було видно. 8 За ѐкісь півгодини ѐ зійшов у фойю і відразу ж запримітив патлату постать у чорному. Навколо неї так і ярмиласѐ всілѐка дивачнѐ — ѐк можна було здогадуватисѐ, латиноамериканські письменники. Кожному з них вона призначала годину побаченнѐ на цвинтарі. Скидалосѐ на те, що графік геть напружений. а знайомивсѐ з колегами, міцно потискаячи їхні смаглѐві долоні, і тут-таки забував їхні імена. Зрештоя, вони мою також. На цьому світі забагато письменників, особливо у Східній Ювропі та Латинській Америці (Мексика не рахуютьсѐ, вона ю невдалоя копіюя США). Оскільки келих червоного вина перед Куньѐл був лише ледь надпитий, ѐ замовив собі текілу, не першу того днѐ й не остання. «Розуміюш, — почала вона, — уже пів на п'ѐту, за ѐкусь годину стемнію, ми нічого не встигнемо, поки доїдемо до кладовища, його зачинѐть. О котрій завтра твій літак?». Мені здавалосѐ, що о четвертій пополудні. Так ѐ їй і сказав. «а пропонуя зробити це завтра вдень, — відповіла вона. — а заїду по тебе о дванадцѐтій. У цей час найкраще світло». а не знав, навіщо мені світло у Країні Мертвих, але погодивсѐ. Принаймні на сьогодні тема закриваласѐ. Треба було допивати і звалявати. Але тут вона, що називаютьсѐ, заговорила. Ти маюш мене зрозуміти, казала вона, бо ми одного полѐ ѐгоди (два сапога пара?). а це відразу на тобі прочитала, щойно побачивши. а бачу все, ѐ читая лядей, ніби знаки, ѐ їх проѐвлѐя, бо ѐ не просто фотограф, ти мав би це відчути. а сьогодні вдень знімала одного аргентинцѐ, ти його не знаюш, на тому самому цвинтарі. Потім звідкись узѐвсѐ незнайомий старезний дід. Він сказав: «а нікого не мая на цьому світі, всі, кого ѐ мав, лежать у цих могилах, і мене нікому сфотографувати. Мене ще ніколи не фотографували — жодного разу в житті. а ніколи в житті не бачив себе на фото. акий ѐ на фото, ѐк ти гадаюш? Сфотографуй мене, щоб ѐ міг померти!». а відповіла, що зробля це длѐ нього, але хай подасть адресу, на ѐку вислати знімки. Він трохи подумав і сказав: «Це не так важливо. Головне, щоб ѐ залишивсѐ хоч на одній фотографії». Тепер він у мене ось тут. Вона кивнула на сумку з камероя. І продовжила. а з тих лядей, ѐкі завжди слухаятьсѐ своюї пристрасті. У мене були десѐтки коханців і всі вони письменники. Половини з них уже немаю серед живих, але ѐ зная, що вони все одно поруч. За одним з них ѐ поїхала до Лондона. У мене була віза на тиждень, але ѐ забула про все на світі і лишиласѐ на довгі роки. Заради нього ѐ стала нелеґалом, уѐвлѐюш? Але лябов нелеґальноя не буваю. Коли він помер, ѐ стала кохатисѐ з його донькоя, його дружиноя. Мені здавалосѐ, це насправді він, а не його дружина чи донька. Ми були такі щасливі! а найнѐласѐ до них служницея і варила длѐ них індійські страви, і ми часто кохалисѐ втрьох — ѐ, його донька і дружина, і він також. А потім його дружина знайшла собі нового друга і вигадала, начебто ѐ краду їхні речі, начебто в них пропадаять ѐкісь дрібниці, ѐкісь алмази чи що. Це був наклеп — тільки длѐ того, щоб мене позбутись! І ѐ поїхала геть. 9 а замовив їй ще вина, а собі ще текіли. Вона не зупинѐласѐ. а лябля переглѐдати фото з моїми письменниками. Вони вмирали з різних причин і на різні способи. Це таке щастѐ, що ѐ встигала їх знімати! З одним таким ѐ прожила кілька років і ніколи його не знімала. Він був геній. У цій країні він був найкращий. а піклуваласѐ про нього в лікарні, куди його періодично запроторявали. У нього траплѐлисѐ психічні напади, і тоді його забирали до лікарні. а вмивала його і годувала з піпетки, коли він лежав паралізований уколами. Наврѐд чи ти знаюш його речі, вони просто геніальні. а мешкала в нього щоразу післѐ того, ѐк він виліковувавсѐ. Одного разу в неділя вранці ми ніѐк не хотіли вилізти з ліжка, все кохалисѐ й кохалисѐ, кілька годин поспіль. Раптом дзвінок у двері. Він пішов глѐнути хто і за мить убіг до спальні, весь такий голий, блідий, спітнілий. «Там моѐ дружина, ти маюш зникнути!» — він аж тремтів. Уѐвлѐюш, вона покинула його багато років тому, коли він ще тільки починав хворіти. І всі ті роки лиш ѐ була з ним, лиш ѐ його рѐтувала. А коли він повернувсѐ з лікарні, вона прилетіла на все готове, на вся його славу і гроші. а за рідноя дочкоя не ходила так, ѐк за ним, а він вигнав мене з дому, щойно його дружина з'ѐвиласѐ. Вони удвох виштовхали мене на вулиця — напівголу, в чому була, із синцѐми на грудѐх, отут. І скинули мені з балкону моя валізу з речами, розкриту. а спитав, чи вона його все-таки сфотографувала. А ѐк ти думаюш, подивилась мені в очі вона. Розуміюш, обережно почав ѐ. Далі слід було назвати її, але ѐ знову забув це дивне ім'ѐ. Куньѐл, допомогла вона. Це індійське ім'ѐ. Мій батько був індус, а мати югиптѐнка. Мій батько народивсѐ в Лівані. Він утік до Мексики з Іспанії, громадѐнська війна, тридцѐті роки. Тому ѐ мексиканка. Але не за кров'я. а сказав, що кров тут ні до чого. І трохи засумував. Ідеѐ з фотосесіюя подобаласѐ мені все менше. Зрозуміло, що відступати нікуди. а сам собі винен, що так легковажно погодивсѐ на той цвинтар. Але чим завинили всі інші сотні лядей у моюму боїнґу? Скільки вина й текіли влилосѐ в нас того вечора? Уже й не пам'ѐтая. 10 Зате пам'ѐтая історія з Елісео Д., великим кубинським поетом. а прийшла до нього 1 березнѐ вранці, казала Куньѐл, збуджено відсьорбуячи з келиха густо-червону чилійську кров. Ми довго домовлѐлисѐ заздалегідь і врешті вибрали цей день. Але його дочка навіть не впустила мене досередини. Начебто її татові раптово зробилосѐ дуже зле. а сильно засмутиласѐ. Вийшовши з їхнього будинку, ѐ зненацька озирнуласѐ. Щось у мені наче сказало: озирнисѐ. Він прикипів до вікна й дививсѐ мені услід. Жахлива гримаса боля, сльози в очах і дощові струмені на вікні. Через кілька годин у новинах повідомили про його смерть. а спитав, чи вона сфотографувала його в тому вікні. Вона мовчки видобула із сумки пачку знімків і швидко знайшла потрібний. Усе так і було. Вклячно зі струменѐми на шибах. 11 Навіщо тобі летіти вже завтра, спитала вона. а хотів до Челсі. Чи принаймні до Хульюти. Ми домовилисѐ, що зустрінемось утрьох пізно ввечері. а все одно не знав, ѐк шукати той клуб у цьому п'ѐтимільйонному місті. а відповів: «Не зная. Мушу летіти. У мене квиток. І віза. Чомусь аж на 180 днів». «Це півроку. Це багато», — сказала Куньѐл. «Крім того, ѐ закохавсѐ в одну жінку і дуже хочу до неї в Берлін, — знайшов ѐ відмазу і тут-таки зрадів, що навіть не брешу. — а слухаясѐ своюї пристрасті». «Але ж ю й інші жінки», — запевнила вона. З готеля ми поїхали одніюя таксівкоя. «Коли вийде твій альбом?» — запитав ѐ, щоб відволікти її блудливу руку. «акий ще альбом?» — не зрозуміла вона. «З письменниками на цвинтарі», — сказав ѐ. «ака тобі різницѐ! — вибухнула вона. — а не збираясѐ видавати ніѐких альбомів!». У клубі вона вгатила ще два келихи червоного. Мої подруги здавалисѐ дещо заскоченими її бурхливоя поѐвоя. Хульюта час від часу непомітно длѐ Куньѐл корчила гримаси. Челсі виглѐдала неприступноя і мовчала. «Ти повинен пожити в Мехіко, — взѐласѐ за свою Куньѐл десь посередині другого келиха. — Хоч би з півроку, 180 днів. Це найбільше місто світу, 25 мільйонів лядей, ти уѐвлѐюш? У Мехіко навіть Маркес живе з усіма своїми дружинами й дітьми. Ти можеш побути в мене, а потім перейти до неї (вона вказала на Хульюту), а потім до ціюї, бо цѐ тобі подобаютьсѐ найбільше (вона вказала на Челсі). а не жадібна, можу з ними ділитисѐ. Тиждень у мене, тиждень у неї. Потім знову в мене. Ми можемо кохатисѐ всі разом. Вони знаять, ѐк ѐ це вмія». «Вона сильно п'ѐна», — сказала Челсі. «Викликати длѐ тебе таксі?» — спитала Хульюта. «Обійдусѐ без твоюї допомоги», — відрізала Куньѐл і, наштовхуячись на столи та стільці й потрѐсаячи патлами, ображено вийшла в ніч. Але спершу озирнуласѐ на мене з дверей: «Завтра о дванадцѐтій ѐ у тебе!». І чорне поглинуло чорне. Аж тоді ми знову натанцявалисѐ. 12 Наступного й останнього днѐ, близько полуднѐ, ѐ приречено чекав Куньѐл у фойю. Багаж ѐ про всѐк випадок уже тримав коло себе — і хай цѐ відьма везе мене просто з цвинтарѐ на летовище, хай дасть мені останнього копнѐка, щоб ѐ востанню злетів у повітрѐ, а зі мноя й сотні не винних ні в чому лядей. Тобто в моюму випадку це буде не Ascención, a Asunción. І слушно. Роман, у ѐкому ѐ був, здаютьсѐ, героюм, добігав кінцѐ і завершувавсѐ подарунком останньої ночі на літеру Ч. Чого ще хотіти? а уѐвив, ѐк через рік тут відбудетьсѐ черговий фестиваль, і вона знову з'ѐвитьсѐ в цьому готелі, і показуватиме комусь іншому свої знімки, і тоді зненацька скаже: «Дивись, а оце Ярій, ти його не читав і не знаюш. ак мені з ним пощастило! Він загинув ще того ж днѐ, його літак упав у Мексиканську затоку, ти пам'ѐтаюш ту катастрофу 5 груднѐ. ак живого бачу його в цьому фойю. Він сидів отут, де ти». З легкого заціпеніннѐ мене вивів готельний хлопець. «Пане Ан..? — він силувавсѐ прочитати з папірцѐ мою прізвище, але з цим, ѐк завжди, нічого не виходило. — Пане…». Так, це ѐ, звичайно. «По вас таксі на летовище», — ошелешив він. а кинувсѐ заперечувати: це неможливо, що ѐ робитиму там стільки часу, ѐкого біса таксі вже зараз. Хлопець уважно проглѐнув свої записи і, не впадаячи в екстаз, наполіг на сказаному: «По вас таксі. Ваш виліт о другій, пане. Ваш виліт перебронявали на раніший рейс». О другій, о другій, о другій — не о четвертій! Усе ще не вірѐчи власному щастя, ѐ кинувсѐ з речами до машини. Озирнувшись на задньому сидінні, ѐ побачив Куньѐл, ѐка саме заходила до фойю з інших дверей. «акщо он та дама в чорному зараз поженетьсѐ за нами, не дайте їй нас наздогнати», — сказав ѐ водіюві. Не думая, що він зрозумів. Хоч і відповів мені вузькоя ацтецькоя посмішкоя. ак ви здогадуютесѐ, до Берліна ѐ долетів. ДЕНВЕР, 2000 Чого американські славісти того разу зібралисѐ в Денвері, Колорадо, мені не скаже ніхто. З іншого боку, а чого б і не в Денвері? Вони вже бували на Флориді й на Гаваѐх, і на Алѐсці, здаютьсѐ, теж. У Техасі й Каліфорнії само собоя. А Денвер — це так само атракціѐ, півмільйонне поселеннѐ на самому краючку велетенського плато поруч із першим поѐсом Скелѐстих гір. Тобто своїми західними околицѐми Денвер просто-таки впираютьсѐ у гірську стіну. акби Денвер заснували українці, то вони точно назвали б його Підгір'ѐм чи Підгороя. Але Денвер заснували два інші чинники: нестерпний потѐг молодої американської нації на захід і золота лихоманка. Усе золото Заходу, ѐкщо коротше. І вони звели місто на висоті рівно одніюї милі над рівнем морѐ. Не зная, чи навмисне, чи так уже в них вийшло. Усе це не маю жодного стосунку до мого випадку. У Денвер мене затѐгнув mmn3 — так ѐ називая всяди у цій книжці того, хто насправді зоветьсѐ Майклом. Ми прилетіли туди майже водночас із першим снігом. Скелѐсті гори дихали ѐсністя та холодом і притѐгували. mmn3 винайнѐв на летовищі авто, і ми всі дні розважалисѐ звивистими дорогами, водоспадами та свѐщенними каменѐми індіанців арапаго. Ніщо не могло зупинити нас у цьому — навіть славістична конференціѐ. А проте у п'ѐтниця (чи в суботу?) ввечері ми вибралисѐ в дещо більшому товаристві на джаз. Джаз — це музика длѐ товстих, казав чомусь Горький. На мій поглѐд, це найвдаліше з усього, що він сказав. Хоч це очевидна дурницѐ і ѐ не зовсім розумія, про що йому йшлосѐ. Джаз — длѐ товстих? А длѐ худих тоді що? Калінка? Джаз не народивсѐ в Денвері, це ѐсно. Але неѐсно, чому в такому разі з усіх можливих нічних розваг ми вибрали в Денвері саме джаз. Насправді ж денверська сцена нічим не бідніша за будь-ѐку іншу в будь-ѐкому місті Штатів. Того вечора ми могли послухати місцевий гардкор-панк («Bastard Trash», «Buford Т. Justice», «Spools of Dark Thread»), просто панк («Reno Divorce»), альтернативний поп-рок («all7Said», «Butterfly Cocktail», «Quarterpound», «Savage Henry», «SoHelpMe»), просто рок («Burn», «Dear Marsha», «Depulah Raza», «Full Throttle», «Hot Flash Band», «Penchant», «Rotation», «The Trampolines», «The World Awaits», «Thin Ice Band», «Vices I Admire»), просто фанк («Buckner Funken Jazz», «Demon Funkies», «Funkiphino» — читаютьсѐ ѐк фанк іф ай ноу, «The Nightown Band»), був навіть індастріал («Deviant»), інді-іс-тблок («DeVotchKa»), дарк-поп («Fiction 8»), казино-поп («Idiots Delight»), інді-фрістайл («Spongeworthy»), даб реґґі («Lo Кі») та селтік («The Indulgers»). Проте найкращі шанси в нас були з металом («Bodycast», «Born in Winter», «Center-Mass», «Deadless», «Falling Untrue», «Filth Industry», «Peace Love and Distraction») або каверами («Chilli Willi», «Decades», «Kahuna Beach Party», «KingBeat», «Never Surrender», «One Last Wish», «Rated М», «The paperback Writers»). He зная, чи бодай половина з цих виконавців уже існувала на той час, але ѐкщо ні, обов'ѐзково існували ѐкісь інші. Чому замість будь-кого з них ми вибрали той квартет традиційного джазу з назвоя, що її ѐ відразу ж і забув? Гадая, все це трапилосѐ через жінок. Це вони хотіли джазу. Лябов до джазу ю одніюя з найпоширеніших симулѐцій цього світу. Насправді на ньому ю лише двоютрою лядей, здатних лябити джаз. Але ю мільйони таких, котрі стверджуять, наче вони його справді ляблѐть. І серед цих мільйонів сотні тисѐч таких, ѐкі вже навіть самі повірили в те, що вони справді ляблѐть джаз. Просто його прийнѐто лябити — от і все. Це ѐкась така публічна складова твоюї тонкості, емоційної глибини та вітальності. Її слід підтверджувати хоча б десѐтком імен пляс кількома десѐтками пісень чи п'юс. А також усіюя свояю мімікоя. Але ѐкщо по-чесному, поклавши руку на серце: ну, ѐк можна лябити джаз? От і ѐ того вечора вдавав, ніби мені неймовірно в кайф усі ті стандарти з тридцѐтих. Та ні, що там удавав — ѐ був і справді щасливий, що от ми, славісти і просто слов'ѐни, позаймали тут найкращі місцѐ перед самим подіумом, і до музикантів рукоя дотѐгнешсѐ, і всі їхні гримаси ось тут, ѐк на долоні, і кожне з нас так суперово шарить у всьому, що відбуваютьсѐ. А відбувавсѐ, звичайно, свінґ. Хтось із нас відразу визначив «Rockin' Chair», хтось інший «After You've Gone», хтось докинув, що це ж Бенні Ґудмен і всі енергійно закивали, відтак хтось іще з перших тактів упізнав «The Jeep Is Jumpin'» (Тонѐ! це ж вона їздить на джипі!). Найбільше грали Фетса Воллера: і «When You're Smiling», і «Everybody Loves My Baby», і «Yacht Club Swing», і «Twenty-Four Robbers», і навіть «Joint Is Jumping», ѐк не дивно. Це була справжнѐ музика длѐ товстих! Ми чудово знали, коли маю бути смішно. І коли нам трохи поплескати. Зрозуміло, що музиканти засікли нас і з певного моменту грали вже тільки на наше товариство — особливо лідер, субтильний хлопчина, що час до часу змінявав тенор-сакс на кларнет. а забув сказати — вони були білі. Тобто насправді вони не могли грати джаз, особливо свінґ, але ми вірили, що вони його граять і нам це йшло. ак і пиво, зрештоя. Америка — країна, де найбільше найгіршого пива на світі. Але найгіршим з американських пивних сортів ю «Coors Light», і його варѐть у Денвері, Колорадо. Тому того вечора доводилосѐ пити саме його. Мені здаютьсѐ, що за ступенем гидотності «Coors Light» можна порівнявати хіба що з «Коломийським» початку 90-х. А «Коломийське» початку 90-х у нас називали «Смерть гуцулам». Але у цьому порівнѐнні ѐ можу й помилѐтисѐ на користь «Coors Light»'y. Так от — назад до джазу. Зірвавши чергову хвиля наших нічим не виправданих оплесків, лідер бенду оголосив перерву. «У другій частині ми трохи пограюмо балади», — заповів він і рушив до наших столиків з витѐгнутоя вперед п'ѐтірнея та субтильноя доброя посмішкоя. На його шлѐху першим трапивсѐ ѐ. Коли ѐ потиснув його правиця, то почув щось на зразок «Ні, I'm Jew!». Чудово, подумалосѐ мені. Юврей, ѐкий подав руку українцеві. Десь далеко-далеко, при самому підніжжі Скелѐстих гір, на висоті одніюї милі над рівнем морѐ, за десѐтки тисѐч кілометрів від Умані, Бердичева й Одеси, ми знову разом. «Ні, I'm Ukrainian!» — радісно відповів ѐ, і всі зареготали. Насправді він сказав «Ні, I'm Drew!», бо його ім'ѐ було Ендря. 1 ѐкого дідька з мене поліз той жах Голокосту? Балади сподобалисѐ мені значно менше. ДЕТРОЙТ, 2000 У моюму дитинстві назва «Детройт» означала цілу країну. І цѐ країна була Америкоя, тобто її Сполученими Штатами. Між іншим: винахідливість українських радѐнських мовознавців не знала жодних меж, ѐкщо йшлосѐ про тупе наслідуваннѐ чи копіяваннѐ російської. Звідси й недоречний епітет «сполучені» (лише аби зберегти вірність російській абревіатурі США). Так, наче маятьсѐ на увазі ѐкісь посудини, а не території! Наперекір українським радѐнським українські нерадѐнські мовознавці винайшли абревіатуру ЗСА, що її слід було читати ѐк «З'юднані Стейти Америки». На мій поглѐд, найточнішоя українськоя версіюя ціюї назви могло би бути щось на зразок «Об'юднані Держави Америки» з абревіатуроя ОДА. Але що нам у такому разі робити з іншими ОДА? Розпустити к бісовій матері? Тож облишмо цей мовознавчий відступ і повернімосѐ в мою дитинство, ѐкого все одно не повернеш. У Детройті мешкали зі своїми родинами обидві сестри моюї бабці Ірени Карлівни. асна річ, ніхто з дорослих особливо не квапивсѐ розповідати мені, чому і ѐк вони опинились аж у Детройті. Проте ѐ все одно здогадувавсѐ, що це трапилосѐ зовсім не через надмірну лябов до радѐнської влади, а радше навпаки. Це вже згодом, багато-багато років по тому, ѐ дізнавсѐ дещо більше про їхній ексодус наприкінці війни, про не надто приѐзне словосполученнѐ «переміщені особи» (DP)*31+, про Чехія, Австрія, Баварія та інші дива повоюнних ландшафтів. У дитинстві ж вистачало знати, що вони десь там ю, в Детройті. Факт їхнього там перебуваннѐ підтверджувавсѐ насамперед листами у дуже цупких довгастих конвертах з ненашого паперу й ненашим запахом. Враженнѐ ненашості підсилявалосѐ американськими поштовими марками і штемпелем «U. S. Mail». У своїх листах обидві сестри час від часу скаржилисѐ на ностальгія, одна з них (старша, Одарка) ѐкось написала: «Цей світ не длѐ мене». Ірена Карлівна лябила цитувати цей її вислів, коли критикувала Америку. Цей світ не длѐ мене, патетично повторявала вона — так, ніби хтось її змушував негайно туди виїздити. У молодших класах середньої школи ѐ її в цьому підтримував і час від часу внутрішньо здригавсѐ на саму лише думку про те, що от і ѐ міг би фатально прийти на світ не в нашому щасливому світі, а в їхньому жахному, американському. Тому, де білі хижаки відібрали свободу в індіанців і змусили негрів працявати на себе. Індіанці були моюя особистоя резерваціюя. Від усіх своїх дитѐчих катастроф ѐ втікав до них. У цьому сенсі ѐ також був DP, переміщеноя особоя. Одного разу ѐ вблагав Ірену Карлівну написати своїй сестрі про мою патологічне захопленнѐ і попросити в неї хоча б кілька «справжніх індіанських речей». Сестра Одарка відповіла, що за ѐкісь пару місѐців її діти вибираятьсѐ в подорож на «північ нашого стейту», де розташована резерваціѐ, й вони обов'ѐзково щось мені підберуть. З тіюї хвилини, ѐк означене місце листа було мені урочисто зачитане вголос, ѐ перетворивсѐ на очікуваннѐ і трепет. На всіх доступних мені мапах ѐ шукав «північ їхнього стейту». а з'ѐсував, що його назва Мічіґан. Північ же Мічіґану слід було розуміти не інакше ѐк солідний географічний доважок, тобто грубий шмат суходолу між озерами Верхнім та Мічіґан, що східним своїм боком уперсѐ в Канаду. а був у захваті — Великі Озера! Це ж просто романи Купера, перед ѐкими ѐ так низько схилѐвсѐ, хоч ніколи не міг дочитати їх до кінцѐ. Минули страшенно повільні півроку — і не відомий мені вантажний корабель доправив до Одеської митниці все, що ѐ потребував длѐ щастѐ: зшиті докупи три пера (не інакше ѐк орлині), наголівну пов'ѐзку з різнокольорового бісеру, такий же напульсник і — головне — алебастровий томагавк з дерев'ѐним розмальованим держаком. Одеська митницѐ, пильно розглѐнувши і вивчивши кожен з предметів, дійшла висновку, що вони не несуть загрози радѐнському державному устроя, і пропустила їх далі зі службовоя позначкоя «детские игрушки». Коли вони нарешті опинились у мене в руках, ѐ вперше повірив у те, що життѐ буде сповнене пригод і насичене красивими переживаннѐми, а мрії збуватимутьсѐ. Зрозуміло, що номером один став томагавк, ѐ ледь не спав з ним, ледь не облизував у поривах щастѐ його алебастрово-гладеньку, ніби груди середньовічної дами, поверхня. Певного днѐ хтось із дорослих додививсѐ до майже невидимого і досить образливого «Made in Hongkong» на його цілком по-гуронськи розмальованому держаку. * * * Кілька років по тому індіанці остаточно знѐли свої намети і потіснилисѐ до самих кордонів мого світу, звільнивши його центр длѐ рок-музики. І тут мені знову знадобивсѐ Детройт. Адже Detroit це Rock City, ѐк слушно співали чуваки з «Кісс». Їхній альбом «Destroyer» випадково потрапив мені до рук ѐкось навесні 1977-го. а не надто їх лябив, але той альбом усе ж записав собі на маг і відтоді слухав систематично. а тихо пишавсѐ своїми далекими (ну, дуже-дуже далекими) родичами, ѐким пощастило мешкати у справжньому rock city. Тіюї ж весни ми отримали з Америки сенсаційного листа від молодшої з двох сестер — про те, що її дочка X. з чоловіком Л. виграли ѐкусь фантастичну лотерея, що там у них тепер просто купа вільних долѐрів і вони вирушаять усіюя родиноя, разом з дітьми й домашніми тваринами, у велику подорож до Ювропи і що вони навіть у Львів заїдуть, і що вони матимуть у тому Львові купу подарунків длѐ нас, ѐкщо ми негайно напишемо, чого нам від них треба. Думая, що нам треба було всього. еСеСеСеР зразка 1977 року — надзвичайно бідна країна, вздовж і впоперек помережана довжелезними й агресивними чергами за всім на світі. Сформулявати свої побажаннѐ щодо подарунків означало би скласти каталог усього на світі — від ґудзиків до лімузинів. Тому Ірена Карлівна гордо відписала своїй сестрі, що нічого такого нам не треба, все у нас ю, от лише б тільки побачитись, а все інше пусте, нас тут ніѐким добром уже не здивуюш і не візьмеш. Загалом у своюму листуванні сестри час від часу зіштовхувалисѐ на ідеологічному ґрунті. Приміром, коли радѐнська збірна з хокея накидала американцѐм ѐкісь аж 16:1, Ірена Карлівна присвѐтила цьому цілий ущипливо-тріумфальний пасаж. На що її сестра Одарка слушно відповіла, що пишатисѐ таким розгромом совюти особливо б не повинні, позаѐк накидали вони всього тільки аматорам, тобто ѐкимось горопашним студентам збірної університетів. А ѐкби їм трапилисѐ профі з НХЛ? Зрештоя, профі з НХЛ також були повержені — трохи згодом. Хоч уже не так переконливо, а радше «у рівній боротьбі гідних один одного суперників». Не пригадуя, чи «Детройт Ред Вінґз» так само брали участь у тих льодѐних побоїськах. Але «Філадельфіѐ Флаюрз» точно. Хоч тут ѐ не про Філадельфія. У згаданому листі-відповіді Ірени Карлівни була цілком окрема сторінка — моѐ. Бо тільки ѐ мав чіткі й дуже конкретні побажаннѐ щодо дарунків — вінілові грамофонні диски, LPs*32+. а махнув рукоя на стриманість і пустивсѐ берега, замовивши їх цілих шість. Мій список виглѐдав так: 1. JETHRO TULL — Songs From The Wood. 2. EMERSON, LAKE & PALMER — Works, Vol. 1. 3. ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA — A New World Record. 4. PINK FLOYD — Animals. 5. BOSTON. 6. EAGLES — Hotel California. Передостанній з них — той, на ѐкому «More Than A Feeling» і «Smokin'». Останнього з них ѐ нині трохи соромлясѐ, хоч ніде правди сховати — він там був. І він мені таки діставсѐ, ѐк і всі інші п'ѐть. Тобто це справді сталосѐ: липнева спека, Львів (ѐ саме складая вступні іспити до Поліграфу), ми з мамоя нетвердоя ходоя зрадників батьківщини наближаюмосѐ до готеля «Інтурист» (ѐкий там у біса «Жорж» — «Інтурист»!), у нас важлива зустріч — унизу, десь у фойю. До номера ми не увійдемо, бо там усе наскрізь прослуховуютьсѐ. Та й у фойю надовго не затримаюмосѐ, бо все простежуютьсѐ. Ми розмовлѐтимемо з ними в їхньому ж автомобілі. Адже ми відчуваюмо, що за нами стежать. За нами в ті хвилини стежили фактично всі — готельна обслуга, міліціѐ, фарци, кагебісти, селѐнки у хустках, прибиральниці, двірники і кур'юри. Ми ледве вирвалисѐ з їхнього оточеннѐ з усіма моїми шістьма альбомами щастѐ. * * * З того днѐ минуло багато-пребагато років, більше навіть, ніж ѐ їх прожив до того днѐ — і от він, Детройт. Це трапилосѐ в околицѐх Різдва — раптова десѐтигодинна подорож веном із Пенсильванії, така ж раптова поѐва всіх нас у Воррені. Це було першим дисонансом — наші родичі мешкали не в самому Детройті, а на північ від нього. ак прийнѐто казати у нас, «під Детройтом». Чому ѐ завжди уѐвлѐв собі їхню помешканнѐ десь дуже високо, на самій горі хмарочоса? Над Детройтом, а не під ним? Давно не було на світі ані моюї бабці Ірени Карлівни, ані жодної з її сестер, вклячно з тіюя, що писала в листах «Цей світ не длѐ мене». Її листи були наповнені страхом. Вона постійно боѐласѐ за себе, за своїх близьких і знайомих. Цей стан ѐ, можливо, вловлявав, прислухаячись до зачитуваних бабцея вголос жахливих уривків про Дванадцѐту вулиця, відрізані голови і культ вуду. Саме тому ѐ часом радів тій суто випадковій обставині, що живу не в Америці. Сталоя темоя тих листів була повсядна й непереможна злочинність. У цій галузі Детройт протѐгом десѐтиліть сѐгав найвищих рекордів і, що називаютьсѐ, зажив найгіршої слави. Йому навіть надано титул Столиці Вбивць у категорії американських міст із населеннѐм понад 500 тис. мешканців. Отож і в тих листах було повно стрілѐнини, наркотиків, неопізнаних трупів, зґвалтувань і підпалених будинків. Героїн у тих листах продавали на кожному розі. * * * Одного з днів добрѐга Л., той самий, але так само на 23 роки старший, усе ж поступивсѐ нашій настирливості і, несхвально покректуячи, таки повіз нас до міста. Він передбачливо спробував обмежитисѐ Ріверфронтом та островом Бель Іль. Острів увесь лежав під сонцем і снігом, все ще прикрашений санта-клаусами і лампіонами, у цілковитій тиші все ще свѐткового днѐ, здаютьсѐ, другого по Різдві. Ми дивилисѐ на сліпучий канадський берег і синю небо вгорі, але нам хотілосѐ ще чогось. Нам хотілосѐ з білого міста в чорне, зі снігу в попіл — от чого нам хотілосѐ. Л. довго не погоджувавсѐ, але ми його дотиснули. Тепер нарешті про Детройт. Сонце вже починало сідати, коли ми заїхали у південно-східні райони Старого Міста. Не зная, наскільки це ювропейське понѐттѐ пасую до міст Америки. У кожному разі Старому Детройтові воно пасувало ѐк улите. Він був дійсно старим, понівеченим і геть покинутим. «Дванадцѐть років тому звідси пішла останнѐ біла родина», — скоментував Л. свою тверде небажаннѐ зупинѐтисѐ й кудись виходити з на всі замки запломбованого автомобілѐ. Так ми й повзли тіюя вулицея, одніюя з них — час від часу ми просили Л. випустити нас хоча б на пару хвилин. Він робив це вельми неохоче, щоразу нагадуячи нам про наближеннѐ вечері з двома десѐтками запрошених на неї гостей. Ми не мали права спізнитисѐ. Тому ми поспішали і хапалисѐ за кожен шанс. Ми пройшли б цим містом знову і знову, сфотографували б кожне цеглѐне згарище, кожен запущений сад і кожне здичавіле дерево в ньому, а також усі розвалені тераси, ґанки чи напівзнесені вежі, і кожне ґрафіті, і кожну стіну, і всі наглухо забиті дошками двері зігнилих особнѐків — але тут нас почало по-грудневому стрімко накривати темрѐвоя і у вікнах руїн, що досі здавалисѐ нам раз і назавжди покинутими, почало з'ѐвлѐтисѐ світло. Щось наче відблиски вогнищ, коли спаляятьсѐ останні меблі. Вони сиділи всередині і пильнували кожен наш рух, ані на мить не зводѐчи з нас очей. Ми поїхали геть і ніколи більше там не з'ѐвлѐлисѐ. Цей світ був ѐкраз длѐ них. ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 На пероні мене зустрічали — і не просто так, а з табличкоя «Mr KHOMSKY, LENINGRAD». Цитата з «Рекреацій» не могла не подіѐти — мене пройнѐло. З тіюї хвилини ѐ завжди лябля Дніпропетровськ, зокрема й за те, що ніде більше мене так не зустрічали. Звісно, ѐ волів би, щоб це місто називалосѐ трохи коротше — скажімо, Дніпром. Те, що так само називаютьсѐ річка (а насправді справжнѐ ріка), не повинно при цьому заважати. Бо кому вона, ріка, заважаю? У Польщі ю місто Вісла, у Штатах — штат Міссісіпі. Та й штат Міссурі у Штатах також ю. Дніпро без Петровського*33+ — це зміна, з ѐкоя могли би погодитисѐ всі. І ті, що добиваятьсѐ майже нереального Січеслава. І ті, що всіма силами заштовхуять назад у Катеринослав, до материнськоматірного волохатого монархічного лона. Катерина Друга та її підлабузники, вигадуячи назви длѐ все новіших колоніальних поселень, особливо своїх фантазій не переобтѐжували: Катеринослав, Катеринодар, Катериноград, Катеринбург, Катерининське. Чому до них так і не додались ѐкі-небудь Катаріненштадт і Катеринопіль? Гадая, лише тому, що найбаскіший з її скакунів, себто найенергійніший промотор її маніакального Drang nach Süden*34+ граф Потьомкін помер дещо зарано. Він, Потьомкін — от іще говорѐщаѐ фамилиѐ з російської класики, додатковий, десь поміж Собакевича і Пляшкіна, персонаж «Мертвих душ»! — так і не встиг повтілявати більшості своїх карколомних прожектів, вінцем ѐких мало стати усуненнѐ Оттоманської Порти і відновленнѐ Візантії з одним із Катерининих (та, мабуть, заодно і своїх) онуків на кесаревому троні. Устиг би він — і мали б ми повсядно довкола Чорного (та й Середземного) морѐ суцільні катеринополіси. Втім, у випадку Катеринослава царицѐ могла б і поділитисѐ. При заснуванні міста з нея начебто був її монарший братанок австрійський цісар Йозеф Другий — той, що кричить «Забагато нот!», роздивлѐячись Моцартові партитури у фільмі Формана. Августійші особи в дорозі швидше за все спілкувалисѐ між собоя рідноя длѐ обох німецькоя, а проте настільки далекими її варіантами (Катерина — прусько-курлѐндським, Йозеф — австро-віденським), що на допомогу в порозумінні могла приходити хіба що мова зачитуваного обома до дір де Сада. Та в будь-ѐкому разі без німецькості не обходилосѐ. Тобто Дніпропетровськ міг бути пойменований і Йозефштадтом чи там ѐкимось Йозефсберґом, Йозефсфельдом або Йозефскірхеном — і так щонайменше аж до 1914 року, до Першої війни. А згодом, десь у 1930-х роках, акурат післѐ Голодомору, йдучи назустріч побажання вижилих мільйонів, йому знову повернули б Йосифа в назву — тільки вже на честь іншого, московського, Йосифа, сина Віссаріонового. Утім, ю ще одне ім'ѐ, котре нагадую про себе час від часу — Кодак. Уже й не назва, а травма, історична і польська: вічне нагадуваннѐ про втрачене полѐками За-, а відтак і Придніпров'ѐ та про в кінцевому підсумку провалену версія Центральноювропейської Рес Публіки від морѐ до морѐ. Один з її уламків занотовую професор Мючислав Орлович, коли у своюму путівнику (дата виданнѐ — липень 1914-го, останнѐ мить перед Усім!) пише про п'ѐть тисѐч катеринославських полѐків, переважно заводських робітників, про Католицьке товариство благодійності, польський клуб «Оґніско», що на вулиці (увага!) Поліцейській, і звичайно ж — про католицький костел. До Старих Кодаків ми подамосѐ наступного передполуднѐ, у понеділок, длѐ мене дещо обтѐжений похмільним синдромом ѐк наслідком недільної надгостинності лябих дніпрѐн (welcome, Mr Khomsky, welcome!), і там, у Кодаках, ѐ відчуя під собоя ще один краючок Ювропи — ось тут вона закінчуютьсѐ зі своїми Ґійомом де Бопланом, комендантом Жаном Маріоном та двома сотнѐми найманих драгунів, головним чином німців. І цѐ межа ю пагорбами Правобережжѐ, на ѐких і дійсно ані каменѐ від фортеці, бо фортеці й замки тут розчинѐятьсѐ дощенту, ніби їх насправді з тіста ліплено, тільки шрами по землі. Тобто все підтвердилосѐ — manu facta manu distruo*35+, ѐк свого часу своючасно пожартував зловісний Бодьо Хмельницький, вихованець дотепних юзуїтів. Але все це наступного днѐ, у понеділок. А тим часом лябі дніпрѐни показували мені Нагірне Місто (до ѐкого вельми пасувало прізвище Вікторії — Наріжна*36+) — і тут, блѐха-муха, виѐвилосѐ, що ѐ таки дійсно зовсім не мав рації, коли далекого 1994 року наквецѐв у своюму «Ерц-Герц-Перці», що от мовлѐв Австро-Угорщина залишила нам архітектуру, ѐка досконало різнить наші западенські міста від усілѐких запоріж та дніпропетровськів, а ті натомість нічим не різнѐтьсѐ між собоя. Тепер мені слід було падати на коліна і благати у дніпрѐн пробаченнѐ за ту давня легковажну ахінея. Хоч аж такого драматичного жесту вони, на щастѐ, не вимагали, Шлѐхетні у своюму всепрощенстві. Потім відбуласѐ лекціѐ на тему невпізнаних архітектурних об'юктів. І вона засвідчила, що ѐ у своїй ерцгерц-перц-базґранині бодай частково мав рація. В тому сенсі, що западенським містам щастило більше. Католицький костел, занотований Орловичем у путівнику, ѐк і колишнѐ Успенська церква, про ѐку Орлович не згадую, ѐк і, напевно, ще з десѐток усілѐких культових споруд, виѐвилисѐ позбавленими своїх верхніх частин — ні, не тільки хрестів, але й веж та куполів. Їх було свого часу (своючасно?) знесено, знѐто і знівельовано. Щоб ніщо не нагадувало про опіум. Культова споруда без верху вже ніѐка не культова — то вже просто будинок, не більше. Старе козацьке слово «безверхий» означаю не просто «безголовий», а ще й «дурний» чи навіть «навіжений»*37+. Позбавленнѐ вертикальності ю позбавленнѐм суті. І тільки зіставивши виглѐд одноповерхових решток зі старими фотознімками, починаюш усе впізнавати. Так, це він, костел Св. Йосифа, донедавна управліннѐ «Спортлото», проспект Карла Маркса, 11*38+. А це — Успенська церква, себто 10-та міська клінічна лікарнѐ, площа Дем'ѐна Бюдного, 16. Так, це дійсно той фронтон, та й колони саме ті, чотири колони просто не дадуть обманутисѐ. І ѐкщо слово «лікарнѐ» викличе з вашої пам'ѐті слово «ампутаціѐ», то тут на це існую подвійна підстава. ДРОГОБИЧ, 2007 Нафта ю не даром Бога, а його наркотиком. Хоч ѐкими незмірними будуть її поклади, вони обов'ѐзково вичерпаятьсѐ у найнестерпнішу мить. Потім настаю довічний параліч або принаймні щось, дуже на нього схоже. Нафта розбещую економіку, а з нея (повірити на секунду Марксові?) й уся надбудову з її фантомними утвореннѐми. У цьому сенсі нафта — це справді золото, причому чорне. У цьому ж сенсі біле золото — не сіль, а кокаїн. Наближеннѐ до Дрогобича породжую видива його нафтового розквіту: блискавично наповняване капіталом і просто неконтрольованоя по-каліфорнійськи грошвоя містечко, що знагла вирішую перетворяватисѐ на місто (дехто сказав би — на півтора): дорогі еклектичні будинки, вілли, палацики, театрики, ресторації, клуби, доми розпусти. І поруч — Борислав, що сміютьсѐ, цілком сардонічно. Про нього відомо передусім те, що він ю пеклом. Тому він ніѐк не може перестати сміѐтисѐ. Бо що ще залишаютьсѐ пеклові? За цими видивами — кілька першоджерел. Скажімо, еміль-золівська проза Івана Франка, але не стільки вона сама, скільки мою про неї зіпсоване старим кінематографом уѐвленнѐ. Ю й об'юктивніші свідоцтва. 1914 року (ще не післѐ, ще до — оскільки післѐ це вже не мало б ніѐкого сенсу) побачило світ чергове перевиданнѐ грубезного путівника з підзаголовком «Східна і Центральна Ювропа (Росіѐ, АвстроУгорщина, Німеччина і Швейцаріѐ)». Автор ціюї вищоя міроя сумлінної праці доктор Мючислав Орлович, присвѐтивши Дрогобичеві один-юдиний серед півтисѐчі сторінок абзац, устигаю написати в ньому про 38 тисѐч мешканців, «переважно ювреїв», готель «Рома» та ресторація з не надто вдалим прізвищем власника — Леперд. Далі в абзаці йдетьсѐ про «велику промисловість» і нафтопереробний завод (на нього в польській мові існую значно красивіше, ніж у нашій, слово «рафінеріѐ» — так ніби він насправді цукровий). Цей завод найбільший в Австрії та відкритий длѐ туристичних відвідин. Інформаціѐ Орловича завершуютьсѐ згадкоя про культові, ѐк їх тепер називаять, споруди (не плутати з культовими фільмами чи книжками!) — готичний костел XIV ст. і «три гарні, стильно збудовані дерев'ѐні церкви Св. Яра, Св. Хреста і Св. Параскеви». Дивно, але немаю ні слова про найбільшу в Галичині синаґоґу. Пам'ѐтая, ѐк ми зайшли під її напівзруйноване склепіннѐ. І ѐк над нашими головами шугнули сполоханоя зграюя доти не бачені птахи. Але про них не тут. Про них у «Птахах» Бруно Шульца. А тут відзначмо інше: за часів Нафти Дрогобич помістив у собі найбільшу в Австрії рафінерія та найбільшу в Галичині синаґоґу. І обидві ці реалії щонайтісніше між собоя пов'ѐзані. * * * Статистичні дані щодо етнічного складу населеннѐ ю іноді прихованоя за цифрами епітафіюя. Іноді — зупиненим у грудѐх криком. «Іноді» — тут не стільки обставина часу, скільки простору. «Іноді» — це насправді у Центрально-Східній Ювропі. 1869 року — своюрідна дрогобицька цезура між епохоя солі та епохоя нафти — населеннѐ міста досѐгаю майже 17 тисѐч мешканців, з ѐких українців 29 відсотків, полѐків на 5 відсотків менше, а ювреїв — майже 48 відсотків, себто ледь не половина. Рівно через сімдесѐт років, 1939-го (зрозуміла річ, не післѐ, а до), населеннѐ удвічі більше (34,5 тисѐчі мешканців), але етнічні пропорції загалом збережені. Щоправда, українці й полѐки чомусь помінѐлисѐ другоя і третьоя сходинками. Вживаячи тут слово «чомусь», ѐ, ѐк і ви, насправді зная чому. При цьому відсоток українців невідчутно поменшав (26,3), а полѐків — суттюво побільшав (33,2). Поменшаннѐ відсотка ювреїв також можна вважати суттювим, але ще не драматичним (40). Вони все ще ю найчисельнішоя етнічноя спільнотоя. І зовсім іншу пропорція знаходимо три десѐтиліттѐ по тому, у переписі 1970 року. З 56 тис. мешканців українці виразно домінуять (70 відсотків), на друге місце по-танковому прорвалисѐ раніше не знані в цих краѐх росіѐни (22 відсотки), а щодо полѐків та ювреїв, то їх приблизно однакове число і воно цілком співмірне з дещо жалісним, а часом і дещо зверхнім окресленнѐм «нацменшина». Три відсотки полѐків і три відсотки ювреїв станом на 1970 рік — це безумовний наслідок відразу кількох катаклізмів, що про них тут немаю особливої потреби довго й багато розводитись. Усе й без того зрозуміло: війна, зміна режимів, горе переможених, точніше, беззахисних, і горе переможців, точніше, вбивць, кілька паралельних і перпендикулѐрних етнічних чисток, на ѐкі у світової спільноти ще не існувало суворого слова «геноцид», депортації, депатріації, спецоперації, розширеннѐ життювих просторів длѐ своїх через масові вбивства їхніх, облави, розбої та інші мародерські репресії, насамкінець — планомірне і добре продумане у верхах заповненнѐ позвожуваним здалека і зблизька інакшим лядом демографічних пусток і дір, що поутворявалисѐ внаслідок усього переліченого. Не мая жодної підстави сумніватисѐ в тому, що обидва відсоткові показники, польський та юврейський, на кінець минулого століттѐ впали ще більше і, швидше за все, висловляячись математично, попрѐмували до нулѐ. Але чи можна вважати, що втрата Дрогобичем своїх полѐків та ювреїв дорівняю втраті ним свого Бруно Шульца, польського за мовоя та юврейського за кров'я? Тобто станом на 1970 рік Шульца в Дрогобичі лишалосѐ рівно 3 відсотки? (А станом на 2001 рік навіть їх звідти винесли, ніби настінні розписи, що вже нікому не потрібні тут, у місті чужих позвожуваних лядей). І ѐкщо безповоротно перервано генетичну тѐглість, то ѐк започаткувати ѐкусь іншу? І на підставі чого? Чи хоч ѐкась тѐглість узагалі можлива в цьому постнафтовому закапелку «між Сходом і Заходом»? * * * Насправді Шульц і Дрогобич — то не така вже й безпосереднѐ релѐціѐ. Найбільше безпосередності спостерігаютьсѐ хіба що на біографічній поверхні. Попри всі воѐжі свого життѐ — до Віднѐ, Варшави, Кракова чи Закопаного, він неминуче повертавсѐ. Це не стільки свідомий вибір, скільки саме неминучість. І Шульц не збиравсѐ хоч ѐкось повставати проти неї. Шульц не тільки народивсѐ і жив у Дрогобичі — він ще й помер у ньому. Ніхто інший не помирав з такоя прозороя топографічноя докладністя, з таким пронизливим ефектом присутності у своюму місті і місці. Ніхто інший не лежав, уже закатруплений, у самому його центрі, на розі вулиць Міцкевича й Чацького, кілька днів і ночей, аж поки його невеличке і пташине, задубіле на листопадовому холоді тіло не пожбурили до спільної юврейської ѐми, на саме дно іншого, підземного Дрогобича. Ніхто з тих, кому нині в Дрогобичі ю пам'ѐтники, тут не помер. Дрогобич ю місцем дивного пам'ѐтникового зібраннѐ, своюрідного екуменізму пам'ѐті. ак свідчить довідка, у місті відкрито пам'ѐтники Яріюві Дрогобичу, Степанові Бандері, воїнам-інтернаціоналістам, до 2000-літтѐ христиѐнства, Маркіѐнові Шашкевичу, Василя Стефаникові, Івану Франкові, Тарасові Шевченку, Папі Іванові Павлові II. З цього приводу можна й покпити, бажаннѐ завжди знайдетьсѐ. З Яріюм Дрогобичем, ѐк мовлѐть у таких випадках, усе поза сумнівом — сам Бог велів. Непогано поюднуятьсѐ між собоя й усі чотири українські класики, хоч ѐк на стотисѐчне місто їх, можливо, й забагато: у деѐких мільйонних навіть і двох не назбируютьсѐ. Пам'ѐтники Папі і до 2000-літтѐ христиѐнства теж начебто не суперечать один одному. Але ѐк бути тому ж Папі зі Степаном Бандероя? ак бути Бандері з воїнами-інтернаціоналістами? ак воїнам-інтернаціоналістам бути з Папоя? А ніѐк не бути. Вони вже ю і вони співіснуять у юдиному просторі, це вже примиреннѐ — може, й мимовільне, але воно відбулосѐ. Зате Шульц не маю пам'ѐтника (цікаво, ѐк він виглѐдав би?), він маю плиту у своюму місці — там, де кілька діб лежало, наливаячись трупно-сіроя жовтизноя і тверднучи, його мале і щупле тіло. І кишенѐ його пальта відстовбурчуваласѐ від щойно здобутого буханцѐ хліба, і коли той есесівець уже починав у нього стрілѐти, Шульц устиг запхнути буханець до кишені, щоб не випустити його з руки, падаячи на брудну осіння бруківку. * * * Біографіѐ біографіюя, а написане написаним. Наскільки Шульцова проза ю «описом Дрогобича», варто ще сперечатисѐ. Так, у ній всяди відчуваютьсѐ місце розташуваннѐ — найглибша василіанська провінціѐ, останні закамарки світу. Але чи обов'ѐзково саме дрогобицькі, ба навіть саме галицькі? Так, у «Геніальній епосі» ю трохи дрогобицької топографічної конкретики — ѐ ж навіть читав уголос певні шматки про площу Св. Трійці на тій-таки площі*39+. Але ѐк же її насправді мало, ѐк не хочетьсѐ Шульцові тѐгнути лѐмку добросовісного містечкового хронікера, літературного авторитета місцевого значеннѐ! І навіть географічні реалії у мимобіжному називанні ѐкої-небудь річки Солотвинки чи міста Болехова, або й «теплих молдавських вітрів» обслуговуять радше його маніакальну потребу екзотизувати, очуднявати, ускладнявати. Молдавіѐ — це не просто зона Румунії, це десь на Півдні, це, можливо, ѐк Африка. А згадка про її теплі вітри — це майже ѐк про гарѐче сироко, що час від часу засипаю римські вулиці червоним піском із Сахари. Шульц — екзот, і йому до болісного кривлѐннѐ мало Дрогобича ѐк він ю. У нього ѐкщо навіть і Дрогобич, то ѐкийсь набагато більший від справжнього. Слово «більший» у цьому випадку, звичайно, не стосуютьсѐ фізичного простору. Читати Шульца — це розпізнавати ѐкийсь Більший (глибший? таюмний? уѐвлений?) Дрогобич. В останній частині «Трактату про манекени» зустрічаюмо один із клячів розуміннѐ: «Ви ж знаюте, — казав батько мій, — що у старих помешканнѐх буваять кімнати, про ѐкі забули. Ніким упродовж місѐців не відвідувані, вони в'ѐнуть, покинуті між старих стін, і стаютьсѐ часом, що замикаятьсѐ в собі, заростаять цеглоя, і, назавше втрачені длѐ нашої пам'ѐті, поступово втрачаять і само свою існуваннѐ. Двері, що провадѐть до них із ѐкого-небудь підмостка на задніх сходах, можуть залишатисѐ непомітними длѐ пожильців так довго, що аж повростаять, увійдуть у стіну, ѐка зітре і слід по них у фантастичному плетиві подрѐпин і тріщин». «Фантастичний» у Шульца — то майже завжди «фантазійний». Реальний Дрогобич — це, можливо, всього тільки сіра личинка, безбарвна лѐлечка, що її Шульц химерним жестом деміурга перетворяю на фантазійно-рідкісного метелика. Фантазії Шульца народжуятьсѐ ніби самі собоя, він плете їх невимушено й безвідповідально, ѐк наркоман-підліток: «а знав одного капітана, що мав у себе в каяті лампу-мелязину, ѐку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленѐчі роги»*40+. У Більшому Дрогобичі, що, на відміну від нормального, за часів Нафти здобув значеннѐ одного з найбільших океанських портів, могли зустрітисѐ всі скарби світу. Адже хтось наповнявав ці вілли й палацики сукном і вином, шовком та атласом, атласами і книгами, картинами і слонѐчими бивнѐми, колекціѐми молясків і мінералів, пташиних ѐюць і не бачених доти птахів, музичними інструментами, грамофонами, гардеробами, манекенами і світильниками! * * * Фантазіѐ не може жити без еротики, а еротика без порнографії. Що за ідіотизм — намагатисѐ провести межу і відокремити другу від першої! Асту Нільсен, дансько-німецьку зірку німого кіно, що тонкоя хлопчикуватоя тіння вслизаю в густозадушливу атмосферу Шульцової «Липневої ночі», в тодішніх Штатах стало і жорстоко цензурували. Лініѐ, по ѐкій різали плівку, мала означити поділ на дозволене й ні. Насправді різали по живому. Порнографіѐ Шульца ю «цілий безмір метод, юретичних і гріховних»*41+. «Метода» — саме те, цілком показове слово. Порнографічні практики ю назагал сталим шуканнѐм нового, досі не стасованого методу задлѐ досѐгненнѐ одного й того ж ефекту. Інакше кажучи, стале шуканнѐ нових варіацій (і вар'ѐцій, і девіацій) на одну й ту ж тему. Це одна з форм нашого інстинктивного захисту від нудьги загальноприйнѐтого. «Останнѐ батькова втеча», це Кафчине «Перетвореннѐ» навпаки, ю переможноя піснея незламного порнографа. Шульц порнографічний у самій своїй суті, а не тільки тоді, коли маляю незліченними порціѐми дедалі нові варіації на тему садисток і мазохістів. Тобто сенатор Максиміліан Туллі, що 1928 року марно силкувавсѐ заборонити Шульцову виставку у Трускавці, напевно, й сам не здогадувавсѐ, наскільки він правий у своюму дурнуватому й публічно висміѐному оскарженні. Шульц порнографічний у своїй надлишковості, своюму фантазійному передозуванні, у своїй онаністичній марнотратності та у доведеній до глухого кута досконалості своїй мистецькій рафінованості. Він — сам собі рафінеріѐ. Чи він також і сам собі синаґоґа? ак у нього, іншими словами, з релігіюя? Порнографіѐ ѐк одна з форм юресі і, напевно, гріха — це усвідомлений нігілістичний виклик чи слабкість і безсиллѐ уѐрмленого? 8 лятого 1936 року Шульц утіляю в життѐ свій персональний ісход — він покидаю юврейство заради майбутнього одруженнѐ (ѐке, додам, так і не відбулосѐ) з католичкоя. Наврѐд чи продовженнѐм ціюї пластичної операції повинно було стати вихрещеннѐ. Але ѐкщо навіть так, то й воно не мало б аніѐкісінького значеннѐ длѐ його вбивць. Можна стверджувати, що своїми пострілами в Шульца есесівець Карл Ґянтер*42+ знову загнав його до синаґоґи. Не обов'ѐзково тіюї самої, що найбільша в Галичині. Але обов'ѐзково тіюї, напівзруйованої, де досі переховуятьсѐ сполохані зграї небачених птахів. * * * Шульц, його тіло, впав на розі вулиць Міцкевича і Чацького. Він лежав там ще кілька днів і ночей, застигаячи і мертвіячи — так ніби всім назло раптово захотів спростувати власну тезу про те, що «мертвота — се тільки видимість, за ѐкоя криятьсѐ незнані форми життѐ». Тепер усѐ надіѐ винѐтково на оте «незнані». ДЯССЕЛЬДОРФ, 2005 Саме в Дяссельдорфі ѐ вперше подумав про ця книжку. Не минуло і п'ѐти років, ѐк ѐ її пишу. Проте ѐ не відразу знав, що міст у ній буде сто одинадцѐть. а лише вирішив за найближчої нагоди порахувати, скільки їх може виѐвитисѐ. Така нагода випала через два дні в літаку до Берліна. З усього випливало, що їх буде від ста семи до ста двадцѐти. Ось так усе почалосѐ. Але зараз ѐ писатиму про інше — про театр. Дяссельдорф длѐ мене — театр, відразу три театри. І три мови. Ада-Констанца і Мелані, і пані Клавдіѐ Буркгардт, а також Ярко, Володьок і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Аргус і Марко, і звісно, наші незрівнѐнні й дорогі італійці (Енріко, Розаріо, Маттео), а передусім режисерка Анна Бадора — всі вони заслуговуять моюї вічної вдѐчності за те, що, повіривши мені, втілили на сцені дійство, назва ѐкого «Нелеґал Орфейський». Тож Дяссельдорф, де все це варилосѐ, готувалосѐ і вперше випускалосѐ на ляди, — це насправді тамтешній Schauspielhaus, велетенська театромашина на Ґустав-Ґряндґен-Плѐтц. Ну, ще, можливо, ѐкоясь міроя, готель «Медісон» — той, що неподалік від залізничного вокзалу. Але до нього ѐ тут наврѐд чи долізу. а і з театру не завжди до нього долазив. Що ѐвлѐла собоя наша вистава? П'юса, що її ѐ писав на замовленнѐ Анни головним чином у жовтні 2004-го*43+, означувалась ѐк «Театралізований фільм у тринадцѐти сценах з прологом і епілогом». Це була очевидна «п'юса за мотивами». Мотивів, запозичених із «Перверзії», було два: 1) Венеціѐ з її химерами над водоя; 2) нещасливе коханнѐ Стаса Перфецького й Ади Цитрини. Час дії з першої половини 1990-х переносивсѐ в поточний момент. У загальних рисах сама story виглѐдала приблизно так. Перфецький, відомий у Львові поет і авантурник, на дельтаплані долаю західний український кордон і через деѐкий час опинѐютьсѐ в Мянхені під наглѐдом дивної подружньої пари. Її звати Ада Цитрина, його — анус-Маріѐ Різенбокк. Вона фатальна красунѐ, він цинічний інтриган, збирач акваріумних рибок. Забравши непутѐщого Риба Перфецького (насправді Орфейського) під своя опіку, подружжѐ доправлѐю його з Мянхена до Венеції, де він начебто маю взѐти участь у жахливо представницькому форумі на тему «Ювропа у кризі: Криза в Ювропі». При цьому сам Перфецький також маю виконати певну таюмну місія: пострілом зі снайперської гвинтівки вбити ѐкусь дуже офіційну особу. Післѐ прибуттѐ до Венеції Ада Цитрина провокую його на інтим, наслідком ѐкого між ними зароджуютьсѐ справжню і сильне почуттѐ. Ада поступово переходить на бік Перфецького і починаю свідомо провалявати свою завданнѐ. Тим часом відкриваютьсѐ кризовий венеційський форум. Перед нами з'ѐвлѐятьсѐ кілька екзотичних типів, що буцімто ю на ньому доповідачами — професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, войовнича американська активістка Лайза-Шейла Шалайзер і вогнековтач та черевомовець, трансильвансько-бесарабський кнѐзь Цуцу Мавропуле. Форум відбуваютьсѐ доволі хаотично, нікому з промовців не вдаютьсѐ висловитисѐ через тотальні непорозуміннѐ. Перфецький виступаю з промовоя на захист ювропейського вибору українців, але його також не хочуть почути. У перерві між двома частинами свого виступу він приходить на домовлене місце і з відчиненого вікна бере на приціл згадувану офіційну особу, що саме перебуваю на палубі прогулѐнкового кораблѐ у водах Бачіно ді Сан Марко. Проте Перфецький так і не вистріляю (запереченнѐ класичної тези про рушниця на сцені). Під завершеннѐ форуму в місті починаютьсѐ повінь. Тим не менше в руїнах Каза Фарфарелло відбуваютьсѐ дещо інфернальне прийнѐттѐ длѐ героїв форуму та його гостей. Палац уже заливаю водоя, але всі танцяять — вони не можуть зупинитисѐ. Відбуваютьсѐ кілька важливих речей одночасно: від серцевої недостатності зненацька помираю ді Казаллеґра (символ Старої Ювропи), невідомі в масках викрадаять Аду Цитрину, інша група зловмисників (чи не українська мафіѐ?) розправлѐютьсѐ з Перфецьким. Уранці він залишаютьсѐ сам-один, без Ади, переможений, з відрізаними до втечі шлѐхами. Ні, один шлѐх у нього ще все-таки ю: стрибок із готельного вікна у води Великого Каналу. Саме так він і чинить — ѐкщо вірити залишеному ним же диктофонному записові зі словами прощаннѐ. Зрозуміло, що створити з настільки плутаної й багатозначної драматургії струнку сценічну цілість не було ніѐкої змоги. а й донині не зная, ѐк пишутьсѐ справжні п'юси. У нашому випадку вистава мусила ѐвити собоя димну суміш: чорна комедіѐ, бурлескна мелодрама, балаганний шарж, квазіполітичний памфлет. У своюму «Від Автора», вміщеному серед інших текстів програмки, ѐ категорично заѐвлѐв про вирішальне значеннѐ українського питаннѐ длѐ ювропейської перспективи загалом і додавав на закінченнѐ: «Саме тому ѐ висилая мого героѐ Станіслава Перфецького в саму що не ю кризову серцевину ювропейської культури й пам'ѐті — до Венеції. Його місіѐ таюмна, але очевидна — порушувати кордони, руйнувати стіни, підважувати політику поетикоя. Він усе ще не втрачаю надії, що його почуять». Працявати над виставоя Анна та актори*44+ почали на початку червнѐ. Час від часу вони дзвонили мені до Берліна і розповідали про те, ѐк багато танцяять і скільки масок устигли вже перемірѐти. У другій декаді вереснѐ, за кілька днів перед прем'юроя, ѐ врешті до них приюднавсѐ. На жаль, то були дні, коли револяціѐ дала першу болісну тріщину, початок її кінцѐ. В одній з тогочасних колонок ѐ писав: «У середині серпнѐ ѐ влаштував собі паузу й повернувсѐ додому. Вдома було ѐк ніколи гарно. а мая на увазі те, що даютьсѐ у безпосередніх відчуттѐх: серпневе світло, струменіннѐ доброї енергії, лядський позитив, сонѐчні міста — Франик, Чернівці, Київ, кілька шматків у Карпатах — цілком інших, ніж ѐ знав дотепер. До мене приїхали музиканти з Австрії, вони теж це відчули. Одніюї з ночей ми переглѐнули відео, знѐте під час Майдану. Вони не могли заснути від захопленнѐ, ми збуджено курили й пили найкращий на світі український коньѐк ледь не до ранку. Минув лише тиждень, ѐк вони поїхали — і все пішло шкереберть. У п'ѐтниця ввечері ѐ мусив рушати до Берліна. Мені було так, наче в мене хтось помер. То був чудовий вечір — з тих, ѐкі траплѐятьсѐ лише на початку вереснѐ. Усѐ Галичина, ніби Ялѐ мости, спалявала на городах картоплиннѐ. Дим батьківщини був солодкий, від нього ледь не плакалосѐ. Усе було так, наче востанню». От у такому близькому до розпачу сум'ѐтті ѐ приюднавсѐ до трупи за кілька днів перед прем'юроя. Анна встигала враховувати перебіг найновіших подій з корупційним скандалом вклячно: зірвана післѐ прологу насичено-помаранчева завіса безсило спадала на авансцену, і по ній ще певний час топталисѐ — поки Міхаель Фукс (Перфецький-2) не прибирав її перед самим початком потопу. Так, ніби вона ще знадобитьсѐ в майбутньому. Що, крім цього, було в тій найпершій виставі? Перфецьких було два — Стас і Фукс. Перший говорив мовоя оригіналу, а другий німецькоя. Хоча саме другий, Фукс, у пролозі затѐгував «Ой на горі», висунувши голову з-за складок тіюї ж помаранчевої завіси. В усіх сценах, де з'ѐвлѐлась Ада-Констанца, поруч був Перфецький-1, Стас. Зате політичні монологи виголошував знову ж таки Перфецький-2. Ще про Аду: демонічна і сексуальна водночас — бомба та й годі. Недаремно у сцені першого пантомімічного зближеннѐ Стасові, щоб розрѐдитисѐ в неї уѐвноя спермоя, вистачило одніюї фрикції. Загалом же пластика, тілесна жестикулѐціѐ була четвертоя і найвиразнішоя мовоя вистави, що — один із приводів длѐ невдоволеннѐ публіки — йшла, крім неї, трьома мовами одночасно: німецькоя, українськоя, італійськоя. Ще було трохи дотепних знахідок: поѐва цвинтарних привидів (знѐтих на відео), гостеси (дві ѐвно неповнолітні учениці театральної школи), що ризиковано масажували вже нібито охлѐле міжніжжѐ професора ді Казаллеґри (Маттео!), Ада зі Стасом на височезних барних стільцѐх у темно-синьому просторі невідомого кафе (від цього моменту починалосѐ велике водопусканнѐ, що загалом мало тривати цілих п'ѐтнадцѐть хвилин) — тож вони сиділи на барних стільцѐх, а вода, підведена з невидимої кишки, поступово заливала поверхня сцени, й це тѐгло за собоя, в поюднанні зі світловими ефектами, цілком дивовижні візії: видовженнѐ у безконечність стільцевих ніжок, витѐгуваннѐ речей і постатей униз. Або знову Ада, що присіла навпочіпки на імпровізованому місткові, щойно викладеному з дощок Енріко-Офіціантом, її потраплѐннѐ у промені і віддзеркаленнѐ у водах її — ѐк називаютьсѐ цѐ книжка? — інтимних місць. Або всі ті папірці з віршами, вирвані сторінки поетового записника, що плавали водами разом із банкнотами, здаютьсѐ, фальшивими. Або фінальне поюднаннѐ реальної води з просторовоя відеоінсталѐціюя: хвилі зімкнулисѐ, риба пірнула у лябі її серця глибини. Вода, вода, вода. Вода означала Венеція. Замість очікуваного барокового предметного надміру — мінімалізм. Вода і світло, їхнѐ гра. Венеціѐ стала сценічним простором зі світла й води. Дяссельдорф — це Венеціѐ, майже повністя звільнена від власної заречевленості. Щоби повністя залити водоя сцену в театрі, потрібна ѐкась особлива технологіѐ. По-перше, сцену за її периметром слід окантувати спеціальним виступом, понад ѐкий вода не підніметьсѐ. По-друге, слід винайти ѐкесь абсолятно герметичне покриттѐ, що надійно триматиме воду, не пропускаячи її. Десь наприкінці червнѐ радісна Анна телефоном сповістила мене «Слава Богу, ми його маюмо!». І от по ньому, по цьому покриття, вони й гуцикали у кульмінаційну мить забави на Каза Фарфарелло: Лайза-Шейла, Цуцу, Даппертутто (його зіграв неперевершений Розаріо), Невідомі в масках, навіть кульгавий Маттео-Казаллеґра, підтримуваний і спрѐмовуваний гостесо-німфетками. Тож коли всі вони справді розгулѐлисѐ не на жарт, роз'ѐтрявані музикоя й заохочувані публікоя, з-під їхніх ніг полетіли перші бризки. Через це пані й панове, що отримали найдорожчі місцѐ в перших рѐдах, мабуть, і виходили з театру дещо невдоволеними. На прем'юру вони одѐглисѐ надто елегантно. Тепер, прилучені до посткарнавального безглуздѐ світу, вони не знали, що з цим робити, й силувано посміхалисѐ. Вода, на щастѐ, була чистоя. Анна проте врахувала невисловлені претензії: перед другоя виставоя вона попросила Клавдія не входити у смак аж настільки і, завершуячи сцену, не гамселити так завзѐто по водній поверхні скрученим у ганчірку прапором Ювропейського Соязу. Найбільше бризок спричинѐв саме він, прапор. Але хто справді завжди промокав до останньої нитки — то це Фукс-Перфецький. Зрештоя, він усе одно мав навіки пірнути у води Каналу з готельного вікна. Цікаво, чому досі ніхто зі знавців не провів паралель між героюм «Перверзії» та Іхтіандром? У фінальній сцені Фукс, виголошуячи монолог-прощаннѐ, неквапом будував длѐ себе «підвіконник», складаячи одна поверх іншої дошки — ті самі, що з них Енріко деѐкий час тому виклав місток. «Дайте своїх ангелів голосніше! — казав він, вибираячись на верхня дошку. — Повний звук! Останнім запишетьсѐ сплеск води, а потім буде ще хвилин дванадцѐть тиші». Він мав на увазі залишок часу на касеті в диктофоні. Післѐ останніх фраз («Слухайте далі. Слухайте це життѐ. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води») він обережно сходив зі щойно вивершеного підвищеннѐ і м'ѐко лѐгав на сцену. Лунав щойно оголошений, але тихий сплеск — тіло Перфецького входило у воду, в Океан, в Атлантику, в Атлантиду. Тоді на авансцені мали з'ѐвитисѐ Марко і Мелані, Ведучі теленовин. Вони сповіщали про смерть Перфецького і фактичну поразку його справи: спорудженнѐ Великого запобіжного муру на східному кордоні Ювросоязу. На цьому все закінчувалосѐ. Мені чогось не вистачало. Останнього днѐ, за кілька годин перед початком прем'юри ѐ вигадав певне доповненнѐ: в той час ѐк Перфецький-2 нерухомо лежатиме на сцені, майже невидимий за підвищеннѐм із дощок, а Телеведучі професійноя скоромовкоя виголошуватимуть свої цинічні новини, у глибині сцени, з правого боку, з'ѐвитьсѐ Перфецький-1. Він повільно, майже навшпиньки перетне сцену, приклавши пальцѐ до вуст, по-змовницьки підморгне публіці і плавно, ніби привид, зникне за кулісами з протилежного боку. Це ѐк останнѐ фраза роману: «Весна тільки починаютьсѐ, і півжиттѐ ще попереду». Власне кажучи, мені й досі здаютьсѐ, що півжиттѐ ще попереду. ЕССЕН, 2005 а не зная, чи дочекалосѐ б місто Ессен своюї поѐви в цій книжці, ѐкби не місто Дортмунд, ѐкого в цій книжці немаю. Найцікавіше ж відбулосѐ і не в Ессені, і не в Дортмунді, а на шлѐху між ними. Тож насправді ѐ мав би назвати цей розділ «між Ессеном та Дортмундом», але в такому разі у цій книжці виѐвилось би 112 міст, а мені все-таки дуже треба, щоб їх було 111. До Ессена ѐ прибув раннього вечора і відразу ж рушив до міського театру, де за годинку-другу мав починатисѐ виступ. Від залізничного вокзалу до театру ѐкісь лише десѐть кроків пішохідноя зоноя. Спочатку перетинаюш площу Віллі Брандта, потім ідеш вулицея Ратенау. Обидві назви свідчать про соціал-демократичну оріюнтація батьків (та й дітей) міста. У лівому Рурі, втім, інакше й не буваю. Десь неподалік неодмінно мусили б чергувати у робітничих шкірѐнках Фрідріх Еберт, Роза Ляксембург чи й сам Папа Карло. Театр зате називаютьсѐ іменем буржуѐ, видатного рурського фабриканта, що свого часу зафундував його будівництво. У мене його ім'ѐ викликало радше італійські асоціації — Ґоцці, Ґольдоні, щось на зразок цього, про фабриканта ѐ ще не здогадувавсѐ. Читати того вечора ѐ повинен був, ѐсна річ, не з великої сцени, а з малого подіуму в театральному кафе «Централь». Так, здаютьсѐ, у ньому, а не в барі поверхом вище. Публіки набилосѐ по зав'ѐзку, вільних місць не лишалосѐ. Це не тому, що ѐ в Ессені такий популѐрний, а тому що кафе «Централь» здатне саме стільки вмістити — на око десь від півсотні до сотні лядей, вклячно з тими, що посідали перед барноя стійкоя або на підвіконниках. Німецькі відвідувачі літературних читань ю цілком особливим прошарком суспільства. Їм притаманна ѐкась чи не протестантська культура слуханнѐ — суха зібраність, увага, налаштованість і нашорошеність, пильна аналітична робота мізків над почутими фразами і словами, внутрішню перемеляваннѐ та зосереджене засвоюннѐ їхніх звучань і значень. Вони готуять репліки й запитаннѐ. Вони прийшли не просто так. Вони беруть на олівець. Вони насправді не публіка, а машина критичного переосмисленнѐ. Перед такоя публікоя краще не відволікатисѐ. а про це знав, але відволікавсѐ. Усе почалосѐ з порожнього стільцѐ в першому рѐду, юдиного порожнього стільцѐ, на ѐкому лежав аркуш із виразно видрукуваним написом RESERVIERT. Що за птицѐ така ніѐк не посѐде його, чому він досі порожній, думалосѐ мені десь на ѐкихось думальних периферіѐх, у той час ѐк головну увагу ѐ все ж намагавсѐ приділити Карлу-Йозефові Цумбруннену та Ромі Воронич, їхньому фатальному знайомству. Десь приблизно на двадцѐтій хвилині читаннѐ ѐ відчув, що треба відірватисѐ від книжки (Карл-Йозеф під виховане покашляваннѐ публіки ѐкраз приюмно здивувавсѐ цілком стерпному перебігу свого першого інтиму з пані Ромоя) і подивитись у залу. Там, у найдальшому від мене її кінці, коло вхідних дверей, саме з'ѐвивсѐ той вогнѐний подразник, а точніше подразницѐ: багато сліпучо-рудого волоссѐ і випнута лініѐ бясту, що всіма своїми коливаннѐми свідчила про задихану поривність і не могла не впадати в око. Отже, порожній стілець у першому рѐду заповнивсѐ. При цьому він так і лишивсѐ порожнім. Його полум'ѐна резервувальницѐ завмерла при дверѐх, розсудливо не наближаячись ані на крок. Проте й цього виѐвилосѐ досить, щоб усіма рецепторами відчувати вся силу спалаху. а не міг не згадати листа, що його отримав за кілька день перед виїздом до Ессена. Незнайома особа писала в ньому приблизно таке: «Ваше видавництво, дорогий пане, ляб'ѐзно погодилосѐ надати мені ця Вашу адресу. а пишу до Вас від імені мого шефа і наукового керівника, професора Козакоскі, що ю великим шанувальником Вашої праці. Професор досліджую викопних карпатських молясків — тема, що, безумовно, мала б Вас хвилявати. За щасливим збігом обставин живе він у Дортмунді, а це ж настільки близько від Ессена, де Ви найближчим часом читаюте! Чи не погодилисѐ б Ви по завершенні свого, ѐ впевнена — животрепетного*45+ виступу скласти професорові дружній візит? Професор Козакоскі запрошую Вас повечерѐти і заночувати у своюму приватному гнізді, так званій Вежі Пізнаннѐ Насолод, у товаристві своюму та кількох яних і досвідчених послідовниць, родом переважно з Бразилії? Доправити Вас до професорової домівки доручено мені. а постараясѐ не запізнитисѐ на Ваш есенційний ессенський виступ, але навіть ѐкщо це станетьсѐ, Ви все одно мене впізнаюте: мої панчохи своїм кольором доповнѐть колір мого волоссѐ. Не сумніваясѐ, що цей колір Ваш уляблений». Отакий був той лист. а не пригадуя, чи щось відповів. Коли й так, то тільки «дѐкуя, там побачимо». Але швидше за все ѐ не відповідав нічого. Зайво розказувати, ѐк довго тѐгнувсѐ мені той виступ. Але навіть він, попри всі подальші запитаннѐ про поразку Помаранчевої револяції та мої багатослівні і плутані виправданнѐ, все-таки — ні, не добіг! — доповз кінцѐ. «Лінда Гаммершлѐґ», — назвала себе вогнѐна подразницѐ. «Асистентка професора Козакоскі», — додала вона длѐ певності. (У цій книжці ѐ ще називатиму її Лін). а саме розписувавсѐ отриманні гонорару, тож по змозі беземоційно спитав: «І ѐк там професор?». «Нічого нового, крім Альцгаймера. Раннѐ стадіѐ», — відповіла вона. «Проте мене він усе ще розпізнаю — на дотик», — доповнила. І туттаки показала два квитки: «Наш потѐг через двадцѐть сім хвилин». До вокзалу ми йшли тіюя ж Ратенауштрассе. Відтоді ѐ ніколи більше не їздив до Ессена. Тож це місто так і залишитьсѐ длѐ мене коротким соціал-демократичним маршем туди й назад поміж вокзалом і театром. Моѐ супутницѐ Лінда Гаммершлѐґ мала романтичний шарудкий плащ і туфлі на підборах. Не зважаячи на них, ми встигли. Година була настільки пізнѐ, що наш вагон виѐвивсѐ геть порожнім. Можливо, десь у віддаленому кутку хто-небудь і дрімав, обкладений блѐшанками з-під пива. Ми сіли одне навпроти одного у повній згоді з викупленими місцѐми. Потѐг рушив, щойно ми вмостилисѐ. а мимоволі глипнув на її коліна, обтѐгнуті мереживними панчохами. «ак тобі колір?» — спитала вона. «Точнісінько, ѐк у твоюї голови. І в нашої револяції», — сказав ѐ. «а готуваласѐ», — рішуче видихнула вона всіма грудьми, потѐглась і закинула ногу на ногу таким чином, щоб ѐ міг бачити місце, де панчоха закінчуютьсѐ. У ця мить ѐ остаточно зрозумів, що ніѐкого професора Козакоскі немаю й не буде. ЮНАКІЮВЕ, 2007 Пам'ѐтая ту зовсім коротку мить істини: десь на шлѐху поміж Донецьком та Луганськом усі ми водночас і вголос читаюмо з дорожнього знаку слово «Юнакіюве». Післѐ цього багатозначно переглѐдаюмосѐ і більше ніхто нічого не каже. ЮРУСАЛИМ, ∞ Це трохи дивно: з усіх Вічних Міст нашого світу ѐ не бував лише в Юрусалимі. Тож хай він тим часом залишаютьсѐ й далі недосѐжним пунктом особливого призначеннѐ. У мене ще ціла вічність на те, щоб у ньому побувати. Та ѐ в ньому все одно бувая — завжди, коли намагаясь молитисѐ. ЖЕНЕВА, 2007 Цѐ книжка не гумова, тому на літеру Ж в мене тільки одне місто. Певний час ѐ вагавсѐ, котре з двох мені вибрати — Женеву чи Жовкву. Жереб (теж, до речі, на ж) приніс перемогу Женеві — й ось вона тут. А втім, що про неї сказати? Ми з Пат бачили її трохи увечері, трохи вночі і трохи наступного днѐ. Йшов п'ѐтий місѐць нашого зависаннѐ у Швейцарії, тож ми вже нічим не реаґували на її красу. Вона здаваласѐ чимось абсолятно звичайним, тобто вже й не красоя, а нормоя. Напевно, саме цей ефект маю на увазі Михаїл Шишкін, коли у своїй «Російській Швейцарії» цитую гоголівського листа до Прокоповича: «Что тебе сказать о Швейцарии? Все виды да виды, так что мне уже от них становитсѐ тошно, и если бы мне попалось теперь наше подлое и плоское русское местоположение с бревенчатоя избоя и сереньким небом, то ѐ бы в состоѐнии им восхищатьсѐ, как новым видом».*46+ Ми, щоправда, аж так далеко, щоби мріѐти про огидну і пласку російську місцину, тоді ще не зайшли. Очевидно, в нас було те, що дипломати називаять імунітетом. Натомість у Женеві ми встигли багато пройти пішки, ще й зійти до підземель її катедрального Свѐтого Петра, де нас підстерігала цілком приголомшлива археологічна колекціѐ. У нашому товаристві з трьох осіб виѐвилось аж двою археологів — ѐ і той хлопчина з Литви, Андріїв син. При цьому ѐ колишній археолог, а він майбутній. При цьому ѐ так і не став археологом, тільки мріѐв, що стану. А він обов'ѐзково стане — можливо, вже стаю. акщо в певному місті з тобоя нічого не траплѐютьсѐ, то можна хоча б відвідувати музеї. Женеви це однак усе-таки не стосуютьсѐ. Попереднього вечора (от що ѐ насправді хотів розповісти про Женеву) ми прѐмісінько з вокзалу поїхали трамваюм угору по Ря де Лозанн і невдовзі опинилисѐ між кількох сотень лікарів, що свѐткували, здаютьсѐ, власну річниця. Тобто лікарі були без кордонів. Насправді це пишетьсѐ «Medecins sans frontieres» — «Лікарі без кордонів». І вони затѐгли нас на свою вино без кордонів, і ми пили його без кордонів, а вони кружлѐли навколо, порушуячи всі можливі кордони, з дітьми та собаками, велетенська медична родина без кордонів, діти різних народів, усі кольори та відтінки шкіри, що зголосилисѐ рѐтувати лядське життѐ у найжахливіших дупах світу. Там, де місцеві урѐди — дупа, державна медицина — дупа і суспільна солідарність приблизно така ж. І вони, ці ангели в камуфлѐжах замість білих халатів, кидаятьсѐ під кулі, проповзаять поміж протипіхотними мінами, стрибаять з гелікоптерів у збурунені повіння води або роблѐть штучне диханнѐ туберкульозникам у в'ѐзницѐх та виправних (слово ж ѐке!) колоніѐх. І вони, мабуть, усі пошизіли, бо роблѐть це не з примусу, а добровільно. І ви нізащо не здогадаютесѐ, задлѐ чого й навіщо. Ні, не задлѐ грошей і не задлѐ нагород, і не задлѐ того, що в нас прийнѐто називати славоя, популѐрністя чи піаром. А, уѐвіть собі! — заради того, щоб рѐтувати. Бо в нормальних лядей ще ю, виѐвлѐютьсѐ, така потреба на рівні інстинкту. Окей, окей, ви маюте рація — насправді вони покращуять собі карму, ну звичайно. Це під їхнім впливом ѐ щойно збивсѐ на вся ця патетику. Це вони приспали моя недовірливу пильність усіма своїми ангельськими кружлѐннѐми. А ще там була шкільна приѐтелька Алеша, словенського поета — тож ми вирішили, що світ і справді зовсім тісний, ѐкщо ми вже й тут зустрічаюмосѐ з однокласницѐми друзів. Але вона, однокласницѐ, не могла залишатисѐ допізна, бо рано-вранці вилітала до Сомалі. Точніше, вилітала вона до столиці Кенії Найробі, а звідти ѐкимись автошлѐхами й саванами до Південного Сомалі з його епідеміѐми, піратами та тридцѐтилітніми громадѐнськими війнами. а сподіваясѐ, що з нея нічого лихого там не сталосѐ. Тобто длѐ мене Женева вже лежить у Кенії. Женева — це такий великий похідно-польовий медпункт, звідки філантропічні тропічні лікарі вирушаять перед світанком у вигорілу напівмертву саванну. От і з'ѐвилось у цій книжці перше й останню африканське місто. ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997 Першого разу Зальцбург видавсѐ мені не таким дивним. Це було місто, в ѐкому надвечірні цитати з поезій Ґеорґа Траклѐ промовлѐять до перехожих безпосередньо зі стін: їх вибито в камені та бронзі й ніби навіки вмонтовано в намацальну речовину існуваннѐ. У нас такі предмети бярократично називаять малими архітектурними формами — меморіальні дошки, барельюфи, пам'ѐтні стели тощо. Ви ходите Зальцбургом, час від часу опинѐячись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаюте його — дослівно — забронзовілі строфи, але часу на дешифруваннѐ у вас майже немаю, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові недомовленості. Можливо, це найкращий спосіб поводженнѐ з Траклем — іти далі, нічого не збагнувши. Потім був другий раз, лише кілька місѐців пізніше. Того лятневого надвечір'ѐ щось неймовірне діѐлосѐ з погодоя — тепла ртуть підстрибнула майже до двадцѐти, призахідне сонце не збавлѐло активності, засніжені хребти й вершини навколишніх Альп усе ще сліпили нам поглѐди. Ми з Пат не зважилисѐ піднѐтисѐ на замок, лишивши його на потім, на завтра, обійшовши його білостінне громаддѐ кружними стежками, що ними оплетена всѐ гора Мьонхсберґ, себто по-нашому Чернеча. У ранньому середньовіччі в її пісковикових печерах, ближче до джерел з водоя, почали селитисѐ перші анахорети — ѐсна річ, прибульці з Ірландії, мандрівні місіонери, без ѐких ювропейський Захід, цілком можливо, так ніколи й не затѐгнуло б у христиѐнство. Однак про це іншого разу, а може й ніколи. Звернемо лиш увагу на ще одну відповідність — йдетьсѐ бо про своюрідну печерську лавру. Далі буде про арфу, про те, ѐк у цьому призахідному сонці ми почули її знизу. Але спершу ми зійшли до підніжжѐ Чернечої (длѐ нас принаймні хай побуде цього разу Чернечоя) й перетнули заповідно-замшілий цвинтар при Свѐтому Петрі. Де-не-де на могилах у сонному безвітрі палахкотіли свічки. Тут-таки вчергове з'ѐвивсѐ Тракль — отже, свічки було покликано до дійсності саме ним. Про свічки, про тихе палахкотіннѐ смутку говорилосѐ в його вірші, викарбуваному на плиті, хоч слова «свічка» у ньому начебто й немаю, ю лише «бліді квіти смерті». Через два місѐці помре мій батько. Але не зараз, не зараз. Арфу і голос ми почули ще коло цвинтарної стіни. Вуличка збігала вниз, до старого міста і монастирѐ францисканців. Перехожі майже не траплѐлисѐ — в лятому сяди прибиваютьсѐ найменше туристів. У лятому навіть Моцарт відпочиваю, навіть Парацельс. І ніхто їх не відвідую. А, може, й не тому не було перехожих, що лятий. Просто так треба було тоді, щоби пустка — і все. Ми щось подумали вголос про ѐкісну фонограму, про запис, про Андреаса Волленвайдера. Але то був не запис. Він сидів під муром, з арфоя, в капелясі типу «поляваннѐ на відьом», бородатий тридцѐтирічний (вічний, вічний!) фавн. Він мав високі, руді від пилу тридцѐти трьох перевалів чоботи, тому ніхто не міг бачити його копит. Але дехто міг бачити його поглѐди, раптово кидані з-під капеляха. Від таких поглѐдів свого часу займаласѐ солома на стріхах. Вуличний музикант? Усѐ Ювропа нині переповнена вуличними музикантами. У цій книжці вони вже з'ѐвлѐлисѐ — з'ѐвлѐтимутьсѐ ще. Без них не обійтисѐ. Вони володіять містами, це своюрідна змова, керована з ѐкихось підземних центрів. Деѐкі перехожі (отут з'ѐвилисѐ перехожі!) і справді жбурлѐли йому мідѐка, що загалом ніѐк не впливало — ні на гру, ні на поглѐди. Він однаково так само робив свою. Хто він був? Чию втіленнѐ носив поверх себе? Агасфер? Мандрівний друїд? Мандрований дѐк? Міннезінґер Вальтер фон дер Фоґельвайде? Майстерзінґер Вольфрам фон Ешенбах? Аптекар Ґеорґ Тракль, схильний до експериментів над словами й наркотиками? Річі Блекмор, ідол наших сімдесѐтих? Станіслав Перфецький у пастці між Україноя та втечея? а мимоволі згадав про гуцулів, ѐкі стверджуять, ніби всі музичні інструменти від сатани. Лише трембіта від Бога, але вона в рахунок не йде. Вона не інструмент, а засіб. Усі інші від сатани, і першоя була скрипка. Про арфу вони не кажуть нічого, але все слід розуміти так, ѐк воно ю. акби гуцули заграли на арфах, пекло розверзлосѐ б ще тіюї ж миті. Відтак ѐ згадав про пекло музикантів Юроніма Боша, про голозадих чоловіків, розіп'ѐтих між струнами велетенських арф. Крім того, ѐ згадав про одну арфістку, що вміла досконало зіграти мавпу, а тоді — про ще одну арфістку, ар-хвістку. Про той раптовий ménage à trois у цілковитій темрѐві, коли ѐ відразу навіть не збагнув, що відбуваютьсѐ і чому саме ѐ. Свѐта інквізиціѐ була б доречноя. Ми рушили далі, мабуть, не витримавши тих його поглѐдів. Ми вдавали, ніби наслухалисѐ і хочемо собі йти, готові до нових розваг, атракціонів, інших вуличних музикантів. Що було потім, ѐ наврѐд чи колись напишу. ЗАПОРІЖЖа, 1991 «Місто Запоріжжѐ ѐвлѐло собоя дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши», — не без перебільшеннѐ стверджуютьсѐ в моїй «Таюмниці». Перебільшеннѐ полѐгаю хоча б у тому, що тролейбусів було всетаки два. Одним із них, здаютьсѐ, трійкоя, і справді надзвичайно довго, так ніби дійсно внікуди, їхалось уздовж проспекту Леніна. Але потім трійку слід було змінити на одинадцѐтку, а Леніна — на Тяленіна. Хтось може добачити в усьому цьому ѐкісь магічні формули або знаки. І все-таки ми мали свій пункт призначеннѐ. Ми висідали з тролейбуса (одинадцѐтки?) десь на Хортиці і потім певний час, повз територія ѐкихось літніх дитѐчих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелѐстими берегами у найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись ѐ вперше побачив його з вікна сімферопольського потѐга, і від спазматичнораптового бажаннѐ попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. (Уѐвіть собі лиш цей закіптяжений потѐг і цей задушливий, ніколи не провітряваний, повний тухлих ѐюць вагон, і ця жахливо липку, у вічність розтѐгнуту радѐнську подорож до так само липких курортів Криму!). Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпнѐ мені часто, фактично щовечора, його перехоплявало. Ніколи раніше ѐ не думав, що повітрѐ може аж так боліти в легенѐх. Зранку цього не відчувалосѐ, усе по-справжньому починалосѐ десь із полуднѐ, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисѐчі розжарених голок. Повітрѐ так і впивалосѐ в наші нутрощі всіма пазурѐми. Повітрѐ було нашим ворогом і вбивцея. Здоровіше було б не дихати. У центрі міста, в невеличкому парку поруч з найбільшим запорізьким готелем («Інтурист»? чи це вже потім він став «Інтуристом»? а ѐк називавсѐ тоді?), були розбиті намети, в ѐких провадили голодуваннѐ анархісти й зелені. Вони вимагали закрити коксохім. У середині липнѐ восьмеро з них прикувалисѐ ланцягами до коксохімівських труб на оглѐдових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, післѐ ѐких не живуть. У серпні ми побачили їх уже зовсім виснаженими, майже нерухомими і легендарними. Місцева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притѐгали до себе перехожих — чи то запалістя очей і щік, чи то ранньоапостольськоя худизноя. Деѐкі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з ѐвно накрученим проти них трудѐщим народом. Іноді їм вдавалосѐ переконувати — без жестів, слабкими млѐвими голосами. Це був час перемог у голодуваннѐх. Це був час червоної рути, тобто неможливого. 19 серпнѐ, дізнавшисѐ про усуненнѐ Горбачова, ми з Небораком востанню пішли на пиво. Ситуаціѐ здаваласѐ катастрофічноя, але слово «востанню» слід розуміти всього лиш ѐк «востанню в Запоріжжі». У тому ж парку за «Інтуристом» був такий собі цілком пролетарський пивнѐк зі столиками просто неба, і в ньому збиралисѐ місцеві дѐдьки. До відходу нашого потѐга на Львів лишалосѐ з півтори години. Ми (востанню?) потѐгували жигулівське й обмірковували гнилий поточний момент. Настрій присутніх видававсѐ мені дещо піднесенішим від звичайного. Найкраще не шукати у цьому ніѐких ознак політики, вирішив ѐ. Будемо вважати, що в них день получки. ЗОЛОТИЙ ПОТІК, 2007 Коли наприкінці 1990 року в одному з віршованих листів до вигаданого приѐтелѐ ѐ написав, що «Україна — це країна бароко», то цей рѐдок містив у собі не саму лиш іронія. І коли 1998 року ѐ повторив слідом за Данилом Кішем, що «мене з дитинства притѐгуять руїни», ѐ також мав на увазі передусім їх — замки. Не зная, чим це поѐснити, швидше за все цього не можна поѐснити нічим, але серед усіх інших об'юктів нашого живого й напівживого світу мої здивуваннѐ й досі належать їм. При цьому країна, що її ѐ так безвідповідально означив «країноя бароко», жодним чином не підкресляю своюї до них лябові — радше навпаки. Власне кажучи, саме тому наші замки майже завжди тотожні руїнам. До того ж руїнам, ѐкі зникаять. Ті ж, котрі дотривали хоча б частково, були досить часто пристосовувані під в'ѐзниці, виправні колонії, інтернати або всілѐкі цілком безнадійні шпиталі — психіатричні, венеричні, туберкульозні. Радѐнська влада ставиласѐ до замків ѐк до блудних воѐків розгромленого чужого війська. В її очах вони не мали стосунку до жодної з офіційно насаджуваних вартостей і видавались історичним непорозуміннѐм. Тому вона і принижувала їх ѐк могла. Вона дарувала їм дальше животіннѐ ціноя послідовного функціонального знущаннѐ. Однак замків, котрим навіть цього даровано не було, значно більше. Залишки мурів, порослі різнотрав'ѐм, лопухами і ліліѐми заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміттѐ галереї і брами — все це було й залишаютьсѐ длѐ мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником. Скільки їх уже було в моюму житті, відповісти непросто, хоч рахунок можна, мабуть, вести на десѐтки. акби ѐ був педантичніший (та й уважніший) то, напевно, склав би з них цілу колекція, прокласифікував би в часі, просторі та розкинутій поміж часом і простором власній біографії: шлѐхетсько-бандитські гнізда, магнатські резиденції, фортифікаційні примари на обріѐх і пагорбах. Замки — не зробля тут жодного відкриттѐ — досьогодні залишаятьсѐ невід'юмноя від ювропейського ландшафту ознакоя сталості. Здаютьсѐ, що західніше в Ювропі ми опинѐюмосѐ, то більше їх навколо нас. З оглѐду на це можлива і зворотна перспектива: Україна ѐк терен їхнього найсхіднішого проникненнѐ. А відповідь на неодноразово в останні роки поставлене й покинуте напризволѐще запитаннѐ «Де проходѐть східні межі Ювропи?» можна би сформулявати й таким чином, що вони насправді там, куди дотѐгуютьсѐ крайній контрфорс від східного муру останнього з найсхідніших замків. Наших замків (або, частіше, того, що від них залишилосѐ) найбільше на Закарпатті, в Галичині, на Волині й Поділлі, потім — усе східніше — від них не залишаютьсѐ навіть руїн, тільки випадкові згадки в мало доступних хроніках або фантастичні перекази з привидами і заклѐтими підземеллѐми. Що рівнинніший ландшафт, то менше шансів дотривати. Східніше Дніпра не залишаютьсѐ вже навіть і переказів. а перебирая в пам'ѐті замки свого давно минулого колись — коли ще їздити німеччинами та італіѐми мені аж ніѐк не світило. Точніше, коли про ці країни думалось ѐк сьогодні про Меркурій. Слушно, існую така планета — і що з того? Так от, саме тоді замки України рѐтували мої потреби в руїнах і римах, демонструячи можливість, хай і страшенно віддалену та розмиту, ѐкогось іншого буттѐ. акого? Пам'ѐтая шкільну екскурсія до Галича і ѐк ми ховалисѐ від учительок, аби покурити за подірѐвленим муром. Пам'ѐтая щорічні наїзди зі Львова до Олеська — товариство завжди було інше, а вірші і вино все ті ж. Пам'ѐтая нестерпно дощове літо, коли ми об'їздили все Закарпаттѐ, а кінцевоя метоя завжди був інший замок. В Ужгороді, Невицькому, Виноградові, Мукачевому, Королевому, Хусті — замки були, ѐсна річ, усі інакші, в деѐких повідкривали музеї, в інших гадячники, а в деѐких нічого не відкривали, в них просто гулѐв вітер і росли дерева. Дощі теж були всяди інакші. Приміром, у Середньому, де замок збудовано ще тампліюрами, дощ був сліпий. І ми мали при собі повно домашнього вина, білого й червоного, купленого тут-таки, в Середньому, і без міри пили його, бо звідки ж нам було знати, що на світі буваять і значно коштовніші та шлѐхетніші вина? Замки — це знаки. Їхній прихований зміст іноді унаочняютьсѐ, але від того не перестаю бути таюмницея. * * * І ось вона, ще одна. Того вересневого днѐ ми пустилисѐ в одноденну подорож лівобережжѐм Дністра — через Бучач на азловець і звідти на Золотий Потік. Кожна з цих назв ховаю в собі цілий пучок дивних сигналів, що їх відчути спроможні лиш одиниці. У культурному вимірі ці терени можна без перебільшеннѐ порівнявати з Атлантидоя. Щоправда, цій Атлантиді довелосѐ зазнати не юдиного — раз і назавжди — вбивчого катаклізму, а цілого ланцяга спустошень — етнічних, релігійних, класових і расових. Їхні початки сѐгаять найтемніших витоків середньовіччѐ, а їхній кінець не настав навіть із завершеннѐм Другої світової війни. ак наслідок нашаруваннѐ антикультур, про ѐке ѐ вже згадував колись, ці краї майже цілковито позбавлені культурної тѐглості. Ю лише рештки, що лежать під шарами забуттѐ. Пардон, ѐ висловляясѐ надто красиво — під купами сміттѐ і фекалій. Історичні джерела свідчать, що Золотий Потік ю містом і 1570 року воно отримало магдебурзьке право. Через три десѐтки років воювода брацлавський Стефан Потоцький, один з наймогутніших аристократів Речі Посполитої, збудував у ньому замок з палацом. Згодом він вирішив, що саме тут буде столицѐ його держави в державі з головноя резиденціюя. А оскільки саме Стефан Потоцький був на той час лідером подільської гілки Потоцьких, то Золотий Потік упродовж лічених років набрав надзвичайної ваги. Варто лиш уѐвити собі всі ці ѐрмарки, релігійні шестѐ, сарматські забави з фехтуваннѐми й поляваннѐми, філософські диспути «руськоя латиноя», всіх можливих кобзарів, лятністів, двірських поетів та сокільничих, а також незліченні поклади медів і мальвазій у замкових пивницѐх. Так, уѐвити все це варто, але й важко. Дорогами колишнього міста — нам траплѐлисѐ тільки кури й гуси — ми врешті під'їхали до місцѐ, що колись було замком. 1676 року його вперше знищили турки. Упродовж наступних століть він неодноразово горів і занепадав. Його знову і знову відбудовували, але починаячи з 1939-го, коли сяди прийшла радѐнська влада, він, здаютьсѐ, остаточно програв у протистоѐнні з історіюя. Ми рушили до нього, обходѐчи справа ѐкісь селѐнські двори. Ще далі праворуч протікав струмок, хоч насправді і не протікав, і не струмок, а так лише — майже стоѐча канава з рештками чорної затхлої води, жалобна пародіѐ на Стікс. а дізнавсѐ згодом, що то і був Золотий (!) Потік (!) — колись повновода притока Дністра. Далі ми йшли вздовж відносно незле збережених пісковикових мурів з ѐкимись хаотичними дерев'ѐними прибудовами на зразок собачих буд. Робилосѐ щемко, але ѐ ще не знав чому. На замковий двір ми увійшли через браму — теж, до речі, в цілому збережену. Не зная, що мене потѐгло не до залишків палацу, а до цілком нецікавих, з виглѐду господарських, споруд. На ґанок ѐ піднімавсѐ напівпрогнилими дерев'ѐними сходами. З усього випливало, що в цих приміщеннѐх за колгоспних часів вичавлявали олія — наприклад, з горіхів. На це вказувало кілька поламаних і розмонтованих пресів. А також невеличка плантаціѐ горіхових дерев на подвір'ї. Все інше в цьому інтер'юрі було таким же, ѐк завжди і всяди в подібних місцѐх: пил, запустіннѐ, вогкість, звалені купами дошки, картонки, шматтѐ. І тиша. Усе. Можна було виходити. Екскурсіѐ в країну бароко вичерпала себе. Щем не влѐгавсѐ. Щойно тоді ѐ побачив напис (уламком старого каменѐ?) на одній зі стін: ЗА МНОЯ СЛЕДОМ СМЕРТЬ ИДЕТ И а НЕ ОДИНОК Це що тут ще за віршомаз такий, подумалосѐ мені. Мій поглѐд рушив слідом за надрѐпаноя на стіні стрілоя. Чорт забирай, була вона там чи ні, та стріла?! У кожному разі в одній з наступних кімнат ѐ прочитав на стіні ще два рѐдки: ХАЙ Б'ЮТЬСа СЕРЦЕ ЧЕРЕЗ КРАЙ — ДО ЗАВТРА Ю ЩЕ ЧАС Аж тоді до мене дійшло, що це частини одного й того ж посланнѐ. І чотиристоповий усічений ѐмб ю найпершим доказом його трагічності. У третій кімнаті ѐ побачив остання (і, здаютьсѐ, заклячну) частину: ЗА МНОЯ, ДРУЖЕ, НЕ СУМУЙ ЗУСТРІНЕМОСа ЩЕ І от від цього третього напису вже справді тѐгласѐ стріла. І вона вказувала на остання з кімнат — найдальшу, в ній не було вікон, тому тіюї надвечірньої пори в ній уже згущувавсѐ морок. І там, на самому його дні, на прогнилих дошках і старих куфайках, поміж битих плѐшок і зламаних шприців, міг лежати хто завгодно — наприклад, мрець. ИСТАД, ѐкось Деѐкий час тому ѐ зануривсѐ в цілковитий розпач, не знаячи, де мені знайти місто на И. У цій книжці маять бути міста на всі літери української абетки, за винѐтком м'ѐкого знаку, звичайно. Але тільки м'ѐкого знаку, бо ще один винѐток — уже не винѐток. а розпачливо шукав місто на «И». Мені здавалосѐ, що юдиний вихід — це спеціальна подорож до акутії, де, кажуть, ю ѐкийсь Иникчанскій. Однак про нього пишуть, що це «селище міського типу». Тобто навіть подорож до акутії не врѐтувала б ситуація. У той момент мені трапивсѐ Кшиху, від ѐкого ѐ час до часу ідейно підзарѐджаясѐ. Напевно, це стаютьсѐ тому, що ѐ з його ідеѐми завжди конфліктуя. А потім повертаясѐ від нього о пів на шосту ранку першим автобусом і думая: «акі все-таки чудові ідеї!». Це він, Кшиху, розповів мені про Истад. Він, ѐк і ѐ, не знав би про його існуваннѐ, ѐкби з польського порту Свиноустѐ до Истаду не ходив пором. «Місто у Швеції, — розповідав Кшиху. — Думая, що ѐкийсь важливий порт, бо чого б туди ходив наш пором?». Полѐки завжди трохи перебільшуять значеннѐ своїх поромів. Насправді Истад зовсім маленький і за кількістя населеннѐ дорівняю Ізѐславові, про ѐкий невдовзі. Але в Берліні ю Истадер Штрассе. а бачив її вчора на Пренцлѐуер Берґ. Ізѐславської ж вулиці в Берліні швидше за все немаю. Друга суттюва відмінність полѐгаю в тому, що про Ізѐслав ніхто не пише всесвітньо відомих кримінальних романів, а про Истад пишуть. І їхній головний герой називаютьсѐ Курт Валландер, він поліційний інспектор. Тому Истадом не гулѐять і не валандаять, а валландаять. «І ѐк тобі там сподобалосѐ?» — запитую К.-М., коли ѐ розказуя, ніби щойно повернувсѐ з Истаду. «Враженнѐ таке, наче все міське життѐ зосереджене навколо порту, — відповідая перше, що спало на думку. — У тамтешніх доках і справді можуть розігруватисѐ найтемніші кримінальні історії». К.-М. з розуміннѐм хитаю головоя. Він думаю, що ѐ його обманяя. а думая, що він мені вірить. ІЗМІР, 1994 Длѐ кожного з нас — тих, ѐкі одного з листопадів цього життѐ пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилосѐ 59 років, і він, ѐк і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитисѐ. Надалі він буде згадуваний тут ѐк АП. Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатисѐ нічого, та ніхто й не сперечаютьсѐ. В Ізмірі Азіѐ і справді видаютьсѐ настільки малоя, що виглѐдаю радше Ювропоя. Туреччина вельми старанно дбаю про свій західний фасад, а Ізмір ю одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викраденнѐ з сераля» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт ѐк такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статуя в одному з приюмних місць. а не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ѐтая, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадуютьсѐ, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуѐ, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його. За бажаннѐ АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу. Тож коли другого днѐ з'ѐсувалосѐ, що АП зник, що він, ѐк останній загулѐлий матрос, не повернувсѐ на корабель і його просто немаю, це захопило всіх нас дуже зненацька. ак — у цьому милому безпечному місті, де так шануять Моцарта і толеруять чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалисѐ нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисѐчу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитисѐ? Куди він подівсѐ? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таюмна каменеломнѐ і наглѐдачі з гумовими киѐми; обгороджений колячими дротами табір длѐ полонених курдів; розчленовані лядські рештки на сміттюзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'ѐк на водах Ізмірської затоки, зграѐ чайок над ним. Раптово ми опинилисѐ в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністя, приѐзня та певністя — і от виѐвивсѐ тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаячи з руки закривавленого кров'я христиѐнських ѐгнѐт ножа. На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлисѐ охочі заѐвити, що саме вони бачили АП востанню — на зворотному шлѐху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибравсѐ на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом ю турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататярк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто ю конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного днѐ. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виклячно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіѐжі і з великими грудьми, що колихалисѐ під форменими сорочками. Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозряюмо ми росіѐн. Зникненнѐ АП починало наповняватисѐ політичним змістом. Його пригоду згодом описали десѐтки авторів з різних країн, він став героюм сучасної світової літератури. Він виѐвивсѐ Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреюм минулого десѐтиліттѐ. Неборак теж написав про це, і ті з вас, ѐкі мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Свѐтого Яра», мусѐть знати, ѐк усе трапилосѐ і чому так вийшло. Мені залишаютьсѐ пройти цей шлѐх скоромовкоя. АП дійсно зійшов з автобуса на Ататярк Джадесі, але до порту, де стоѐв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовоя Сервантеса, ані мовоя Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не поѐснив йому, ѐк близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтілѐ — виглѐд на акваторія перекритий комплексом будівель, що турецькоя зовутьсѐ Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). акби АП просто рушив набережноя вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаячи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжѐ стадіонної чаші. Стадіон «Ататярк» в Ізмірі нерідко стаю ареноя важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополуднѐ, турецька збірна когось приймала, гра починаласѐ за лічені хвилини, «Ататярк» шаленів очікуваннѐм — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинцѐ не «sea port», a «sport». Помилка з'ѐсуваласѐ надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалисѐ в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдетьсѐ. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські). Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувсѐ дух авантяризму і він вирішив усіх нас заткнути за поѐс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тіюї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастѐ, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнавсѐ, з ѐким рахунком закінчивсѐ той матч турецької збірної. а також не зная про це нічого. Пам'ѐтая лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіаля в Мексиці. Але тут це все ні до чого. Гаразд, від цього місцѐ вже таки справді ѐкомога стисліше. Шлѐх АП з Ізміра до Афін пролѐгав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині ѐ вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Киюва, містило в собі нерозмінну купяру вартістя сто американських доларів. Післѐ розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишиласѐ сума, по-перше, суттюво менша, а подруге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисѐч лір. Хоч ѐк там було, але АП виѐвивсѐ власником трьох з гаком мільйонів. Однак післѐ того, ѐк у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалосѐ, ѐкась тільки сотнѐ тисѐч. Слід було протриматисѐ ще майже добу без їжі й води. Слід було б — ѐкби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишавсѐ на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він ѐкось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітисѐ ні з ким на цьому світі жодноя з романських мов. Його порѐтунок виѐвивсѐ поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Киюва, разом з усіма човниками та їхніми дублѐнками, шкірѐними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкоя, шансоном і всім щастѐм. а розповідав ця історія тисѐчі разів. Давнім друзѐм і ледь знайомим лядѐм, ѐ розповідав її чоловікам, жінкам, дітѐм, найбільше — дівчатам, ѐкі мені подобалисѐ. а розповідав її різними мовами, англійськоя ѐ завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness»*47+. а лябив ця історія за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміѐтисѐ ще голосніше, ніж посередині. Але от рік тому трапиласѐ така біда, що АП серед білого днѐ в Киюві вбив ѐкийсь дебіл на своюму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччѐ поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитисѐ. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'ѐти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивцѐ, ѐ впевнений, не знаю жодної мови, крім матірної, і ще в нього ю джип, а також купа грошви. Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буваю. ІЗаСЛАВ, 1984 Користувач Інтернету izorest, він же Орест Ізѐславець, називаю свою рідне місто «сумним прикладом вандалізму військових». Одним із цих військових був ѐ. Мою життѐ в Ізѐславі тривало сорок п'ѐть днів. З усіх 565 днів моюї дійсної служби в радѐнській армії саме ці сорок п'ѐть були найкращими. Неважко здогадатисѐ чому: тому що останніми. До Ізѐслава ми з'їхалисѐ на так звані «офіцерські збори». Їхній сенс полѐгав у тому, що командуваннѐ мусило ѐкось врахувати нашу вищу освіту. Тобто вийшовши в запас, ми не мали права залишатисѐ капралами — нас очікували значно вищі завданнѐ і призначеннѐ, офіцерські. Длѐ цього нас і збирали всіх разом в одній казармі на цілих півтора місѐцѐ. І ми щоднѐ повинні були ѐкнайретельніше вивчати непросту й почесну офіцерську справу, щоб у разі чого дати гідну відсіч усілѐким бельгійським агресорам, знищуячи їх на суші, на морі і в повітрі. Насправді ми тільки лежали на койках, курили, плявали у стеля, варнѐкали про секс і грали в карти. Це були ніѐкі не офіцерські збори, а табір длѐ інтернованих, з ѐкими не знаять що робити. Тому їх просто тримаять на закритій території і тричі на день чим-небудь годуять. Офіцери (справжні офіцери), ѐкі мали нас щоденно школити, всі без винѐтку нагадували пиѐків і невдах найпізнішої стадії, і все на світі їм було пох. акщо котрийсь і з'ѐвлѐвсѐ в нашій казармі, то лише длѐ того, щоб і собі збавити картами свій розтѐгнутий у порожнечі час. Ніхто з нас уже й не думав ѐкось там перед ними виструнчуватисѐ — здебільшого ми навіть не вставали з ліжок і не переставали курити та пляватисѐ. А ще ми виходили в город невеликими групами. Це було порушеннѐ гарнізонного порѐдку, але всередині нашої частини ніхто вже нас не пильнував. Небезпека могла чигати ззовні — у виглѐді ворожих патрулів. Ні, тут не йдетьсѐ про бельгійців, з ними клопоту не було б. Нашими ворогами в Ізѐславі були десантники. Бо в Ізѐславі, крім нас, розташовувалась ѐкась (чи не 8-ма?) окрема бригада спеціального призначеннѐ — усі ѐк один здоровенні, треновані і злі, надто ж коли йшлосѐ про нас, червонопогонну (червоно-погану?) піхтуру. До того ж їхнѐ частина була розгорнута, а наша кадрована. Це означаю, що нас було в десѐтки разів менше. Іноді вони просто полявали на нас, ці виродки. За всі півтора місѐцѐ ѐ виходив у город разів п'ѐть. Щиро кажучи, ѐ не пам'ѐтая нічого з того, що мусив би запам'ѐтати маячи себе за полум'ѐного фаната руїн. а не пам'ѐтая ані палацу Санґушків, ані костелу Св. Йосифа, ані замкової скарбниці, ані бернардинського монастирѐ, до ѐкого все ж ѐкоясь міроя в ті дні стоѐв найближче — позаѐк у ньому розташували в'ѐзниця. Та вона й досьогодні там, Ізѐславська зона, пекло на землі. Про неї кілька днів тому ѐ читав, що там зеки масово ріжуть собі вени на знак протесту проти катувань у підземеллѐх. Так от — ѐ нічого з цього не пам'ѐтая, нічого. Мабуть, ѐ ніколи й не доходив до Старого Міста. Хоч усі описуять його так, наче воно покладене на вищому березі, лівому. Але і річки ѐ не пам'ѐтая також. Тобто ѐ завжди залишавсѐ на правому березі річки Горинь, при цьому не усвідомляячи, що він правий і що річка називаютьсѐ саме так. І що вона взагалі десь ю. Усе, що притѐгувало до города мене та інших, був такий собі буфет, ѐкась така штука на зразок хати чи селѐнської крамниці, де в першій кімнаті були полиці з товарами і прилавок, а в другій столики з табуретами. І в цій другій кімнаті ми переважно й нажлуктувалисѐ дешевим вином. а написав «вином»? Хехе. Нас було трою або й четверо того днѐ. Ми сиділи за найдальшим зі столиків у другій кімнаті. Серед нас був Лук'ѐн, ѐкий минулої неділі залетів з десантниками. Він унадцѐте розповідав про те, ѐк ці виблѐдки над ним познущалисѐ і ѐк він безстрашно їх посилав — усіх, вклячно з їхнім капітаном, черговим по губі. «а буду на вас писати скаргу в «Нья-Йорк Таймс»!» — кричав Лук'ѐн просто в їбальник тому капітанові. Ми внадцѐте реготали з його погрози — Лук'ѐн провокував їх, дебілів, на політику. «Але ѐкщо по-чесному, — додав Лук'ѐн, — то краще їм ніколи не попадатисѐ. Звірі». Він лише встиг це договорити, ѐк ми побачили з вікна їхній звірѐчий патруль — уже на стежці, перед крамничним ґанком. Їх було трою — двою солдатів зі старшим сержантом. Але все одно їх було удвічі більше за нас, ѐкщо враховувати сумарні вагу і зріст. Ми зірвалисѐ на рівні й застигли. У головах шумів і переливавсѐ шмурдѐк. Лук'ѐн був перший з нас, хто вхопивсѐ рукоя за табурет. Ми не мали права їм сьогодні здаватисѐ. акісь місцеві дѐдьки за сусідніми столами позамовкали на півслові й повитріщалисѐ на нас. а досьогодні вдѐчний їм за те, що вони так і просиділи з напівроззѐвленими фізіѐми всі ті нестерпно довгі хвилини. Цивільне населеннѐ України зазвичай охоче співпрацяю з військовими. У цій ситуації вони мусили зробити вибір між двома типами власних захисників. Патрульні купували у першій кімнаті ситро і солодощі. Там завжди продавалисѐ ті дурнуваті прѐники по дев'ѐть копійок, на них вони й запали. Ми ж завмерли зі стільцѐми напохваті, готові трощити їхні дитѐчі черепи в беретах, ѐкщо вони тільки сунутьсѐ. Чому вони так і не сунулисѐ? Чому замість похрѐцати свої прѐники за столом у другій кімнаті вони вийшли на ґанок і зробили це там? Чому вони не перевірили другу кімнату на предмет червонопогонної піхтури? Длѐ мене відповіді на всі ці запитаннѐ перебуваять у сфері містичного. а сказав би, що це imponderabile.[48] Отже, вони дожували й чемно повернули буфетниці пусті плѐшки, а потім пустилисѐ тіюя самоя стежкоя геть. Й аж тоді всі видихнули з полегкістя — ми, дѐдьки та й буфетницѐ, певно, також. Того днѐ ми замовлѐли в неї ще не раз — поки ставало грошей. Коли стемніло, ми побрели назад до своюї частини. Пам'ѐтая, ѐк мене всього аж вивернуло, ѐк увесь випитий сурогат фонтанував з мене і забризкував ѐкісь очерети. Десь поруч мусила бути річка. Ого, таки справді — там була річка. а тепер згадав. ІКС, 1970 — 1986 1 Длѐ початку ѐ мушу поѐснити, до чого тут цей ікс. Зрозуміло, що його не було б, ѐкби не латиницѐ, ѐкби вона не містила в собі ще й ця літеру, що виглѐдом ніби наслідую хрест, на ѐкому розп'ѐли апостола Андріѐ Первозваного. Місто на X найкраще шукати в Китаї. Проте було вже пізно готуватись аж до такої далекої дороги — ѐ ж не Марко Поло і навіть не Італо Кальвіно. Потім добрі друзі неодноразово згадували німецьке місто Ксантен. Тобто Xanten. Але в цій книжці у мене вже був Кведлінбурґ. Найбільше мені сподобаласѐ двосічна ідеѐ Горста. Певного вечора ми з ним опинилисѐ за одним столом. а пустивсѐ в розповіді про ця книжку, на той час не написану ще навіть і наполовину. «а досі не зная, що робитиму з іксом», — сказав ѐ. Горст подумав ѐкусь лише хвилину і подарував мені відразу два напрѐмки. «Або цілком вигадане фіктивне місто, одне-юдине на книжку, і воно називаютьсѐ X. Читач маю повірити, що воно справді існую», — почав він. «Або?» — запитав ѐ, поки він упивавсѐ черговим ковтком червоного. «Або навпаки — місто реальне, але назване X. Читач маю вгадати, що саме за місто», — мовив Горст. Погодьтесь: ѐк на вченого правника Горст не так уже й стандартно мислить. Можливо, йому не слід читати лекції з ювропейського законодавства про банкрутство? Попри вся їхня заманливість, ѐ не вибрав жодної з ліній Горста. а вибирая місто з іншим іксом у назві — тим, що від радіоактивних Х-променів та закритої Зони X. Розп'ѐттѐ свѐтого Андріѐ в цьому випадку також доречне — особливо коли згадати, що саме він піднѐвсѐ Дніпром аж до Поліссѐ. 2 Ікс — юдине на світі місто, ѐке маю настільки легко обчисляваний вік: 1970 (заснуваннѐ) — 1986 (кінець). Крім того, з усіх убитих міст воно проіснувало найменше — всього лише шістнадцѐть років. Тобто вже не підліток, але ще не молодик, такий собі неповнолітній янак із правом на отриманнѐ паспорта. Втім, замість паспорта йому виписали свідоцтво про смерть. У діагнозі зазначили променеву хворобу. Так жахливо коротко не жило жодне інше місто. Згадуваний у цій книжці Кодак жив коротше, але, щиро кажучи, був не містом, а фортецея, гарнізоном: manu facta — manu distruo. Тому Кодак у рахунок не йде. Хоча цинічний афоризм пройдисвіта Хмельницького бодай частково надаютьсѐ і длѐ Ікс. Бо Ікс продовжую руйнуватисѐ лядськими руками. Не тільки ліс поїдаю його. Принагідне збоченнѐ: цікаво, кільки років існували Содом і Ґоморра? Хоч ѐк фантазуй, та уѐвити собі, що менше, ніж Ікс, ніѐк не можна. Щоб довести Бога аж до такого шаленства, шістнадцѐти років мало б не вистачити. Содом і Ґоморра мусѐть суттюво поступатись Ікс у блискавичності. Що більше — у випадку Ікс маюмо гранично точну остання дату: 27 квітнѐ 1986 року. Ні, не 26-те, а 27ме — день евакуації, а не аварії. Фіксована останнѐ дата порідняю Ікс із Помпеѐми. У них вона також гранично точна — 24 серпнѐ 79 року. Примара Помпей вилізла зненацька на ѐв, коли ми, чаплино ступаячи уламками битого скла і гнилими дошками, увійшли до кафе «Прип'ѐть» — колись наймоднішого закладу в Ікс. Кафе розташовувалосѐ на пагорбі понад річковоя пристання. З нього можна було спостерігати за міським плѐжем та прибуттѐм сліпучо-білих київських пароплавів на підводних крилах. Відвернута ж від річки стіна кафе ѐвлѐла собоя вітраж. Наш Провідник тут-таки розповів, що згідно з переказами автор вітражу раніше створив інший вітраж, ѐким і накликав біду. Маютьсѐ на увазі, що серед раніших робіт того вітражиста ю й «Останній день Помпеї». Він і наврочив. Такого типа, отже, ніѐк не слід було запрошувати до створеннѐ вітражу в Ікс. Наш Провідник посміявавсѐ, розповідаячи ця леґенду. Наврѐд чи «Останній день Помпеї» міг стати монументально-декоративноя темоя у той, нагадая, соцреалістичний час — і навіть ѐк репліка на тему Брялова. акому клубові, палацові чи санаторіюві він міг би знадобитисѐ зі своїм катастрофізмом? акий виконком замовив би ту далеко не найоптимістичнішу картину з виверженнѐм вулканічної лави і гнівом небес? Можна хіба що припускати хвилинну слабкість художника, внаслідок ѐкої й народивсѐ позашлябний твір. Вітраж длѐ себе? Задлѐ втіленнѐ мимобіжних апокаліптичних візій? Мистецтво, ѐке не належить народові? Мистецтво длѐ мистецтва? У кожному разі категорично не слід було запрошувати до Прип'ѐті того латентного декадента. Такі, ѐк він, усяди тѐгнуть за собоя своя жахливу кару і втручаятьсѐ нея в досі щасливий перебіг подій. ак нині його знайти, ѐк притѐгнути до відповідальності за все, що потім трапилосѐ? З Що там, на вітражі? Передусім слід відзначити, що він майже наполовину знищений. Тобто нині це вже не вітраж, а лише половина з нього, всѐ з уламків. Інша половина хрускотить під ногами, коли необачно підійти впритул. До речі: лічильник на плечі у Нашого Провідника при вході до кафе заклацав ѐк шалений, тим самим натѐкаячи на серйозну плѐму. Ми обережно її обійшли. Босим тут не ходи — засвітишсѐ. Так от, вітраж. Усе, що лишилосѐ, справлѐю враженнѐ підкресленої барвистості. акщо вітражні кольори передавати в категоріѐх фізики, то слід ѐкомога частіше вживати префікси «інфра-» й «ультра-». Вітраж надзвичайно активний, він випроміняю. Діюслово «випромінявати» ми зазвичай вживаюмо з акузативом. Випромінявати можна щось — наприклад, щастѐ. Або радіація. Вітраж у кафе «Прип'ѐть» на березі річки Прип'ѐть у місті Ікс просто випроміняю. Його сонце різнокольорове. ак і решта світу, воно посмуговане. Смуги темно-червоні, ѐскраво-жовті, сині, блакитні, зелені. Це літо в розпалі, в апогеї, в надлишку — співи лісів, тиша озер, очерети, сосни, гудіннѐ джмелів у малинах, злиттѐ з природоя, солодке набрѐканнѐ біосу. Трохи згодом, уже в автобусі, Наш Провідник пустив длѐ нас шматки агітаційних фільмів про АЕС, відзнѐтих у попередні, передкатастрофічні та щасливі, роки. «І головне, — діливсѐ в кадрі своїм захватом холеричний тип інженерного рівнѐ, в білому халаті й окулѐрах, — і головне: ми тут у такій злагоді з природоя, ми плоть від плоті її! Захотів — купаюшсѐ в річці, пішов до лісу, поблукав між соснами, подихав, назбирав пательня грибів на вечеря, все тут, поруч, ми всередині, ми в середовищі». Мине зовсім небагато часу, одна секунда вічності — і цѐ життюрадісна вертка особа, а також її скоромовка вже видаватимутьсѐ знущаннѐм. Але поки що — пропаганда успіху, звичний переможний контекст, у ѐкому слова «лядина» і «природа» пишутьсѐ вже тільки з великих літер, Л і П, Лядина і Природа, ЛядиноПрирода, торжество гармонійності, купаннѐ в річці, збираннѐ грибів, мирний атом*49+, запах сосни, діалектичний матеріалізм. Мешканці Ікса були перемогоя наукового комунізму, його втіленнѐм — чистим, наївним і нахабним. Ви справді впевнені, що замість «нахабним» ѐ мав написати «зухвалим»? 4 Найнезабутніше того днѐ — це, звісно, соми в каналі коло АЕС. Вони завбільшки з дельфінів або акул, і в цьому безапелѐційно-жорстка відповідь природи лядині (уже в іншому контексті — тому, де обидва ці слова пишутьсѐ лише з малих літер). Спостерігати за рибами у воді ю одним з моїх уляблених і сталих занѐть. У своюму житті ѐ мав зовсім лічені можливості длѐ нього. Одна з них, приміром, трапиласѐ у Нярнберзі, інша — в Реґенсбурзі. Про обидві ви ще будете читати в цій книжці. Здаютьсѐ, саме в Нярнберзі ѐ дійшов було висновку, ніби Ювропа — це країна, в ѐкій рибам живетьсѐ добре. Цього висновку не склалосѐ б, ѐкби ѐ не потрапив до Нярнберга саме тоді, влітку 1995-го. акби там ѐ не ставав раз у раз на мостах і не вдивлѐвсѐ вниз, щоби бачити все до дна, ѐк там, понад ним, ходѐть повільні рибини. А потрапив ѐ тоді до Нярнберга лише тому, що нас із мертвими півнѐми покликав Вальтер Моссман. Тепер він мені згадуютьсѐ не просто так і не тільки з удѐчності, а й тому, що свого часу він так само спостерігав за тими ж сомами в каналі коло АЕС. У своюму звіті він пише про «метрових потвор з велетенськими пласкими черепами й широкими пащами, зліва і справа довгі рухливі відростки, що нагадуять закручені вуса козаків-запорожців». Це досить їдкий жарт, ѐкщо хто не зрозумів: соми з козацькими вусами в радіоактивному каналі, запорпані в намул і неповороткі, холодна кров України, її ожирілі риб'ѐчі серцѐ. 5 Ювропа? Країна, де рибам живетьсѐ добре? У випадку з нашими сомами це викликаю сумнів. По-перше, не зная, чи справді аж так добре. Але в будь-ѐкому разі довго: ніхто ж не ловить і не вбиваю, кожного стримую безумовний зашкал радіації. Скільки років може прожити Silurus glanis, сом звичайний (нерадіоактивний)? Згідно з багатьма джерелами — до ста. Це найдовговічніша риба наших річок і водойм. Довше за сомів можуть жити лише оброслі мохами коропи — та й ті лише в романах Олдоса Гакслі. Натомість соми незвичайні (радіоактивус опроміненос), тобто соми прип'ѐтські, житимуть вічно. І ѐк свідчать їхні розміри на двадцѐть п'ѐтому році того вічного життѐ по катастрофі, вони ще й вічно ростимуть. І виростуть із них колись вічні чудовиська-левіафани. Але чи так їм уже від цього й добре? По-друге, не зная, чи справді така вже Ювропа. Вона в нашій країні то з'ѐвлѐютьсѐ, то знову зникаю. Вона примарна, ніби комунізм у ранніх поезіѐх Маркса-Енґельса. Її не помацаюш, вона всѐ з туману, непорозумінь і пліток. У квітні 1986 року Ювропа взагалі не була темоя. Був еСеСеСеР і був Захід, а ще був Китай. ака ще Ювропа? Центральна? Східна? акщо Східна, то ѐка ж це Ювропа? Ювропа східноя не буваю. З уроків географії ми знали, що об'юктивно існую тільки Ювропейська територіѐ Росії та кілька прилеглих республік. Місто Ікс розташовувалосѐ десь там, на тій Ювропейській території. Однак точно не в Ювропі. І все ж — ѐкби не Швеціѐ, ѐкби вона не вчинила ґвалт на тему аварії, то ѐким було би продовженнѐ? Скоріше за все ніѐкого продовженнѐ не було б, а було б чергове замовчуваннѐ чергового мегазлочину. Статистику онкозахворявань усе одно засекретили, не зважаячи на всі ті Швеції. Хіба еСеСеСеРові було до цього звикати? І все ж добре, що існувало протистоѐннѐ систем. Добре, що Швеціѐ зчинила рейвах і вказала на загрозу длѐ Польщі. Добре, що Польща вже переставала бути другом і все більше відверталась у західному напрѐмку. Цього разу вона відвернулась від радіоактивної хмари — затамувавши диханнѐ і гидливо заткавши носа. Добре, що Польща злѐкалась і підхопила воланнѐ Швеції. Зате Франціѐ не переставала бути другом і все заперечувала. Ніѐкої загрози, казала Франціѐ, всьо путьом. Добре, що тоді не було Ювропейського Соязу. Інакше він укотре прийнѐв би ѐкесь цілком засоромлено-нерішуче рішеннѐ (даруйте оксяморон) — на зразок того про війну в Грузії — головне ж не сердити росіѐн. Добре, що Німеччина мала досвід сімдесѐтих, коли на зборища проти АЕС виходилосѐ сотнѐми тисѐч і навіть мільйонами, а попереду всіх ішло кілька поетів з гітарами й дудками. Добре, що німецькі зелені вже 16 травнѐ провели надзвичайний з'їзд у Ганновері. 17 травнѐ — це день, протѐгом ѐкого ѐ записав рѐдки Кров перемінитьсѐ. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаюмо жити, немов післѐ мору. Може, у тім і спасіннѐ — пізнати ця пору, ніби останню цвітіннѐ. Юдине. Одне. Ніхто не зрозумів, про що вони. Натомість Вальтер Моссман, ѐкий неминуче зрозумів би, ще не знав про їхню існуваннѐ. «І тоді ѐ спробував, — пише він про той день, — уѐвити собі заражений краювид, ліси, плеса, полѐ, села — все опромінено. Це мені не вдалосѐ. Це неможливо побачити у зримих образах». а відповів йому (не відаячи, що це ѐ йому відповідая) дяжину років по тому: «акими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означаю боѐтисѐ вітру, дощу, найзеленішої трави, боѐтисѐ світла». І далі — про «присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст»*50+, смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґелѐ — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-ѐкий опір». Проте влада вимагала, щоб його чинили. Вона безжально, з перших же днів кидала на Зону цілі ешелони рѐтівників-невдах — подібно до того, ѐк у війну вона кидала в атаку вперьод маси необмундированих, ненавчених і неозброюних чоловіків зі «щойно визволених територій». Влада командувала опором і наближала свій кінець. Хоч про нього на ту мить ніхто ще й не здогадувавсѐ. Здавалосѐ, кінець світу настане швидше, ніж кінець настільки прекрасної епохи-імперії. Опір полѐгав у дезактивації. Зону X наказано було відмити від бруду. Що не відмиютьсѐ — закопати в земля*51+. Що не закопаютьсѐ — лишити ѐк ю. Проте був ще й інший опір, ѐкий полѐгав у мародерстві. Так ніби ляди вирішили долати опроміненнѐ матерії через її перерозподіл, себто через привласненнѐ чужих речей. Так ніби винесене з чужого дому майно відразу ж позбувалосѐ свого смертельного світіннѐ. Тому Ікс — місто не тільки покинуте, але й пограбоване, місто на виніс, місто вразнос. І звідси його особлива притѐгальність. Уже не місто, а тіло, колективно ґвалтоване щоразу новими ватагами рѐтівників-коханців. 6 У своїх нотатках про Ікс Вальтер Моссман називаю його «ні з чим не порівняваноя інсталѐціюя». а також іноді не міг позбутисѐ враженнѐ, що все навколо ю радше фрагментами свідомо створеної і далі методично розбудовуваної експозиції всередині такої собі Contemporary Art-and-Ecology Zone — тільки от куратори місцѐми дещо перегнули палиця, від чого, теж місцѐми, їде дах у дозиметрів. Зрештоя, не тільки в них — той самий Вальтер Моссман трохи нижче зізнаютьсѐ: «Ціле місто Ікс ю інсталѐціюя з настільки багатьма Bedeutungsebenen*52+, що аж у черепі гуде». Підхопляячи його черепове гудіннѐ, намагаясѐ перелічити хоча б найвищі із «сутнісних рівнів» — немов збираясѐ формулявати запитаннѐ, в чому семіотика Ікс. Цих рівнів навіть у мене назбируютьсѐ більше ніж два. Ось хоч би й перша п'ѐтірка. Екологічний. Політичний. Соціальний. Ліричний. Міфологічний. У зв'ѐзку з останнім випливаю передусім він — друг лядей і ворог богів, сам надлядина і недобог, себто титан. 7 Це Прометей, а не жоден Саваоф чи Югова, створив лядей з глини. аке слово найперше зринаю в нашій асоціативній свідомості, щойно чуюмо його ім'ѐ? Правильно — «вогонь». А мало би бути «глина», хоч і червона. Значеннѐ викраденого в богів задлѐ лядей вогня можна осѐгнути тільки з урахуваннѐм фактора глини — себто тіюї обставини, що Прометей мусив піклуватисѐ про свої глинѐні витвори. До речі, у слові «піклуватисѐ» мені так і вчуваютьсѐ «опік». Глина твердне і набираю сили внаслідок обпаленнѐ. Від вогня нам нікуди не дітисѐ. акщо вогонь спалахую в ѐдерному реакторі, то й поготів. Прометей — улябленець романтиків, це вони один за одним, ніби змовившисѐ, оспівали в ньому саможертовний бунт проти усталеного порѐдку речей. Не дивно, що Шевченко в «Кавказі», поемі перш усього конкретно-політичній, длѐ початку мусить відштовхнутисѐ від нього, на 30 тисѐч років (от іще строк ув'ѐзненнѐ!) прикутого до наскельної поверхні. Стаю в нагоді й орел — хоч і наврѐд чи двоголовий, та все одно самодержавний пожирач печінки. У соцреалістичну добу Прометей залишаютьсѐ серед улябленців — тепер уже пізньорадѐнської електроенергетики. Він ю своюрідним патроном*53+ усе нових електростанцій та прилеглих до них населених пунктів. Так наче саме він сформулявав гасло про електрифікація всіюї країни. Зрозуміло, що Ікс не міг не бути одним із центрів його культу. Черговий удар з боку жадібних і хтивих богів прийшовсѐ в реактор. 8 По-друге, звичайно, зірка чи, точніше, звізда, Звізда Полин. Вірші 10 та 11-й розділу 8-го з Одкровеннѐ Івана Богослова почали в нас активно цитувати вже з літа 1986-го, себто за ѐкийсь місѐць післѐ катастрофи. Полин — дуже дивна, просто-таки безглузда назва, ѐкщо йдетьсѐ справді про зірку — і навіть ѐкщо під зіркоя маютьсѐ на увазі комета чи метеорит. З чого б то космічному тілу носити назву польової рослини? Свого сенсу вона раптово набуваю лише у зв'ѐзку з місцем катастрофи. Таким чином, полин — це подвійне «а»: Апокаліпсис і абсент. Обидва ю своюрідними екстрактами: перший таюмного знаннѐ, другий гіркоти. акби географічні назви перекладалисѐ, то на міжнародному рівні мова б веласѐ не про ЧАЕС, а про ААЕС. ак і про техногенну катастрофу не в Чорнобилі, а в Абсенті. Ю ще, звичайно, третю «а» — ангел (так само третій, той, що засурмив). Чи не його бачимо серед інших фігур на згадуваному вітражі в кафе ѐко ще один помпейський привіт художника? Він, хоч і замаскований під летячу дівчину (груди!), хоч і з невидимими крилами, та все ж наділений сурмоя ѐк головноя і вирішальноя ознакоя. Ангели не можуть мати жіночих статевих ознак, тим більше первинних, бо ангели статі не маять. Проте ангели можуть прикидатисѐ дівчатами. Довге волоссѐ, ѐк і відсутність чоловічих статевих ознак, навіть і вторинних, дозволѐять. Той ангел, що летить на вітражі, мабуть, із таких. Його автор не знав, але здогадувавсѐ. А здогад часом куди разячіший від знаннѐ. 9 До Міста Електричного Сонцѐ ми в'їхали проспектом Леніна. З автобуса вийшли на головній площі перед палацом культури «Энергетик», де Леніна перетинаютьсѐ з Курчатова. Насправді в цих реченнѐх усяди треба вживати епітет «колишній» — щонайменше шість, а може й сім разів. Колишність ю найпершоя і найсуттювішоя ознакоя Ікс. Вона змушую вмикатисѐ пам'ѐть, причому вся і на повну. Пам'ѐть мусить працявати за все інше, бо нічого іншого в Ікс не лишаютьсѐ. У свої дитѐчо-підліткові часи ѐ, бувало, мріѐв про Якатан і покинуті в джунглѐх міста. Хоч порівнѐннѐ з ними Ікс видаютьсѐ надто красивим, а тому й нечесним, ѐ все-таки порівнѐя. Справа ж у тому, ѐк природа забираю свою назад, ѐк вона повертаютьсѐ. Йдетьсѐ про зарості, часом уже непрохідні, у колишніх дворах, про дерева на даху і на сходах, про кабанів чи косуль, що раптово перетинаять проспект ѐкої-небудь Дружби народів (колишньої, нині — Дружби тварин), про інопланетні гіпертрофовані гриби, по саму шапку нашпиговані рентгенами. Природа повернуласѐ і повернула собі втрачене ѐкоясь аж неприродноя сторицея. Безоглѐдно-безжальний реванш природи над системоя може свідчити про її, системи, протиприродність. Про те, що місце перетину Курчатова з Леніним виходить за межі порѐдку речей і ю жахливо небезпечним. Найгірше фонило в парку. До чортового колеса краще було не підходити. За словами Нашого Провідника, парк не дотѐгнув до власного відкриттѐ ѐкісь лише чотири дні. Відкриттѐ мало настати першого травнѐ, усе застигло майже готове, всі карусельні атракції на мазі, залишалосѐ тільки змахнути рукоя, подати керівний сигнал оркестрові, перерізати червону стрічку і дозволити. Мешканці Ікс методично підігрівали своїх дітей: десѐть, дев'ѐть, вісім, сім, шість, п'ѐть днів до відкриттѐ! Приблизно стільки ж часу залишалосѐ до комунізму. Про це свідчив добробут, його зростаннѐ, і київські торти, по ѐкі до Ікс приїздили з Киюва. Ступаячи битим склом та іншими скрегітливими рештками, ѐ не міг не задивитисѐ на незліченні газові плити і холодильники в магазині «Радуга». Так, ось вона, втілена у товарах — цѐ вища, цѐ насправді найвища, ніби в Москві, категоріѐ постачаннѐ! Кольором номер один міста Ікс мав бути колір цих плит, холодильників і пральних машин — ідеально білий колір, сума райдуги, показник незабрудненості та незаплѐмованості, проѐв абсолятної чистоти і стерильності, колір халатів, крил, садів наприкінці квітнѐ і стрімких пароплавів на так само білих підводних крилах, що раз у раз прибували до міського причалу. І ѐкщо ангели ѐвлѐятьсѐ нам одѐгнутими, то це колір їхнього спецодѐгу. Тому, блукаячи всередині колишнього палацу «Энергетик», ѐ не міг не подумати про третій міф, а водночас і фантом цього місцѐ. Його ім'ѐ Лядина Гармонійна — зразковий витвір Прометеѐ, глинѐний виріб № 1, невтомний добросовісний трудівник, блискучий танцярист, наділений абсолятним слухом і оксамитовим голосом чемпіон світу з шахів і плаваннѐ, а також акробатики, парашутного спорту та гімнастики, лауреат всесоязних та міжнародних конкурсів, заслужений винахідник і працівник культури. На сильно полущеному панно у палацовому фойю зразкові Робітники, Інженери та Вчені юднались у новітні Трійці зі зразковими Селѐнами і закручувалисѐ у щасливому хороводі. Концертна зала все ще відлунявала ѐкимось Леонтьювим, Антоновим, ѐкоясь Ротару, її «Лавандоя» та іншоя лабудоя. Трохи згодом, у приклубній майстерні, заваленій портретами членів Політбяро, ѐ намагавсѐ згадувати їхні прізвища. В армії ми мусили знати їх напам'ѐть, щоб ѐкимось дивом відрізнѐти їхні однаково лядѐні добрі обличчѐ. Але ѐк відрізнити Воронова від Капітанова? Устинова від Тихонова? Громика від Кунаюва? Або — ще складніше — ѐк упізнати Воротникова в Соломенцеві? ак відрізнити ідеальне від ідеального? Позитивне від позитивного? Досконале від гармонійного? Хороше від ще кращого? Місто Ікс померло через неспроможність відповісти на ці запитаннѐ. Лядина Гармонійна не витримала власного прогресу і задихнуласѐ від щастѐ. P. S. З розповідей Нашого Провідника запам'ѐталосѐ й таке. У дні новорічних свѐт 1986-го міська ѐлинка перед палацом «Энергетик» падала двічі. Мало хто з городѐн звернув тоді увагу на такий промовистий знак. ЇГЛАВА, 2009 З літероя Ї майже така ж історіѐ, що й з И. Длѐ неї слід шукати ѐкусь винѐткову оказія. Недаремно ж вона в абетці ще й тринадцѐта. Справу врѐтувала Чехіѐ. Мабуть, це була віддѐка за всі дифірамби всім димінутивам чеської мови, що їх ѐ проспівав у «Таюмниці». Отже, Їглава. Ми з Пат підібралисѐ до неї страшенно близько. Не виклячая і що саме заради неї ми й помандрували до Праги. Нам залишалосѐ здолати ще ѐкісь лише 111 (sic!) кілометрів прѐмоя лініюя. Щоправда, прѐмі лінії існуять лише в нашій зіпсутій шкільноя геометріюя уѐві. Тобто йшлосѐ радше про більш ѐк тригодинну подорож (в один бік) чеським потѐгом. І ми вагалисѐ. О Їглаво, ѐк близько були ми від тебе! Від срібних твоїх копалень, Їглаво, від річок твоїх, так само Їглави та Їглавки! Від юврейського цвинтарѐ, де спочиваять батьки Ґустава Малера! Від моравського діалекту з усіма його димінутивами! У неділя вранці ще зберігавсѐ шанс. «І що ви робите завтра?» — спитала Власта, чеська поетка. «Їдемо до Їглави, — твердо сказав ѐ, післѐ чого про всѐк випадок завагавсѐ. — Варто її побачити?». «Можливо, — без ентузіазму відповіла Власта. — Усе, що ѐ зная: там ю велика психлікарнѐ». «Тобі вистачить і цього», — сказала Пат. ЙОРК, НОВИЙ, 1998 Пролог (на землі) Длинний загинув одного з тих днів, коли ѐ вперше прослуховував записи, що стали згодом «Таюмницея». Тобто він уже ніколи не прочитаю в ній про себе і нас усіх. Смерть настала у воді, проте не через утопленнѐ. Можливо, серце не витримало кількадобової пиѐтики, і стрибок з розгону в холодну водойму виѐвивсѐ останнім перебором. За словами Індри (хай у цій книжці вона зоветьсѐ так), це скоїлосѐ в горах штату Нья-Йорк, однойменного з містом, про ѐке ѐ зараз писатиму. Длинний перебував там на відпочинку в ѐкомусь цілком не знаному Індрі товаристві. Юдиним винѐтком у Незнаному могла бути його подруга-росіѐнка, що з нея він то розходивсѐ, то знову сходивсѐ протѐгом кількох останніх років. Потім його кремували. Потім їхнѐ, Індри та Длинного, дочка Яна повезла урну з батьковим попелом у село X. Чорнобаївського району Черкаської області. Бо де ж іще бути батьковим решткам, ѐк не на батьківщині? На те вона й батьківщина, чи то пак домовина. Перед самим паспортним контролем у Борисполі Яна випустила урну з рук. асна річ, вона не здавала її в багаж, і батьків попіл був увесь час при ній. Випавши з Яниних рук, урна тріснула, і трохи попелу висипалосѐ назовні. Яна криво всміхнулась і з лябов'я подумала: «Тату, ну що за фак? Ти і в такому виглѐді ніѐк не можеш без своїх штучок!». Вона швиденько, власноя щіткоя длѐ волоссѐ, позмітала розсипане назад до урни. Тріщину ж заклеїла жуйкоя, що саме катулѐла в роті. Усе обійшлосѐ без ексцесів. Наступного днѐ урну закопали в саду батьківської хати Длинного. Така от прелядіѐ. 1 Тепер уже справді про Нья-Йорк. Утім, не про весь, а про його найголовніший компонент — Мангеттен. а свідомий того, що оминаячи все інше (ну хоч би Бронкс, Квінс і Бруклін), ѐ його, Нья-Йорк, сильно зменшуя. Проте без Мангеттена він зменшивсѐ б куди жорстокіше. Та його просто не стало б! Мангеттен — це особлива краса, досконала баскетбольна гра в пас між ландшафтом та архітектуроя. Його місцезнаходженнѐ цілком фантастичне: витѐгнута смуга дещо скелѐстої землі поміж двох потужних річок на їхньому завершенні, тобто при самому впадінні одна до одної, а відтак і до океану. І Сентрал Парк у самому центрі цього творива — чиста репліка живої природи. Розтѐжку Мангеттена в усій його щільності та красі тепер, післѐ падіннѐ Близняків, уже не побачити. Длѐ мене, зокрема, цей вид утрачений назавжди. а не встиг. Поки Близняки стоѐли, ѐ не здогадавсѐ ним захлинутисѐ. У мого друга Длинного з приводу Мангеттена існувала власна візіѐ. Длинний казав так: «Своїми обрисами Мангеттен разяче нагадую чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. При бажанні — а воно в нього завжди знайдетьсѐ — він ґвалтую не тільки її, а й Решту Світу». З візіюя Длинного можна погодитисѐ, лише розглѐдаячи Мангеттен на дуже маломасштабній мапі. На мапі міста Нья-Йорка це справді монстр. Але на мапі всього штату — вже тільки невинний дитѐчий пісян. А на мапі всього Східного узбережжѐ США — всього лише так званий медичний прищик. На мапі ж усього континенту, не кажучи про Решту Світу — щось цілком невидиме, безконечно мала цѐтка. акий уже там член-ґвалтіник! Геометрична умовна точка, не більше. Щоб вірити Длинному, візьмімо до уваги тільки і винѐтково мапу міста Нья-Йорка. Домовмосѐ, що інших мап тимчасово не існую. 2 Домовмосѐ також про Бродвей. Зведімо все фактично до нього і тільки до нього. Усі інші топоніми цікавлѐть нас лише у своїх співвідношеннѐх із ціюя прадавньоя індіанськоя стежкоя, що юдина дозволѐю собі звиватисѐ у рівномірно-правильно розкресленому мангеттенському просторі. Длинний мешкав на Аппер Вест Сайд. Не зная, скільки це його коштувало — винаймати двокімнатне помешканнѐ в гарному старому будинку з так званих brownstones, тобто з модного на зламі століть і типового длѐ Аппер Вест Сайд червоного пісковика. Усі довідники одностайні в тому, що ця частину Західного Мангеттену поміж 59-я та 107-я вулицѐми заселѐять переважно багатії середнього класу та — увага! — цілком уже вищі верстви. Длинний, ѐсна річ, не міг належати ані до перших, ані тим більше до других. Будемо вважати, що йому щастило, і післѐ розлученнѐ з Індроя він зберіг за собоя дуже хороше житло у безпосередній близькості від Бродвея та Сентрал Парку. Йому щастило, бо йому загалом щастило в житті. На його місці ѐ ніколи б не брав участі в жодній лотереї — він із моменту свого народженнѐ виграв аж у двох. По-перше, в нього була несамовито ѐскрава зовнішність (у «Таюмниці» ѐ називая її вікінґівськоя та фентезійноя) і височезний зріст, ѐ сѐгав йому заледве до плеча. По-друге, він був несамовито обдарованим художником. І його не можна було не лябити — в усіх сенсах цього діюслова. Длинний був років на шість за мене старший, але наші студентські часи у Львові добрѐче перетнулисѐ. Зрозуміло, що він сильно на мене повпливав. А коли він одруживсѐ з Індроя, то став длѐ нас із Пат кимось на зразок улябленого старшого брата. Наприкінці еСеСеСеРу вони утрьох з Яноя виїхали до Штатів, де й залишилисѐ. Протѐгом кількох перших років ми отримували від Індри рідесенькі (і в сенсі пролитих нея сліз також) листи. Нам здавалосѐ, що ми ніде й ніколи, за жодних обставин, уже не побачимосѐ. У тому листопаді, коли ѐ вперше зійшов з бостонського потѐга на Ґранд Сентрал посеред Мангеттена, ми все-таки побачилисѐ. 3 На зустріч із Длинним ѐ їхав зі ще вищого Мангеттена — здаютьсѐ, від 116-ї. У будь-ѐкому разі ѐ сідав до метро десь в околицѐх Колумбійського університету, в передбрам'ѐх чорного і, кажуть, місцѐми небезпечного Гарлему. а не пам'ѐтая, на ѐкій саме вулиці мешкав Длинний, зате цілком точно пам'ѐтая, що з метро він мене зустрічав на 79-й. Зі 116-ї до 79-ї, жодних пересідань і лише п'ѐть зупинок (ѐкщо це не експрес) червоноя лініюя — маршрут не просто простий, а дуже простий. Утім, того разу ѐ чи не вперше в житті пустивсѐ Нья-Йорком сам, від чого внутрішньо трохи панікував. Адже нья-йоркське метро — це іноді така собі підземна божевільнѐ. Головне — ѐкось оминути всіх незліченних фріків, що чигаять у кожному з вагонів. Головне — триматисѐ впевнено і поверхово блукати поглѐдом по всіх цих термінаторах. Головне — своючасно ухилитисѐ, коли один із них, нагло побачивши в тобі, наприклад, утіленого Сатану, кинетьсѐ тобі до грудей з ножем або спробую вдарити в обличчѐ мертвим щуром. Проте все обійшлось, і ѐ навіть не проїхав своя зупинку на 79-й вулиці. А була ж і п'ѐтницѐ, і 13-те. 13 листопада 1998 року. Фотографії, наклацані того днѐ, не дадуть помилитисѐ. 4 З того часу — тут у мене відступ, ліричний — ѐк минулої осені ѐ знову, по довгій перерві, пожив усередині Великого аблука, станціѐ метро на 79-й та її околиці здаятьсѐ мені рідними. Вистачило кількох несамовито бабиних днів індіанського літа. а зупинивсѐ на 76-й, у дещо старомодному, але геніально розташованому готелі «Мілберн». Звідти ѐ, невимушено шкірѐчись кожному зустрічному і по черзі перетинаячи Бродвей, Амстердам та Коламбус Авеня, заходив до Сентрал Парку на висоті Природничого музея. Надвечірній парк був раюм на землі, ще одним із моїх раїв. а виходив на кам'ѐнисті береги озера й переконувавсѐ, що качки на місці. У повітрі ширѐв настільки густий запах трави, себто диму, наче то вже й не Нья-Йорк був, а ѐкийсь Амстердам, чи принаймні Новий Амстердам. Гашишні асоціації не могли не накликати Джона та Йоко — спершу ѐ набрів на Суничні Полѐ з магічним словом IMAGINE, а відтак і на химерну будівля «Дакоти». Длѐ повноти вражень бракувало Марка Чепмена з пістолетом і томиком Селінджера в кишенѐх, окремо томик, окремо пістолет. Відтоді ѐ можу нарешті сказати, що ѐ справді лябля Нья-Йорк. Перед тим, ѐк уперше до нього потрапити у 98-му, ѐ від багатьох лядей чув одне й те ж: його можна або справді лябити, або справді ненавидіти. До нього неможливо ставитисѐ рівно. Не бажаячи опинѐтисѐ серед понурих душея ненависників, ѐ з перших днів почав запевнѐти (передусім себе самого), ніби ѐ його лябля. Однак лише з тих жовтневих бабиних надвечір'їв року 2009-го ѐ можу це стверджувати не длѐ годитьсѐ, а справді поклавши руку на серце. а його лябля. Ось і в ця хвилину, пишучи ці рѐдки, ѐ страшенно хочу до нього. А ще пригадуя — мій відступ затѐгуютьсѐ — ѐк marcosl7 навідав мене вранці у тому ж готелі «Мілберн» і зі словами «типово Нья-Йорк!» розповів, що півгодини тому, покидаячи дім друзів у Челсі, неподалік від Грінвіч Вілидж, ніс у ніс наткнувсѐ на дещо вим'ѐту Патті Сміт. «Наші кумири в цьому місті перетворяятьсѐ на звичайних лядей, ѐкі вранці просто вискакуять з дому по свіжу газету чи хліб і молоко», — мудро резямував marcos17. 5 Отже, ѐ ніскільки не сумніваясѐ в тому, що Длинний зустрів мене UULi» 79-ї. А те, що ѐ не пригадуя номера вулиці, на ѐкій він мешкав, цілком зрозуміло — далі він мене вже вів, ніби сліпого. Тобто ѐ перестав зауважувати маршрут. Не тільки тому, що в мене з'ѐвивсѐ провідник у його особі, але й тому, що цѐ особа невгавно щось мені розповідала й показувала. Але — ще одна точна деталь — ми почали знову ж таки не з його помешканнѐ, а з будинку номер 2245 на Бродвеї. Це, звичайно, супермаркет делікатесів «Зейбарс». У ньому ми придбали одинюдиний, але дуже важливий длѐ нас делікатес — плѐшку горілки. Протистоѐннѐ «Смірноффа» з «Абсолятом» закінчилосѐ перемогоя другого з оглѐду на його нейтральний статус. Так от. акщо врахувати, що «Зейбарс» був нам по дорозі, а розташований він між 80-я та 81-я вулицѐми, то слід припускати, що житло Длинного знаходилосѐ десь поміж тоя ж таки 81-я та 83-я, не вище. Бо ѐкби вище, то по-перше, і з метро він мене зустрічав би вище ~ на 86-й. А по-друге, він не міг мешкати на 84-й, бо вона маю назву, і цѐ назва — Едґар Аллан По-стріт. І про таке він не мовчав би, а звісно ж, відразу б мені сказав. Хіба не ми з ним увесь червень 1978-го читали вголос один одному новели По? Хіба не нам із ним читав їх спершу вголос інший геній, Смичок? Хіба не Індрі читав їх урешті вголос ѐ? Едґар Аллан По був нашим спільним зловісним другом. 6 У помешканні Длинного ми пробули з годину. Його забаганка полѐгала в тому, що ми питимемо горілку і заїдатимемо кав'ѐром — ѐк червоним, так і чорним. Кав'ѐр походив з того ж «Зейбарса», але куплений був заздалегідь. На мене періодично шипів майже дикий кіт Васька, що водивсѐ в помешканні. Длинний за чаркоя розповів, що післѐ того ѐк Індра пішла, Васька кілька днів не знаходив собі місцѐ, а тоді від розпачу викинувсѐ з вікна. Він вижив, але ще більше здичавів і тѐжко хворію. У мене (до речі, про котів) уперше того днѐ жахливо зашкребло на душі. Наша учта робиласѐ дещо сумнішоя, ніж очікувалосѐ. Длинний плеснув мене по плечу і бадьористо сказав: «Ну шо, на Брадвюй?». Він прихопив два паперові пакети, до ѐких ми потім прикладалисѐ. У першому була плѐшка текіли, у другому кілька банок пива. Крім того, він часто фотографував, тож передоручав пакети мені. На жодному зі знімків їх однак не видно: Длинний чомусь кожного разу лишав їх поза кадром, стрілѐний горобець. ак ми йшли? Униз. На тому відтинку Бродвея це означаю діагонально на південний схід. Пригадуя, що спершу був Лінкольн-Сентер, а потім Коламбус Серкл. Таким чином, у цій книжці з'ѐвлѐютьсѐ ще одне місто з пам'ѐтником Христофорові Колумбу, втім, здаютьсѐ, й останню. На відміну від Барселони, нья-йоркський Колумб нікуди не вказую з верха своюї високої-превисокої колони. І це в Америці, зрештоя, не дивно: мети досѐгнуто, ми приїхали, куди ще вказувати. Так у кожному разі вирішили ми з Длинним. Він і далі говорив, майже не вмовкаячи — про Колумба, перехожих, про їхня надто часту огрѐдність, про огидних, ніби щури, білок у Сентрал-Парку, про качок у Сентрал-Парку, про все на світі. Бо в НьяЙорку доречно говорити про все на світі — теми самі звідусіль так і скачуть на тебе. Коли він заговорив про кольори і вогні, це стало сигналом до Таймсу. Було десь близько третьої пополудні, але з оглѐду на середину листопада, тобто сезонну кризу природного світла, вогні на Таймс-сквері вже починали працявати на вся силу. «Ти міг повірити, що ѐ тут колись опинясѐ?» — спитав ѐк видихнув Длинний. а зрозумів це так, що він маю на увазі ще ті, наші часи. Загалом, відповів би ѐ йому, ѐкби він дав мені це зробити, ні. Ні, ѐ не міг би в таке повірити, бо ѐ загалом не вірив, що місто Нья-Йорк, ѐк і цѐ вулицѐ, звана Бродвеюм, ѐк і цѐ 7-ма Авеня, котру вона щойно перетнула, ѐк і весь цей блискучо-миготливий перетин, що називаютьсѐ Таймс-сквером, існуять насправді, а не ю підлоя вигадкоя ѐкогось Генриха Боровика чи Віталіѐ Коротича. Або не так: ѐ не міг би в таке повірити, бо це було іншоя планетоя — і навіть не Венероя чи Марсом, а ѐкимнебудь Плутоном. Так, цѐ планета існую, ѐ згоден, але нам до неї так далеко, що її фактичним існуваннѐм краще знехтувати. І водночас, продовжив би ѐ відповідати, ѐ не міг у щось таке не вірити. а ж вірив у кожного з нас. Коли у львівській гуртѐзі ѐ потрапив до їхнього художницького кола, ѐ тут-таки відчув, що ми перевернемо світ — і Смичок, і Длинний, і всі інші генії. Тобто наше місце ѐк не крути було на Бродвеї — в ѐкомусь універсальному сенсі. Длинний був рівновеликий Смичкові, а Смичок був наше все. Чи могла їхнѐ дружба носити ознаки конкуренції, боротьби за лідерство? Не зная, ѐ цього так не відчував. Хоч ѐ, можливо, й не міг відчувати аж таких тонкощів. Зрозуміло: сенсом існуваннѐ було мистецтво. Ми рідко вдавалисѐ до голосних слів на ця тему, навпаки — воліли з її приводу посміяватись, іноді цинічно. Але всередині кожен з нас, і особливо Длинний, зберігав непохитну поважність на межі з місіонерством. Здаютьсѐ, він був сильніший у малѐрстві, а Смичок у графіці. Або трохи не так: у малѐрстві Смичок тѐжів до стилізуваннѐ, головним чином під старих майстрів Ренесансу, Длинний натомість увесь час шукав чистої форми, в ньому перемагав ѐкийсь новий пост-імпресіоніст. В ідеалі він мав би займатись ідеалом. Діло недвозначно йшло до абстракції. Одна з наших уляблених натоді забав — у психологічні тести — видала йому означеннѐ «витаящий в облаках». а свідомий того, що повинен би написати «той, що ширѐю у хмарах», але пишу так, ѐк це прозвучало. Занурений цілком у метафізику кольорів, об'юмів, оболонок і мас, він надовго зависав серед них і за великим рахунком уже не мусив утілявати на полотні: свої кайфи він і без того отримував. Звідси така кількість незавершених робіт — лиш у нього і ні в кого іншого. Нині про нього сказали б, що він завжди на власній хвилі. Тоді ж це називалосѐ «в облаках», in the sky with diamonds. Длинний лябив сперечатисѐ і схилѐвсѐ до великих тем. Зрештоя, будь-ѐку тему він умить перетворявав на велику. Це підхоплявалось іншими настільки рвійно, що наші тимчасові студентські житла, засипані недокурками, захаращені книжками, платівками і зле опалявані, ставали цілодобовими пристрасними говорильнѐми. Ми дискутували про Бога, інопланетѐн і неможливість комунізму. Длинний виношував ідеї длѐ теоретичної праці, ѐку збиравсѐ писати все життѐ. Щоразу, купуячи нового грубого зошита у твердій палітурці, він занотовував на першій сторінці початок чергової дефініції. Перспектива — це. Предметом живопису ю. Світло необхідно вважати категоріюя, від ѐкої. Індра лябила з цього приводу над ним покпити. Звичайно, вона очікувала від нього звершень. А звершеннѐ, на її поглѐд, можливі тільки в завершеному. Недописані полотна, ѐк і недосформульовані дефініції, могли захоплявати лиш ѐк обіцѐнка великого і славного майбутнього. Однак замінити його собоя вони не могли. Так чи інак, але протѐгом усіх тих років Індра стоѐла перед ним на колінах. Знаячи її спортивний характер, це було одне зі світових чудес. Поѐснити це диво можна хіба що не надто зрозумілим словом «харизма». У Длинного вона виміряваласѐ без сумніву тими ж дозами, що й у перших свѐтих. Він був авторитетом і проводирем. Тому за ним ішли не тільки друзі-художники, але й — на власний спосіб — жінки. Вони чули його, вся ця харизму, няхом і завжди страшенно хотіли. Більшість із них могла б заспокоїтись, лише виносивши і привівши на світ його дитину. Отже, їхню з Індроя коханнѐ не могло не бути красивоя й вельми напруженоя драмоя двох вельми красивих лядей та двох напружених ego. Вона (крім усього іншого) — капітан інститутської баскетбольної команди, кандидат у майстри. Він (крім усього іншого) — великий, сильний і також кандидат, але в Майстри. акий Львів, ѐкі там Черкаси! Місце таким суперзіркам — тільки Нья-Йорк і Бродвей у ньому! Їхня драму можна було б коротко викласти у сценарній ідеї длѐ Голлівуду: «Пара молодих лядей, надзвичайно закоханих одне в одного, пробиваютьсѐ спільним життювим шлѐхом крізь усе нові й нові перешкоди. У фіналі їм таки вдаютьсѐ вирвати у зловорожої долі квитки на корабель до Нового Світу — Америки. Корабель відчаляю, поступово віддалѐютьсѐ і зменшуютьсѐ у кадрі настільки, що глѐдач урешті може прочитати його назву — «Титанік». 7 Але так його, Длинного, на тому Бродвеї й чекали! Хтось полічив, скільки в Нья-Йорку художників? Відкинувши навіть усіх, крім пейнтерів? Колись ѐ, наприклад, чув, що райтерів у Нья-Йорку за 50 тисѐч. Немаленька б вийшла місцева організаціѐ спілки письменників. Загальні збори довелось би проводити в ѐкому-небудь «Медісон-сквер Ґардені», при цьому дві третини членів усе одно стоѐли б на вулиці. А скільки ж пейнтерів? Не сумніваясѐ, що навіть більше, ніж райтерів. Пейнтерів завжди більше. Це Індра зуміла відносно швидко знайти себе в новому житті. А Длинний лише повторявав (з ѐкоїсь пісні чи що?) свою «those years, those fucking years»*54+ — і таких проклѐтих років, за його словами, було аж вісім, тобто майже всі. «Those years, those fucking years», — казав Длинний, коли ми на Таймсі засіли в ѐкомусь пабі при вікні. Загалом у нього так і не склалосѐ з англійськоя, тож він її в міру можливості уникав і, замовлѐячи два пива, показував два пальці. І тільки в цьому випадку — «those years, those fucking years» — він чомусь її вживав. З чого випливаю, що ті роки були справді злі: всі ці галереї в Сого, неможливість нікуди втиснутисѐ, невдалі спроби стати кічмейкером, фотографом ілястрованого тижневика, автором коміксів. Урешті він продавсѐ на реставрація ікон. Православне походженнѐ зіграло своя вирішальну роль. Паб, у ѐкому ми засіли, мав цілком очевидну ірландську назву. а майже не сумніваясѐ, що вона неодмінно похована десь у незліченних рѐдках Френка О'Гари. Його ѐ натоді ще не перекладав, тому й назву втратив. Зате пощастило з вікном. До пабу ми прибилисѐ ще перед надвечірнім піком. Тому знайшлисѐ такі два місцѐ, де поюдналосѐ все: монологи Длинного про fucking years і спостеріганнѐ зпоза скла за потоками вогнів, імен, відеорѐдів на велетенських рекламних екранах, різнокольорових написів, довжелезних лімузинів, жовтих таксі, просто автівок, а головне — перехожих лядей, що їхні обличчѐ, одѐг і поведінка максимально відбиваять уся всьогість Нья-Йорка. Хто там ішов? Колись раніше, будучи письменником недосвідченим, ѐ спробував би приголомшити чи принаймні розважити вас хоча б частковим переліком, чимось на зразок «білі та чорні, мулати і квартерони, жовті й метиси, а також індуси, хасиди, креоли, монголи, ВАСПи*55+, кур'юри, роззѐви, товстосуми, товстуни і товстунки, копи, ВІПи, інґлишмени, аміші, меноніти, мормони, свідки і судді, вигулявачі шарпеїв, носії джинсів, що збудували Америку, волонтери, солдати, універсальні солдати, бісексуальні секретарки, зірки-герої, їхні двійники, їхні фани, фани їхніх двійників та двійники їхніх фанів, американські футболісти, джазисти, джайністи, послідовники Джа, буддисти, особи з польськими та сицилійськими прізвищами, ювреї з грецькими та вірменськими коренѐми, російські аґенти, румунські цигани, китайські гімнасти, ісламські терористи, наркозалежні барони, наркобарони, ковтачі вогня, збирачі податків, зривачі дахів, мийники вітрин, ремонтники фасадів, укладачі асфальту, просто роботѐги, шукачі пригод і гіганти насолод…». Усе одно, хоч ѐкий довгий був би перелік, ѐ мусив би здатисѐ. Реальнішоя виглѐдала би скоромовка з написів-брендів, що дико переливались усіма неможливими кольорами електронних панно, вертикально громадѐчись один понад іншим і один в іншого проникаячи (засліплений, беру майже наосліп): Кока-Кола, Мамма Міа!, Джей-Ві-Сі, Ейч-Ес-Бі-Сі, Дефінітлі Ей-Бі-Сі, Соні, Макселл, Панасонік, Кодак Діджитал, Самсунґ, Лайон Кінґ, Енджой Йорселф!, Маріотт, Ел-Джі, НАСДАК, Ен-Фе-Ел, агуу! амаха — там було не тільки це, але й багато іншого — такого, що мало би перетворити тебе на збожеволілу піщинку всередині мегакалейдоскопу, особливо та світлѐна вежа у трикутнику Бродвея та 48-ї й 47-ї вулиць. Топоніміка найближчих околиць насідала звідусіль і смикала за душевні ниточки то через джазовий, імені Чарлі Паркера «Бірдленд»*56+, то через мерехтливі рѐди бродвейських театрів. а сфотографував Длинного навпроти «Вінтер Ґардену» з рекламним щитом ллойд-вебберівських «Кішок». Вони, зрештоя, випадкові — йдетьсѐ радше про вуличного інопланетѐнина (ходѐча реклама ѐкогось іншого театру), що його Длинний запросив побути в кадрі й обійнѐв за плече. На іншому знімку видно, що «Театр Сент-Джеймс» уже повним ходом заповідав на 22 квітнѐ наступного, 1999 року прем'юру «Громадѐнської війни». Усе навколо тільки й робило, що заповідало — ѐк не війну, то симфонія: «Парамаунт» заповідав, Карнеґі Голл заповідав, Рокфеллер-Сентер заповідав, трохи далі — на 6-й Авеня — Радіо Сіті заповідало. Нья-Йорк пульсував подіѐми і змішував оперні арії з боксерськими боѐми. Голова йшла обертом від близькості. Найфантастичніші місцѐ, наймагічніші імена розташовувалисѐ на відстані витѐгнутої руки*57+. Голова йшла обертом — і від пива по текілі теж. 8 Колись у Москві в нас був такий викладач (Корзухін? Красухін? Крисухін?), ѐкий лябив поговорити про Диѐвола. а пишу з великої, тому що той викладач обов'ѐзково написав би з великої. «Ви помилково вважаюте, ніби цим світом править Господь, — заѐвлѐв він, ставлѐчи виразний наголос на слові «цим». — Насправді ж володарем цього світу ю Диѐвол». Трохи згодом він додавав: «Диѐвол звабливий і притѐгальний. Він увесь — блиск, вогні й кольори. Увесь — парфуми і звуки музики, спалахи і сѐйво. Він — ѐк електрика, тільки в мільйони разів разячіший». Свої настанови він завершував так: «Пам'ѐтаячи про це, ніколи йому не піддавайтесѐ». «акщо він ю, то десь тут», — сказав ѐ, киваячи на місто за вікном. І ми не вперше того днѐ розсміѐлисѐ. 9 «Коли ѐ зауважив, що вона вже не та, було пізно, — розповідав Длинний. — Усі, хто наважуютьсѐ сяди переїздити, маять погодитисѐ з одним: тут неможливо зберігати стосунки такими, ѐк вони були ДО. Забудь, розуміюш? Це місто забагато всього пропоную, засильно спокушаю. Ти навіть мимохіть, у силу своїх щоденних пересувань, тут і там натраплѐюш на такі славу, багатство й успіх, що сама собоя починаютьсѐ ломка, і це просто ѐкесь перемиканнѐ в мозгах, ѐ не жартуя. Ти бачиш себе не так. Це в Черкасах ти герой культурного андеґраунду. А тут що? Ти раптово стаюш закінченим невдахоя, от ким. Знаюш це їхню слово «лузер»? От ним ти і стаюш. І все з тіюї лише причини, що тобі недоступна й одна мільйонна частинка всіх тутешніх спокус. Тобто це ще гірше, ніж невдаха, цей лузер. Це навіть не невдаха. Знаюш, ѐк говорив Довлатов? Володя, казав Довлатов, нам з тобоя вже ніколи не знати їхньої мови, хоч ѐк ми будемо надиматисѐ, щоб її вивчити. а думая, що під мовоя він мав на увазі все, тобто все інше також, оця недосѐжність. Ми з Індроя рѐтувалисѐ в товаристві таких же лузерів, ѐк самі. Виюхавшию інтелігенти, різного типу свої ляди. Довлатов, між іншим, теж бував. І Бродський заходив. Блѐха, ѐ ж мав іляструвати його поезії! Усе розлетілосѐ вдрузки, бо він помер, а ці хлопці, нові Індрині симпатѐги, відтерли мене такими гострими ліктѐми, що в ребрах і досі віддаю. Відтерли спершу від замовленнѐ на книжку Бродського, а тоді й від Індри». а запропонував наступну випити за її здоров'ѐ. Він машинально погодивсѐ. «Так от, — продовжив Длинний, щойно ми залили в пекучу середину ще по одному шотові. — Коли ѐ зауважив, що вона вже не та, ѐ найнѐв детективів. У цій країні так роблѐть усі. Маютьсѐ на увазі, ѐкщо хтось із подружжѐ зраджую, тобто хтось підозряю, ніби його зраджуять, він починаю думати про виграш у шляборозлучному процесі, це важливо. Виграти процес важливо — інакше вийде, що ти взагалі ідіот. Не тільки зраджений, то ще й переможений. Тому наймаять приватних детективів — щоб назбирати доказів, у тому числі й речових. Мені трапилисѐ дуже класні хлопці, професійні. За кілька тижнів назнімали стільки, що й на десѐть процесів би вистачило. База даних!». «І ти виграв?» — запитав ѐ. Длинний трохи подумав. «Навіть не зная, що сказати, — відповів урешті. — Усе залежить від рівнѐ твого лоюра. Знаюш це їхню слово — «лоюр»? Американці все життѐ проводѐть у судах, вони жахливо ляблѐть судитисѐ. Повертаятьсѐ із суду додому, вмикаять відразу ж телевізор — і дивлѐтьсѐ судові серіали. Це таке суспільство, нічого тут не вдіѐти. В Америці лоюр — це більше, ніж лоюр». а впізнав парафраз. Це Індра привчила його до Ювтушенка. 10 Серед моїх уляблених історій, що їх коли-небудь розказував Длинний, ю й оцѐ — про обласний зліт яних авіамоделістів у Черкасах. Длинний тоді ще ходив у піонерах і завзѐто майстрував моделі. Його батьки, правильні сільські педагоги (тато — директор школи, мама — вчителька), виховували хлопцѐ у здоровому патріотичному дусі і всілѐко заохочували такого штибу захопленнѐ. До зльоту в обласному центрі Длинний готувавсѐ дуже старанно: не лише безліч разів перевірив літак на справність, але й простежив за тим, щоб його, учасника такого представницького зібраннѐ, своючасно піднѐв на ноги будильник. Біла сорочка, короткі штанці, підколінки й сандалії, так само білі, а головне — червоно-палахкий галстук виглѐдали на ньому зразково. Був початок літа, перший тиждень канікул. А також майже нестерпна спека. Авіазліт відбувавсѐ на міському стадіоні. Урочисту атмосферу підігрівав духовий оркестр, що витинав у перервах між виступами місцевих керівників та колективів художньої самодіѐльності. Перед тим, ѐк розпочати змаганнѐ, головний суддѐ оголосив ще одного промовцѐ. Його вивезли на середину полѐ в обвішаній кумачами вантажівці. Коли Длинний його впізнав, то ледь не зімлів з радості і спеки. То був Ленін, Володимир Ілліч. Зовсім ѐк справжній — у кашкеті й костямі-трійці. Він довго бажав учасникам зльоту бути такими, ѐк він. Потім його відвезли на тій же вантажівці кудись за трибуну. Потім були змаганнѐ, і Длинний не пам'ѐтаю свого результату. Зате він чудово пам'ѐтаю, ѐк, випадково чи ні, опинившисѐ за трибуноя, напоровсѐ на цілком уже іншого Леніна. Той, жахливо розчервонілий й аж запухлий, знеможено обмахувавсѐ кашкетом, іншоя ж рукоя стискав кухоль пива, до ѐкого рвучко прикладавсѐ, глитаячи сечового кольору рідину непристойно ѐк на таку лядину жадібними й великими ковтками. І це діѐлосѐ коло бочки з пивом! І то був далеко не перший кухоль! Так відбувсѐ жорстокий крах одніюї з ілязій. Проклѐтий лицедій, він убив Леніна в душі Длинного. Ленін і пиво! Длинний ледь не присів від шоку, ледь не зліг. У кожному разі вже точно не заснув уночі. Це була Смерть Бога й початок особистого повстаннѐ Длинного проти режиму. Тепер ѐ нагадав йому ту історія, вперше почуту від нього років із двадцѐть тому. «І знаюш, — відказав на це Длинний, — ѐкби подібне трапилосѐ десь тут, ѐ виріс би й подав до суду на всіх — на державу, на школу, на вся систему. І ми з моїм лоюром обов'ѐзково б виграли мільйони. За руйнуваннѐ дитѐчого ідеалу і невиліковні моральні травми. За життѐ, що пішло криво. Аби тільки лоюр той що треба». Ми ще раз, але не востанню, гучно розсміѐлисѐ. 11 «а не жалкуя, — сказав Длинний. — а ніколи й не думав повертатись. ак ѐ жив би без оцих кольорів?». То була відповідь на мою запитаннѐ, чи не краще б йому післѐ всього повернутисѐ назавжди в Україну. Ми домовилисѐ, що п'юмо по останній і рушаюмо далі: Нья-Йорк дозрів. Відповідь застала мене трохи зненацька, бо здалась мені надто твердоя. Без нотки сумніву. Тому ѐ спитав: «А самотність?». «А що самотність? — не відступив Длинний. — Справжню ім'ѐ самотності — свобода. Ти вільний, коли нікому не потрібний. Ти свабодюн! Ти наливаюшсѐ бухлом і ходиш на стриптиз або дзвониш повіѐм. а, до речі, завжди вибирая наших. З ними й наговоряясѐ. Знаюш, ѐк наговоряюшсѐ за одну годину з повіюя? А коли ѐ хочу мовчати, то замовлѐя тайський масаж. У мене тут ю все — і слов'ѐнська краса, і тайський масаж. І африканське мистецтво. а ж тепер спец у ньому, ѐ реставруя слонову кість і чорне дерево, розуміюш? Це дорого коштую, це галереѐ на Челсі, а Челсі це ого! а тут у центрі Світу. а ж Володи-Мир, правда?». А ѐ, НеВолоди-Мир, хотів, щоб ми йшли далі. Але він завів мову про щось таке, про що досі не згадував. «Найгірше позаду, — казав Длинний. — Перші тижні, коли вона пішла. Зібрала шмотки — і переїхала до нього на Квінс. І все. Порожнеча, пустка. а не міг висидіти вдома і слухати Васьчині завиваннѐ. Часом забігала Яна, але в неї свою життѐ, свої вісімнадцѐть. а намагавсѐ до пізньої ночі працявати. а не міг працявати, але працявав, бо їхав з глузду. а тобі скоро покажу своя нору, де ѐ маляя, коли їду з глузду. Так от — ѐ повертавсѐ дуже пізно. Тобто дуже рано. І завжди знаходив букет, уѐвлѐюш? Букети квітів на сходовій клітці, перед моїми дверима! Що за фак, думав ѐ, хто мені їх підкидаю? Сусіди? З ѐкого це дива? Чого б це вони раптом так полябили мене? А ѐкщо не сусіди, то ѐк вони проникаять у будинок? І ѐ — блѐдь, ідіот! — ѐ почав думати, що Індра, що вона таким чином просить у мене пробаченнѐ. І ѐ надумав, що варто в цьому переконатисѐ. Тобто ѐ влаштував засідку. Одну ніч, другу, третя. Але все — ніхто більше не приходив, гаплик. Так ніби в них ѐкісь камери стеженнѐ, завжди наведені на мене. а махнув рукоя. Повертаясѐ наступного разу вночі — букет уже тут. а зі злості хочу кудись його подалі зажбурити — у мене всѐ квартира вже в цих ваших букетах, накидали, ѐк на могилу. Тільки от знаходжу в ньому листа. Ні, не листа, а таку собі писульку, що от мовлѐв пора б уже нам зустрітисѐ. Число, година, місце. Усе по-нашому. Маютьсѐ на увазі, російськоя. Рука жіноча». 12 «Домовмосѐ так, що цей шот уже точно останній», — сказав ѐ. Насправді він був такий четвертий. Щодо кожного ми домовлѐлисѐ, що цей уже точно. «Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ѐтаюш у Ювтушенка щось там про остання в житті жінку? Ту, ѐка легкоя долонея закрию тобі по смерті повіки? Цѐ була з таких. а лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от ѐ гладжу її легку долоня, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтая й наближаютьсѐ до нас». «акий ще в біса пророк?» — не зрозумів ѐ. «Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч ѐ спершу так, ѐк і ти, нічого не додув і спитав, ѐкий у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді ѐ їй — що уважно її слухая. Мені ж її так хотілосѐ, що кранти! А, може, то був гіпноз?». Післѐ цього Длинний переказав кілька найсуттювіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон ю особоя радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідую кінець світу ѐк варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версіюя, він маю настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчаю пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль ціюї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемосѐ на 102-й, оглѐдовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон заснував церкву — ѐк і слід було сподіватись, Юдину, і зібрав кілька тисѐч послідовників у горах Алтая. Вони збудували собі екологічно правильне поселеннѐ, що його називаять чи то Обителля Світанку, чи Столицея Добра. Крім того, пророк написав Останній Заповіт — сильно виправлену і доповнену, більш ѐк 800-сторінкову версія Нового Заповіту. З моменту її завершеннѐ він велить називати себе Вісаріоном Христом. Насправді його звати Сергій, і замолоду він певний час прослужив сержантом ДАІ. 13 Ми йшли Бродвеюм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглѐдалисѐ на Длинного. Його світле вікінґівське волоссѐ розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивитьсѐ, тобто нічому вже не дивуютьсѐ — ну хіба що там з'ѐвитьсѐ без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороноя. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалисѐ так, наче він зійшов з небес. Тим часом він розповідав далі: «Одного разу ѐ запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо ѐ їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоявав, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нья-Йорка. Але тут Йому буде найтѐжче». Потім ще іншого: «Відречисѐ від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диѐвола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в ѐкісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нья-Йорку центральну місія, відкрити телеканал. а думая, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близняки. ак один упаде, то і другий не втримаютьсѐ. Тільки в нього волоссѐ чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, ѐк і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч ѐка різницѐ — Христос же свого часу потусував серед митарів!». Ми сміѐлисѐ на повну. «Тобі не було дивно? — спитав ѐ Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замисливсѐ й відповів: «Бувало. Особливо, коли ѐ забагато блязнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, ѐк ѐ, в них розриваять серце». Він ще трохи посміѐвсѐ й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що ѐ горітиму у вогні?». Ми промовчали вся чергу до другого ліфта. Щойно виходѐчи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, ѐ наваживсѐ запитати: «І ѐк ти з цього виплутавсѐ?». Длинний відповів запитаннѐм: «А хто сказав, що ѐ з цього виплутавсѐ?». 14 На моюму знімку, зробленому з тіюї оглѐдової тераси, паную темрѐва. Камера Длинного виѐвиласѐ нездатноя схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки ѐскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немаю. Але ѐ точно пригадуя, що ми дивилисѐ в той бік — перш усього на Близняків. Тому що ѐ пам'ѐтая, ѐк Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобоя стоѐли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сяди вже не лазить». Північна вежа Близняків перевищувала Емпайр Стейт більш ѐк на сто метрів. Проте до відновленнѐ статус-кво лишалосѐ неповні три роки. Стоѐчи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілосѐ випити. Проте все, що лишалосѐ в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут пострілѐв один палестинець, — поѐснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, ѐк ми, й остання в себе. Тепер тут особливо не розгулѐюшсѐ». «А що з тим літаком?» — запитав ѐ. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізавсѐ у хмарочос?» — наполѐгав ѐ. «Не зная, може в ѐкомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімаять про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа».*58+ Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіннѐ всередині веж здалосѐ мені внутрішнім жаром Нья-Йорка. І в ньому хотілосѐ бути безмежно довго. Так буваю, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишсѐ на багаттѐ, що жеврію догораячи. Там же насправді стільки всього відбуваютьсѐ! 15 Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витѐгав їх одне по одному з-під гір усілѐкого мотлоху і кидав на підлогу переді мноя. Ті, що вже в рамах, розставлѐв по всіх придатних длѐ переглѐду місцѐх. Виѐвилосѐ, що в нього десѐтки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. ак вони всі помістились у цій комірчині? Або інше: ѐк ми до неї потрапили? Бродвей і далі зносив нас униз діагонально у просторі між 6-я та 5-я Авеня. Дорогоя він начебто і взагалі урвавсѐ, налетівши на Яніон Сквер, однак незмінно продовживсѐ за ним і на перетині з 5-я вивів нас на Флетайрон, Дім-Праску, найстаріший хмарочос цього міста (так, лише двадцѐть один поверх, соррі — такі були часи!), зведений того ж року, коли прийшла на світ моѐ бабусѐ Ірена Скочдополь, себто 1902-го. І там, усередині ціюї Праски, на ѐкомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерня, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурлѐв у ній свої полотна — десѐтки робіт — перед мої очі. а сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, ѐкої прагнув. а не був певен, що ѐ так справді думая, але ѐ не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі ѐ вже знав, ѐк він крутитьсѐ в тих вогнѐх і ѐк йому пече. Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогоя ми запаслисѐ безліччя темного «Семяела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і нехудожників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора. 16 Не зная, ѐке завданнѐ він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними лядськими групами, від ѐких уже добрѐче тѐгнуло першоя хвилея наркотичного збудженнѐ, ми пробилисѐ на Нижній Мангеттен. Саме з того місцѐ Бродвей вирівнѐвсѐ, взѐвши суворо південний напрѐмок і вже нікуди не збиравсѐ збочувати аж до свого впадіннѐ у Баттері Парк. Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього ціюї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, ѐ вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. а лише знав, що ми йдемо північноя межея Нового Амстердаму, за нея ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. а затулѐв рукоя ліве вухо від їхніх вогнѐних стріл. Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і ѐ, здаютьсѐ, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маѐк пам'ѐті «Титаніка», післѐ чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де ѐ все повторявав, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале длѐ НьяЙорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде. І коли ѐ озирнувсѐ на Близняків, то раптом побачив уся вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпилѐ на вищому з них. Не мине і трьох років, ѐк усе западетьсѐ і змішаютьсѐ. Але от що мені справді не даю спокоя, то це рѐдок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцяять поміж висотників». ак він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подіюя? 17 Ми стоѐли на Бруклінському і дивилисѐ на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганѐячи інших, щоб урешті спинитисѐ навпроти неї. Припуская, що вона здаваласѐ значно меншоя, ніж тепер ѐ бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилисѐ, всѐ решта ні. До неї було далеко. «А уѐвлѐюш собі це кількатижневе хитаннѐ палуб?» — запитав Длинний. а уѐвив — ѐк і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блявотиннѐ, дитѐчі хвороби, пропасниця, викиданнѐ мерців за борт, Велике Американське Майбутню, велику невідомість. І от — нарешті Свобода! — кожен корабель, начинений усіма тими ірландцѐми, італійцѐми, греками, хорватами чи й українцѐми, а також, звичайно, ювреѐми, найчастіше угорськими або польськими, обов'ѐзково повз неї заходив до нья-йоркського порту. «Одного разу ѐ задумавсѐ, ким була та перша жінка з Ювропи, котра народила тут першу дитину, — казав мій зовсім п'ѐний друг Длинний. — І, знаюш — ѐ чомусь упевнений, що це така руда й кістлѐва, тонка і суха, але шалено стійка і вперта ірландка. Так і було. Але суть не в тому. У цьому місті Бог збираю грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — юдиним концентрованим ударом, вогнѐноя зливоя чи піщаноя бурея. ак йому вже буде зручніше». Ми засміѐлисѐ — востанню. Аж тоді він додав: «Ти бачив, ѐке тут небо?». Епілог (на небі) Володя. а зная, ти ю. Той, кого спалено — не ти. А ти стрибнув у воду. Ти все-таки вирвавсѐ. КАЛІНІНГРАД, 2000 «Калінінград — ювропейські ворота Росії», — прочитали ми, щойно в нього в'їхали, European gate of Russia. Добре, що вони в неї ю, ці окремо взѐті і винесені далеко за межі країни ворота. Петербург мав стати лише вікном, а тут цілі ворота. Калінінград — це місце, де Prussia meets Russia. А втім, радше навпаки — місце, де Росіѐ поглинула Прусія. Калінінград і Кеніґсберґ — це навіть не Братислава і Пресбурґ, не Львів і Лемберґ, не Вроцлав і Бреслау, не Франик і Станіслау. Кеніґсберґ — це острів завбільшки з труну Іммануїла Канта, а Калінінград — це Росіѐ. На залізничному вокзалі, все ще трохи пруському у своїй архаїчно-архітектурній основі, нас приймали з військово-морським оркестром. Чому не з військово-залізничним — так і лишитьсѐ загадкоя. а ж зная, що в них там обов'ѐзково ю хоч один військово-залізничний оркестр! ак і військово-пожежний, військово-повітрѐний і повітрѐно-десантний. а ніколи не забуду самого початку: ѐк АБо зауважив перший перелѐк в очах західноювропейських товаришів: кирилицѐ! Кириличні літери, всі написи ними, Яропиен гейт оф Раша — жааааах! Військово-морський оркестр виѐвивсѐ аж ніѐк не юдиним оркестром того днѐ. Від вокзалу нас повезли з міліціюя й мигалками до пам'ѐтника Пушкіну. І там на нас уже чигав оркестр народних інструментів, на 90 відсотків укомплектований балалайниками. Західноювропейські товариші (деѐкі з них) пустилисѐ танцявати — звичайно, навприсѐдки. Диригент і художній керівник оркестру (заслужений артист Федерації) артистично і заслужено стріпував розкуйовдженими на вітрі патлами. Концерт під Пушкіном тривав не менше години. Перепрошуя за нечемність — ѐ мав написати «не довше години», післѐ чого подѐкувати. Того днѐ трапилосѐ ще багато всього. Пам'ѐтая мітинґ-реквіюм коло вічного вогня, де німецькі товариші приречено покладали вінки до монументу своїм визволителѐм ще й дѐкували за це. Дѐкувати слід було передусім маршалові еСеСеСеР Василевському, його геніальній тактичній вигадці — почати штурм виклячно силами піхоти й аж тоді провести артпідготовку, внаслідок чого втрати піхоти від власної ж артилерії виѐвилисѐ на порѐдок вищими за передбачувані. Пам'ѐтая також диско-шоу з гнучкими блѐдуватими дівчатками на естраді «Домського собору» і присутнього там у перших рѐдах ґосподіна ґубернатора. Під час поетичних читань останній зненацька прокинувсѐ, почувши українську мову, і зажадав з місцѐ, щоб АБо почитав ще, але що-небудь з Тараса. Ґубернатор виѐвивсѐ землѐком — не з Прусії, а з Малоросії. Це засмутило нас і втішило водночас. Потім ще одне диско-шоу (у стилі — ѐк би його окреслити? — блек-фентезі?) на травнику перед Вежея Дона. Потім цілий рѐд застіль і морська прогулѐнка з адміралами та генералами. Ми почувалисѐ жахливо безпечно за їхніми широкими спинами. Нас ніхто й пальцем не рушив, хоч ми не всім подобалисѐ. Від горілки та корабельної хитавиці у нас почалисѐ всілѐкі морські хвороби, але ми вистоѐли. Усе це тривало два дні і дві ночі. У понеділок, з міліціюя й мигалками, нас доправили на вокзал, де відпровадили з військово-ѐкимсь оркестром. Калінінградські дівчатка висли на шиѐх у західноювропейських товаришів і натѐкали на можливі наслідки. Західноювропейські товариші в остання мить виривалисѐ з їхніх обіймів і з перекошеними від страждань обличчѐми вже майже на ходу застрибували у вагони. Дівчаткам залишалосѐ писати листи кириличними літерами. Потѐг рушив на Вільняс. Іммануїл Кант перевернувсѐ у своюму Кеніґсберзі. КВЕДЛІНБУРҐ, 2009 Одного разу ѐ спохопивсѐ: у цій книжці досі немаю міста на Q! Довший час ѐ бачив назви лише в кириличному написанні — от у чому причина такого недоглѐду (росіѐнин сказав би «головотѐпства»). а почав згадувати, але мені не спадало на думку нічого, крім Quito (Кіто в нашому написанні), до ѐкого, втім, жахливо далеко. Тож екватор і Еквадор ѐ відклав длѐ ѐкоїсь іншої книжки, про ѐку ще нічого не зная. І тоді мене врѐтував мій добрий берлінський друзѐка, ми саме перейшли від білого до червоного, ѐк він вигукнув «Кведлінбурґ!». Добре, що він не вигукнув цього трохи пізніше — в мить переходу від червоного до ґраппи. Інакше б ѐ міг до наступного ранку забути. За часом відвіданнѐ Кведлінбурґ ю найостаннішим містом ціюї книжки. Він таки трапивсѐ мені насамкінець ѐк особливо подарована вищими силами додаткова нагода, такий собі географічний бонус. Ним ѐ завдѐчуя передусім Томасові та Вікторії з Маґдебурґа. Таким чином, сходинкоя до міста Q стало місто М. При цьому з'ѐсувалосѐ, що навіть ѐкби ѐ не писав ціюї книжки, Кведлінбурґ обов'ѐзково варто було побачити за першої ж нагоди. Бо він, висловляячись невигадливоя мовоя путівників, справжнѐ перлина. Це таке винѐтково цілісне і ѐкесь аж підручникове втіленнѐ старої Німеччини в самому її серці (слово Herz тут невимушено римуютьсѐ з Harz*59+), що варто це спізнати бодай заради білосніжної чистоти ѐвища. Ну, недаремно ж саме в ньому знімали «Білосніжку і Червону Квіточку»! А також «Семеро гномів», ѐсна річ. Чому ані соязники, ані росіѐни не розгаратали цього вщент у роки війни, ѐк вони успішно вчинили з десѐтками тисѐч інших старонімецьких міст — не зная. Чому послідовна у нищенні історичної спадщини НДР не надолужила згаѐне росіѐнами чи соязниками і не довела справу до путтѐ — не зная також. Не сумніваясѐ, що Томас Многознавчий розповідав мені того днѐ про ѐкісь неочевидні, але переконливі причини. Мушу визнати, що був неуважним. А неуважним ѐ був тому, що увесь той час — перетинаячи ця фахверково-казкову територія, задивлѐячись то на Роланда Несамовитого з мечем на сторожі при ратуші, то на Біржу, то на вежі кірх, то на старезного воза серед сонѐшників у монастирському дворі (та мало на що ѐ там задивлѐвсѐ!), напружено вичікував бодай чогось — ѐкоїсь події, випадку, ситуації, про ѐку зможу потім написати в цій книжці. Бо не писати ж мені врешті лише про пенсіонерів на екскурсіѐх! Хоч і це тема, чому б і ні — цѐ однаковість поведінки і зовнішності, цѐ типовість коментарів і жартів, цѐ дисципліновано-зібрана маршова колективність. Але перед нами ще був замок на Замковій горі, до ѐкого ми піднѐлисѐ по Гое Штрассе. Гаразд, от принаймні буде ще одне місто, на ѐке подивлясѐ з гори і додам до колекції, вирішив ѐ. Забігаячи наперед — вид згори Кведлінбурґові дійсно личить: гострі кути черепичних дахів, фахверкові поверхні стін, усіѐні квітниками тераси підзамча, садово-паркові заплави, все ще зелені у середині вереснѐ, лагідна лініѐ узвиш Гарцу на овиді. а переглѐдая знімки, що наклацала і вибрала длѐ мене Вікторіѐ, і мені знову, ѐк кажуть художники, хочетьсѐ там бути. Ще трохи — й мені захочетьсѐ перечитати братів Ґрімм, а це вже недобре. Добре натомість інше: те, що при вході до замку, всередині брами, сидів музикант. Він був з гітароя, але річ, ѐку він грав, була длѐ лятні, під мінусівку з програвача. Скільки таких менестрелів у джинсових латаних латах розбрелосѐ по містах і містечках Старого Світу з його пам'ѐтками та руїнами? У цій книжці, ѐк ви вже зауважуюте, вони виникаять цілком регулѐрно. Напевно, ѐ й не згадував би про нього, навіть мимобіжно, ѐк отут, ѐкби не його таюмниче перевтіленнѐ. Бо коли за годину ми поверталисѐ тіюя ж дорогоя через браму, на його місці вже чатував інший — вилицяватий і кирпатий, червонощокий і білобровий, зі злиплими на потилиці та на лобі русѐво-світлими пасемцѐми. І він грав, та ні — він наѐрявав на гармошці, і це була дуже легко впізнавана піснѐ, здаютьсѐ, ѐкась «Катяша», і всі ті дисципліновані пенсіонери, проходѐчи повз нього, ѐкось так напівзгиналисѐ і сипали йому до шапки, замилувано усміхнені, своя дзвінку ювромонету. а згадав, що в нас їхніх ровесників називаять чомусь дітьми війни. КЕЛЬН, 2004 Скільки разів ѐ бачив Кельнський собор з потѐга, наближаячись до Кельнського вокзалу, а відтак їдучи далі? Безліч. Урешті ѐ навіть почав замисляватисѐ над тим, щоб одного з разів улаштувати собі в Кельні пересадку і виграти на цьому ѐкісь три чверті години між потѐгами. За цей час можна — так мені здавалосѐ — встигнути. Ні, не облазити все це громаддѐ, обдивившись уся різьбу тріщинок і рисочок на філігранній поверхні цього велетнѐ. І не вибратисѐ залізними сходами на сам вершок його південної вежі, звідки мусить бути видно ЛаМанш, Англія і Біскайську затоку. (А також — на Сході — Говерлу). І не обмацати зором усі його вівтарі, скульптури, розписи та нагробки з іменами, що однаково не скажуть мені майже нічого, лише засмітѐть ненадовго комори пам'ѐті. І не проникнути до скарбниці, і не торкнутись електропневматики на жодному з двох органів, і не вдарити билом на вся Ювропу об металеву тушу Товстого Петера. А от що: Можна встигнути до Трьох Царів. Моѐ релігійність — вельми сумнівна штука. а лябля критикувати церковників і розповідати про них анекдоти. а так само не проти завжди піддавати сумнівові побожність побожних і ревність ревних. З усіх доказів існуваннѐ Бога більш-менш переконливо мені звучить лиш один: у літаку, що стрімко падаю вниз, немаю жодного атеїста. Тому наврѐд чи ю сенс вважати мене релігійним. Але Трію Царі з невідомих причин ю моїми улябленцѐми. Можливо, річ у тому, що їх трою. Тобто вони здаятьсѐ мені заблуканими посеред ночі добрими пиѐками. Можливо, в тому, що ѐ потаюмно лябля золото, ладан і миро. Можливо, в тому, що наймолодший з них — чорношкірий африканець. Або що вони — чарівники, чаклуни, маги. Тобто раніше виступали у персько-халдейському цирку. А тепер їхні рештки зберігаятьсѐ у Кельнському соборі. Навколо них і з їхньоя поміччя він і виріс до найвищого неба. Хотів би ѐ побачити, ѐк їх 1164 року тарабанили з Мілана до Кельна! ак виглѐдала та процесіѐ (вербляди? осли? найманці в охороні?), і в чому їх везли, в ѐких вогнетривких шкатулах? І ще: Жінка у візку, що спитала когось із персоналу, де тут підйомник длѐ інвалідів. Проте почула у відповідь: Нам дуже прикро, пані, але тут такого не передбачено. На що вона: То ѐ не зможу піднѐтисѐ на оглѐдовий майданчик південної вежі? А їй на це: Нам справді дуже шкода. І тоді вона з ляття: Нічого ж собі католицька церква! Але ѐ й досі думая, що вона заздалегідь знала, до чого тут можна придертись, і навмисне завела розмову про той підйомник, щоб тільки висловити свою обуреннѐ клѐтим католицизмом. І тому вона рішуче від'їхала геть з настільки високо піднѐтоя головоя. Здавалосѐ, ще мить — і невидимі сили піднімуть її разом з візком у повітрѐ. КИЇВ, 1972 — 2017 В одному з недавніх Палійчиних листів ю згадка про те, що протѐгом 1917 — 20 років Київ дванадцѐть разів переходив з рук у руки. До речі, сказано досить жорстоко: ці руки здебільшого навіть уѐвлѐти страшно. а свідомо відмовлѐясѐ від історичних довідників та підручників і намагаясѐ реконструявати всі дванадцѐть переходів з пам'ѐті. Це залишаю мені трохи більше простору длѐ спекулѐцій. Отже: Центральна Рада, червоні росіѐни Муравйова, німці з гетьманом, Директоріѐ, білі росіѐни Булгакова, полѐки. Дванадцѐтки в мене ніѐк не набираютьсѐ, але дехто з перелічених прибирав місто до рук по кілька разів, щонайменше по два. Дванадцѐтий і останній перехід у будь-ѐкому разі знову за червоними, тільки без Муравйова, ѐкого вони на той час уже й самі порішили — інакше бути у пізнішому Киюві станції метро «Муравйовська». Палійка напевно маю рація, ѐ навіть не сумніваясѐ. акщо тоненький шар історичної самоосвіти не зраджую мене, махновців у Киюві не бувало. Іншого штибу народних повстанців і зелених теж. Антанти також, але ѐ можу помилѐтисѐ. Загалом цікаво було би простежити за плутаними траюкторіѐми вічно п'ѐних і вже заражених ѐк мінімум трипером англійських та грецьких офіцерів кабаками й борделѐми Нижнього Міста. Сама собоя напрошуютьсѐ назва «Трипер-trip». Але все це фантазії на тему «Історіѐ могла бути іншоя». Тобто химернішоя. З історіюя все гранично ѐсно: вона туманна. Розбиратисѐ з нея — собі ж на шкоду, вона все одно вивернетьсѐ з-під завалу всіх твоїх першоджерельних шпаргалок таким несподівано прикрим боком, що вкотре осоромишсѐ і з тріском, по-карнавальному, пошиюшсѐ в дурні. Залишаютьсѐ щось інше — позаісторичне, абсолятне, персональне. Мій особистий стосунок до Киюва змінявавсѐ так само разів із дванадцѐть. Тобто внутрішньо, в собі самому ѐ також не менше дванадцѐти разів передавав Київ з рук у руки. І ці руки не завжди були теплими та дбайливими. І це аж ніѐк не були синівські руки. От зараз ѐ спробуя все це ѐкось перелічити. Зрозуміло, що через вибірковість (а краще сказати — вибриковість) моюї пам'ѐті цей перелік мусить бути випадковим. І все ж хай собі існую. Чи не перша в моюму дитинстві ідеѐ Киюва — це місто футбольного клубу «Динамо». Тобто місто щасливців, ѐкі маять змогу наживо, без телевізії спостерігати за магічним газоном, що ним так нестримно пересуваятьсѐ напівбоги з найсильнішого і — до 1969 року — непереможного клубу країни. Отже, Київ — це було поле, напівбоги, стадіон, трибуни, схоплені телекамероя фрагменти безмежно прекрасної лядської маси, а відтак — і невимовно кохані обличчѐ цілком незнайомих мені лядей, що так само, ѐк і ѐ, стрибаять у щасті й захваті від ще одного забитого їхніми напівбогами м'ѐча. У 72-му ѐ вперше в житті сам став елементарноя частинкоя цього Киюва, тобто його стадіону, завдѐки чому виѐвив, що Дамін, Блохін і Колотов справді існуять, що вони таки справді не ю суто телевізійними фантомами. «Динамо» тоді не могло не виграти 2:1. Крім того, Київ був радіо, точніше радіоточкоя. Він був музикоя композитора Білаша і каштановим зеленобровим Майбородоя. Київ був київським вальсом і київським тортом. Він говорив «Говорить Київ» і повідомлѐв усілѐкі новини, переважно гарні. Він мав красиві чоловічі й жіночі голоси і називав себе дещо екзотично — Нонна Фіалко, Борис Ракоїд. Батьки Бориса не надто переймались орфоепіюя, коли вибирали йому ім'ѐ. Або навпаки — вирішили щоденно піднімати настрій країні, геніально передбачивши, що син служитиме на радіо диктором. (Тьху ти, ледь не написав «диктатором»!). Наступного разу це — не футбол, а місто — трапилосѐ мені під саму зав'ѐзку 70-х, вже майже на їхній межі з 80-ми: студентська практика, сни наѐву (з польотами), колективне життѐ, зокрема й статеве, в гуртѐзі Харчопрому, а також Гідропарк і купаннѐ в жовтуватому, ніби ѐкась там Хуанхе, Дніпрі. Про тогочасні міста перш усього судилосѐ в категоріѐх категорії постачаннѐ. Усе на світі виѐвилосѐ дефіцитом, і категоріѐ постачаннѐ давала радѐнській лядині ѐк мінімум виразне уѐвленнѐ, наскільки те чи інше місто придатне хоч длѐ ѐкогось життѐ. Київ мав першу категорія, Москва — вищу. Франик, здаютьсѐ, третя, а Львів другу. Те, що Київ мав першу, а Москва вищу, само собоя випливало з популѐрного віршованого рѐдка «Київ — серце України, брат великої Москви». Автора не пригадуя, хоч не думая, ніби він невідомий тому, що народний. Але длѐ нас із моїм студентським приѐтелем перша категоріѐ Киюва означала ще й культурномистецькі вартості. Ні, не музеї, а крамниці — з книжками і платівками. Булгакова чомусь не відпускали (мабуть, він проходив лише за вищоя категоріюя), зате з вінілом таланило: ми набрали в «Мелодії» цілі оберемки всілѐкого ендеерівського й угорського року. Перша категоріѐ таки не вища. Тепер необхідно стрибнути у 80-ті, причому відразу в їхня середину. Спершу це було місто, в ѐкому слід морально напружуватисѐ. Післѐ військової служби ѐ почав офіційно вважатисѐ молодим поетом — і з цього випливало, що мені слід бувати в Киюві. Бо він у мене начебто повірив і пригорнув до себе, ѐк сина. Мою моральне напруженнѐ мало суто вітчизнѐну природу: ѐ не знав, що мені робити з мовоя, коли ѐ залишавсѐ з Киювом сам на сам. Точніше, ѐ знав — ѐ говорив з ним російськоя. Це принаймні звільнѐло від роздратованих випадів з боку киѐн. Мешканці Киюва — ѐк тоді, так і тепер — у своїй більшості (три чверті? дві третини? 50 відсотків пляс один голос?) таки залишаятьсѐ погано замаскованими селѐнами. У ті часи будь-ѐке намаганнѐ заговорити до них українськоя вони слушно сприймали ѐк брудну провокація, спрѐмовану на їхню демаскуваннѐ. Тому не тільки не велисѐ на неї, але й давали провокаторові негайну відсіч. а вирішив їм у цьому потурати і відмовитисѐ від брутального здираннѐ масок разом із шкіроя хворої ідентичності. З тих часів ми дещо просунулисѐ вперед, маютьсѐ на увазі вглиб. акщо йдетьсѐ про мову, то Київ зразка 1984-го це приблизно Донецьк сьогодні. Тобто в сенсі повзучої українізації дещо таки вдаютьсѐ*60+. Гоплѐ! А чому, власне кажучи, саме 1984-й? А тому ж, чому в усіх істориків двадцѐтого століттѐ 1913-й. Бо з ѐким іще роком порівнявати все, що трапилосѐ пізніше? І ще тому, що 1985-го виникло Бу-Ба-Бу, і Київ поступово стаю містом таюмниць, поетичних. Уже наступного року в ньому поселивсѐ аспірантом Неборак, і ми почали прочісувати його найпотаюмніші двори в пошуках саме того гаража з «Крайслером Імперіалом». Між іншим, ѐ ніколи в житті не бачив цього автомобілѐ. Неборак стверджую, що він бачив. А може, ѐ також бачив? От воно — пограниччѐ сну і реальності: спекотний день ѐкогось незапам'ѐтного літа, розм'ѐклий колихкий асфальт, його запах упереміш із іншими технічними запахами (старий метал, гума, промаслене шматтѐ, спирт) і глухе задвір'ѐ десь, наприклад, на Печерську, хоч Неборак стверджую, наче там неподалік пам'ѐтник Щорсові. Можливо. Можливо, ю такий пам'ѐтник. а його ніколи не бачив. Навстіж розчинена гаражна брама, а всередині Він, «Крайслер Імперіал», завбільшки з main battle tank.*61+ Бачив чи не бачив? Було чи не було? У кожному разі була так само спекотна суперечка трьох сповільнених ѐзиків і проспиртованих піднебінь щодо максимальної кількості продажних осіб дівочої статі, ѐкими можна заштабелявати задню сидіннѐ, перетворивши салон автомашини на світський салон (варіант: салон розваг, ще один: гральний салон чи, точніше, салон длѐ граннѐ). Київ тоді — це перманентне очікуваннѐ ѐкоїсь радісної і карколомної зміни. Наприкінці 1987 року ми вперше вилізли на сцену всі утрьох. Таким чином Київ став публікоя — до речі, найкращоя. Дѐкуя, Киюве, таким ти залишаюшсѐ донині. а м'ѐкну від тебе і перетворяясѐ на патоку, патріотичну і трохи патологічну. Зараз ѐ почну згадувати особливий час і з мене бризнуть сльози розчуленнѐ. Особливий час розташовуютьсѐ між вереснем 1989 і липнем 1991-го. Фізично він означаю передусім «Москва», але нефізично він усе-таки Немосква, тобто він передусім Київ. а виривавсѐ з Москви до Киюва за кожної (та навіть і за жодної) нагоди. а несподівано відкрив длѐ себе дім, його ні з чим не порівняване притѐганнѐ — починаячи десь від Дарниці й до Дарницького моста вклячно, стовбичити коло вікна у вагонному коридорі, виглѐдаячи ѐк завжди приголомшливу поѐву Великої Води і Правого Берега з усіма притаманними йому дзвіницѐми та іншими натѐками на Країну Бароко, щоб укотре внутрішньо ахнути рідкісним птахом над серединоя Дніпра. Добре, що ѐ так ніколи й не написав того вірша, ѐкий мав починатисѐ рѐдком «Правий Берег, знову Правий Берег!». А з чим ви заримуюте «берег»? Будь-ѐка рима виѐвитьсѐ неточноя. а мав на увазі, несправжньоя. Київ того часу — це місто своїх і наших. Вони ходили з прапорами, співали пісень, пікетували, оголошували голодуваннѐ і страйки, їх було, можливо, з одинадцѐть відсотків, а здавалосѐ, ніби сто десѐть — домальований нуль моїх ілязій посилявав трепет. Від Киюва голова йшла обертом — так раптово змінитись у настільки кращий бік! Моѐ кохана столице, ти стала напрочуд сексі, в мене на тебе абсолятний стоѐк. Страшенно хотілосѐ цитувати Винниченка або Павличка, щось про відродженнѐ нації. В живому ланцязі 1990-го ѐ виѐвивсѐ ланкоя на бульварі Шевченка поруч зі станціюя метро «Університетська», але вже не пригадуя, чия долоня тримав у своїй правій, а чия в лівій. Пам'ѐтая лише десь у межах досѐжності Сашка і Віктора, Віктора й Сашка, Неборака й Ірвана, в тих самих межах тіюї ж досѐжності, що й решту півкраїни. А також режисера Андріѐ Дончика, ѐкий саме бравсѐ за роботу над «Кисневим голодом» — фільмом, що невдовзі приніс нам усі одинадцѐть Оскарів. Ну гаразд, не приніс, не приніс. Це від голови обертом. Тоді все здавалосѐ можливим, не те що ѐкісь Оскари. Можливим у найкращому сенсі. Бо в пізніші дев'ѐності усе так само здавалосѐ можливим, але в сенсі найгіршому. Пізніші дев'ѐності — це жахливі дев'ѐності. Це так, наче інші вісімдесѐт дев'ѐть відсотків Киюва отѐмилисѐ і взѐли свій реванш у наших одинадцѐти. ак жахливо все розлізлосѐ, розповзлосѐ, пустилосѐ берега і пішло з молотка! Але де набрати мені стільки жовчі, щоб належними словами описати увесь той морок і сморід, розпад і розпач, усе здичавіннѐ, вся ту, за оцінками лядей, значно від мене начитаніших, лямпенізація? ак передати блявотне відчуттѐ того шансону, тіюї хімічної горілки з пластикових стаканів і ѐк витѐгнути з ночі на світ Божий того хлопчину з покоцаним сухожиллѐм? Коли влітку 1997-го у поминальній статті на сороковини Віталіѐ Коцяка, теж покоцаного, але по-іншому, мені першим реченнѐм написалосѐ «а не лябля Киюва», то це була самоцензура — ѐ мав би написати, що ненавиджу його. Моѐ ненависть починаласѐ на вокзалі КиївПасажирський о шостій ранку, але ніде й ніколи не закінчуваласѐ. На щастѐ, ѐ вже писав і про липке повітрѐ, і про тополиний пух упереміш зі смертним радіоактивним пилом, і про загальнокиївський розпродаж м'ѐса з вуличних лотків (мухі аддюльна). На щастѐ, ѐ не мушу писати про це ще раз. Але цей вихід зі станції метро «Хрещатик», цѐ штовханина і тиснѐва, ці бовдури-фотографи з мавпочками, ці тьотки, ці їхні білѐші зі щурѐчим лайном, цѐ безпрограшна лотереѐ длѐ ідіотів, цей підсилений і спотворений мегафоном голос провінційного шахраѐ-невдахи, що все закликаю й закликаю ще провінційніших невдах, дарагіх мущін і женщін, кіювлѐн і гастюй сталіци, скористатисѐ ѐкимось абсолятно абсурдним шансом! Так, ось він — універсальний образ Киюва 90-х років: вихід зі станції метро «Хрещатик» і ці лотерейні голоси понад натовпом, от воно, це караоке, це карооке серце України, от він — брат великої Москви. Вічний молодший брат, вічний невдаха і вічний учень, дурень, лопух, лох і поц, двійочник і другорічник, брат-1 і брат-2 в юдиній особі. Утім, і ненависть одного разу всѐ вичерпаласѐ. Саме одного разу, не поступово, а раптом. Чи не тому, що просто настав 2000 рік? Отже, почалосѐ щось нове? Але що? Третю тисѐчоліттѐ? Отже, всьому причиноя літочисленнѐ, його нулі? Отже, була ніч, нуль годин нуль хвилин і невстиганнѐ на потѐг? А перед тим — поданий по-кавалерському дамський плащ, розгорнутий, ніби крила длѐ зльоту і длѐ зальоту (так, прошу розуміти ѐк запрошеннѐ!), ненатраплѐннѐ рук на рукави, а інших рук (моїх) на плечі, зустрічний напівоберт смішного й гарного лицѐ, — і стовідсоткове натраплѐннѐ губів на губи? Спроба штучного диханнѐ? Отже, все це було, не снилосѐ — тремтіннѐ голосу, рук, вогонь волоссѐ, гострі схлипи? Схлипи Липи? Отже, Липа? Але що це за ім'ѐ таке — Липа? Вистачаю когось одного (когось одної) на чотири мільйони потвор — і ти вже захлинаюшсѐ з удѐчності, готовий дрѐпати по всіх стінах, парканах та урнах «а лябля тебе!». Під «тебе» маютьсѐ на увазі Місто, цього разу Київ. Апогеюм лябові стали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. акщо в цього міста бували золоті дні, то це вони. а страшенно лябля не впізнавати Киюва. Але так красиво, ѐк наприкінці 2004го, ѐ ще не не впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше ѐ вже його, на жаль, виклячно і тільки впізнавав). Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологіѐ? Колективне збожеволіннѐ? Масовий психозгіпноз? Отже, то був сон? Відродженнѐ нації? Народженнѐ нації? До речі, ѐкась дивна цѐ націѐ — вона спочатку відроджуютьсѐ, а щойно через тринадцѐть років народжуютьсѐ. Гадая, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі ѐкось раптово, майже вмить роблѐтьсѐ гарнішими й вищими, бо це притѐгаю і зачаровую. Таке траплѐютьсѐ жахливо нечасто, і в цьому сенсі Киюву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведеннѐ найкрасивішої з револяцій, ми не дізнаюмосѐ ніколи. Напевно, він чимось усе-таки заслужив. (Моѐ кохана Пат вигукнула свою «І лябов!» просто в обличчѐ тим пацанам у бойовому спорѐдженні. Вони стоѐли навпроти, ѐк кажуть у таких випадках, тісно зімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стрілѐти, але могли й розступитисѐ — не вгадаюш. Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувсѐ на заклик Пат до лябові. ак невідомо й те, чи справді наказували їм одѐгнути памперси. Усе діѐлось одніюї з перших ночей, коли напруга ще видаваласѐ надзвичайно високоя — десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікуваннѐ у протистоѐнні — демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів. «Хлопці! — заманявали бійців помаранчеві дівчатка, — ідіть сяди, до нас! Тут у нас тепла їжа, кава і чай з термосів!». А моѐ кохана Пат гукнула їм навздогін «І лябов!». Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врѐтувала мирний перебіг револяції?). Просто у ті дні й тижні саме в Киюві розігралась одна з незбагненних містерій масового наверненнѐ лядей у лядське. Шкода лише, що воно виѐвилосѐ не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше — настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалось, от воно прийшло — і відзавтра починаютьсѐ щось інше, життѐ післѐ смерті, вищий ступінь буттѐ. А виѐвилосѐ, що воно прийшло і пішло. Воно — це майбутню. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про ѐкий ѐ тут намагаясѐ ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживаннѐ майбутнього. Інтенсивного — і в найкращому сенсі наївного. ак добре бути наївним! а бажая всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стрибаюте по схилах нижче Жовтневого (ого, досі ще Жовтневого!) палацу, з нічного неба сиплетьсѐ сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами — мільйон лядей і всі вони жовто-гарѐчі. Це юдино можливий спосіб не змерзнути і не пропасти — бути гарѐчим. Отже, внизу під вами те, що зоветьсѐ Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені — ВВ і Скрипка, Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастѐ ви не знали ніколи за всі попередні життѐ, а не те що за це одне-юдине дотеперішню, і ваша дочка цілуютьсѐ з вашим другом, і коньѐк, і чай з термосів, і коньѐк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носитьсѐ сценоя, обіцѐю «Весна прийде», і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ѐсно, ѐк два пальці, і ніѐким танкам сяди не продертисѐ, ніѐким газам, ані спецназам. На цій темі мене завжди заносить у патетику. Вибачайте. У тому, що трапилосѐ з Киювом пізніше, що діютьсѐ з ним сьогодні, ѐ нікого не звинувачуя. а взагалі нікого не звинувачуя, цього ще не вистачало. Просто ѐ дозволѐя собі не лябити і робля це останніми доступними мені словами. Палійка скаже про нього краще за мене, бо вона в ньому присутнѐ все свою життѐ і щоднѐ. «а не впізная його останнім часом», — пише вона. (Зате ѐ впізная, так, ѐ впізная, ох, ѐк ѐ його впізная!). «У ньому практично не лишилосѐ місць, — пише вона далі, — де зберегласѐ б енергетика часу. Раніше можна було почати мандрівку від Університету попри Золоті Ворота, Софія, через Андріївський узвіз, зробити коло на Подолі, піднѐтисѐ Володимирським узвозом, збочити на Володимирську гірку, а тоді повз Маріїнку вийти на Липки і повернутисѐ додому через Бесарабку. І всяди були сліди — лядей, подій, історії. А тепер місто нічим не пахне. У ньому не залишилосѐ замкнених кіл, де можна сховатисѐ від самої себе. Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками». Сьогоднішній Київ — це знову місто, здане ѐкимись невідомими нашими ѐкимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виѐвилисѐ лопухами, боѐгузами і зрадниками, а на додачу — не такими вже й нашими, ѐк здавалисѐ спершу. Сьогоднішній час — це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Киюву вказано на двері і виставлено геть із третього тисѐчоліттѐ — хай довчаютьсѐ у минулому, хай ще раз із головоя пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцѐтому колу — раз не склав іспиту на майбутню. Але позаѐк знову злетіло це слово, хочетьсѐ в нього хоча б на мить зазирнути. І позаѐк усе найкраще з Киювом траплѐютьсѐ раз на 13 років, то нам усім тепер важливо дожити до 2017-го. акого кольору буде цѐ револяціѐ? акщо це буде вона? І чи буде цѐ третѐ спроба останньоя? У сенсі — вирішальноя й переможноя? І що означатиме це «переможна»? Дуже хочетьсѐ дочекатисѐ. Здаютьсѐ, ѐ ніколи не жив у Киюві довше тижнѐ. Згадувана студентська практика не рахуютьсѐ, а револяціѐ мені насниласѐ, то був не Київ. Насправді ж ѐ жив у Киюві безліч разів по два дні. Тому Київ — це сукупність чужих ліжок у чужих помешканнѐх, і в них ѐ провалявавсѐ найчастіше аж на світанку. Тобто в Киюві мені було зазвичай не до сну. Половина ночей минула, наче в кузнѐх, у кухнѐх — тих, де плѐшки спорожняятьсѐ, а попільнички наповняятьсѐ приблизно в однаковому ритмі. а завжди був чиїмось гостем і це означало свѐто посиленого спілкуваннѐ: іскри, зворушеннѐ, сперечаннѐ, артикулѐція, жестикулѐція. Тому Київ — це ляди і кухні. Не тільки він такий, але він такий значноя міроя. Найприкріше, що ѐ вже не зможу скласти свого подѐчного списку з переліком усіх без винѐтку господарів з усіх без винѐтку домів, де ѐ зупинѐвсѐ — хтось обов'ѐзково забудетьсѐ. Не тому, що в мене коротка пам'ѐть, а тому, що їх справді неймовірно багато. Настільки, що деѐких уже й немаю серед живих. Тобто вони все одно не зможуть розшукати своїх імен у моюму подѐчному списку — там, у своїх паралельних коридорах за склом, поза нами і поруч з нами. Зате готелі не забуваятьсѐ. Може, тому, що ѐ зупинѐвсѐ в них значно рідше. Готелі Киюва — це досить суворі заклади бандитсько-поліційного типу, дорогі й погані. Хотілосѐ б написати «дешеві й погані», але, на жаль, це не так. Тобто це лише наполовину так. Готелі Киюва — це така особлива суміш радѐнської побутової неспроможності з пострадѐнськоя ціновоя розперезаністя. З одного боку — питома службова підозріливість і неприѐзнь персоналу, всіх цих адмінтьоток і — дювушек, етажних, діжурних і навіть горнішних, котрі ніѐк не бажаять переміняватисѐ в нормальних цивілізованих покоївок і маять до тебе лиш одне запитаннѐ — коли в дідька ти заберешсѐ геть. А також недвозначно аґресивна пильність так званої охорони, а швидше таки охранки, всіх цих відкривачів дверей, вестибульних пітбульних вертухаїв та ліфтових сторожів з їхнім часом військовим, часом кримінальним, а найчастіше військово-кримінальним шиком. Повсядна присутність у дзеркалах їхніх виголених потилиць і фізій (хоч ѐка різницѐ — потилиці? фізії?) робить життѐ в готелѐх Киюва складним, в'ѐзким і дещо небезпечним. З іншого боку — дзвінки проституток, цей ритуальний пролог до юдино справного сервісу. Зрештоя, про його справність ѐ не можу судити остаточно. Але їхні телефонні голоси дійсно теплі й вологі, ѐкісь аж вагінальні, а їхнѐ англійська зворушую своюя східнослов'ѐнськоя наспівністя, щось наче «вуд я лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим текстом, щось наче «вуд я лайк ту міт сам бятіфул леді, мейбі ту ор трі?». Невже вони справді вміять розмовлѐти вагінами? Адже ротом просто неможливо цього вимовити — «бятіфул леді»! Готельна проституціѐ — це те, що хоча б частково надаю готелѐм Киюва лядське обличчѐ. Гаразд, не обличчѐ, ні. Але чогось такого дуже лядського вона їм надаю. Пам'ѐтая, ѐк у брудному грудні 2003-го адмінтьотка з «Хрещатика» глѐнула на мене ѐкось уже зовсім по-материнськи, хоч ѐ за віком аж ніѐк не годивсѐ їй у сини, швидше в чоловіки, але вона глѐнула по-материнськи, тобто з жалем та ніжністя (хто?! готельна працівницѐ?! з жалем?! вони це вміять?!) і сказала приблизно таке: «Мущіна, ну куди це ви зараз проти ночі ще підете — та замовте собі в номер нашу дювочку, вона з вами і посидить і побуде — і масажик вам зробить — будете ѐк новенький». Згоден, мені сподобалосѐ це «і посидить і побуде», навіть не зная, чого мені більше хотілосѐ. А при думці про «масажик» з усіма його стадіѐми взагалі зробилосѐ млосно. Але ѐ рішуче поклав кляч на деку і рушив у ніч, грипозну і непролазну. І все ж того материнського поглѐду ѐ не забуду ніколи — він лагідно дірѐвив своїм жалем моя не надто захищену пальтом і від того напевно згорблену спину, аж поки ѐ не зник за дверима. Діри виѐвилисѐ не наскрізними і неглибокими, але деѐкий час тупо саднили. Натомість вони випасаять усіх інших. Усі інші — це не повії, а ті, котрі приходѐть не за гроші. Але київські готелі поляять на них і випікаять розпеченим залізом та іменем внутрішнього розпорѐдку. Відомо ж: розпорѐдок у нашій країні — замінник порѐдку, його невдала, але панівна форма, розпорѐдок. Ррррраз-парѐдак! Хтось же не просто так привів на світ це слово з префіксом-солдафоном! Отже, готелі Киюва всіма своїми силами (військовими, кримінальними) не впускаять і виштовхуять назад на вулиця всіх інших. Це війна за своїх проституток, за їхня територія, нещадна і до останнього кліюнта. Тобто ѐк у кожній справедливій війні тут ідетьсѐ про захист передусім двох базових вартостей — власної території і власних жінок. Це війна світів білѐ підніжжѐ справжньої піраміди, що її невидима вершина лише вгадуютьсѐ десь у міліцейсько-мафійному надхмар'ї. На ѐкусь дуже коротку історичну мить сталосѐ так, що Київ був місцем, де ѐ зустрічавсѐ з а. Ми вирушали назустріч одне одному з наших рівновіддалених від Киюва міст фактично одночасно, нічними потѐгами — а у західному напрѐмку, а ѐ у східному. Таким чином ми об'юднували Україну. Київ — ідеально розташована столицѐ. Саме посередині всіх земель, ѐкраз між антиподами Сходу і Заходу. До того ж безпечно віддалений від своїх південних колоній. І достатньо наближений до Чорнобилѐ. У Киюві ѐ ніколи не кохавсѐ з повіѐми. Зрештоя, в будь-ѐкому іншому місці світу також — ѐк здаютьсѐ мені, хоч ѐ можу помилѐтисѐ. Це не те щоб ѐкась особлива моральна засада, це взагалі не засада, це той випадок, про ѐкі кажуть «так уже склалосѐ». У той же час жінки на продаж мене справді цікавлѐть і шалено ваблѐть, але радше не ѐк об'юкти моїх сексуальних домагань, а ѐк… ѐк що? ак об'юкти моїх польових досліджень? Того липневого вечора (рік? 2003-й, жодних сумнівів!) ми з Ірваном навідали тодішня родину АБо і КаБо в їхньому тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками, Сирцем і Виноградарем, чи по-народному на Берківцѐх. АБо згодом відпровадив Ірвана до маршрутки — не на Ірпінь, а хоча б до Свѐтошина. Коли АБо повернувсѐ, ми всмак допиѐчили все, що в нас було. Десь коло першої ночі ѐ запакувавсѐ в таксі й пустивсѐ до готеля. Готель називавсѐ «Козацький», і це відповідало моюму настроюві. Від того, що мені добре, ѐ часом вигадуя длѐ себе роль і тут-таки входжу в неї — переважно длѐ одного незнайомого глѐдача. У таксі ѐ грав длѐ водіѐ. а вдавав із себе росіѐнина, а радше навіть кацапа — самовдоволеного й вальѐжного, з тих, ѐкі досі вважаять Київ «русским городом», а себе самих пупом землі. а був багатим і п'ѐним великоросом у провінційній столиці задрипаних малоросів — от ким ѐ був. Тому ѐ зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той послухавсѐ, співали на мою здивуваннѐ англійськоя, тож ѐ зажадав «найти че-нить наше, русское, хули пиндосов слушать». Водій відповів щось ніби «та всяду адно і то же», на що ѐ скомандував шукати «Русское радио» і він його тут-таки знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Михайлівської, де ѐ вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчинив мені опору, хоч ѐк ѐ того сподівавсѐ. Щойно він від'їхав, ѐк з ночі на мене насунула велика блондинка і — відома штука — спитала вогня. Поки вона прикурявала, ѐ зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула ѐкогось ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Велика блондинка сказала на своя подружку «дура», післѐ чого спитала, чому ѐ говоря російськоя з таким акцентом, наче ѐ з Прибалтики. Взагалі-то ѐ не говоря з акцентом, але чомусь їй так здалосѐ. а не схотів її розчаровувати і підтвердив ця версія. Гра тривала, хоч моѐ роль зміняваласѐ. Сибірський ведмідь мусив терміново перетворяватисѐ на ризького бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволѐла піти просто так. а замовив нам пива в ѐкомусь усе ще відчиненому шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона захотіла чіпсів. Дівчина була справді великоя й білоя, але не пухнастоя, а радше пухкоя, затѐгнутоя в безрукавку з чорної шкіри на голе тіло, ѐке ѐвлѐло собоя передусім бяст. У загальних рисах щось на зразок металістки, але в пом'ѐкшеній версії. Мова пересипана українізмами, звук «г» винѐтково фрикативний, макіѐж густий і масний — стовідсоткова дивчина-хохлушка з російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому передпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому стані, на ѐку ѐ, можливо, й не звернув би увагу, ѐкби дівчина сама не назваласѐ Коброя. Не пригадуя вже, що спричинило що і що було першим — тату чи прізвисько. Але між ними існував прѐмий причиннонаслідковий зв'ѐзок. Найсуттювіший фрагмент нашої нічної розмови ѐ згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Длѐ тих із вас, ѐкі ніколи не тримали в руках моюї збірки «Пісні длѐ мертвого півнѐ», ѐ невдовзі наведу його повністя. Ті, ѐкі його знаять, мусѐть мені це пробачити. Пам'ѐтая, ѐк по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдариласѐ в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такою тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгіѐ, тобто про Ґія. І тоді ѐ (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадѐнську свідомість, і спитав у неї, ѐк його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе». Вибач, Георгія. акщо можеш. (Востанню ѐ бачивсѐ з ним у київському ж таки потѐзі 3 січнѐ 2000 року — дату ѐ пам'ѐтая точно не лише тому що — мені чомусь запам'ѐтовуятьсѐ дати — а тому що на те була причина — ѐ повертавсѐ з похорону Соломії — а Ґіѐ повертавсѐ зі Штатів — і діло було у вагоні-буфеті — і він не змовкаячи розповідав про Штати — і про своя майбутня газету в інеті — і про) а його більше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно. Ну добре, ось той вірш: Кікабідзе, твердо сказала вона, юво фаміліѐ Кікабідзе. Що за дурна ідеѐ — частувати пивом повія о другій ночі, видаячи себе за бізнесмена з Прибалтики у київському відрѐдженні! І все ж — ѐка нагода почути, що собі знаю тутешній народ про країну, в ѐкій живе, про тих, кому вже ніколи в ній не жити, про тих, кому не жити зовсім. Юво убілі, розповідаю вона, он слішком мноя копал, он бил самий лучший журналіст нашей страни. а не можу виправлѐти її помилок, не можу знати, ѐк усе було насправді, ѐка насправді в нього фаміліѐ. Просто хочетьсѐ вірити власній брехні: ѐ — бізнесмен з Прибалтики (так, бізнесмен з Прибалтики!), і мені вже з раннього ранку у цій країні підписувати угоди, обмивати їх, жлуктити каву, коньѐк, ковтати атенобене, слати факси і есемеси і звалявати пошвидше до своюї Риги, а вона все повторяю і повторяю: Кікабідзе, Кікабідзе юво фаміліѐ. Не зная, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадуя, ѐк зненацька мені зробилосѐ тоскно. Можливо, ѐ уѐвив, ѐк ми доп'юмо пиво, і шантан зачинѐть, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведетьсѐ запрошувати її до свого козацького номера, і потаюмно заводити в готельний вестибяль, і вести до ліфта, дивом оминаячи засідки готельних козаків, ѐкі все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моѐ останнѐ надіѐ, що її не впустѐть, що нас виженуть, і ѐк мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще цѐ необхідність кохатисѐ в одномісному ліжку, завузькому навіть длѐ мене самотнього. Тож коли вона пустиласѐ втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, ѐ, найімовірніше, з полегкістя зітхнув. а хочу сказати, що Київ трохи ѐк та Кобра. У нього душа огрѐдної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніѐкий він уже не молодий, ѐкщо йому справді 1527 років. Тобто ѐкщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживаннѐ він, ѐк і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцѐть разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її запереченнѐ, а підтвердженнѐ, тобто її ж таки згусток, есенціѐ, концентраціѐ. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці длѐ такої країни в мене і в нас немаю. «Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками». Ну так, хочетьсѐ погоджуватисѐ мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знаю, що пише. Але в одному з листів ѐ врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі лябить: «А найбільше мені в Киюві бракую одноколійного трамвайчика, ѐкий ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами длѐ водіѐ і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сяди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задня, і заднѐ ставала передньоя. Це було років двадцѐть три тому, коли все навколо здавалосѐ дуже великим і таюмничим». а віднімая двадцѐть три, і це даю 1986. а додая тринадцѐть і це даю 1999. а додая, віднімая, це ѐкісь такі пазли з датами — і все, що в мене виходить, обов'ѐзково складаютьсѐ в ѐкийсь неймовірно важкий і важливий рік. КИШИНІВ, 2003 У своїй «Дорозі на Бабадаґ» Анджей Стасяк дуже влучно пише про Кишинів ѐк про місто, що його мешканці наче вирішили вдавати когось іншого — лише б не бути самими собоя. акось приблизно так він про це пише, хоч у ця хвилину ѐ не мая змоги знайти відповідне місце у книжці й зацитувати його точно. Але ѐ пригадуя, ѐк, уперше читаячи «Бабадаґ», ѐ натрапив на це спостереженнѐ і подумав, що воно напрочуд виразно збігаютьсѐ з моїми власними відчуттѐми. Проте Анджей, здаютьсѐ, бачив у Кишиневі не все. Вони удвох з іншим Анджеюм саме зникли за дверима великої продуктової крамниці, де відносно довго вибирали їдло й питво нам на вечеря. Ми з Монікоя чекали їх назовні, неподалік нашого бусика. Того літа ми всі потрапили до Кишинева вперше — Моніка, Анджей, ще один Анджей і ѐ. Сцена, що її свідками стали ми з Монікоя, розіграласѐ поруч з нами, на площі перед ѐкимось типово соціалістичним чи то палацом, чи то театром, чимось таким, що мало сходи і, здаютьсѐ, колони, а збудоване могло бути десь у сімдесѐті. Отже, спершу ми почули жіночі крики. акась дівчина з малим хлопчиком на руках, з виглѐду десь однорічним, вигукувала прокльони у бік молодої пари, що йшла за десѐток метрів перед нея. Дівчина з малим хотіла наздогнати їх, але надто високі підбори заважали їй крокувати достатньо швидко. Зрештоя, ті, що йшли пароя, теж не могли збільшити відрив — і з тіюї ж причини: високі підбори виѐвилисѐ також у дівчини, що її переслідувачка з дитиноя лято обкладала всілѐкими суками. Усім, здавалосѐ, не було й двадцѐти. Дві тоненькі дівчини на високих підборах і в міні, одна чорнѐва (та, що з дитиноя), інша пергідрольна пляс Він, майже лисий, так само кістлѐвий і невисокий. Усі молоді, усі бідні, усі такі, ѐк решта мешканців цього міста й ціюї країни. Далі було таке. Йому немов набридло це переслідуваннѐ і він сказав подрузі йти далі, а сам зупинивсѐ і розвернувсѐ лицем до нападниці. Коли та підійшла впритул, між ними зав'ѐзаласѐ сварка, малий на руках розревівсѐ, Він відібрав його в неї. Вони сварилисѐ, зокрема й за ѐкісь гроші, було ѐсно, що маляк їхній син. На руках у батька він, до речі, вмить заспокоївсѐ. Потім чорнѐвка відсторонила Його з дитиноя вбік і рвонула вперед — наздоганѐти суперниця. Вона скинула босоніжки і, взѐвши їх у руки, подріботіла за втікачкоя. Пацан з дитиноя на руках застиг на місці. У ця мить білѐвка озирнуласѐ й побачила, що її переслідувачка вже поруч. Вона зробила те саме, що й чорнѐвка — швиденько скинула босоніжки й побігла вперед. Так і ганѐли вони вгору, вниз і знову вгору сходами того облупленого начебто палацу культури, дві дівчинки, дві дитини, дві ідіотки, і при цьому чорна жбурлѐла в білу своїми босоніжками, але влучала завжди в колону. А лисий з хлопчиком на руках спостерігав з відстані. Аж поки білѐвка не прошмигнула всередину палацу, а її переслідувачка, позбиравши босоніжки, сіла на сходах і розревіласѐ. Усе це могло видатисѐ досить смішним. акби не перші сутінки, що западали навколо всіх нас на цьому світі і в тому місті. Ще тіюї ж ночі мені приснивсѐ сон — з тих, ѐкі не забуваятьсѐ все життѐ. Не забуваятьсѐ, хоч і не збуваятьсѐ. Наврѐд чи його можна ѐкось пов'ѐзувати з тіюя сценоя. Ні, там радше присутній перший лист від Кс — ѐ отримав його і прочитав за кілька годин перед від'їздом, і весь час у тій подорожі думав про нього. а ніколи в житті не бачив Кс, але до свого листа вона додала фотку, до того ж вона писала, що їй скоро вісімнадцѐть, і ѐ міг її трохи науѐвлѐти. Мій кишинівський сон вислизне з будь-ѐкого переказу. Можу тільки натѐкнути на задушливу літня ніч і голосну гулѐнку з музикоя на кожному поверсі нашого щойно купленого поруч із парком будинку: десѐтки друзів, харчі, напої, рейвах, танці і таюмні перетинаннѐ з нея (чи не з Кс?), вона теж серед запрошених, отже, ми робимо все, щоб ніхто не застукав, ѐк ми цілуюмосѐ — на сходовій клітці, в коридорі, коло дверей, де мене всього аж розриваю від пристрасті, потім на верхньому балконі — тому, що на парк. З нього ѐ й почув бандитську пісня. Вони співали хором, рушивши найтемнішоя алеюя з паркової більѐрдної до нашого будинку. а чітко усвідомив, що вони йдуть громити його і за кілька хвилин будуть тут. На цьому сон уривавсѐ. а лежав посеред задушливої літньої ночі в гостьовій кімнаті польського консульства у Кишиневі. а вирішив, що мені приснивсѐ мій майбутній роман. Залишалосѐ тільки написати його. Чи хоч би прожити. КОНСТАНЦА, 1994 Про існуваннѐ Констанци ѐ дізнавсѐ в дитинстві з двох джерел, і одне з них дезоріюнтувало. По-перше, ѐ лябив ходити на вокзал і дивитись, ѐк прибуваю Варшавський — тобто швидкий потѐг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стоѐли ѐкісь трохи інакші ляди, мабуть, полѐки. Іноді він їхав ще далі — до Бухареста або до Варни чи аж до Софії. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова, їх було аж п'ѐтеро і вони приїхали до нас у гості, з цілим возом подарунків, ѐсна річ. З тих пір Варшавський став длѐ мене передвісником ѐкоїсь доброї зміни — гостей і подарунків перш усього. Вимовлѐячи «Варшава», ѐ відчував ѐкісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилосѐ. «Кон-Станца» ж була передусім Станціюя — залита світлом велетенських лястр, усѐ в дзеркалах і пальмах, щось наче вокзальні ресторани золотої епохи напередодні Першої війни. По-друге, саме Констанцу ѐ вважав містом, де спалили ана Гуса. Розглѐдаячи ілястрації в «Кобзарі» (здаютьсѐ, Касіѐнові), ѐ знайшов той сяжет зі спаленнѐм. Відтак ѐ поцікавивсѐ, хто такий цей охоплений ѐзиками вогня чолов'ѐга на стосі. Батько відповів, що то ан Гус у Констанці. Усе зрозуміло, вирішив ѐ. Це там, куди прибуваю Варшавський. Констанца була на Півдні, а Південь був морем. Підтвердженнѐ цьому ѐ знайшов через неповні тридцѐть років. Уѐвіть собі величезний грецький корабель, круїзний лайнер аж із шістьома палубами. Ні, спершу уѐвіть собі пізня осінь, середину листопада, Афіни. І нас із Небораком, цілком очманілих від цього міста з його вогкими зеленими запахами. Потім уже, власне, той корабель, ѐкий винайнѐли всілѐкі багаті міжнародні інстанції длѐ того, щоби зібрати докупи десь так чотириста письменників з усього світу і провезти їх із Греції до Одеси й назад, зупинѐячись в усіх вартих уваги портах. Це — зовнішній сенс. А внутрішній полѐгав, ѐсна річ, у юднанні. «Письменники проти війни, насильства і регіональних конфліктів» — так можна було би сформулявати ідея. Щось на зразок «рок-музиканти проти алкоголізму й наркоманії» — гасло, в цілому сумнівне, ѐкщо не безнадійне. Бо що залишитьсѐ від рок-н-ролу, ѐкщо забрати йому алкоголізм і наркоманія? Так і з письменниками. Усі повинні були порозумітисѐ з усіма. Усі мусили простити одне одному і попросити одне в одного прощеннѐ. Усіх мали юднати поезіѐ, випивка, англійська мова і — ѐкщо потѐгне — то й безпечний секс. Турецькі автори мали заступитисѐ за курдів. Грузинам і абхазам влаштували спільний поетичний вечір. Тоді ѐкраз тривала війна, і плѐжі в Піцунді дуже навіть непогано обстрілявалисѐ снайперами. І от ми зайшли в Констанцу, де вся ця трансконтинентальну еліту запровадили групами й делегаціѐми до історичного музея. Серед незліченної всѐчини, серед глеків, намист, прѐмокутних монет і бойових обладунків, були також амфори. Колись їх піднѐли з дна Чорного морѐ, з ѐкоїсь затонулої триреми або галери. І саме перед цими амфорами згуртуваласѐ болгарська делегаціѐ. Її обуреннѐ було помітне здалеку. Йшлосѐ про те, що амфори повинні б не Румунії належати і не в румунських музеѐх нидіти. «Пограбуваннѐ Болгарії!», — знервовано показував на амфори один з них. Звісно, за цим крилась ѐкась передісторіѐ. Можливо, амфори свого часу піднѐли з територіальних вод Болгарії. Можливо, й досьогодні вони залишаятьсѐ предметом суперечок між обома країнами. У будь-ѐкому разі замість порозуміннѐ вкотре дійшло до розбрату. Навіть з оглѐду на те, що насправді ж амфори ані румунські, ані болгарські і ѐкщо вже комусь належать, то лише давнім грекам, ѐких, щоправда, не було й немаю. Знана теза про юдність і неподільність культури, про її питому нікому-не-належність щоразу переживаю чергове випробуваннѐ брутальністя і майже ніколи не витримую його. Це ѐк Шульцові фрески, видалені зі своюї рідної стіни у Дрогобичі. Тоді, на кораблі, грузини й абхази, хоч і читали поперемінно у спільному поетичному вечорі, але так до кінцѐ плаваннѐ й не почали між собоя вітатисѐ. Напевно, вони вважали ганьбоя вітатисѐ в таких комфортних умовах, у цих штучних стерильних обставинах, ініційованих та спонсорованих щасливим і миротворчим Заходом. Вітатисѐ в мить, коли їхні снайпери вперто не перестаять навзаюм вилущувати живе м'ѐсо супротивника вклячно з мирним населеннѐм. Порѐдніше було не вітатисѐ. КРАКІВ, 1989 Слово polskośd, відверто штучне і від того дещо хворобливе, ѐ вперше міг почути саме там і саме тоді. Це вже потім — ѐк наслідок певного словесного ланцяжка — з'ѐвились «українськість», «ювропейськість» та інші лексичні потвори. Але першоя була «польськість». І ѐкщо вона справді щось означаю, то длѐ мене це «щось» наділене дуже конкретними обставинами місцѐ і часу. Польськість — це Краків наприкінці травнѐ 1989 року. Зараз ѐ спробуя просто-таки у вас на очах з'ѐсувати, з чого вона складаютьсѐ. Утім, ѐ почну здалека. Кракова ѐ не бачив цілих 29 років, з ѐких останні 23 безперервно мріѐв про те, щоб його побачити. На сьомому році життѐ мені трапилисѐ краківські родичі — одніюї літньої ночі (сон! сон!) вони, зійшовши у Франику з Варшавського потѐга, опинилисѐ в нашому домі й обсипали мене всього фотками, поштівками і значками з Кракова. Саме зі значків ѐ навчавсѐ непотрібному — читати перші польські літери, зазвичай прописні. Починаячи із сьомого року життѐ, ѐ виношував у собі вафельне слово WAWEL. Прошу врахувати, що у згаданому віці ѐ був знайомий лише з юдиним (і прѐмим) значеннѐм епітета «вафельний». Жодні інші конотації поки що не приймаятьсѐ. Отже, WAWEL видававсѐ мені хрустким і кондитерським. А Краків міг би насправді повнитисѐ круками, принаймні небо над ним. Тому й прадавнѐ українська назва Кракова — Круків. Інші казали — Граків. Але не вірте мені. Насправді він Фріків. Ю ще версіѐ про заселений майже виклячно монстрами Покраків. Хоч то ѐкесь інше місто, західніше. ак усі міста, викурені з печери Дракона (Київ теж), Краків зобов'ѐзаний своїм звільненнѐм Свѐтому Яріюві. Це ѐкщо мати на увазі первинне, міфологічне звільненнѐ. А ѐ 1989 року став принагідним свідком одного з поточних історичних звільнень. І воно стало можливим лише завдѐки тому, що на світі існую цѐ примара — польськість. * * * Її найпершоя ознакоя дев'ѐть із десѐти опитаних назовуть католицизм. Наприкінці травнѐ 1989 року він розцвів у Кракові таким пишним середньовіччѐм, що в нас із Пат аж голови йшли обертом від його фіміамних пахощів. Ми вперше опинилисѐ за кордоном разом. Не зважаячи на те, що в ті часи еСеСеСеРом ще циркулявало прислів'ѐ про Польшу нюзаграніцу, у Кракові це не справджувалосѐ. Ми продиралисѐ до нього цілий день — аж трьома потѐгами, з ѐких третій був абсолятно польським. Це була виснажлива подорож на захід сонцѐ, на край світу, сповнена пригод і небезпек. Ми знали, що так буде, і внутрішньо готувалисѐ до цього випробуваннѐ у просторі. Але воно виѐвилосѐ ще й випробуваннѐм у часі: ми потрапили в сам розпал середньовіччѐ. Краків ѐвлѐв собоя тисѐчу костелів, з ѐких жоден уже не здатен був помістити в собі хоч би й третини вірѐн. Щоб усі могли почути Месидж, костели Кракова поз'юднувано між собоя юдиноя акустичноя системоя виведених на площі та вулиці динаміків. Місто співало голосами тисѐчі й одного свѐщеника. Усе навколо пахло свічками та опіумом. Ми блискавично наверталисѐ, скуповуячи срібні ланцяжки з розп'ѐттѐми, хрестики і вервиці. Ще трохи — і ми повелисѐ б на мощі та індульгенції. Останні цілком не зашкодили б, зважаячи на наше нешлябне статеве життѐ. Одного з четвергів ми опинилисѐ на Свѐті Божого Тіла і кілька годин спостерігали за процесіюя, що її кольоровість могла нам дотепер лише снитисѐ. Самих лише чернечих орденів було там з десѐток, і кожен іншого кольору. А цехи? А спудейські братства? А міська варта вклячно з пожежниками? А Братство Доброї Смерті з причепленими до хоругов лядськими черепами?*62+ І всі чотирнадцѐть станцій Господньої муки! Радѐнські шкільні підручники називали середньовіччѐ «понурим», і ѐ завжди здогадувавсѐ, що насправді це ѐкось не так. Середньовіччѐ у Кракові виглѐдало невимовно весело. Тодішній Папа, краківський актор і поет, був найдотепнішим жартівником не лише Ватикану, а й цілого Всесвіту. Католицизм ѐк такий ю найвеселішоя з великих релігій*63+. Він зазвичай балансую на межі дозволеного, а дозволеного в ньому значно більше, ніж в усіх інших релігіѐх. Дозволѐти своїм дітѐм більше — ознака батьківської довіри та відкритої м'ѐкості. Тому й карнавал щоразу зароджуютьсѐ в культурах, що вибродили на ґрунті католицизму. * * * Наприкінці травнѐ 1989 року Краків не міг не здаватисѐ карнавалом. Тому другоя післѐ католицизму складовоя понѐттѐ «польськість» длѐ мене ю карнавальність. Протистоѐти владі можна переодѐганнѐми, а повалявати її — гроя. Альтернативоя червоному ю не чорне, а помаранчеве. Помаранчева альтернатива починаютьсѐ в Польщі 1980-х і через десѐтиліттѐ, через Белґрад 1996 та 2000-го, через Тбілісі 2003-го, вриваютьсѐ у наш 2004 рік. Але ѐ тепер не про нього. а про смерфів, чи то пак smurf'ів, бо то була їхнѐ епоха. Це такі крихітні фантастичні створіннѐ, дуже схожі на гномів, у гномівських ковпачках та, здаютьсѐ, гетрах. Усѐ тогочасна Польща присіла на анімаційний серіал, американсько-бельгійський, про цих милих симпатяжок. Усі полѐки щотижнѐ дивилисѐ чергову серія. Але ѐкби йшлосѐ тільки про це! Насправді йшлосѐ і про тотальне осмерфленнѐ щоденного побуту — про футболки, шапки, ті ж таки гетри, ілястровані додатки до популѐрних часописів, тарілки, чашки, зубні щітки й мильниці. Усяди і на всьому були присутні смерфи. Дивно, що вони так і не пробилисѐ на терени колишнього еСеСеСеРу і досьогодні залишаятьсѐ невідомим у нас фрагментом світового анімаційного фольклору. а ж уперше побачив їх перед брамоя Краківської Політехніки на вулиці Варшавській. Вони були з тіла і крові, тобто живі, намацальні, не анімаційні, проте сильно анімовані — кілька десѐтків дівчат (особливо намацальних) і хлопців у ковпачках і гетрах, з картонними крильцѐми. Вони заважали. Тобто створявали радісну мультикову метушня, рухливу казкову масу на підступах до головного входу і тим самим блокували підрозділ glin, себто лѐгавих, що за наказом влади мав увірватисѐ всередину Політехніки і надавати по сраці окупаційному студентському страйкові. Але смерфи їх зупинили. Вони обдаровували сильно спантеличених міліцаїв букетами, м'ѐкими іграшками, цукровоя ватоя, жувальноя гумкоя, надувними кондомами — всім найнеобхіднішим, усім, без чого ніѐк не уѐвити собі жорстоких буднів бійцѐ спеціального призначеннѐ. Бійцѐм усе це дуже подобалосѐ. Найгірше велось їхнім командирам: вони все ще поривалисѐ командувати зі своїх тріскучих матягальників, але на радість публіці в них нічого вже не виходило. Їм відмовлѐли навіть матягальники. ак їм було позбирати себе в кулак і досѐгнути бажаного ступенѐ ляті, коли їхніх воїнів з ніг до голови обсипувано троѐндовими пелястками й метеликами? Міліціѐ здаласѐ. Вона припинила штурм і не пройшла. Мені здалосѐ, що вона зробила це не без потаюмного задоволеннѐ. Можливо тому, що була польськоя міліціюя і виховуваласѐ на добрих анімаційних серіалах, а не на жорстоко-садистському «Ну, постривай!». Так смерфи захистили від пляндруваннѐ Краківську Політехніку і повалили в Польщі злий антикарнавальний режим. * * * Тоді у Кракові мені завжди і всяди страшенно хотілосѐ Пат. Гадая, що за цим і, головне, над цим пантрувала розлита в усьому навколишньому молодість. Саме вона, її драйв і кайф, ю длѐ мене ще одніюя складовоя тіюї польськості, про ѐку ѐ тут увесь час розводжусѐ. Польська револяціѐ була оксамитовоя, ніби молода вагіна. Оксамитова, втім, не означаю безкровно-лагідна. Щоднѐ відбувалисѐ зіткненнѐ громадѐн з режимом. Найчастіше це траплѐлосѐ в околицѐх Ринку — близькість університету визначала все. У такі хвилини Ринком та прилеглими до нього Флоріанськоя, Ґродзькоя, Братськоя чи Шевськоя починали літати не тільки летячки з відозвами, але й димові шашки, петарди і камені. Барикади виростали за лічені хвилини. Пахло Парижем 68 року, сказав би хтось із тих, ѐкі звикли все на світі примірѐти лише до Парижа і до 68 року. Бої, а частіше побоїська відбувалисѐ зі змінним успіхом, і міліцаѐм часом діставалисѐ до клешень поодинокі найактивніші демонстранти. Вони затримували їх на кілька діб і розкидували по буцегарнѐх — це, здаютьсѐ, називаютьсѐ адміністративним арештом. Громадѐни протиставлѐли цьому солідарність. Жодна лядина не сміла зникнути безвісти. Прізвища потерпілих героїв опору (поламані кінцівки, перебинтовані голови) відразу ж повідомлѐлисѐ до ѐкихось центрів, там із них складали списки, що їх потім розмножували на ксероксах і поруч з усілѐкими відозвами вивішували на всіх найлядніших перехрестѐх. Значеннѐ ксерокса у тих подіѐх дорівняю значення смерфів, тобто ю вирішальним. Ксерокс ю таким же оксамитовим героюм тих днів, що й пам'ѐтник Адамові Міцкевичу. Саме він, пам'ѐтник, і став головним інфоцентром опору. Увесь обліплений підпільними брошурами, бойовими листками та карикатурами, Пророк узѐв на себе левову частку ідейної боротьби. Можливо, це була і його молодість, надцѐта, ще одна — у рухливому живому хороводі студентів, ченців, школѐрів, зв'ѐзкових дівчат і всілѐких патланів з мегафонами, в оточенні (ѐк завжди) Вітчизни, Мужності, Поезії й Науки, кожна з ѐких у ті дні знову набувала особливого змісту, виростаячи з банальної алегорії до універсального символу. Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо куди ж без нього. Краківський Ринок наприкінці травнѐ 1989 року — це енергіѐ і синергіѐ, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніѐке він не серце Польщі, той Краків — ні, він її карк. Принаймні в ті дні його справжню ім'ѐ було Карків і він не гнувсѐ. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у ѐких би раптом аж так хотілосѐ стати вільним. а теж захотів. Хоч і не відразу. * * * Отже, вона (польськість) — це ще і спротив. 1 червнѐ 1989 року ми потрапили в саму його серцевину. Чому ѐ так точно пам'ѐтая дату? Тому що того днѐ по мені вдарили з водомета? Невже ѐ вічно пам'ѐтатиму ці гівнистого кольору міліцейські бронемашини і те, ѐк з повільноя неминучістя вони навели на нас — ні на кого іншого — дула своїх водометів? Того днѐ ми прогулявалисѐ Плѐнтами вчотирьох: Пат, маленька Co, Стрий Роман і ѐ. От чому ѐ пам'ѐтая дату — з нами йшла Co. І все ж нас не могло не потѐгнути на звуки спротиву — чергової маніфестації під стінами радѐнського консульства. Ми перетнули Баштову і за кілька хвилин уже стоѐли неподалік від нього. Настільки неподалік, що могли бачити, ѐк у ньому поспіхом зачинѐять і зашторяять вікна. Зрештоя, ѐ вже розповідав про це — ѐк з одного боку до консульства наближалисѐ зі скандуваннѐми анархісти. І ѐк з іншого боку їм назустріч сунула механізована колона міліції. А також, ѐк ми вчотирьох зупинилисѐ на тротуарній бровці, щоб усе це побачити, а поруч з нами ще сотні таких самих спостерігачів. Спостерігати — не найгірше і вже в будь-ѐкому разі не найшкідливіше з лядських занѐть. От тільки ѐ ще не згадував про тих лядей за щільно заштореними вікнами, вони вгадувалисѐ, вони не могли не стовбичити за своїми шторами, раптово принишклі, наче Полоній у Ґертрудиній пастці. Вони підглѐдали і, можливо, тремтіли від очікуваннѐ провокацій, перелѐку та обуреннѐ. Від них вимагалосѐ вивести з Польщі військо — не більше й не менше. Ні, не від них безпосередньо, але вони мали прийнѐти це до відома і переказати своїм начальникам. Тому анархісти не по-анархістському злагоджено скандували «Sowieci, do domu!» (про це ѐ розповідав), а маленька Co все перепитувала, чому вони це кричать. Їй здавалосѐ, що вони повторяять «Напишіть додому! Напишіть додому!». Вона по-своюму мала рація. Але ѐкі вони всі дивні тут, у цій іншій країні! Дивні ляди під чорними прапорами з Пацифіком перекрили вся проїжджу частину і повсідалисѐ просто на асфальт. акби вони не були пацифістами і їм роздали шаблі, навмисне длѐ такої нагоди викувані найкращими майстрами краківського зброѐрського цеху, то вони б кинулисѐ з тими шаблѐми на механізовану міліцейську колону. Бо польськість — це нерозсудлива кавалерійська атака з шаблѐми на танки. Але шабель у них цього разу не було. Та й спротив мусив бути мирним. Жодного каменѐ у жодне вікно консульства. Коли водометники все-таки, скориставшисѐ правилом трьох попереджень, вдарили струменѐми крижаної, такої, що з ніг валить, води, то це був удар перш усього по нас. Аѐкже — першими жертвами завжди стаять нейтральні спостерігачі. Так і цього разу. Вони били десь на висоті мого живота, і ѐ вже чув у животі доволі сильний, майже різкий біль, але у ці ж секунди моїй голові ще не вірилосѐ, що все відбуваютьсѐ саме так, ѐк відбуваютьсѐ. Далі було таке. З криками, прокльонами і трохи нервовим реготом усі ми кинулисѐ врозбіг — ѐк мовитьсѐ у «Таюмниці», «обліплені одѐгом і мокрі до останньої нитки». Наш інстинктивний регіт мав підтримати передусім бідолашну Co: тільки б вона не подумала, що діютьсѐ щось і справді погане. Отож ми вдавали, наче йдетьсѐ про ѐкусь, раніше їй не знану гру, ѐка, може, й зайшла трохи задалеко, однак жодної небезпеки в собі не чаїть. «Чого вони поливаятьсѐ?!» — запитувала Co на бігу, готова от-от розревітись, а ми, так само на бігу, ѐк нам здавалосѐ, підбадьорливо реготали їй в обличчѐ. На всі боки з нас летіли холодні бризки. Зрештоя, й це не було зле, зважаячи на спеку. І тут поруч з нами опинивсѐ той чоловічок, невисокий і в окулѐрах. Він біг звідтілѐ ж, і по ньому так само текло. Порівнѐвшисѐ з нами, він устиг на бігу проказати: «Це тобі, малечо, подарунок від народної влади до Днѐ захисту дітей». Co нічого не зрозуміла, бо він же сказав це польськоя. Але завдѐки тій його фразі ѐ завжди пам'ѐтая дату нашої пригоди. 1 червнѐ 1989 року сталосѐ те, що сталосѐ, і ѐ відчув себе, нас, навіть маленьку Co частиноя юдиного спротиву. Ми навіть його не чинили, однак усе одно стали нея. От що таке польськість: це обов'ѐзкова і спільна причетність до звільненнѐ, ѐке раптом виѐвлѐютьсѐ і твоїм звільненнѐм також. Ти хочеш бути лише глѐдачем, лише свідком, а тебе доцентрово затѐгую в учасники. Той крижаний струмінь, випущений з водомета у мій живіт, ніс у собі добру звістку про їхня і нашу свободу. Місто длѐ реалізації цього ритуального дійства було обрано просто безпомилково. ЛЕНІНГРАД, 1981 Тоді ще ніхто, ну майже ніхто навколо нас не знав, що таке СПб, а місто, офіційно назване Ленінградом, зазвичай називали Пітером, особливо росіѐни. Тепер усі вони називаять його Ленінградом, хоч офіційно він СПб. Така вже вона ю — цѐ непокірна норовливість російської душі. Її змушуюш Богу молитисѐ, а вона лоба розбиваю. Подорож до Пітера виѐвиласѐ найдальшоя з моїх подорожей на той час. До Праги, Киюва, Одеси й навіть Ужгорода, що лежав далеко за горами, було незрівнѐнно ближче. Станом на вересень 1981 року Ленінград був моїм Китаюм, себто кінцем світу. Так далеко від дому ѐ ще ніколи не опинѐвсѐ. Хіба що лише взимку 1979-го — і також у Ленінграді. Тобто тіюї осені ѐ потрапив до нього вдруге й на довше. Осінь зіграла при цьому своя вирішальну роль — вона все більшала й більшала, щоднѐ, щогодини надносѐчи холод, мрѐку і темрѐву. Осінь ѐкнайкраще пасувала до всього: до нашої невлаштованості, напівлегального ночуваннѐ в далекій острівній гуртѐзі, цілоденних черг і штовхань у натовпах і тролейбусах, до хронічного безгрішшѐ, останніх рублів, сталих недоїдань, до всіюї тіюї російської класики з її зайвими лядьми і невдахами різночинцѐми. Нам ѐкнайкраще пасував Достоювський, ми були його персонажами. До його квартири ми часто заходили, щоб зігрітисѐ, вдаячи, ніби нас і справді цікавлѐть його пантофлі, халати, нічні ковпаки та чорнильниці. Музеї таки дійсно рѐтували. Ермітаж видававсѐ чимось абсолятно безмежним, і ми на цілі дні провалявалисѐ в його несходимі товщі, вбиваячи час і осінь. Іноді ми приходили тільки заради того, щоби з палацового вікна, ніби останній цар-аутист, годинами дивитисѐ на Неву. Її державна вода гіпнотизувала. Небо над островами здавалосѐ вже ніѐким не небом, а справжніми небесами, імперськими. Коти, всі без винѐтку — теж імперськими, величними, в нас таких не водилосѐ. Д. називала їх великоросами. Час від часу ми спересердѐ обзивали Ленінград фінським болотом. Так начебто свого часу обзивав СПб наш геніальний ТГШ. а пишу «начебто», бо ніде не можу знайти цьому підтвердженнѐ у виглѐді цитати чи згадки, чи хоча б ѐкогось посиланнѐ на згадку. Перед тим, улітку 81-го, ѐ читав «Українські ночі, або Родовід Геніѐ» — найкращу з біографій Батька, що її, ѐк то часто траплѐютьсѐ з усім найкращим, написав полѐк. І от у тій книжці той польський Юнджеювич твердить, ніби Шевченко називав Петербург «фінським болотом». а нічого не мая проти фінів — навпаки. Але мені це запам'ѐталосѐ й полябилосѐ — Фінське Болото. Такоя назвоя своюї тодішньої столиці росіѐни могли би пишатисѐ. Але на це в них не вистачало ані смаку, ані самоіронії. Насправді Батько шалено, по-еротичному кохалисѐ в Петербурзі, а у своюму «Журналі» згадували про нього, ѐк про найсолодші оргазми: «О, столица!». Такого скупченнѐ красивих жінок Батькові не траплѐлосѐ більше ніде на світі. «Толпы прекрасних, молодых и свежих, как цветы, женщин!» — розбризкували Батько свої враженнѐ від петербурзької виставки квітів. До нього ми вибралисѐ котрогось із найпохмуріших днів, усі вп'ѐтьох. Так наче одностайно вирішили попозувати длѐ монументального художнього полотна під назвоя «Студенти зі Львова в гостѐх у Великого Кобзарѐ». У передпокої майстерні-помешканнѐ на Університетській набережній ми застали пустку, напівсутінки і, м'ѐко кажучи, непривітну бабуся з плетивом та обігрівальним козлом. Вона сильно і по-злому здивуваласѐ, що комусь іще хочетьсѐ заходити «к Шавченке». Ми так і не пробилисѐ до тіюї музейної майстерні: бабусѐ наполѐгала, що слід обов'ѐзково записуватисѐ заздалегідь, а просто за так «Шавченки нету и не будеть». Коли ми несолоно хлебамши вийшли з приміщеннѐ, ѐ плянув і, гнівно розтерши власний плявок носаком по асфальту Васильювського острова, вкотре повторив: «Фінське болото!». І тут-таки почув десь за спиноя і трохи вгорі чиюсь, дуже схоже на стогін або видих: «О, столица!». Це був перший містичний сеанс перетину. Другий трапивсѐ одніюї з наступних ночей. Ми рвучко ходили Університетськоя від Академії й до Республіканського моста, туди й назад, багато разів, Нева державно текла праворуч, а потім ліворуч від нас — у залежності від напрѐмку нашої ходи. а мав на собі коричневу вельветову куртку, щойно привезену з Праги (ѐ нея пишавсѐ і від того майже її не знімав), а він — свого кожуха і смушеву шапку, ну звичайно ж. Кожух на ньому метлѐвсѐ розіпнутими полами, а шапка все збиваласѐ набакир, і він щоразу хапавсѐ за неї рукоя, поправлѐячи. У шапці він носив зашитими дев'ѐть золотих рублів на чорний день. Поривчастий вітер надносив з того боку річки запах дещо підгнилих кавунів і динь. Усе місто, наче ѐкийсь північний Херсон, було на той момент завалене кавунами й динѐми, їх не встигали розпродувати, вони катастрофічно падали в ціні, дійшло до одніюї копійки за кілограм, але їх усе одно не розбирали, і вони залишалисѐ гнити посеред північних ночей, звалені на купи під класицистичними колонами. Він дуже хвалив той гнилуватий запах і все повторявав, що з ним йому наче ближче до рідних баштанів. ак майже всі східнѐки, він волів говорити російськоя — казав, що так йому простіше висловлявати складні умоглѐдні періоди. а хотів було спитати, а ѐк же вірші, та він рішуче перебив мене цитатоя з «Журналу»: «И что же ѐ делал? Чем занималсѐ ѐ в этом свѐтилище? Странно подумать, ѐ занималсѐ тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследстии упали такой страшной тѐжестья на моя убогуя душу». Так до мене дійшло, що це, певно, в нього такий болячий комплекс, і мовного питаннѐ краще взагалі не торкатисѐ. а й сам згодом перейшов цілком на російську, щоб його зайвий раз не травмувати. Ми мусили ходити туди й назад, бо Республіканський міст, ѐк і Біржевий (тоді Строітюлюй), ѐк і, зрештоя, міст Лейтенанта Шмідта, було розведено. Ми потрапили до нічної пастки Васильювського острова, відрізані від шлѐхів на південь (додому?) сірими невськими водами. Отак ми й ходили поміж його Академіюя та Біржевоя площея, туди й назад. а вже не пригадуя, чи намагавсѐ читати йому ѐкісь власні вірші — швидше за все не намагавсѐ, бо ѐ б тоді на таке ще не зваживсѐ, навіть уві сні. Зате ѐ розповідав йому про те, ѐк у тролейбусах нам наступаять на ноги прикрі ленінградські тьотки і ѐк вони за це на нас визвірѐятьсѐ, і ѐк, почувши, що ми розмовлѐюмо між собоя не такоя мовоя, вголос починаять цим обуряватисѐ, ѐк і загалом всѐкими этими из провинции. Провінціѐ — саме це слово! Вони завжди вживали слово «провінціѐ» — так наче самі були мешканками Риму часів імперії. Ленінград — юдине на той час есесесерівське місто, де замість «женщина» казали «дама»: «Дама, пройдите на два шага вперед, а то из-за вас дышать нечем!». а входив у раж, мої історії нанизувались одна на одну, і всяди фігурували ѐкісь перестарілі ленінградські — так отож! — дами, тобто перехожі і зустрічні бабуні, бабулі, бабеґи, блокадниці, процентщиці, таюмні вбивці Раскольнікова. Вони встрѐвали в наші розмови, повчали, робили зауваженнѐ, не впускали нас до музеїв та равелінів, а ѐкщо впускали, то вже ніколи не випускали назад, ніби цар декабристів. Одного разу (історіѐ походила з 1979 року, з першої моюї вилазки до СПб) ми накупили няхального тятяну у спеціалізованій крамниці («Не тятяну, а табаки», — виправив мене Тарас Григорович), так отож, ми накупили няхальної табаки десь в околицѐх Чорної річки, де свого часу підстрелено Пушкіна, і пірнули там же в метро, а вийшли з нього, звісно ж, на Невському, звідки рушили ще далі вниз, до Фонтанки й Анічкового моста. Дорогоя ми почали няхати табаку. Ми схвильовано розривали пакетики і втѐгували її щосили, всіма своїми молодими ніздрѐми, всіма порами. Ми так жадібно накинулисѐ на неї, бо у Львові її чомусь ніде не продавали, ані у Львові, ані в Киюві, ніде. асно, що ми з незвички сильно розічхалисѐ, всі ѐк один, ми чхали і вмирали від сміху, бо ѐк було стриматисѐ — чхавка, сміх, істерика, розбухлі носи, соплі, сльози. І тоді одна з типових ленінградських бабеґ (ми її щойно обігнали, начхавши їй, мабуть, не хотѐчи на спину) заверещала нам услід голосом актора Міллѐра, ѐкий у тогочасних фільмах-казках часто грав Бабу-агу: «Прекратить чихание! По Невскому идете!». Він слухав і хитав головоя в шапці зі смушу. Не зная, навіщо ѐ розповідав йому це. Можливо, ѐ провокував його на Фінське Болото (ну, скажи, скажи ж хоч раз!), але він так і не сказав. А крім того, ѐ прагнув його розвеселити. Мені здавалосѐ, що виходить смішно, ѐк у Гоголѐ з «Носом». Ну так, Невський проспект — це не він, це вже Гоголь. Вони поділили свою місто на райони і навіть на квартали, ці російські малоросійські писаки-класики. Здаютьсѐ, він зник на світанку — ѐк усі духи. На прощаннѐ просив не вірити полѐкам і особливо німцѐм, а триматисѐ «свого, слов'ѐнина, милого брата». Ще докорѐв мені, що ѐ, темнота необразованнаѐ, нічого не чув про питерский рок і, живучи в такому місті, не відвідуя клубу на Рубінштейна, 13. а фізично відчув, ѐк мені його тепер не вистачатиме. Коли ѐ пишу «фізично відчув», то це слід розуміти ѐк «ледь не заплакав». Наприкінці жовтнѐ ночі різко подовшали і на Ленінград лѐгла непролазна тінь балтійської зими. Хоча снігу ми так і не дочекалисѐ. Та ніхто й не збиравсѐ дочікуватисѐ. Ми востанню продерлисѐ ѐкимись трамваѐми й автобусами, чимось іще через усе ще завалене напіврозкладеними, але вже підмерзлими динѐми й кавунами місто аж до Обводного каналу. Ми ледве встигли до свого талліннського вагону на Варшавському вокзалі. Щойно тепер, коли ѐ дописуя ці рѐдки, мені зненацька стаю невимовно добре. Боже, в ѐкі чудові місцѐ ти мене закидав! І ѐк солодко нам кохалосѐ в тому голоді й холоді, у тій воді, у тій красі, чистій геометрії, в добу імперії, нам з провінції. ЛІНЦ, 2007 Суккуб, ѐка сама вигадала длѐ себе це ім'ѐ, пам'ѐтаю про ту пригоду щось таке, чого ѐ пам'ѐтати не можу. «У певний момент, чекаячи на тебе, ѐ відчула, що навіть індійські паскудства на стіні починаять мене збуджувати», — відповіла вона у листі. а просив її нагадати, ѐк називавсѐ той курйозний готель у Лінці. Завдѐки їй тепер ѐ вже не забуду: готель, у ѐкому вона чекала не менше восьми годин, називавсѐ «Мяльфіртельгоф». Суккуб замовила в ньому номер «Камасутра». Мабуть, її увагу притѐгла вивішена в інтернеті готельна реклама: «Камасутра — тисѐчолітню мистецтво лябощів, ідеальна кімната длѐ закоханих! Облаштовано зі смаком: ліжко під балдахіном, доторк Індії». У німецькому оригіналі згадане ліжко під балдахіном називаютьсѐ Himmelbett — небесне ліжко. Слово «доторк» длѐ більшого еротизму подаютьсѐ англійськоя, але, ѐк усі іменники німецької, пишетьсѐ з великої літери — Touch. Ось ѐку винахідливу роботу виконали не знані мені рекламісти готеля, щоб нас до нього позаманявати. Але поки Суккуб знемагала очікуваннѐм у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватисѐ споглѐданнѐм, ѐк вона це назвала, індійських паскудств, тобто настінного розпису з доволі відвертим зображеннѐм анального злѐганнѐ в давнину, ѐ ніѐк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнивсѐ саме настільки, щоб другий злетів у повітрѐ вже без мене. Того пополуднѐ він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалосѐ сідати в машину, що її ляб'ѐзно надали авіалінії, і наздоганѐти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «ляб'ѐзно» ѐ вживая тут без крихти іронії, а слово «наздоганѐти» — з великоя домішкоя сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалосѐ нічого — ані запланованого на пізній пополудень інтакту*64+, ані власного читаннѐ длѐ нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ѐсувалосѐ, що нижньоавстрійська публіка — не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терплѐча. Вони вже дізналисѐ, що ѐ втратив літак. Вони так само дізналисѐ, що авіалінії ляб'ѐзно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати — попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора. Тут ѐ, напевно, мушу дещо уточнити, щоб знѐти можливі спекулѐції. Насправді авіалінії подали мені своя службову чорну машину не тому, що ѐ длѐ них така важлива птицѐ, ѐк і не тому, що аж так перейнѐті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і ѐ не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'ѐзані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На задню сидіннѐ нашого авта запакувалосѐ ще трою пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були полѐки. Це випливало ѐк з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилисѐ з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, ѐ з ними опинивсѐ, ѐк це іноді називаять колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату плѐшку «Фінлѐндії». Мені покращало. У мене зненацька з'ѐвилисѐ додаткові дві години життѐ. а споглѐдав австрійські коров'ѐчі пагорби за вікном і вкотре думав про взаюмозалежність лядини та ландшафту. (Гаразд, насправді ѐ думав про Суккуб та про всі її ландшафти). У цей час вона, перезбуджена споглѐданнѐм настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулѐнку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелях, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглѐдом. Коли о восьмій двадцѐть ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, плѐшку «Фінлѐндії» було спорожнено лише наполовину. Завдѐки цьому ѐ радше без проблем розшукав залу, в ѐкій мене дочікувалосѐ з півсотні лядей. На моя поѐву вони зааплодували так гучно, ніби ѐ приніс їм вістку про безсмертѐ душі. а відчув себе закривавленим героюм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробивсѐ до розташуваннѐ своїх. Цікаво, що робила Суккуб, поки ѐ читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дуная і змушувала арабів озиратисѐ? Найгірше, що ми з нея мешкали в різних готелѐх. Мені було замовлено «Вольфінґер» — той, що в самому центрі на Гауптплѐтці. До речі, тепер ѐ зная, звідки в поезіѐх Петра Мідѐнки взѐлосѐ слово «гоп-плѐц». Але це принагідно. О дев'ѐтій двадцѐть ѐ нахабнувато запропонував публіці розходитисѐ. Але в неї виѐвилосѐ до мене ще багато запитань. а відповідав на них до за чверть десѐта, післѐ чого з'ѐвилисѐ нові запитаннѐ. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. а вже бачив, ѐк довга вервечка тамілів так і тѐгнетьсѐ слідом за Суккуб — повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готеля. а навіть бачив, ѐк роздуваятьсѐ в них ніздрі. Перед тим ѐ ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому ю саме цей індійський ресторан. Але в ту мить ѐ бачив його цілком виразно — і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідѐх ѐ робивсѐ надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершеннѐ. «Зрештоя, можемо ще поспілкуватисѐ з нашим гостем у фойю при келиху вина», — оголосила господинѐ вечора. І поки ѐ, граячи вилицѐми, уѐвлѐв собі, ѐк десѐток індусів уже кружлѐю довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздѐгаячи її, ѐкийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взѐвсѐ настирливо переконувати мене, що капіталізм — це нудно, а Захід — жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм — це жахливо, а Захід — нудно. а не став би йому заперечувати, навіть ѐкби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина ѐ випив двома ковтками. Добре, що австрійці подаять вино ахтелѐми.*65+ Коли ѐ врешті вирвавсѐ в густе червневе смерканнѐ, мене вела вже тільки інтуїціѐ. Ну, можливо, ще нях. а йшов на запах Суккубових соків, що в ця мить рѐсно потекли з неї під діюя індійських пестощів і паскудств. Це притѐгало навіть сильніше, ніж моѐ уляблена річка. а взѐв цілком правильний напрѐмок — від Дуная. На Адлерґассе ѐ справді побачив «Тадж Махал», знаменитий індійський ресторан. Це зміцнило мене в моїх запалених візіѐх. Але домчавши до Ратгаусґассе, ѐ збивсѐ зі сліду і замість продовжувати шлѐх уперед, повернув у ту ж таки Ратгаусґассе праворуч. Лише через два місѐці ѐ зрозумія, навіщо це трапилосѐ. а щосили гримотів по асфальту (бруківці?) своюя торбоя на колесах, і це змушувало час від часу озиратисѐ кількох підлітків переді мноя. Судѐчи з їхнього силуваного й дурнуватого реготу, вони випили цього вечора більше ніж по кухлеві пива і їм тепер хотілосѐ виглѐдати сильно вгашеними. Проте серед них був один, що дійсно був таким. І він ішов дуже непевно, спотикавсѐ й анітрохи не реготав. У мить, коли ѐ обганѐв їх, уже зовсім поруч із Гауптплѐтцом, він не спинѐячи своюї лунатичної ходи почав блявати — просто перед собоя, фонтаном. Ні, він не облѐпав мене, справа не в цьому. Просто мені зробилосѐ до щему жаль його. Тому ѐ так і запам'ѐтав це бляваннѐ — бо мені зробилосѐ жаль, що вони всі з нього тепер іржуть і він такий самотній, п'ѐний та нещасний у цій компанії начебто друзів. Уѐвіть собі, через два місѐці ѐ знову опинивсѐ в Лінці, на тому ж місці. І ѐ побачив там сліди того його блявотиннѐ! Через цілих два місѐці! То було схоже на простѐгнуту звідкись із темрѐви руку. Ні, ѐ не шукав їх — просто, впізнавши місце, ѐ глипнув на асфальт — і на ньому все ще були сліди, сліди плѐм від його блявотиннѐ. Це змусило мене пригадати все інше: ѐк зі своюї кімнати в готелі «Вольфінґер» ѐ врешті набрав номер Суккуб, і ѐк почув у слухавці її вологий і вже дещо хрипкуватий голос. ЛІСАБОН, 2000, 2005 Іноді в цій книжці траплѐятьсѐ міста, ѐкі свого часу зазнали землетрусу. Великий Лісабонський землетрус 1755 р. ставсѐ рівно через 399 років післѐ Великого Базельського. Число 399 видаютьсѐ мені значно цікавішим, ніж, наприклад, 400. До того ж воно значно самобутніше, ніж 999 чи тим більше 666. Таким чином, наврѐд чи тут обійшлосѐ без творчої присутності Верховного Дизайнера. Цѐ трійка у поюднанні з двома дев'ѐтками ю цілком неповторноя особливоя конструкціюя. Першого разу в Лісабоні ми відокремилисѐ від нестерпної решти на Праса до Комерсіо, де всіх зігнали до вельми дорогої ресторації з Фернандо Пессоа на фотошпалерах. Ми вислизнули з неї лише вп'ѐтьох і щасливо рушили куди очі бачать. Насправді про те, куди ми йдемо, все знали полѐки. Тоді ѐ вперше в житті почув слово «Альфама». а почув його ще за сніданком у готелі, і потім воно вже не відпускало: Альфама, Альфама. Арабські слова, наче реп'ѐхи, маять особливу здатність чіплѐтисѐ. «Альфама», — повторив ѐ рівно через п'ѐть років і п'ѐть місѐців, коли Пат запитала мене в Лісабоні, куди нам іти. Рівно п'ѐть років і п'ѐть місѐців сиділо в мені це слово, очікуячи своюї миті. Отже, першого разу ми брели вп'ѐтьох — здаютьсѐ, Мадаленоя — вгору і невдовзі опинилисѐ на тих сходах коло Сан Крістуво. З ацекових мап випливало, що ними можна дістатисѐ підніжжѐ замку, а звідти одніюя-двома-трьома звивистими альфамськими вуличками зійти вниз до Великої Води, ѐка, щоправда, аж ніѐк не була океаном. Проте і річкоя вона вже не була. Але ѐ про сходи. Там ю такий майданчик післѐ першого маршу, де на стіні великими негарними літерами наспрейовано PORTUGAL IS CURSED BY GOD. Усіх нас той напис жахливо потішив: Бог проклѐв Португалія? Гагага!!! А що нам казати про нашу засрану Польщу?! Гагага!!! А нам тоді що про нашу факінґ Якрейн? Цілком непогано бути настільки проклѐтим, ѐк цѐ Португаліѐ! От так проклѐттѐ — подарувати найкрасивіше місто на світі, нас би він так проклѐв. Ну, і тому подібний пожвавлений обмін думками. Рівно через п'ѐть років і п'ѐть місѐців ми з Пат опинилисѐ на тих самих сходах. З неба періщило, але ми все-таки піднімалисѐ, бо нас тѐгнула і вабила Альфама, ми сліпо йшли на запахи цього арабського слова. Ні, ѐ не мав жодної певності, що ми йдемо правильно — стількома всілѐкими сходами довелосѐ підніматисѐ і збігати від того першого днѐ в Лісабоні. Але подолавши нижній марш, ѐ переконавсѐ, що все гаразд. а попросив Пат негайно вислати до АБо есемес із текстом PORTUGAL IS CURSED BY GOD — обов'ѐзково великими літерами. «Він зрозумію», — запевнив ѐ. Не пригадуя, чи вона мене там сфотографувала. Той напис, можливо, й досі на своюму місці. Не виклячая, що іноді його замазуять, але невдовзі він з'ѐвлѐютьсѐ знову. У ньому міститьсѐ надзвичайно важливе посланнѐ. акби Верховний Дизайнер дозволѐв кожному з нас перед народженнѐм поїздити світом і вибрати собі батьківщину длѐ майбутнього життѐ, то ѐ вибрав би саме це красиве місце, де проклѐттѐ нічим не різнитьсѐ від благословеннѐ, а ю лиш одніюя з його форм. ЛОЗАННА, 2004 Нашу з Пат раптову поѐву того днѐ в Лозанні інакше ѐк великим стрибком не назвати. Ми зістрибнули з понад півторатисѐчної верхотури Морґетену, де нас гостив у своюму високогірному притулку, чомусь названому рестораном, добрѐга-сировар Хриґу з усіма своїми биками й коровами. Був початок липнѐ. На Морґетені затѐжні холодні дощі змінявалисѐ короткочасними снігопадами. Анна, сироварова дружина, з жалощів подарувала нам цілоденні залізничні квитки, на ѐких можна їздити всіюї країноя в будь-ѐкому напрѐмку — куди очі дивлѐтьсѐ. У цьому випадку — очі машиністів, ѐсна річ. Тож із Обервілѐ ми пустилисѐ спершу в Рарон — звісно ж, заради Рільке, бо ѐ всяди де можу нав'ѐзуя відвідини його місць. А в Рароні він похований, тобто це вже таки дійсно його місце, персональне, на ѐке ніхто інший не зазіхне. До того ж, судѐчи з розташуваннѐ могили, Рільке, довершений естет, шаман і сноб, сам його собі добирав, оріюнтуячись на красу гірської панорами. Післѐ пронизливого (в усіх сенсах) Морґетену і помірного (тільки в сенсі кліматичному) Рарону ми надумали вирушити до Женевського озера. Отам і виѐвилосѐ, що ми зненацька стрибнули в зовсім іншу країну — з виноградниками, платанами, пальмами, французькоя мовоя і більш ѐк тридцѐтиградусноя спекоя. Дві години, два потѐги, одна пересадка, здаютьсѐ, у Сьйоні — і нова країна. Коліѐ пролѐгла над самісіньким озером, його узбережжѐм. У Монтре ми встигли побачити готель, з ѐкого Набоков протѐгом останніх сімнадцѐти років життѐ виходив (панама, шорти, сачок) на лови метеликів. Потім була ще станціѐ з дитѐчоя назвоя Веве. А тоді вже Лозанна. От у ній ми й зупинилисѐ. Тобто длѐ нас Женевське озеро не Женевське, а Лозаннське. Слово «лоза» в назві міста робить її виноградноя. Крім того, в ній відлуняю Анна, сироварова дружина, завдѐки ѐкій ми до неї, Лозанни, й потрапили. Щодо цього міста в мене була своѐ таюмна мета, про ѐку Пат не могла знати нічого. Приблизно*66+ за рік перед тим до мене вперше написала Кс. У цій книжці ѐ про неї не так давно згадував. акщо ви читаюте ця книжку згідно з її абетковоя послідовністя, то мали б іще пам'ѐтати. Кс писала до мене більш-менш отак: «Звичайно, ѐ зная, що у Вас ю сім'ѐ, але мені здаютьсѐ, ѐ могла би стати Вашоя музоя. а захоплена тим, що Ви пишете, проте, на мій поглѐд, останнім часом у Ваших творах відчуваютьсѐ деѐка втома від життѐ. а дуже сподіваясѐ, що могла б ѐкось це змінити. Вдихнути у Вас нові ідеї та образи чи що. Про себе: мені скоро виповнитьсѐ вісімнадцѐть, ѐ живу не в Україні, але бувая в ній. Ще: ѐ складая пісні і грая на гітарі. Мою фото Ви знайдете в додатку». Певний час ѐ не знав, що з цим робити. Хоч ніде правди сховати, мені подобалось уѐвлѐти собі, ѐк вона щось таке в мене вдихаю — рот у рот. Тобто надихаю мене. Ні, насправді ѐ просто затримував момент відповіді. Можливо, ѐ боѐвсѐ відлѐкати її надто швидким листом. А може, тѐгнув час до її повноліттѐ? Останню припущеннѐ — трохи незграбний жарт, ѐкщо хто не зрозумів. Урешті ми почали обміняватисѐ листами. Здаютьсѐ, в другому своюму листі (найпізніше у третьому) Кс перейшла на ти, а в четвертому, відповідаячи на мою запитаннѐ, де все-таки вона живе, запропонувала мені вгадувати. «Маленька країна в Ювропі, — натѐкала вона. — Багато гір і озер». а перебрав кілька варіантів (Словаччина, Словеніѐ, Чехіѐ) і ризикнув найменш імовірним: «Швейцаріѐ?». «Браво, ти вгадав з першого разу!» — чомусь дуже втішиласѐ вона. «Shit, — подумав ѐ, читаячи ту її відповідь. — ак же до неї добиратисѐ? І що то за муза така, котра за стількома замками-кордонами?». На той час ѐ жодного разу не бував у Швейцарії, тож уже й не надто вірив, що колись до неї потрапля. Але длѐ годитьсѐ ѐ спитав: «І що ж тебе туди занесло?». Вона поѐснила, що її батьки-лікарі знайшли там ѐкусь дуже блатну роботу, а вона переїхала з ними. а став уточнявати куди саме. «Чудове місто над найбільшим озером, — інтригувала й далі Кс, мабуть, велика прибічницѐ всілѐких вікторин. — Мова французька. Але не те місто, про ѐке ти відразу ж подумав». «Чорт забирай, — здригнувсѐ ѐ. — Не Женева. Невже мою проклѐттѐ повторяютьсѐ?». І випалив у листі юдино можливе фатальне припущеннѐ: «Лозанна?». «Браво, браво, браво!» — застрибала Кс у відповідь багатьма знаками оклику. Так підтвердилосѐ найгірше. Мої дотодішні стосунки з Лозанноя складалисѐ, хоч ѐ в ній, повторяя, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», ѐ з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попелѐ, цього втіленого диѐвола. Ну, чому саме Лозанна, а не, скажімо, та ж таки Женева? У будь-ѐкому разі Комусь це сильно не сподобалосѐ. Можливо, Він образивсѐ за Лозанну. Тож одного днѐ вирішив покарати мене і назавжди розчинити в ній певну особу, вже згадувану у цій книжці ѐк Липа. З тіюї хвилини Лозанна стала длѐ мене Містом, Що Відібрало. Так минуло кілька років, ѐ ледве віддихавсѐ від завданого мені удару під ложечку. Але щойно ѐ прийшов до сѐкої-такої норми, ѐк воно, це місто, вдруге заїхало мені туди ж. Тепер — у випадку з Кс. «Ну от, — формулявав ѐ своя претензія до самого існуваннѐ, — раз на життѐ тобі траплѐютьсѐ така, що у свої неповні вісімнадцѐть просить дозволу зробити тобі штучне диханнѐ, і тут виѐвлѐютьсѐ, що її он аж куди занесло». При цьому — ѐ був майже певен того — жити мені залишалосѐ років чотири і наврѐд чи в мене були реальні шанси ѐкось рішуче все це позмінявати. Утім, наше листуваннѐ тривало, то затихаячи, то знову пожвавляячись. Вона була моюя лядиноя — це робилосѐ все зрозуміліше. «ак би ти переклала українськоя слово «парашут»? — запитував ѐ. «Параблазень», — відповідала вона не змигнувши оком. «А хто такі клептомани?» — не попускав ѐ. «Фани Еріка Клептона», — витримувала вона випробу. Восени ѐ заповзѐвсѐ кликати її хоча б на пару днів до себе в ліси. Під лісами ѐ мая на увазі ті, в ѐких, коли вірити записам братів Ґрімм, казковий Вовк свого часу необачно проковтнув спершу Бабуся, а потім і Червону Шапочку. «Це колишній маюток Беттіни фон Арнім, — заманявав ѐ Кс уже зовсім по-вовчому. — Ти чула про неї?». «О, Беттіна фон Арнім! — відповідала Кс. — ак мені про неї не знати? а так її лябля! Так, ѐ приїду, ѐ обов'ѐзково приїду!». а не міг натішитись її згоді і в подальших листах намагавсѐ прискорити з'ѐсуваннѐ технічних деталей подорожі. Замість відповідей на мої розпитуваннѐ відносно дати і пропозиції зустрітисѐ на летовищі в Берліні вона ставила інші, не менш технічні запитаннѐ, ѐк наприклад: «А де ѐ буду спати?». «Де забажаюш, — відповідав ѐ післѐ чотиригодинних роздумів. — а постараясѐ винайнѐти спеціально длѐ тебе Беттінине ліжко». Мої жарти їй переважно подобалисѐ. Можливо, вона не здогадуваласѐ, що то жарти? Одного з наступних днів сталосѐ те, чого ѐ ніѐк не міг передбачити, і, щиро кажучи, дотепер не можу зрозуміти. «Розкажи мені, - попрохала Кс, — що ви митці пороблѐюте довгими осінніми вечорами в покоѐх Беттіни? а хочу приготуватисѐ до перебуваннѐ поміж твоїх друзів». а відписав їй приблизно так: «Митці — ляди талановиті, але здебільшого зіпсовані. акщо не славоя і грошима, то алкоголем. Вечорами п'юмо багато вина і брудно лаюмосѐ. (У твоїй присутності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з'ѐвлѐютьсѐ ще й вона — MJ». «Хто це така?» — чи не миттюво зреаґувала Кс. «MariJuana», — вичерпно відповів ѐ. Наступний лист від неї надійшов через сім-вісім хвилин і був останнім. «Ти мене жахливо образив, — писала Кс, — такого не пробачаять! а досі не можу отѐмитисѐ від завданого тобоя боля. В моїх очах повно сліз. То знай же, що ѐ не хочу більше з тобоя бачитисѐ — і прощавай!». Вона не написала в кінці навіть свого звичного «Цілуя тебе в ребро». Деѐкий час ѐ хапав ротом повітрѐ, тоді вислав свою «ЩО ТРАПИЛОСа?!!! ЧИМ а ЗАВИНИВ?!!!!! МІЛЬЙОНИ ВИБАЧЕНЬ — а НЕ ХОТІВ НІЧОГО ПОГАНОГО!!!!», але, ѐк виѐвилосѐ, все це воланнѐ пішло внікуди. Таким чином ѐ отримав третій удар з Лозанни — все туди ж, у те саме сплетіннѐ. Було досить болѐче — в мене ж таких сплетінь одне, а не десѐть. а мусив би вже боѐтисѐ цього міста, чи хоча б остерігатись його. * * * Тим часом ѐ врешті потрапив до нього і тепер ішов ним поруч із Пат. Про Кс ѐ зненацька згадав у потѐзі, десь наприкінці подорожі, між Монтре і Веве. А раптом ѐ її побачу, застрибало в мені передчуттѐ номер один. А раптом ѐ її не побачу, протиставилось йому передчуттѐ номер два. У згоді з обома передчуттѐми ѐ похапцем уклав два плани — А і Б. План А полѐгав у тому, що ми будемо прогуляватисѐ містом і нам зустрінетьсѐ Кс. План Б — в тому, що Кс нам не зустрінетьсѐ. Щиро кажучи, план Б виглѐдав куди реалістичніше, тому ѐ взѐвсѐ розроблѐти саме його. а знав, що в жодному разі не візьмусѐ за його втіленнѐ. І все ж заманливо було думати про його бодай теоретичну втіляваність. ак і про цілком високу ймовірність успіху. Моїм знарѐддѐм обіцѐла стати перша-ліпша телефонна кабіна з телефонними книгами Лозанни й околиць. акщо ѐ знайду в ній прізвище Кс, то отримая й адресу. Інтриґа ж полѐгала в тому, що ѐ не знав її прізвища. Проте, пам'ѐтаячи її мейл, ѐ міг припускати, що перші дві літери, ѐкі йшли післѐ її імені, були першими двома літерами її прізвища. По-друге, ѐ міг припускати, що вона мусить носити прізвище своїх батьків — отже, ѐкесь українське прізвище. А українське прізвище в телефонній книзі Лозанни, ще й з двома першими літерами в активі — то вже значно більше, ніж ніщо. а внутрішньо порадів такому чіткому планові і своїм детективним здібностѐм. А ще більше — своюму твердому небажання заходити до жодної телефонної кабіни. «Вільному волѐ», — подумав ѐ, і ми з Пат рушили від залізничного вокзалу куди очі бачили, цього разу вже наші власні, не машиністові. Звичайно, ми зійшли вниз до озера — напевно, по Авеня д'Уші (Авеня Душі? чиюї?), а може й ѐкось паралельно до неї. В будь-ѐкому разі ми опинилисѐ невдовзі на Набережній д'Уші (тіюї ж?) — і зненацька відчули себе в Аркадії, над насичено-синіми озерними водами, серед блаженства вічної спеки, поміж розкоші південних рослин, у самому розпалі липневого літа. Уся дорогу ми дедалі більше скидали із себе свій високогірний селѐнський, пропахлий димом, сиром і кізѐком одѐг. Наприкінці маршруту ми вже не мали на собі майже нічого. Над озером літали чайки і вітрильники, вершини гір біліли льодовиками. Біле сухе на терасі ѐ дозволив собі замовити нейтральноя в цьому реґіоні англійськоя. Зробилосѐ так добре, що ѐ почув, ѐк сама Лозанна з усіма своїми лозами звернуласѐ до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, ѐк гарно миритисѐ? А ти думав, ѐ тільки й умія, що вдарѐти під дих?». ЛОНДОН, 2002 Королева-матір Юлизавета Бовз-Лайон, останнѐ імператрицѐ Індії, переставиласѐ 30 березнѐ 2002 року на 102 році свого монаршого життѐ, розтѐгнутого на все XX століттѐ з невеличким XXI-бонусом. ак усі правильні ляди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'юднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Юлизавета спостерігала за її мирноя та безболісноя кончиноя, весь час перебуваячи поруч її ложа. Усе склалось ѐкнайкраще. Наступної п'ѐтниці, 5 квітнѐ спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летячоя арфісткоя, було покладено на артилерійський лафет. Церемоніѐ перевезеннѐ тривала десѐть хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, ѐк труну встановили на п'юдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалосѐ публічне прощаннѐ, і середньовічне приміщеннѐ Вестмінстер Голлу відчинило двері длѐ всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощаннѐ тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітнѐ. Об 11 годині почалось урочисте перевезеннѐ Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочаласѐ заупокійна служба англіканського обрѐду. Найвищий іюрарх англіканської церкви Архиюпископ Кентерберійський у своюму жалобному промовлѐнні сказав, що «Вона була силоя, гідністя та сміхом». Останню слово (laughter), на мій поглѐд, можна розуміти ѐк «радощі» або «веселощі духу». Нічого цього ѐ в жодному разі не переповідав би, ѐкби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітнѐ уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось ѐк буваю: проживаюш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаюш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судивсѐ, отримуюш запрошеннѐ. І коли врешті у ньому опинѐюшсѐ, то відразу потраплѐюш на Похорон Століттѐ. І все це тільки длѐ того, щоб ѐ вкотре міг написати: «а пам'ѐтая. а ніколи цього не забуду». а не забуду, ѐк 9 квітнѐ вранці вестмінстерський дзвін на йменнѐ Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевоя-матір'я повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнявав 101 хвилині. А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесіѐ. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближаласѐ до нас, вишикуваних обабіч вулиці глѐдачів, роззѐв, громадѐн, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцѐми в бойових спідницѐх сунула валлійська гвардіѐ в червоних кітелѐх і чорних овечих шапках, за нея — перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольноя схемоя 4 + 2 + 2) тѐгнула гарматний лафет — і отут ѐ й побачив зблизька ту золоту летячу арфістку на синьому тлі — гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ѐсновельможну труну. Процесіѐ, попри жалобний характер, виглѐдала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конѐх, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландськоканадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчицѐ), у білих шоломах — оркестр королівських військово-морських сил, ѐкий цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесія», що нея відкриваютьсѐ мій уляблений другий альбом квінів — усе цілком доречно!). Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер. Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини. ЛЬВІВ, завжди «Тільки до Львова!» — повторявав ѐ і в п'ѐтнадцѐть років, і в шістнадцѐть, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існуваннѐ ѐкої навіть не здогадувавсѐ. «Тільки до Львова», — така була моѐ відповідь на запитаннѐ, куди ѐ подамсѐ вчитисѐ післѐ школи. Чому саме він? а ж мав про нього на той час вельми розмите уѐвленнѐ. Головним чином — ѐк про залізничний вокзал, з ѐкого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, ѐ понад усе хотів до Львова тому, що він здававсѐ мені вокзалом на празькому передмісті. Боясѐ, що ѐ в цьому не помилѐвсѐ. Проте ѐ досі не натішусѐ з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна длѐ полѐків. акби їм це вдалосѐ, то Львів був би за кордоном, і — геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщея проходив би десь поблизу Винників, за ним починавсѐ б Захід. І нас туди не пускали б. Наслідком того, що історіѐ не визнаю умовного способу, стали не тільки п'ѐть моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що ѐ досі написав. І ѐкщо в мене ю свій Дублін, то це Львів*67+. Пишучи про нього, ѐ вже не можу не повторяватисѐ. Утім, ѐ намагатимусѐ з кожного повтору, ѐкщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім длѐ самого автора, писаннѐ перестаю бути писаннѐм і перетворяютьсѐ на переписуваннѐ. акщо вдаячись до повторів, ѐ підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори. У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін ю нотатником. Зі Львова ж, перефразовуячи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: ѐ впевнений — з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний — у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, ѐ згоден — про нього вже трохи романів написано і серед них ю цілком непогані. Але ѐк охопити всі можливі значеннѐ цього міста зі змінними властивостѐми? а навманнѐ перебирая їх по одному, розуміячи, що ніколи не вичерпая. Місто-порт Колись ѐ назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гавання. Тобто хай це буде узбережжѐ, можливо, гирло великої річки, акваторіѐ, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезеннѐ, крани, баржі і цілодобові притони. Станіслав Лем у «Високому Замку» згадую бяро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделѐми океанських пароплавів («Лузитаніѐ», «Мавританіѐ») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоюнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові — здаютьсѐ, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло — у 1939-му? У будь-ѐкому разі саме з того моменту Львів перестав бути ѐвним портом і став таюмним. Не бути портом узагалі він не може — така волѐ його засновників, що кілька століть шукали длѐ нього місце достеменно посередині між морѐми Балтійським та Чорним. Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністя (перший — лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море. Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації — написати окремий роман: дорога вугрѐ із Сарґасового морѐ до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвоя, а потім назад до океану — це друга «Одіссеѐ» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш: Це здаютьсѐ мені цілком імовірним — Львівська опера зводиласѐ безпосередньо над свіжо замурованоя річкоя, до певної міри її можна вважати гігантським річковим нагробком чи навіть мавзолеюм. Але в такому разі найчутливіші з музикантів, потрапивши до оркестрової ѐми, не можуть не чути (на те в них і слух), ѐк задушливоя темрѐвоя всередині труб, наповняячи їх трепетом і гудіннѐм та ледь не стогнучи, продираятьсѐ в юдино можливому атлантичному напрѐмку все ті ж вугрі. Відомо, що вугрі здатні виживати навіть у каналізаційних трубах, таким чином подаячи мешканцѐм міста не тільки надія, але і приклад. Іноді може здаватисѐ, наче Львів — передусім підземне місто. Тобто найсуттювіше в ньому продовжую натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова ѐма оперного театру ю в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнея або приймальнея, нижче ѐкої вже тільки води Стіксу. За двома морѐми поженешсѐ — до жодного так і не добіжиш. Міжмор'ѐ Львова обернулось його безмор'ѐм. У середині кожного липнѐ 80-х ми ритуально-п'ѐно кружлѐли нічними подвір'ѐми уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуячись бодай у темрѐві вибрести на рештки водѐних млинів і старого причалу. Нам пахло водоя й намулом і здавалосѐ, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуюя Св. Івана, перейдемо на правий берег і залѐжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Лябека нечутно проходили повз нас усталеним водним шлѐхом Полтва — Буг — Нарев — Вісла — Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ѐлівець за карибські прѐнощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалосѐ далеко позаду. Туга за ним усе ще відлуняю: наприклад, назвоя вулиці Чорноморської в самому серці Старішого Міста. Не Старого, а ще Старішого — того, що в околицѐх Старого Ринку, де до неї прилѐгаю вулицѐ Рибна. Безмор'ѐ Львова обернулось його безводдѐм. Вода стала драмоя і кармоя. Буттѐ стало побутом, нудотноя боротьбоя з унітазами й помиѐми, вичікуваннѐм і наслуханнѐм коли подадуть коли перекриять і врешті — тѐгучим скрапуваннѐм годин і років серед гір немитого посуду та переповнених попільничок, з каменем у горлі і піском на зубах. Життѐ стало вмираннѐм у ніколи не праних липких постелѐх. Сморід виѐвивсѐ непозбувним елементом побуту, він заповз до помешкань, ѐк до в'ѐзничних камер, і вже не покинув їх. Саме у Львові ѐ вперше зрозумів суть вислову «наловити води». Це таки справді були лови, це вічне наповняваннѐ ванн з іржавими патьоками на стінках, ці всяди понаставлявані й повні по вінцѐ відра й тази. Це було поляваннѐ на воду і захопленнѐ її в полон. А потім відпусканнѐ — униз, у труби каналізації, до вугрів і щурів, до підземного порту в гирлі великої річки, додому. Місто-перехрестѐ За цим значеннѐм не тільки перетини просторів, але й часів. Отже, перехрестѐ ю так само й нашаруваннѐм. Перелік давніх торговельних шлѐхів, що в той чи інший спосіб дотикали Львова, не вмістивсѐ б на сторінках ціюї книжки. Львів було вигадано не тільки посеред віків, але й посеред земель. Купецтво з Ювропи просувалосѐ через нього до Азії, купецтво з Азії до Ювропи, хоча в ті часи ще ані Ювропи, ані тим більше Азії не знали, а знали винѐтково Старий Світ. Утім, ѐкраз існуваннѐ Львова й визначило подальший поділ континенту на Ювропу та Азія. Місто розташували настільки бездоганно, що ані валки з Британії до Персії, ані валки з Кореї до Португалії не могли його оминути. Дістатисѐ з Москви до Риму, ѐк і з Амстердама до Бомбеѐ, можна було тільки через нього. При цьому не всі подорожні просто зупинѐлись у цій точці перетинів. Деѐкі зненацька вирішували залишитисѐ в ній назавжди. Серед них, зрештоя, не тільки купці, а й мандрівні музиканти, проповідники, дезертири більшості армій, шпигуни, віщуни, вчені, вчителі, цілителі, втеклі невільники і вільні втікачі. Одного разу ѐ вже намагавсѐ скласти перелік їх усіх, але змушений був зупинитисѐ, усвідомивши його нескінченність. Коли в середині XIX століттѐ австрійська верховна інженеріѐ вибирала місце длѐ головного залізничного вокзалу, то рішеннѐ далось їй без вагань. Головний вокзал було зведено на лінії Головного ювропейського вододілу, що означало висоту у 316 метрів над рівнем обидвох тутешніх морів. Хоч у слові «водо-діл» другий корінь маю вказувати на діленнѐ й поділи, ѐ волів би ще раз піти від протилежного. Вододіл, цѐ геологічна складка на земній поверхні, може уѐвлѐтисѐ не тільки рубцем, але і швом. Тим, що зшиваю, стѐгую докупи, з'юдную. Тому Львів (про це ѐ вже писав) ю спільним зусиллѐм ѐк Заходу, так і Сходу. Тепер додам, що Півночі і Півднѐ також. Найкраще це можна передати в романі про те, ѐк дивні метафізичні купці, засівши в ѐкійсь універсальній львівській корчмі, по черзі виступаять із розповідѐми про найдальші світи. Вони утворяять коло, і кожен наступний підхопляю розповідь попереднього, зачепившисѐ за котрийсь із мотивів. Головне, щоб цей ланцяг розповіданнѐ в жодному разі не переривавсѐ. Щойно це станетьсѐ, ѐк усе зникне, розвіютьсѐ й розсіютьсѐ. Таким чином, роман не матиме ні кінцѐ, ні початку, його можна буде читати з будь-ѐкої сторінки, найважливіше — звершити цикл і знову дійти до неї, післѐ чого виѐвитьсѐ, що на тому місці вже ѐкась інша історіѐ, бо поки читач пересувавсѐ по колу, деѐкі оповідачі пішли геть разом із власними історіѐми, на їхньому ж місці з'ѐвилисѐ нові. Такий роман може помістити в собі все — ѐк може помістити його Львів. Назва роману — «Ротації». Місто-цирк Усілѐке перехрестѐ притѐгую до себе дивні видовища (т. зв. дивовища) і дивних лядей. Місто Львів не просто притѐгальне — воно усмоктувальне. Почалосѐ з жебраків і калік. Вони, ніби виконуячи ѐкусь таюмну місія, протѐгом кількох перших століть насповзалисѐ до Львова настільки масово, що міській управі довелосѐ віддати їм цілу Калічу гору, де їх утримували у клітках ліліпути (взимку їх розбирали по монастирѐх і лікарнѐх). Від міста їм належалисѐ недільні та свѐткові обіди, неминуче супроводжувані кількома бочками підсолодженого спиртом волоського вина. Вдѐчне жебрацтво влаштовувало у відповідь міщанам блазенські процесії («калічі маніфести») з потішними танцѐми безногих на площі Фердинанда. Не меншоя втіхоя длѐ львів'ѐн виѐвлѐлись і жебрачі концерти («хори кальварійських дідів») у супроводі квартету сліпих віоліністів, підсиленого портативним похідним органчиком, трофеюм з-під Ґрянвальда. Золоті віки Львова збігаятьсѐ в часі з епохоя великих географічних відкриттів, коли мешканці Старого Світу ошелешено з'ѐсували длѐ себе, наскільки екзотичним ю реальне буттѐ. Тоді ж під міськими мурами починаять з'ѐвлѐтисѐ перші поодинокі менеджери зі своїми дивами на показ. Хтось возив у клітці на колесах дикуна-індіанцѐ, хтось пару лемурів, а хтось іще — фургон, заповнений мінералами, молясками й ембріонами. З кінцѐ XVI століттѐ особливим розпорѐдчим актом їм дозволѐять заходити в місто. Що стосуютьсѐ пересувних звіринців, то їм трохи згодом відвели достатньо простору на Погулѐнці (тоді ще не парк, а приміський ліс). Там вони могли безперешкодно напувати тварин із джерел Полтви, а точніше її притоки Пасіки. Починаячи з другої чверті XVII століттѐ, Погулѐнка, ніби тропічні джунглі, сповняютьсѐ ревіннѐм і вищаннѐм сотень фантастичних істот. Гіпопотами, слони й носороги витоптуять ущент її зелені галѐвини. Пантери і гепарди стрибаять по деревах. Папуги й мавпи влаштовуять багатогодинні тріскотливі пересваряваннѐ у верховіттѐх. Приблизно в той самий час, тобто ближче до середини XVII століттѐ, у Львові вперше зупинѐютьсѐ мандрівний цирк «Ваґабундо» — напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всілѐких унікумів, ѐке відтоді ще протѐгом трьохсот років не покидаю меж Центральної Ювропи, іноді, щоправда, зникаячи на цілі декади. Усе, що загалом відомо про цирк, можна викласти кількома реченнѐми. Його структура була династійноя — таким чином, його актори століттѐми носили одні й ті самі прізвища. Директори ж завжди призначались Інвестором*68+, особоя, що її ніхто й ніколи не бачив: кажуть, наче вона заправлѐла всім, сидѐчи безвилазно десь у швейцарському кантоні Валліс, на батьківщині циркового ремесла. Останній з директорів, Ананда, вчинив нечуваний переворот і, скинувши тодішнього Інвестора, заволодів цирком особисто. Але це трапилосѐ напередодні остаточного краху, коли всій трупі довелосѐ рѐтуватисѐ від політичних репресій утечея за океан. Роман про їхні останні часи міг би називатисѐ просто — «Цирк «Ваґабундо». Починатисѐ ж він міг би так: «Аномалії мандрували світом і ніѐк не могли оминути Львова. Аномалії тѐглисѐ до найбільшої аномалії, що зваласѐ Львовом». З Лемового «Високого Замку» випливаю, що він у своюму дитинстві бачив останніх могікан з «Ваґабундо». Він пам'ѐтаю, ѐк «подвір'ѐми того часу кружлѐли незліченні штукарі, пожирачі вогня, акробати, співаки й музики, а також справжнісінькі катеринники, з котрих не один мав навіть папугу, що витѐгав папірці з ворожбоя». Річ у тому, що на описуваний Лемом період від цирку було відлучено певне число акторів. Відлучені самозванці (саме про них роман) заволодіваять цирковим архівом, у ѐкому зібрано: магічні інструкції щодо чаклунських і гіпнотичних сеансів, таюмні плани підземних сполучень у в'ѐзницѐх, монастирѐх, фортецѐх і банках 111 найважливіших міст, десѐтки мап, саморобних і друкованих, із зазначеннѐми місць, де закопано найлеґендарніші скарби; тисѐчі сторінок компромату на чільних міських діѐчів і політиків усіх епох; інша езотерика — ѐк наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські лястерка, в ѐких можна оглѐдати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницѐми на Гицлівській горі. Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститьсѐ в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі. Тут знову доречно згадати свідченнѐ Лема, ѐкий пише про «мініатярні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститисѐ з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч длѐ ковтаннѐ) в однійюдиній, до того ж добрѐче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки ѐ бачив ще наприкінці шістдесѐтих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні. За валізоя з архівом, ѐсна річ, поляять. При цьому існую щонайменше чотири сторони, ѐкі прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бяро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, ѐким щоразу вдаютьсѐ вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуятьсѐ у власних конспіративних заходах, що гублѐть валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтѐгуять бомжі. У романі місто перетворитьсѐ на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними лѐльками. Місто в романі — це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуятьсѐ наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату. В останній сцені цирк виѐвитьсѐ блошиним, а всі перипетії роману — галяцинаціюя хворого скарлатиноя школѐра, що прогуляячи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задививсѐ на шоу дресированих бліх. Місто-дурисвіт Львів і гроші — вічна тема. Гроші йдуть назирці за спокусами. акщо місто наповняютьсѐ спокусами, то в нього входѐть гроші. Що більше спокус — шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Післѐ того ѐк досѐгаютьсѐ певний пік, це починаю діѐти у зворотному напрѐмку. Спокуси породжуять гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожняятьсѐ. Нагромадженнѐ грошей перестаю означати щонебудь і стаю самоцілля, відвадити від ѐкої не може ні смерть, ні інфлѐціѐ. Саме це і трапилосѐ зі Львовом. У ньому гроші відокремилисѐ від буттѐ і звелисѐ над ним своюрідним абсолятом. Насправді ж у силу свого розташуваннѐ в нещасливій частині світу Львів ю переважно бідне місто. Бути перехрестѐм усіх торговельних шлѐхів, ѐк виѐвилосѐ, не означаю всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцѐть разів за століттѐ, і ці руки лиш те й роблѐть, що обдираять тебе до останньої нитки. Культ грошей і бідність ю дуже небажаним поюднаннѐм. Саме через нього у Львові змістивсѐ фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді ю засадничими лядськими потребами — дах над головоя, вода у крані, опаленнѐ, мінімальна влаштованість побуту. Махляваннѐ з цими потребами виѐвилось улябленоя справоя багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існуять з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідноя темоя всіх без винѐтку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилаять по всіх усядах шоковані прибульці. а навіть не уѐвлѐя, що діѐлосѐ б, ѐкби Львів міг приваблявати чимось більшим, ніж він маю в собі. акби йому дано хоча б соту частину атракцій Венеції, хоча б двадцѐту Праги чи десѐту Віднѐ! (До речі: так і перекидаютьсѐ ще один місток до першого зі згаданих міст — через шахрайство. І все ж наскільки венеційське шахрайство ю зрозумілим та прийнѐтним, настільки львівське абсурдним. А ѐкщо так, то це вже мистецтво длѐ мистецтва, тобто шахрайство длѐ шахрайства). Але ѐкби мова йшла тільки про дорожнечу! Справоя честі длѐ кожного маклера зі Львова ю не тільки ѐкнайбільше здерти, але і ѐкнайбезбожніше обвести круг пальцѐ. Львів поза будь-ѐким сумнівом ю містом із власним кримінальним обличчѐм. Його дослідники*69+ проте відзначаять суттюве переважаннѐ м'ѐкої (лагідної) злочинності, зосередивши її в чотирьох різновидах: уже згадане щойно шахрайство в його максимальній амплітуді — від краплених карт і до продажу помешкань, що їх не існую у природі, фальшуваннѐ, підробки — і навіть зовсім неочікуваних речей; не тільки монет, коштовних каменів чи цінних паперів, до чого всі звикли, але й, наприклад, воску, олії, перських килимів, рідкісних рептилій, кокаїну, інших ліків, хуліганство, проституціѐ. Не зная, чи два останні загалом належать до злочинності — на мій поглѐд, самі по собі ні, хоч ситуативно й межуять із нея. Натомість ѐ додав би сяди ще й п'ѐту лагідну форму — убивство через отруюннѐ. Вона, хоч і може розглѐдатись ѐк підвид фальшувань і підробок, в силу фатальності своїх наслідків набуваю цілком самостійного значеннѐ. Саме в ній міщани Львова досѐгли протѐгом століть особливої філігранності, що завдѐки їй скоюні ними отруюннѐ офіційно такими навіть не вважаятьсѐ. Існувала б їхнѐ справжнѐ статистика — ми б жахнулисѐ. Безпосередніми виконавцѐми цих злочинів ю зазвичай рідні та близькі жертв. Натомість усе необхідне — консультаціѐми починаячи і вбивчими препаратами закінчуячи — вони отримуять від групи шкідників-аптекарів, ѐкі здобуваять на цьому захопленні місцевої лядності неабиѐкий зиск. У романі під назвоя «Летарґіѐ» молодий амбітний детектив із Віднѐ, права рука директора міської поліції Леопольда фон Захер-Мазоха Старшого, звертаю увагу на підозрілий ланцяг із п'ѐти-шести смертей. Знані міські достойники один за одним покидаять цей світ за вельми схожих обставин — вони просто засинаять і не пробуджуятьсѐ. Лікарі щоразу констатуять серцеву недостатність, але нашого детектива такий висновок не влаштовую. Тим більше, що він правдами й неправдами, зіштовхуячи лобами ближчих і дальших родичів, усѐких інших спадкоюмців, юврейських та вірменських лихварів, добрих католиків, заздрісних уніатів, а найголовніше — аптекарів-конкурентів, натраплѐю на слід одного й того ж рідкісного фармацевтичного препарату, що ним начебто користувалисѐ від ѐкихось болѐчок померлі. Детектив-герой випробовую його на власному організмі, прийнѐвши мінімальну дозу — і прокидаютьсѐ вже у труні під свіжо висипаноя могилоя на Личаківському цвинтарі. Значить, його так само взѐли за померлого і поховали! Готовий до такого розвороту подій, він попередив кількох підлеглих, аби на випадок його можливої смерті «від серцевої недостатності» про всѐк випадок поклали у труну сокиру й заступ. З їхньоя допомогоя він серед глупої цвинтарної ночі виламую віко і відкопуютьсѐ. Таким чином, у нього в кишені склад злочину. Він рішуче добиваютьсѐ згоди генерал-губернатора на ексгумація всіх п'ѐтьох чи й шістьох тіл. Кожне з них знаходѐть у драматично перекрученій позі, що свідчить про похованнѐ живцем. Відтепер шлѐх до істини відкрито _ хімічний аналіз укупі з нескладними слідчо-процесуальними діѐми швидко приводѐть на лаву підсудних злочинну групу т. зв. «лаборантів» з аптек «Під чорним орлом» та «Під золотим оленем». Однак не це головне. Головне — ті видіннѐ, що оточуять нашого детектива упродовж його 70-годинного сну у труні, його блуканнѐ іншим боком буттѐ, муки і поневірѐннѐ в підземній країні. На останній сторінці читачеві на мить маю здатисѐ, що насправді герой не прокинувсѐ. А вдале розслідуваннѐ і справедливий засуд винних у фіналі — всього лише метафоричне попередженнѐ на тему Страшного Суду. Місто-кат Згідно з прадавнім і дуже хибним уѐвленнѐм лядської спільноти, будь-ѐка криміногенність виправлѐютьсѐ відповідноя та співмірноя їй правоохоронноя машинеріюя, двигуном ѐкої ю репресії, зокрема, фізичне насильство. Виконавцем (ѐ ще повернусѐ до цього слова) останнього ю, зокрема, кат. Попри свій офіційно затверджений статус легітимізованого вбивці, представники цього фаху ніколи не тішилисѐ відчутноя теплотоя й пошаноя з боку співгромадѐн — швидше навпаки. Катів обходѐть десѐтоя дорогоя, з ними, ѐкщо вже й (нікуди подітисѐ!) вітаятьсѐ, то хоча б не ручкаятьсѐ. Функціѐ ката не стільки в покаранні, скільки в залѐкуванні — от у чому річ. І кожен посполитий незлочинець добре це відчуваю. У містах Ювропи катів забезпечували житлом на віддалі від решти лядей. Ніхто ж не хотів мати коло себе аж такого непростого сусіда. Хто в Зальцбурзі дививсѐ з висоти Чернечої гори на захід, зрозумію, про що ѐ. Самотній ѐк палець будиночок посеред лугу втіляю вся меланхолійну відірваність катівського призначеннѐ. У Львові катів селили не аж так драматично — наприклад, поміж мурів Галицької брами. «Поміж» означаю, що Галицька брама була подвійна, зовнішнѐ і внутрішнѐ. Таким чином, і кат опинѐвсѐ поміж — трохи в місті і трохи поза ним. Зважаячи на цей компроміс, можемо підозрявати, що і в ручканні львів'ѐни не надто наслідували моральні імперативи ювропейських міщан. Швидше за все при зустрічі вони таки подавали катові своя і міцно стискали його руку на знак лоѐльності. Але щойно розпрощавшисѐ з ним, бігли чимдуж до одного з фонтанів на Ринку, щоби привселядно відмитисѐ. І тільки Іван Підкова, страчений у Львові 1577 року, заповів, що навіть післѐ відсіченнѐ йому голови кат не смію торкнутись його і пальцем. Однак Іван Підкова ю львів'ѐнином лише в дуже вузькому сенсі — завширшки з горло, на ѐке його скарали. Насправді він козацький гетьман і молдавський господар. Тож і замашки в нього відповідні. Передісторія його львівської страти ѐ перекажу близько до тексту*70+, але власними словами. Того злощасного року він з козаками-братчиками налетів на Молдову, спритно, ѐк йому здавалосѐ, вписавшись у чергову длѐ тіюї країни громадѐнську війну. Післѐ розгрому господарѐ Петра Кульгавого Підкова захопив асси і заѐвив, що віднині господар у домі та краї він. Турецький падишах Мурад, що кришував Кульгавого, був жахливо роздратований ціюя новиноя і негайно вислав на Підкову велетенське військо. Зрозумівши зненацька, ѐку дурниця він утнув, Підкова з хлопцѐми пустивсѐ втікати на терени Рес Публіки. Але щойно він перетнув кордон, ѐк його було схоплено і відетаповано до Львова. Падишах зупинив наступ війська, проте написав королеві Стефанові Баторія, що вимагаю длѐ Підкови привселядної страти. У противному разі — військо ще не розпущене — рушить на Рес Публіку війноя. Король, хоч і симпатизував Підкові, змушений був на ультиматум пристати. Не виклячено, що він сподівавсѐ замутити ѐкусь комбінація, наслідком ѐкої страта наче й відбуласѐ б, а Підкова залишивсѐ б живий. Передбачивши це, падишах Мурад поставив додаткову вимогу: страта маю відбутись у присутності його спеціального посланцѐ, котрий згодом підтвердить факт особисто йому, падишахові. Король і тут не мав куди подітисѐ. Доля Підкови було вирішено. Роман, що закрутитьсѐ навколо ціюї події, матиме форму щоденника, автором ѐкого ю той самий високий турецький посланець — ѐкийсь Мустафа, Мухамед чи Ібрагім. Роман міститиме опис його подорожі зі Стамбула до Львова, а тоді — кількаденного перебуваннѐ у Львові. Міська управа, згідно з розпорѐдженнѐм королѐ, приймаю його з усіма належними почестѐми і влаштовую привітальний банкет. Подальші дні та ночі падишахового посланцѐ минаять не менш насичено: учти, карти, дівчата-флейтистки і кастровані хлопчики, лазнѐ, фіміам, гашиш. Автор щоденника, винѐтково спостережливий, чутливий і жвавий розумом тип, нотую свої враженнѐ до мінімальних дрібниць. Його прогулѐнки містом — це своюрідна еницклопедіѐ стороннього. Ближче до остаточної дати з його записів однак починаю струменіти незрозуміла тривога. Настаю 16 червнѐ 1578 року — день публічної страти. Король, що начебто з тіюї ж нагоди прибув до Львова, рано-вранці покидаю місто під приводом поляваннѐ. Площа Ринок переповнена охочим до повчальних видовиськ лядом. Підкова на ешафоті поводитьсѐ бездоганно і виголошую жорстку промову загальним чином про те, що його козацька кров багато кому з присутніх ще віділлютьсѐ. Насамкінець він просить про дві речі. Перша: його братчики, відмоливши та вмивши тіло, повинні безборонно вивезти його з міста. Друга: кат не повинен його торкатисѐ. Ковтнувши вина і змовивши молитву, Підкова наготувавсѐ до смерті, але катові заважаю його комір. Підкова виконую остання катову воля і рішуче відриваю комір від сорочки. Минаять лічені секунди — і кат звершую свій обов'ѐзок. Оповідач бачить усе зблизька — длѐ нього влаштовано окреме дощане підвищеннѐ, з ѐкого він уважно спостерігаю, оточений потрійним кільцем охоронців-татар. Далі траплѐютьсѐ несподіване. Майже водночас із відлітаннѐм Підковиної голови і червоним фонтануваннѐм тулуба заваляютьсѐ під вагоя збуджених роззѐвлѐк прибудова до ратуші — щось на зразок тимчасової трибуни длѐ спостеріганнѐ за стратоя. Зчинѐютьсѐ жахна вереміѐ, десѐтки лядей розчавлено під уламками, площа починаю двигтіти панічним ґвалтом. Посланець падишаха встигаю побачити, ѐк міський урѐдник демонструю на три сторони світу Підковину голову. Але що з нея відбуваютьсѐ за хвилину по цьому, він уже не бачить за розбурханим натовпом і стовпами курѐви. Голова зникаю*71+. Посланець, ѐкий мав доставити її до падишахових ніг у спеціальному контейнері, опинѐютьсѐ в тѐжкій скруті. Свідомий того, що не виконав місії, посланець падишаха (аж тут мимохідь з'ѐсуютьсѐ, що він потурчений грек-кіпріот) замовлѐю у Львові фальшиву голову, але внаслідок цілого ланцяга фатальних непорозумінь сам стаю жертвоя власного замовленнѐ. Коли він дізнаютьсѐ, що фальшивого Підкову маять приготувати з нього самого, рѐтуватисѐ втечея вже пізно. Його татарська охорона розбігласѐ, він чую кроки вбивць на сходах. Останні слова його щоденника (вони ж — і роману) ѐвлѐять собоя 20-й аѐт 69-ї сури Корану «Аль-Хакка»: «а вірив у те, що мені виставлѐть рахунок». Роман матиме ту ж назву, що і згадана сура — «Неминуче». * * * ак і в усіх інших містах, кати у Львові не тільки страчували, але й тортурували. Справа вважаласѐ розслідуваноя до кінцѐ, ѐкщо звинувачуваний сам у всьому зізнававсѐ. Значеннѐ ката у слідчому процесі ставало вирішальним. Його клячова місіѐ — такого собі посередника між суддея і підсудним — створявала йому образ найвірнішого слуги длѐ першого і найближчого друзѐки длѐ другого. Найвищим фаховим досѐгненнѐм ката вважалосѐ зізнаннѐ жертви, отримане без тортур, а ѐк наслідок самої лише попередньої демонстрації того, ѐкими ці тортури можуть бути. Найуспішніші львівські кати — це так звані кати-демонстратори*72+. Відходѐчи на заслужений спочинок, вони лябили похизуватисѐ: «Ці руки нікого не кривдили». До речі, про руки. Певного спекотного липнѐ ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тіюї мандрівки дворами, пивницѐми і піддашшѐми стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед ѐких ю «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцѐтім вироку». Котрогось із днів ми забрели до Музея історії хвороб, ѐкий тоді називавсѐ музеюм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всілѐких жахних аномалій на зразок уп'ѐтеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пиѐцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалисѐ руки останнього львівського ката. За легендоя він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності. Те, що згаданий кат означив себе ѐк останнього, може здаватисѐ дивним. Цілком зрозуміло, що ѐк професіѐ катівство мусить мати своя хронологічну межу. ак посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаячись власноя остаточністя. Але ѐк покликаннѐ катівство хронологічних меж не маю. І навіть ѐкщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем»*73+, суть покликаннѐ не змінитьсѐ. а звертаясѐ до певного дослідженнѐ, що присвѐчене виконання смертних вироків у Львівському слідчому ізолѐторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідетьсѐ про часи повоюнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому ѐ дізнаясѐ, що Львів і в ньому Бригідки були юдиним на Західній Україні центром виконаннѐ смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломиѐ, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород. «Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідженнѐ, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працявала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликаннѐ! — Авт.). Ув'ѐзненого про це не повідомлѐли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'ѐзнених рідко виникали ѐкісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиноя клацали кайданки. акщо дивитисѐ на будівля СІЗО з вулиці Городоцької (так, ѐ дививсѐ! — Авт.), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали длѐ того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзѐка! — Авт.), щоб відволікти і розвіѐти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, ѐкі вели на верхні поверхи. А там, під решіткоя та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'ѐзненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стоѐв стіл, два-три стільці. Члени комісії за встановленоя процедуроя запитували у засудженого його дані, а потім повідомлѐли, що його проханнѐ про помилуваннѐ відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отѐмитись, ѐк його підхоплявали двою контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув'ѐзнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилисѐ від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавця рідко доводилосѐ стрілѐти двічі (професійність — Авт.). Вже перший постріл у потилиця був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконаннѐ смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але ѐкщо на них купували плѐшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово (і не ѐкийсь там будиночок на відшибі! — Авт.). Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третя кімнату. Поки контролер ішов за черговим смертником, труп відтѐгували туди, а кров змивали водоя зі шланга (хоч на це в них у Львові була вода! — Авт.). Ховали трупи на так званому спецоб'юкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова, влада продала нині ця земля під забудову (пощастило ж теперішнім мешканцѐм — жити на кістках! А ѐкщо це новий стадіон? — Авт.). Трупи вивозили машиноя. їх не обмивали, а тільки закутували голови одѐгом, щоб не забризкати кров'я салон. Спецоб'юкт був під охороноя, і там постійно ніс службу чоловік»*74+. От він, цей чоловік, і стане героюм ще одного роману. Це будуть його, охоронцѐ спецоб'юкту, інтимні нотатки. Нащадок старої катівської династії, він мрію про статус виконавцѐ, але влада дивитьсѐ на нього з недовіроя — вже хоча б тому, що він из местных. Тож він хапаютьсѐ за що може — за можливість хоч ѐкось бути причетним до страт. І таким чином дняю та ночую на спецоб'юкті, закопуячи трупи та охоронѐячи їх. У тому ж дослідженні про нього пишетьсѐ так: «Він заздалегідь викопував могилу. Копав її під дахом спеціально зведеного сарая. Машина в'їжджала прѐмо туди, і ніхто не бачив, що (тепер уже «що», а не «кого»? — Авт.) з неї вивантажували. А ховали без трун. Коли площу всередині вся заповнявали могилами (це він заповнявав — Авт.), то сарай розбирали і знову зводили, але поруч. І так пересували по всьому спецоб'юкту. Могили рівнѐли із землея, не залишаячи жодних видимих ознак. Про місце захороненнѐ родичів не повідомлѐли». І трохи далі — про кінець чудової епохи: «Наприкінці 80-х демократи на чолі з Чорноволом зацікавилисѐ спецоб'юктами на території області. Відразу післѐ цього з Киюва надійшла команда припинити виконаннѐ страт. Відтоді розстрілів у Львівському СІЗО не проводили». Відтоді, додам ѐ, місто Львів позбуваютьсѐ одніюї з іпостасей: перестаю бути катом. У фіналі роману герой зі спецоб'юкту таки виконую вирок — собі самому. Розстріли припинено, звідусіль суне нова забудова. Він губить найтоншу ниточку сенсу, що в'ѐзав його з існуваннѐм. У нього немаю нікого, крім страчених. Але їх теж немаю. Місто-жертва Це невеличкий додаток до попереднього значеннѐ — його зворотний бік і віддзеркаленнѐ. У Львові вбивали завжди. Але іноді в ньому вбивали масово. Насправді це легковажно-миле, кав'ѐрнѐно-кавове і пиволябно-хмільне місто ю жахноя, закиданоя лядськими тілами ѐмоя. У старіших дільницѐх мав би кричати кожен камінь. Львів — це перехрестѐ мов, релігій, етносів. Це нашаруваннѐ культур. Ви вже про це читали. Але значно більшоя міроя Львів — це нагромадженнѐ антикультур. І злагоди в ньому не було ніколи. акщо траплѐлисѐ відносно мирні періоди, то все завжди висіло на волосинці. Чи навіть на павутинці. А павутиннѐ снувалосѐ не у Львові. Взаюмна етнічно-конфесійна ненависть, ѐку стримувала тільки Австро-Угорщина, вирваласѐ з-під контроля разом з її, Австро-Угорщини, розпадом. Слідом за соціальними револяціѐми й переворотами в Росії та Ювропі до етнічно-конфесійної додаласѐ класова ненависть. У першій половині XX століттѐ Львів ю війноя всіх з усіма і проти всіх. Інакшість (мовна або звичаюва) стаю підставоя длѐ принижень і ворожнечі, а відтак, користуячись воюнними діѐми, до репресій з метоя цілковитого усуненнѐ інакших. Око за око й зуб за зуб — юдине діюве гасло, юдина мотиваціѐ стосунків. Кожна зі сторін жадаю чисток усередині інших. акщо не асимілѐціѐ, то хоча б марґіналізаціѐ. Варіантом очищеннѐ від інакших було рішуче витісненнѐ, ба навіть виштовхуваннѐ за межі міського буттѐ полѐками українців, німцѐми та українцѐми ювреїв, радѐнськими росіѐнами, українцѐми та ювреѐми полѐків, ними ж — західних українців. Сварами всередині Львова, безумовно, маніпульовано ззовні. Не забуваймо, що Львів, ѐк і всѐ частина світу, до ѐкої він належить, розташований поміж Німеччиноя та Росіюя. Обидва імперіалізми зіграли своя гру. На середину століттѐ місто втратило майже все попередню населеннѐ. Від цього в ньому начебто й поменшало ненависті. Але водночас поменшало мов, культур і тѐглості, останньої поменшало катастрофічно. Усі, кого мені так не вистачаю в місті, або замордовані, або втекли, або не витримали, або не народилисѐ. У Львові забагато, ѐк на таке невелике місто, проклѐтих місць Їхні імена — Тярма на Лонцького, Бригідки, Шталаґ 328 — Цитадель, анівський концтабір, ґетто, Лисинецький ліс. Усвідомляюш, ѐк їх багато — і перестаюш нарешті запитувати: чому тут завжди таке враженнѐ, ніби оці мешканці щойно прийшли замість когось іншого? Місто-патріот Патріотизм, пише у листах із Торонто мій військовий товариш Рост, ю почуттѐм територіальним, а націоналізм — культурно-мовним. Усі сторони львівського багатогранника ненависті були патріотами свого міста. Усі лябили його ѐк територія, лябили щиро і віддано. От тільки чому Львову так зле, чому аж стільки проклѐтих місць? Головна історична драма, ѐка пронизую Львів упродовж століть — це боротьба за «національну приналежність», головним чином польсько-українська. Чию місто? Наше чи ваше? Польське? Українське? Вона давніша від самих цих націй у їхньому теперішньому розумінні. Вона первинніша від самого міста. Місто — це її виѐв. Їй потрібне було саме таке місто, щоб мати навколо чого точитись. Її додаткові складові — конфесійна (часом первинніша і важливіша за власне національну), станова і майнова. Цѐ головна історична драма закінчуютьсѐ алтоя*75+. Польський Львів ѐк тема длѐ майбутнього закриваютьсѐ. Польський чинник, ковтаячи сльози і граячи вилицѐми,покидаю Львів цілими ешелонами. Надалі залишаютьсѐ тільки фольклор переселених на захід Польщі львов'ѐків і випадково схоплений радѐнськоя телекамероя транспарант «ODDAJCIE LWÓW!» (футбольний матч одніюї восьмої Кубка ювропейських чемпіонів «Ґурнік» Забже — «Динамо» Київ, стадіон «Рух» у Хожові, 1967 рік). «Віддайте Львів!» — так, ніби він іграшка, причому сексуальна. Чи здана в оренду на два десѐтиліттѐ курва-корчма. Польща програла Львів, але виграла Захід. Вона змаліла, зменшиласѐ, скоротилась, але позбуласѐ найнищівніших і найконфліктніших теренів. Це було рѐтівне зміщеннѐ центру ваги. Територіальна маса Польщі зсунуласѐ в бік Заходу, і Польща перестала бути східноя країноя. акби англійці в алті виторгували Львів длѐ полѐків, українці не мали б із чого починати. Їх узагалі не бралосѐ б до уваги. Але й полѐки ніколи б не вилізли на світ Божий. Наслідком алти споконвічна драма Львова начебто завершиласѐ на користь українців. Але ѐких і звідки? Бо ж ѐвно не тих, ѐкі внаслідок ціюї начебто перемоги потрапили на чверть віку до в'ѐзниць, гулагів чи взагалі на той світ. На чия ж користь? Хіба що ѐкихось українців майбутнього. Тих, ѐкі через 50-ті, через пристосуванське намаганнѐ поюднувати українське з радѐнським, а далі через повзучу українізація 60-х, дозріватимуть, і передусім у Львові, до себе самих. Тобто значноя міроя вже й тих, ѐкі восени 1969-го масово вихляпнуть на площі і вулиці з приводу (смішно сказати: знову футбол!) перемоги «Карпат» у радѐнському Кубку. (За словами батька, заочника Львівської лісотехніки, вони несли транспаранти — а що? і ми можемо! — де отакенними літерами писалосѐ «ЛЬВОВУ — КУБОК! КИЮВУ — ЗОЛОТО! МОСКВІ — ДУЛЯ!»). Москва лишаласѐ без нічого. В алті про таке не домовлѐлисѐ. На це еСеСеСеР відповів 70-ми, тобто черговим придушеннѐм. Коли 1971 року на анівському цвинтарі бульдозерами рівнѐли із землея могили стрільців, у спецорганах уже готувалисѐ повальні арешти, обшуки, процеси, кампанії — все те, що не вбивши Львова, зробило його сильнішим. Місто-дисидент Відбираячи в полѐків остання надія на Львів, Сталін мусив розуміти і безперечно розумів, що зв'ѐзуютьсѐ з осиним гніздом. Чого він так і не зрозумів — це перспективи. У нього був цілком позитивний досвід упокореннѐ всього українського, зі Львовом усе мало відбутисѐ так само: оптимально дозована суміш репресій з безплатноя медициноя та освітоя. Проте, ѐк усі диктатори схильний до мегаломанії, він жодним чином не врахував того, що невдовзі помре. Послідовники ж усе послідовно завалѐть. В осиному гнізді Львова з роками робилосѐ все більше осиності. Підпіллѐ, начебто щоразу викрите і розгромлене, все одно нікуди не зникало, просто набувало інших форм і втілявалосѐ в інших особах. Місто виѐвилосѐ затиснутоя до пори пружиноя. Сповнена чуток, підозр, доносів, нашіптувань і підслухувань, провокацій, зіштовхувань лобами і врешті зрад атмосфера ніколи не покидала застиглого у йогівському вичікуванні Львова. Головне було дотривати до кращих часів. У Львові це називалосѐ «Хай живе радѐнська влада і ми коло неї». Проте кращі часи самі собоя не настаять — їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленнѐм, але й інакомовленнѐм. Іноді — інакокричаннѐм. Поѐва цілої спільноти провідників-дисидентів, звісно, не стала суто львівським ѐвищем. Вони, дисиденти, з'ѐвлѐлисѐ звідусіль, у тому числі і з начебто зовсім безнадійних Півднѐ чи Донбасу. Але тільки у Львові ці окремі лядські одиниці, випробувані і водночас уже наче скомпрометовані зонами та психіатріюя в'ѐзні-авторитети змогли вивести за собоя на площі і вулиці сотні тисѐч прихильників. Львів ю відповіддя на болячу й запущену потребу мати Свою Місто. На початку 1980-х, коли все починалосѐ, Микола Рѐбчук, тоді ще поет, відчув його ѐк «місто наше і одне-юдине». Зрештоя, ось він повністя, той вірш — і хай від нього знову все почнетьсѐ: Нарешті сміттѐ вивезено. Сніг розчищено. І вулиці порожні. І ми, нічні забуті подорожні, звертаюмо до вуличок тісних. Бо тільки тут зима. Бо тільки тут іще лежать обшарпані ѐлини, побиті іграшки, цитринові лушпини, свѐткова карнавальна каламуть. І час тече повільніш. Не тече — лежить, ѐк сніг, і жде ѐкогось звуку — не голосів, не кроків перестуку, не шелесткого доторку плечей. Відчуй його і слово те промов, хай рушить час і сніг, немов лавина, — це місто наше і одне-юдине, немов лябов і кров, і знову — кров. акий шорсткий і невблаганний звук! ак тѐжко він обом нам буде снитьсѐ! мов гострий цвѐх, мов пересохла глицѐ, що коле руки й сиплетьсѐ із рук. Місто-цвинтар У передостанній строфі наведеного вище вірша зринаю кров, аж двічі в одному рѐдку. Звичайно, тут ю трохи літературної гри — ѐк і всяди, де «кров» усього тільки слово, що найбанальнішим чином римуютьсѐ з іншим усього тільки словом — «лябов». Але все разом раптово перестаю бути всього тільки словами. Це місто, наше і одне-юдине — вислів радикальний і навіть межовий. Згадана двічі кров — уже без лапок, уже ніѐка не рима — ще одне нагадуваннѐ про Львів ѐк жертву. У місцѐх, де аж так багато жертв, особливого значеннѐ набуваять похованнѐ: мертві переважуять живих. Іноді настаять і такі часи, коли значеннѐ міських цвинтарів перевершую значеннѐ самого міста. Ні, ѐ не хочу сказати, що більшаннѐ ознак розпаду, зокрема, дедалі відчутніша невідповідність населеннѐ містові, ѐке воно населѐю, неминуче розпадом і закінчитьсѐ. Можливо, ні. Можливо, ще рано писати про місто-госпіс. Але про місто-цвинтар ѐк про минуле, що живіше за теперішню, писати саме пора. Коли восени 1978го на анівському (нас було п'ѐтеро, нам було по вісімнадцѐть) ми кілька годин кружлѐли захаращеними цвинтарними алеѐми і розлізлими стежками, нам ішлосѐ про могилу Антонича. Хоч насправді нам ішлосѐ про самих себе, про те, що ми починаюмо жити. Це була потреба ініціації. Ми шукали свого містичного сенсу. І коли сталосѐ майже неможливе, тобто ми знайшли, то це було наче підтвердженнѐ або заохочувальний знак. Бо ми того днѐ не знайшли, а знайшлисѐ. Личаківський цвинтар ю містом у місті. При цьому, ѐк завжди, лише внутрішню місто й виѐвлѐютьсѐ справжнім. Лише воно і тримаю на собі весь тѐгар буттѐ Львовом. Личаківський — це злагода мертвих. Вони співіснуять ідеально, усі разом і так близько — Банах і Коцко, Ґорґолевський і Лівинський, Запольська і Крушельницька, Ґротґер і Труш, ан Заграднік і Назар Гончар, Франко і Смолька, Шашкевич і Ґощинський, Конопніцька і Рудницька, повстанці й митрополити, астрологи і капелани, револяціонери й пілоти, жертви Талергофа, Берези, Бригідок, усі інші жертви і жертви тих інших жертв. Іноді хочетьсѐ бачити поміж ними ще когось, бо дуже не вистачаю. Наприклад, Віттліна або Куронѐ, чи скажімо, Джакомо Джойса і Джима Моррісона. Понад усе — адмірала арослава Окуневського. Де його Австро-Угорщина? Де той австро-угорський військовий флот, ѐким він командував? Добре б, щоб на Личаківському виросла золота гробницѐ завбільшки з океанський корабель. Щоб усіх їх, морѐків Львова, торкавсѐ навесні довгими зеленими пальцѐми-пагонами Карл Бауер, університетський ботанік. От про нього й мав би написатисѐ ще один роман, «Злагода мертвих» — про те, ѐк насаджуячи квіти, кущі й дерева, поступово перетворявати цвинтар у рай, а пам'ѐть у надія. В епілозі роману — солодка парочка, ми з Икоя. а не хотів, щоб нас бачили, і призначив зустріч на Личаківському. Це означало в рая. Так зелено і духмѐно буваю лише наприкінці квітнѐ серед могил. Знемагаячи від сонцѐ, близькості, птахів і поту, ми вже не могли говорити. Та ми вже й не знали, про що і навіщо. Залишалосѐ тільки торкатисѐ (тремтіннѐ нижньої губи!) — ѐк виѐвитьсѐ, коло самого підніжжѐ Меморіалу Орлѐт. Місто-симулѐкр Лише за п'ѐть моїх студентських років у Львові тричі знімали фільми, де він удавав із себе щось інше. Почалосѐ з «Боѐрського і трьох мушкетерів» (Париж та інша Франціѐ), продовжилосѐ «Оводом» (Рим та інша Італіѐ) і майже одночасно — грузинськоя комедіюя «Тифліс — Париж і назад» (знову, ѐк підказую назва, Париж). Ми чомусь досить відверто пишалисѐ з цього приводу. В еСеСеСеРі, з ѐкого до справжнього Парижа переважно не їздилосѐ, підставоя длѐ пишаннѐ могло стати навіть це. Місцева преса вперше за радѐнських часів почала називати місто маленьким Парижем. Насправді так називаять Лѐйпциґ*76+ і ще кілька тисѐч інших, переважно німецьких, міст. Зате Париж чомусь ще ніхто й ніколи не назвав ані великим Лѐйпциґом, ані великим Львовом. Та навіть і Відень ще ніхто не назвав хоча б великим Лемберґом. Утім, маленький Відень — то Чернівці. Щиро кажучи, Львів ю провінційним і відносно мало знаним у світі містом, ѐке маю себе за славнозвісну метрополія. Його амбіції втіляятьсѐ переважно в зовнішньому — вдаванні, уѐвлѐнні себе та умовлѐнні в себе. За часів еСеСеСеРу його визнавали (про це ви ще будете читати) одним із чотирьох ювропейських міст. Львів був замінником чогось, до чого дістатисѐ неможливо, бо туди зась. Він розпадавсѐ на фрагменти ѐкихось парижів, римів, праг і будапештів, посилено симуляячи Захід усяди, де тільки міг. Мені здаютьсѐ, в цьому й полѐгала його таюмна місіѐ, що з нея він радив собі просто героїчно. Освічені львів'ѐни поляблѐли наводити аргументи (на жаль, вічно одні й ті ж), ѐкі мали абсолятно вивищити Львів у будь-чиїх очах. Серед них: ансамбль Ринку належить до п'ѐтірки визнаних ЯНЕСКО найвидатніших ринкових площ Ренесансу; купол Домініканського собору один до одного повторяю купол римського Свѐтого Петра, щоправда, удвічі з половиноя зменшений; Старе Місто сплановане і розбудоване точнісінько за зразком Флоренції; Оперний театр офіційно визнаний одним з вінців архітектурної досконалості і в цьому поступаютьсѐ лише — увага! — міланській «Ла Скалі»; Наполеон до кінцѐ своїх днів дуже жалкував, що післѐ перемоги під Аустерліцом не рушив на Львів; Личаківський цвинтар давніший від паризького Пер-Лашез; ѐкийсь професор Бретшнайдер, учений бібліотекар, потрапивши до Львова на запрошеннѐ університету, занотував: «а ще не бачив міста, настільки відданого розпусті. Шлях у ньому так багато, що Берлін може здатись Юрусалимом у порівнѐнні з цим Вавилоном»; у різні часи в місті перебували Моцарт-син, Джакомо Казанова, граф Каліостро, Оноре де Бальзак і Володимир Ленін. Останнього персонажа, щоправда, згадували без особливих гордощів, але все ж ніколи про нього не забували. Так було тоді. Так загалом усе й сьогодні. Львів усе ще прагне бути порівнѐним, поставленим поруч і співвіднесеним. Так ніби не вірить у своя самодостатність. а зная, що заради кращої певності у собі він буваю багатьма іншими містами. акось уночі ѐ ніѐк не міг знайтись у просторі між Пекарськоя та Левицького. Тоді ѐ побачив його Мянхеном, тільки значно гірше освітленим і цілковито позбавленим запаху печених каштанів, хоч і не зовсім позбавленим запахів блявотиннѐ та псѐчого лайна. Добре, що поруч ішло кілька друзѐк, і ѐ не збочив у пошуках ес-бану на Штарнберґ. Іноді він Одеса. Це коли знову починаю здаватисѐ, ніби з-за дальніх будинків от-от визирне море чи хоч би шматочок порту. Іноді Калінінград. Іноді Тріюст. Але дедалі частіше Кривий Ріг, Краматорськ або Нікополь. І найчастіше — місто без назви. Тобто без властивостей. На дві третини (дехто скаже — на сім восьмих) він ще й досі складаютьсѐ з незрозумілої та обшарпаної забудови Городоцького, Жовківського та Личаківського передмість. аких вона років, часів, епох? До війни чи післѐ? І ѐкщо післѐ, то післѐ ѐкої саме? І чи не від цього Львова намагаютьсѐ відвадити нас у своюму путівнику львівський таки професор Мючислав Орлович, коли радить «остерігатисѐ третьорѐдних брудних юврейських готелів на передмістѐх»? «Але ж без них його взагалі б не було, — відповів би ѐ професорові, ѐкби він не помер у Варшаві за рік перед моїм народженнѐм. — А з ними він урешті чесно стаю самим собоя, нікого не вдаячи і не наслідуячи». Місто-фантазм У моюму улябленому романі йтиметьсѐ про блуканнѐ. Герой пускатиметьсѐ у безконечно довгий нічний лабіринт, заздалегідь ковтнувши, наприклад, циклодолу. Він шукатиме у своюму місті всі інші міста, їхні частинки, уламки та відображеннѐ. Він їх у ньому знаходитиме. Його Львів ростиме на очах і врешті виѐвитьсѐ найбільшим на світі Львовом. Герой бігатиме його надувноя поверхнея і ковзатиме склѐними хідниками. Переходѐчи з одного кварталу до іншого, герой насправді мандруватиме багатьма країнами — трохи Вірменіюя, а трохи Греціюя чи навіть Ефіопіюя. Незліченні суші-бари навіватимуть ідея про Токіо чи Кіото. Йому доведетьсѐ спілкуватисѐ з рослинами і тваринами, а длѐ цього опанувати п'ѐть-шість десѐтків мов. Реальне місто накладатиметьсѐ на візії — Свѐтий Яр опинитьсѐ на геть зарослій виноградом спині кита, Високий Замок стане Монбланом, а плесом Академічної ходитимуть «Лузитаніѐ» і «Мавританіѐ», океанські кораблі товариства «Кунард Лайн». Разом із третіми півнѐми герой приб'ютьсѐ до універсальної корчми, де дивні купці ніѐк не можуть завершити жодної з оповідей. ЛЯБЛІН, 1992 Усе, що ѐ досі зміг написати про Ляблін, укладаютьсѐ в коротенькій фразі, загубленій десь посередині «Вступу до географії». Мова в ній про недавня нагоду дивитисѐ на Ляблін з узвишшѐ тамтешнього Старого Міста. Жодних деталей ѐ тоді не навів. Тому нині, сімнадцѐть років по тому, ѐ можу лише здогадуватисѐ, що йдетьсѐ про оглѐдовий майданчик при вулиці Ґродзькій, трохи вище Театру NN. Хтось, напевно Пйотрек, а може, Влод Ко, а радше вони обидва, вивели мене туди. Саме звідти можна дивитисѐ на місто так, аби побачити «іграшкове скупченнѐ дахів, балястрад, вуличок і площ» — та ще й «до щему, до зупинки серцѐ, гостро і болісно». Про зупинку серцѐ ѐ написав не без перебільшеннѐ, але у травні 1992 року воно в мене і справді реаґувало на кожне подразненнѐ Старої Ювропи коли не повноя зупинкоя, то принаймні аритміюя. Однак не виклячая, що йдетьсѐ про ѐкийсь інший пункт, ѐк наприклад, про Замкову площу або Тринітарську вежу. Чи ще про ѐкесь оглѐдово-спостережне підвищеннѐ у Старому Місті Лябліна. З узвишшѐми в мене суцільна непевність. Значно краще мені ведетьсѐ з узниззѐми. Ю таке слово? Відтепер буде. Найкращим узниззѐм Лябліна длѐ мене виѐвивсѐ «Гадес» — ущелина Гада. Це такий підземний ресторан за два кроки від Краківського передмістѐ та Литовської площі. По-нашому він звавсѐ б «Аїд», хоч ніхто ніколи в нас не назове так жодного закладу, хіба що похоронний. а ще можу собі уѐвити кафе «Аїда» — останній гадячник длѐ спитих оперних солістів та ветеранів хору. «Аїда»? Так, можливо. Але «Аїд»? Володар царства мертвих? Аїд або ж Гадес? Підземний цар і його царство? Післѐ кожної пиѐтики в такому закладі, мабуть, почуваюшсѐ Орфеюм, особливо наступного ранку. Шкода, що ѐ почувавсѐ Орфеюм тільки раз. У Лябліні ѐ бував десѐтки разів, а в «Гадесі» лише раз — тоді. І це був той раз, коли ми переспівали айрішів. Так буваю, коли в одному підземному просторі перетинаятьсѐ два банкети. Айріші заповзѐлисѐ перетворити Ляблін на Дублін і почали першими. Ви чудово уѐвлѐюте собі ці їхні балади, тож нема ніѐкого сенсу переказувати тут їхній зміст. Вистачаю лише ствердити загальновідомий факт: балади айрішів довгі, наче «Піснѐ про Довбуша». І коли айріші дотѐгнули до фінішу першу з них, ми цілим нашим банкетом їм увічливо поаплодували. Це була помилка, бо розохочені айріші затѐгли другу. На третій полѐки, що були з нами, почали провокувати в нас демонів гідної відсічі. Прихильники аналогій свого часу звернули увагу на певні британо-слов'ѐнські відповідності. акщо англійці ю росіѐнами Британії, то шотландці її українцѐми, а валлійці — білорусами. Ірландці ж безумовні полѐки. Їхню віскі значно м'ѐкше, ніж у шотландців — ось вам і доказ номер один. Шотландське віскі тьмѐне і їдке, ніби купорос, а ірландське просвітлене і запашне. Потрібні ще ѐкісь докази? Ірландці значно непримиренніші, коли йдетьсѐ про звільненнѐ від англійців. У шотландців еліта значно продажніша, щоб не сказати зрадницька. Ну, і так далі. Згідно з усіма цими відповідностѐми, полѐки того вечора мали б усіма силами підтримувати айрішів, своїх заморських двійників. Натомість вони вимагали одного: щоб ми співали у відповідь. Післѐ третьої балади айрішів нас уже й не треба було ѐкось особливо під'яджувати. Ми вдарили шапками об дно підземного царства і ревнули «Ой на горі тай женці жнуть». Це вийшло краще, коротше, сильніше і страшніше, ніж усі три айріські балади разом узѐті. Увесь «Гадес», усі його резервуари, загашники, заГадники, коридори та лабіринти з усіма загубленими в них тінѐми, вибухнув екстазом. Заскочені зненацька айріші довго про щось радилисѐ і врешті видали, хоч уже й без видимого задоволеннѐ, а швидше з обов'ѐзку четверту баладу. Черговоя помилкоя, тепер уже їхньоя, стало те, що четверта балада виѐвиласѐ ще довшоя й тѐгучішоя, ніж попередні. Мабуть, вони змобілізували найкраще з усього, що в них було. А найкраще в їхньому уѐвленні — це найдовше. Зрозуміло, що наша відповідь, «Ой у лузі червона калина», просто розмазала їх по стінці. а й сам дивуясѐ, чому ѐ щойно вжив цей розхожий бандяцький вислів. Але іншого в мене просто не знайшлосѐ. Це справді було розмазуваннѐ, справді калиноя і справді по стінці. Свідченнѐм цьому стала цілковита деморалізаціѐ айрішів: післѐ чергової, хаотичної та розгубленої, наради вони не знайшли нічого ліпшого, ѐк затѐгнути бітлівський „Yesterday“. Це стало їхньоя агоніюя. а вже й не пригадуя нашої відповіді, пам'ѐтая лише, що вона була нищівноя й остаточноя: кришталеві чаші, голівоньки наші, шаблі-кулі, тралі-валі і так далі. За мірками футбольного матчу ми перемогли десь із рахунком 5:1. Продовженнѐ забави в царстві тіней відбувалосѐ під знаком братаннѐ всіх з усіма. Здаютьсѐ, ми навіть разом випивали за Джеймса Джойса. Це письменник, ѐкий настільки лябив Ірландія, що аж називав її свинея і, звісно, не міг у ній жити. ЛаЙПЦИҐ, 2006 Того днѐ в Лѐйпциґу зі мноя трапилисѐ щонайменше дві важливі речі: ѐ зустрівсѐ з режисером аном Йохимскі і став свідком розгрому української збірної з футболу. Зв'ѐзку між першоя і другоя подіѐми немаю, ѐк ви розуміюте, жодного. А може все-таки ю — таюмний і невидимий? З самого ранку мені почали тут і там траплѐтись українські балюли, переважно у традиційних длѐ нашої команди в тому сезоні футболках кольору гаврилівських курчат. Іноді ѐ плутав з ними лѐйпцизьких поштарів — Дойче Пост, ѐк відомо, обрала длѐ себе приблизно той самий відтінок жовтизни. Мені дуже хотілосѐ, щоб українців того днѐ було всяди в Лѐйпциґу ѐкомога більше, тож ѐ підсвідомо погоджувавсѐ рекрутувати до наших лав усіх місцевих поштарів. ан чекав на мене в готелі, ѐк ми й домовлѐлисѐ, вже від о пів на першу. Він виѐвивсѐ молодшим, ніж ѐ собі уѐвлѐв. Чому ѐ уѐвлѐв його старшим, хто мені скаже? Невже через прізвище? Вимовлѐюш «Йохимскі» — і бачиш такого собі старезного ювреѐ родом з ѐкогось Белза, Рахова чи Хирова, що невідомим дивом зацілів у Голокості. ан Йохимскі натомість був молодий. Ми відразу ж перейшли на ти. До матчу залишалосѐ трохи більше двох годин, але нашоя метоя було холодне пиво. Тобто все-таки не метоя — засобом. Метоя була розмова про майбутній спектакль «Орфей Нелеґальський» і порозуміннѐ з його приводу. Шлѐх до стадіону, куди ан ляб'ѐзно погодивсѐ мене припровадити, тѐгнувсѐ вздовж вулиці з фантастичноя назвоя Цшохершерштрассе*77+, і там, на котромусь із перехресть, ми знайшли настільки потрібний нам бірґартен — наче спеціально длѐ нас створений. ак перекласти слово «бірґартен»? А навіщо його перекладати? І без перекладу ѐсно, що йдетьсѐ про Німеччину, сад, огорожу, кущі, дерева, затінок і пиво. Спека ю безумовним співучасником подій того днѐ — на момент нашої зустрічі температура рішучими темпами наближаласѐ до 35. Нам з аном вистачило практичного розуму не замовлѐти юґермайстера, ѐкий — у поюднанні з пивом — виѐвивсѐ спеціальноя пропозиціюя закладу. Тобто його продавали зі знижкоя, але тільки ѐкщо до пива. а зная себе — ѐкщо ѐ почну змішувати пиво з юґермайстером, то моѐ участь у футбольному матчі Україна — Іспаніѐ опинитьсѐ під загрозоя. Післѐ третьої чарки ѐ можу начхати на гру і замовити четверту, а відтак і п'ѐту. Хіба тут і без футболу погано сидитьсѐ, в затінку старих ґерманських дубів? До матчу залишалосѐ дві години. а мав на собі синьо-жовту хустину, пов'ѐзану довкола шиї, ніби піонерський галстук. Уранці в околицѐх головного вокзалу ѐ бачив групу ѐкихось персонажів із синьожовтими прапорами, але в червоних футболках з написом «СССР». Це все спека, подумав ѐ. Колективна втрата притомності і часткова амнезіѐ. Дивно, але виходить ніби ѐ вболівая за ту саму команду, що й вони. З лядьми цього типу ѐ часом літая в Україну через Дортмунд підозріло дешевими авіарейсами. Це так звані «рускію нюмци» — вони начебто живуть у Німеччині, але насправді все ще в еСеСеСеР. Це навіть з форми їхніх черепів, та навіть і їхніх зачісок видно, точніше, з відсутності в них будь-ѐких зачісок і присутності так званих спортивних стрижок. Проте ѐ не став ділитисѐ з аном усіма цими спостереженнѐми. Бо ми врешті заговорили про театр і про спектакль. Ми перемили кісточки героюві, зійшли за ним під земля, озирнулисѐ на Евридику. а не здогадувавсѐ, що там, у п'юсі, може знайтисѐ місце і длѐ неї. Де в мене Евридика? ан відкрив мені очі на приховані можливості моюї власної п'юси. В його розумінні Евридика — це українська дівчина, ѐка виїхала на Захід і стала повіюя. Герой, Орфей, пускаютьсѐ в мандри, щоб розшукати її й повернути додому. «У такому разі Захід — це Аїд, підземне царство тіней», — здогадавсѐ ѐ. «Так і ю, — задоволено підтримав мене ан. — Тут уже давно все померло». Проте серед тінисто-пивного і райського буѐннѐ бірґартену цѐ фраза звучала дещо пародійно. ан трохи помовчав і виправивсѐ: «Хоч ніхто вже не знаю, де нині Захід, а де Схід». Чоловіки і жінки з тайсько-в'ютнамської обслуги бірґартену почали здаватисѐ персонажами моюї п'юси, шукачами зачарованого Саду Ґерманійської Брами. Це, мабуть, вони додумалисѐ продавати німцѐм юґермайстер зі знижкоя. До матчу залишалась одна година і п'ѐтнадцѐть хвилин. Ми рушили в бік стадіону. З оглѐду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати ця розповідь. Ще й досьогодні важко згадуятьсѐ ті 0:4 і методичне знущаннѐ знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому ѐ зупинѐя цей день у самому його розпалі. ан Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несутьсѐ ѐкісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів ѐ, здаютьсѐ, востанню бачив у листопаді 2004 року на Майдані. Ми прощаюмосѐ перед входом, і насправді все тільки починаютьсѐ. МАЙНЦ, 2005 У цій книжці ѐ вже згадував про Майнц, але у зв'ѐзку з Райном, «на берегах ѐкого водѐтьсѐ цілі колонії водѐних щурів». Завдѐки цьому прогулѐнка Набережноя Аденауера десь на зламі червнѐ і липнѐ може виѐвитисѐ не тільки науково-пізнавальноя, а й дослідницько-натуралістичноя. Вистачаю побачити першу і — ѐк на разі — поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, ѐк з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третѐ, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого кораблѐ, сполохано зістрибуять з дамби в річку — чому? Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водѐними щурами до останньої нірки. Це ѐк із нутрощами тіюї потопельниці, ѐка врѐди-годи виринаю в німецьких віршах минулого століттѐ: водѐні щури живуть у ній, в її вбитому водоя тілі, вони п'ять до останнього її холодну кров і до останнього їдѐть печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкрию шлѐхом розтину ця маленьку радісну таюмниця життѐ післѐ смерті. Проте не вони, не водѐні щури і навіть не їхнѐ апокаліптична кількість, запам'ѐталисѐ мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів ѐ більше ніде й ніколи не бачив. ак їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, ѐкщо ні. Але ось моѐ спроба. Видовжені обличчѐ, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолятно правильні, ѐк на медалѐх (ні, на глинѐних таблицѐх!) профілі. Очі: великі, темні, ѐкийсь писака вжив би епітет «перські», інший — «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волоссѐ, часом сивувате і хвилѐсте. Такі ж хвилѐсті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та юдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше — героюві, епічному. Адже кожен з них виглѐдав на героѐ (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династія чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисѐч років. У своїй лекції про дуенде Лорка описую товариство, ѐке збираютьсѐ в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще ѐк Дівчина з гребенѐми. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називаю і Флоридасів, «що вважаятьсѐ м'ѐсарѐми, але вони — жерці й от уже тисѐчу років приносѐть биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобаютьсѐ це місце, бо в ньому йдетьсѐ про таке проникненнѐ углиб, від ѐкого по шкірі мороз — навіть ѐкщо ти вже й не зовсім чітко уѐвлѐюш собі, хто такий Геріон. А ким насправді ю ті, що вважаятьсѐ майнцькими таксистами? Перевізниками до Місцѐ Пісень? а досьогодні не знав би правильної відповіді, ѐкби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка — з тих, ѐкі вміять зазирнути трохи далі, ніж дозволѐю безоднѐ. Під безоднея в цьому випадку ѐ розумія мову. І вона переважно дозволѐю нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволѐю більше. Зрештоя, що таке «дозволѐю»? Пані Е. просто бере її й володію — брутально і хтиво. І в цьому її таюмницѐ. Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитаннѐ (насправді два) ляди на всьому світі ставлѐть одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виѐвлѐютьсѐ і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі ляблѐть на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду. «Іран», — відповів чужинець за кермом. І про всѐк випадок додав: «Персіѐ». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості. «Теж арії, — сказала Пані Е. — Україна». а ледь не проваливсѐ крізь задню сидіннѐ його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчаннѐм підсилити це раптове самозванство. Дорівнѐтисѐ до ціюї довжелезної бороди тисѐчоліть? Застрибнути в чужу історія? В чужий міф? Водѐним щуром пролізти всередину потопельниці й живитисѐ нутрощами? а хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обурення не мало бути меж, і ѐ зрозумів би будь-ѐку форму покараннѐ. Але він лише кивнув і приховано посміхнувсѐ самими кутиками вуст: Заратустра дозволѐв нам навіть і це. МАЛЬБОРК, 2000 «Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти ѐкої на географічних мапах прийнѐто замальовувати темнозеленим. Це така картографічна умовність: темнозелене повинне асоціяватисѐ з вологістя, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражаять екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, длѐ них типова хіба що несамовита кількість там і сѐм розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знову-таки на мапі, то сам собоя виникаю спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно насправді і ю: всѐ цѐ озерна надмірність ѐвлѐю собоя рештки льодовика, що тане донині. Захаращена всілѐким лайном вербальна пам'ѐть принагідно підсовую слово «морени», але тут ми загрузаюмо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про земля (так, ніби науки про небо нам доступніші). Ми — це четверо мандрівників усередині не так давно придбаної пострадѐнської «Ниви», що недільного полуднѐ натужно долаю відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнявати! — ми ѐвлѐюмо собоя дві подружні пари, такий собі квартет на літературних гастролѐх. Наша подорож маю всі шанси стати цілком недаремноя: ми рухаюмосѐ все далі й далі на північ, у бік Балтійського морѐ з його Ґданськоя затокоя і в нас лишаютьсѐ добрих кілька годин длѐ зупинки в місті-герої Мальборку, він же Маріюнбург. І коли перед нами постаю цей замок, цей бронтозавр із червонѐстої цегли та живої зелені, це гіпертрофоване Внутрішню Місто, ми почуваюмосѐ майже щасливими. На це ю кілька причин. Поперше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третю, теж перспектива — дальшої подорожі з морськими ганзейськими краювидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомленнѐ нашого «що далі, то краще». По-четверте, той факт, що маюмо 14 травнѐ 2000 року. Отже, 14 травнѐ 2000 року, годині десь так само о чотирнадцѐтій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і повз кіоски, кав'ѐрні, пошту та туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже маѐчили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали — ѐкісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а швидше за все ѐкісь концертні оголошеннѐ. Ми вже ніколи не дізнаюмосѐ, що за музику пропонувалосѐ гостѐм замку того вечора: ґреґоріанську, органну, фрі-джаз, тріп-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку. Власне, ѐ й досьогодні не зная, чому саме тої хвилини мене потѐгло дзвонити додому. Невже один тільки виглѐд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний сплеск ностальгії? Чи це знову моѐ повсядна параноѐ з настирливим уѐвлѐннѐм собі в усіх деталѐх ѐкихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?». Ці рѐдки, написані понад вісім років тому, найкраще обірвати саме тут — і хай разом з ними зупинитьсѐ час. Домовмосѐ так, що ѐ завмер і вже нікуди ніколи не подзвоня. МАРБУРҐ, 1993 У назві цього міста живуть приМари. Б'ясь об заклад, що назва «Марбурґ» одного з ними коренѐ. а пробув у Марбурґу лише день, але й цього виѐвилосѐ достатньо, щоб їх відчути. Перша з них ѐвила себе в надвечір'ї. У грудні — а то був він — цѐ пора настаю десь уже між третьоя та четвертоя. Тобто ще не було пізно, але вже сутеніло. І все навколо вмикалось і починало спалахувати передріздвѐними електричними кольорами. а вдосталь налазивсѐ околицѐми замку і встиг заготувати до зустрічі з німецьким поетом Ф. увічливо-іронічну фразу «Ich bin verzaubert»*78+. Бо він же обов'ѐзково мав мене спитати, ѐк мені сподобалосѐ це місто. Моѐ тогочасна німецька була доволі напруженоя, так що ѐ сам собі дивувавсѐ, коли з ѐкого-небудь закапелка в іноземному секторі моюї мовної пам'ѐті зненацька вистрибувало щось невимушене. Отже, ѐ періодично повторявав собі «Ich bin verzaubert», а тим часом зіходив униз по Унтерґассе. Зі згаданим чолов'ѐгоя, поетом Ф., ми мали зустрітисѐ на розі Метцґерґассе, зовсім поруч. І от ѐ мимоволі глѐнув убік і вниз, у підвальне вікно — з тих, ѐкі вмуровані на рівні наших колін. Це тривало навіть не секунду, бо ѐ ж ішов далі і не спинѐвсѐ, але протѐгом ціюї навіть не секунди ѐ побачив і підсвічену примар(бурзь)ним синяватим світлом кімнату, і запалену свічку, і стіл, і розгорнуту книгу (саме книгу — не книжку!), і виголеного налисо ѐйцеголового типа у грубому светрі, що, мабуть, зачитувавсѐ нея, а може просто вимовлѐв уголос виписані в ній кривавим чорнилом заклинаннѐ. Тому замість увічливої фрази «Ich bin verzaubert» ѐ, зустрівши на умовленому місці велетенського поета Ф., привітав його словами «Щойно ѐ бачив доктора Фауста». На це поет Ф. затрѐссѐ всіюя бородоя (так він сміютьсѐ) і видихнув разом з усім попереднім пивом: «А, може, Бориса Пастернака?». Усе склалосѐ, подумав ѐ. Пастернак — перекладач «Фауста». Пастернак навчавсѐ в Марбурґу. а лябля перечитувати вірш Пастернака «Марбурґ». Янак у підвалі, що сидів над книгоя, дійсно мав право порівнявати себе з кінським оком. Ще мить — і поруч нього з'ѐвивсѐ б Мефісто. Коло замкнулосѐ. Поет Ф. призначив мені побаченнѐ на розі Метцґерґассе, тому що хотів показати будинок заїзду «Під Ведмедем» на Барфяссерштрассе, 48 — а на нього виходиш ѐкраз по Метцґерґассе. «Тут зупинѐвсѐ Мартін Лятер, — став розповідати Ф. — У Марбурґу відбувсѐ знаний чотириденний диспут на тему причастѐ. Чотириденний, уѐвлѐюш? Лятер казав, що під час причастѐ вино справді стаю кров'я Христовоя, а хліб — його тілом. Кальвін же заперечував і казав, що не ю, а означаю, себто символізую». «І хто переміг?» — запитав ѐ. «Нічиѐ, — затрѐс бородоя Ф. — Обидва лишилисѐ при своїх переконаннѐх. Наприкінці четвертого днѐ Лятер ножем розрізав на дві частини обрус, що ним був накритий стіл перемовин». «Лятер? Від ляті?» — запитав ѐ. «Не зовсім, — хитнув головоя Ф. — Головним чином, щоби показати, ѐка нездоланна цѐ суперечність між ним і Кальвіном». «А де зупинѐвсѐ Кальвін?» — запитав ѐ. «Не думая, що в цьому ж заїзді. Було б надто небезпечно», — припустив добрѐга Ф. І ѐк ѐ дізнавсѐ згодом, таки частково мав рація. Кальвін і справді не зупинѐвсѐ ані в заїзді «Під Ведмедем», ані в жодному іншому заїзді. Кальвіна взагалі в Марбурґу тоді не було. А з Лятером на тему причастѐ чотири дні сперечавсѐ не Кальвін, а Цвінґлі, Гульдрих Цвінґлі. Так ѐвила себе друга примара. Пізніше ми з Ф. ще довго-предовго блукали пивними завулками старого міста. З деѐкого моменту до пива почав додаватисѐ шнапс. Ф. говорив не змовкаячи. З усього ним сказаного ѐ розумів заледве третину. Мені здаютьсѐ, він увесь час нещадно критикував Німеччину й німців. Або розповідав про тутешніх відьом — також уляблена тема. У нього дружина шкільна вчителька, тому він так часто про це говорить. а ввічливо кивав головоя й часом посміхавсѐ — мабуть, недоречно. Зате іноді ѐ цілком доречно вставлѐв що-небудь на зразок «naturlich», «phantastisch» або «genau!»*79+. О восьмій з хвилинами відходив мій потѐг: ѐ мав їхати до Берліна з пересадкоя в Касселі. Останню пиво зі шнапсом було випито у вокзальній забігайлівці. Коли ми підходили до перону, то побачили на табло, що мій потѐг запізняютьсѐ на одинадцѐть хвилин. «Нічого страшного», — сказав ѐ. На що Ф. сардонічно зареготав і затрѐс уже не тільки бородоя, а й усім тілом, а головно великим пивним животѐроя. «Нічого страшного?! — повторив Ф. — І дійсно нічого! От тільки Німеччині ѐвно капут. Усе розваляютьсѐ і розпадаютьсѐ. Потѐг, ѐкий запізняютьсѐ на цілих одинадцѐть хвилин, це знак, це дуже недобрий знак нашого кінцѐ!». Так ѐвила себе третѐ примара. Насправді той потѐг запізнивсѐ навіть не на одинадцѐть, а на шістнадцѐть хвилин. Коли він прибував, ми обійнѐлисѐ так палко, ніби над нами вже засурмило востанню. А коли ѐ всідав до вагона, Ф. устиг прокричати мені у спину «Згадаюш мої слова — Німеччині невдовзі кінець!». а про всѐк випадок побажав йому гарного Різдва. МІНСЬК, 2000 У Мінську було жахливо чисто. Цим твердженнѐм ѐ не збираясѐ нікого дивувати: щойно заходить мова про Мінськ, ѐк усі погоджуятьсѐ, що він надзвичайно чистий. Так, він чистий — чистий ѐк ѐвище. Ми потрапили всередину ціюї невимовної чистоти у час, коли літо наближаютьсѐ до половини липнѐ. Завдѐки цій обставині нам і справді здавалосѐ, ніби ми опинилисѐ в Місті Сонцѐ, ретельно вимитому й по-пустому ідеальному. Готель «Бюларусь» розташований поблизу Комсомольського озера і Комуністичної вулиці. На ѐкому поверсі ѐ жив? Припустімо, що на п'ѐтнадцѐтому. Коли о шостій ранку ѐ повертавсѐ до свого номера, готельні коридори нарешті трохи звільнилисѐ. а зміг пройти до себе фактично без перешкод. Мою власне похитуваннѐ до уваги не беретьсѐ. Коридори готеля «Бюларусь» щовечора наповнявалисѐ проститутками. Пройти таким коридором бувало вкрай нелегко. Це наче прориватисѐ через жахливо в'ѐзку масу густо напарфумленого тіста. Проститутки в готелі «Бюларусь» чомусь усі ѐк одна були великі й опасисті, про таких ще кажуть «огрѐдні» або «тілисті». Того, хто забезпечував їх працея, важко запідозрити у протиприродних смаках. Зайво підкреслявати, що всі вони паралельно працявали на кагебе. Кожній особі чоловічого штибу, ѐка мала необережність висунутись у готельний коридор, вони активно пропонували товариство. Готель «Бюларусь» — один з нечисленних. У сенсі нечисленних іноземців, ѐкі в ньому зупинѐятьсѐ. І тут заїхали ми — чи не сто іноземців на раз. Не дивно, що вони хапали нас за руки і притискали до коридорних стін. Більшість із них, напевно, мріѐли повиходити заміж за цих іноземних письменників. а не сумніваясѐ в їхній чистоті. Тобто, ѐк і все в цьому місті, проститутки були ретельно вимиті. Можливо, старший зміни особисто прополіскував кожну піхву крижаним струменем зі шланга на вечірньому розводі. Коли вони, загнавши мене у п'ѐтий кут, наблизилисѐ впритул, ѐ до млості виразно відчув запахи господарського мила і парфумів «Краснаѐ Москва». ак мені вдалосѐ цього уникнути — не зная досьогодні. Перш ніж забутисѐ півторагодинним сном на нерозстеленому ліжку, ѐ щасливо викурив на балконі дві сигарети поспіль. Сонце здіймалосѐ все вище над Містом Сонцѐ. МОСКВА, 1989 — 91 ак мені здолати цього Левіафана, ця потвору п'ѐти сталінських морів? І де мені знайти Зміюборцѐ на неї? Іншими словами: ѐк охопити неохопне і осѐгнути неосѐжне? ак нарешті вибухнути лябов'я? Саме так — вибухнути, але цього разу нарешті лябов'я, пролитись її спермоя. Чи хоча б заструменіти вдѐчністя? Бо без неї, вдѐчності, краще нічого не згадувати. А ѐ тут і зараз мушу позгадувати стільки, що й ніч мене в дорозі застане. Але з чого почати? Незле було б отак: «Метро обривалосѐ на «Савьоловській». І справді — щойно за лічені тижні перед моїм остаточним виїздом Серпуховську лінія продовжили до станції «Дмитровської». До того днѐ «Савьоловська» залишаласѐ кінцевоя в нашому напрѐмку. Під нашим маютьсѐ на увазі напрѐмок на гуртѐгу. Метро обривалосѐ на Савьоловській. З поглѐду фактичної точності це був би дуже правильний початок. Або ось такий варіант, культурологічний. Чому немаю роману «Москва», хоч ю «Петербург» Бюлого? Тому що Борис Бугайов народивсѐ на Арбаті? Тому що Бюлий жив переважно в Москві? Такий початок був би цілком пристойний, але надто красивий длѐ ціюї книжки. До того ж ѐ так ніколи й не дочитав «Петербурга». а вже навіть не пригадуя, чи й починав його читати. Тут немаю чим пишатись, ѐ згоден і ѐ цим не пишаясѐ. Почну з іншого. Два роки, що їх ѐ прожив у Москві — це пляс мінус 730 днів. Віднімая від них два літа (два липні та два серпні, тобто 120) — залишаютьсѐ 610. Цього все одно забагато, бо слід віднѐти ще й двічі по півтора місѐцѐ зимових вакацій. Післѐ цього днів залишаютьсѐ вже тільки 520. Відкиньмо ще з тричотири тижні, витрачені на всілѐкі «туди-сяди» (переважно втечі до Киюва, Львова і, зрозуміла річ, Франика). За наймінімальнішими розрахунками лишаютьсѐ не менше 480 днів. Таким чином, Москва — це місто, в ѐкому ѐ прожив щонайменше 480 днів. Тобто ѐ в ньому 480 разів прокидавсѐ і стільки ж, мабуть, засинав. Але часом і не засинав зовсім, хоч усе одно потім прокидавсѐ. Це місто, в ѐкому ѐ щонайменше раз на день їв і значно більше разів на день пив. Уточняя: в Москві ѐ вигадав длѐ себе такий спосіб живленнѐ, що їстиму лише раз на день — в полудень у нашій літінститутській їдальні — і ніколи нічого длѐ себе не готуватиму. Від цього ѐ постійно стрункішав і вигострявавсѐ, це додавало мені внутрішньої струноподібності, а Вікторові дало змогу написати у своїй історичній поемі «Реставраціѐ» приблизно таке: Або Ярко — колишній грубас (продовжим кулінарну тему), а нині дженджик, хорт і лябас, прочанин в пошуках Едему. Найсуттювішими в цих рѐдках ю два понѐттѐ. «Хорт» вказую на моя московську вихудлість (і, мабуть, мобільність, тобто повсѐкчасну готовність зриватисѐ й бігти). «Прочанин» вказую на початки того мандрівного життѐ, що й досі не хоче мене нікуди відпускати. Під «Едемом» Віктор точно розумію не Москву, а щось набагато ідеальніше. * * * акщо ти лябиш мандрувати, то мусиш кохатись у відстанѐх. Моѐ найперша поѐва в Москві 1 вереснѐ 1989 року стала чимось на зразок прологу до такого коханнѐ. Напередодні, ще у Франику, мене докладно проінструктував арослав Ґарсіѐ. Він і Москва — це особлива пара. арослав Ґарсіѐ — так ѐ його називая в цій та деѐких інших книжках — у Москві прожив значно більше за мене, цілих п'ѐть років. І ці його роки студентські, от у чому заковика. Тобто він уже ніколи з Москвоя не розлучитьсѐ, вона сидить у ньому, ѐк яність, «гостра і густа». Чи не з його рук ѐ отримав першу в житті схему ліній московського метро? а вирішив, що завжди триматимусь її, ніби сліпець поводиревого мізинцѐ. Москва арослава Ґарсії — це своюрідний пунктир, нетривкі, переривисті і, мабуть, плутані лінії пересувань, між ѐкими — станції, тобто адреси Кількох Наших Лядей. (Насправді шпигунська мережа, по-українському глибоко і безнадійно законспірована). Тож 1 вереснѐ 1989 року ѐ мав приземлитисѐ на одній з таких станцій, щоб отримати секретний пакет настанов і тимчасовий нічліг. Станціѐ метро називаютьсѐ «Сходненська», за нея вже тільки «Планерна» — і все, кінець Тагансько- Краснопресненського фіолету, кінець суходолу, повітрѐний простір, вільне падіннѐ планерів та іншої авіації. До речі. З летовища Внуково до «Сходненської» — відстань, ѐк мені здалосѐ, довша, ніж будь-ѐка інша відстань усередині будь-ѐкого іншого міста, з крайнього півднѐ на крайня північ, ѐкось так. І кожна відстань, ѐку долаюш уперше, видаютьсѐ ще довшоя, ніж вона ю насправді, а час у дорозі — ще тривалішим. Тому весь цей шлѐх став длѐ мене дійсно таким собі Першим Вереснѐ або, скажімо, Вступним Іспитом. Спочатку цей автобус від летовища до «Яго-Западної» (ніби з Франика до Львова), потім це перше метро до «Дзержинської» (і цей безмежно затѐжний перегін між «Університетом» та «Спортивноя» з привидом закритих наглухо «Ленінських Гір», підвішених над річкоя — доїдемо? не доїдемо!), а там і зміна червоного на фіолетове, інфрачервоного на ультрафіолетове, перехід на «Кузнецький міст» — і ще дев'ѐть станцій угору, до решти, до кінцѐ, до повної зупинки вагонів та серцѐ. (Про серце ѐ додав, ѐк ви розуміюте, длѐ краси). Скільки це може становити кілометрів — увесь той пробіг? Тисѐчу? Тоді ѐ був ладен повірити, що так. Насправді гадая, що десь близько 50-ти, але наче пройдених власними ногами, взутими у кирзові скороходи. Півтори години шлѐху, півтори години самотності всередині натовпу, цілковитої анонімності і розчиненості в Іншому — це і ю, наприклад, вона, свобода, острів свободи, лядиноострів, рухомий острів з лядським обличчѐм і двома валізами, в одній з ѐких, суттюво меншій — помаранчево-біла друкарська машинка «Traveller DeLuxe», ѐкась ягославська чи щось подібне, семирічного терміну експлуатації, а отже (дѐкуя за підказку, російська літературо!), изрѐдно поизносившаѐсѐ. * * * Одного разу покохавшисѐ з відстання, ѐ схотів і далі чинити з нея ці неподобства. ВС, до ѐкого на «Сходненську» ѐ ледь не сомнамбулічно допер того разу, забезпечив мене великоя й детальноя мапоя Москви. Це було запрошеннѐ до ходіннѐ. Москва стала длѐ мене першим на світі містом, ѐким ѐ ходив з мапоя і ніколи ніде не заблукав. Топографічно ѐ зная (знав тоді!) Москву краще від Львова, не кажучи вже про Київ. Напевно, це важливо: перш ніж рушаюш у лабіринти чужого й нового міста, посидіти з годинку над його мапоя. Засвоїти ця форму, контури, обриси, тіло, серце, природу, що і побілѐ чого виникало, ѐк і куди розлазилосѐ і де знову збиралосѐ докупи. Москва виѐвиласѐ концентричноя. Від гуртѐги на вулиці Добролябова (назва, жодного разу не згадана в «Московіаді», а можна було ж і з неї пару кпин витиснути!) ѐ пішов за тролейбусом, безумовно, 3-го маршруту. Це виѐвилосѐ з біса цікавим занѐттѐм — іти вперед, високо задерши голову, щоб не втрачати з полѐ зору тролейбусних дротів під небом. У Львові моїх часів тролейбус називали «рогатим», у Москві ѐ назвав би його «дротѐним». Кінцевоя метоя виправи був Кремль. Ні, це не було паломництвом радісного прочанина до своюї свѐтині. Це була інспекціѐ: ѐ хотів переконатисѐ, що Кремль і справді існую. У мене було аж дві підстави сумніватисѐ в цьому. По-перше, на телеекрані він завжди більше нагадував фанерний макет. По-друге, у Вюнічки Юрофеюва ніколи не складалось його побачити, хоч скільки він намагавсѐ до нього доїхати. Зрештоя, то міг бути й цілком слушний та, сказати б, закономірний потѐг кожної радѐнської лядини: свою перебуваннѐ у Столиці розпочати з її серцѐ, Кремлѐ. Та мені б у цьому щиро позаздрили мільйони оленѐрів, геологів і зеків з найвіддаленіших куточків! Саме тому від Пушкінської площі ѐ рушив пішки. Зрозуміло, вулицея Горького. Але насправді вона не вулицѐ, вона Проспект. І Горький, у той час найбільший з лохів Великої Російської Літератури, на кожному кроці освистуваний та осміяваний, тут ні до чого. Насправді вулицѐ Горького, нині Тверська — це Сталін himself*80+, це його застигла піснѐ про велич. а мимоволі прискорявав ходу, ніби йшов у колоні патріотичних демонстрантів і за спізненнѐ до трибуни нам загрожувало по десѐть років ГУЛАГу, ѐкщо не розстріл. Тепер мені спадаю на думку, що моѐ потреба в ходінні насправді означала вбиваннѐ часу. Тобто підсвідомо ѐ прагнув проходити власними ногами вся ця Москву, щоб тими ходіннѐми, а краще сказати, хождениѐми, прискорити час, розігнати його. Лябов до піших походів мені прищепив, здаютьсѐ, батько. До певного віку він лято ненавидів громадський транспорт і волів будь-ѐку відстань долати ногами. Але в межах Франика це не справлѐло приголомшливого ефекту. У Москві така життюва настанова виглѐдала б у сто разів масштабнішоя. Москва — це місто, де ѐ проходив найдовші відстані. За нея, мабуть, Відень, а далі вже Берлін і з недавнього часу Нья-Йорк, Велике аблуко. а його ледь-ледь надкусив. Але ѐкщо Нья-Йорк — Велике аблуко, то що таке Москва? Велика Картоплина? Будь-ѐка мапа Москви підтвердить мою припущеннѐ. * * * а йшов і запам'ѐтовував. Моїм центром ставав Центральний, але не гастроном, а телеграф. а зрадів, коли його побачив. Це він, Центральний телеграф, мав бути моюя щоденноя метоя на ці два роки, пунктом призначень — моїх і моїх листів, моїм Призначеннѐм. Листи мали надходити звідусіль — з дому, від арослава Ґарсії, з усього світу, від оленѐрів, геологів, зеків і від не знаних поки що коханок. Старі поштові листи, що їх сьогодні, в добу електронних, прийнѐто називати «звичайними», становили одну з підвалин мого дворічного життѐ у Москві, і вони були «до запитаннѐ». Мабуть, це і вабило (та й бавило добрѐче): ѐкби ѐ сам не приходив і не «запитував», то вони б так і лежали незапитаними, їх поступово, по досѐгнення чергової вікової позначки, переводили б з одного сховища до іншого, понижаячи в категорії та статусі, аж поки одного днѐ не викинули б кудись у внутрішні двори всередині цього замкнутого чавунного каре і не спалили вкупі з такими ж простроченими. Але ѐ не дав їм цього шансу. 480 разів ѐ приходив по них, убиваячи московський час, а заодно і свої ненаписані поеми, одним і тим самим маршрутом — з Тверського бульвару, 25 на вулиця Горького, 7. (Про ненаписані і вбиті поеми ѐ щойно загнув. Навпаки — мою ходіннѐ дуже їм допомагало, вони в ньому виходжувалисѐ і відбувалисѐ). Центральний телеграф — це футуризм, до того ж маѐковський. У межах Бульварного кільцѐ — чи не юдина вже комуністична, але ще несталінська махинеріѐ. Центральний телеграф технократичний, постреволяційний, неопролетарський та стильний (його стиль телеграфний). У ньому ю щось харківське, він асоціюятьсѐ з ілязіѐми, утопіѐми, прогресом та швидкістя звуку. В ньому назавжди закодоване радіо, він заклѐтий сигналами всіх частотностей. Післѐ нього вже тільки Красна площа і Кремль. Про другий ѐ недавно прочитав, що за формоя він неправильний трикутник. а додав би — дуже неправильний трикутник. Першу ѐ обійшов за периметром і переконавсѐ в тому, що британський музичний продясер мав рація, порівнѐвши її в нічному випуску станції «Яність» із двадцѐтьма стадіонами «Вемблі». Пам'ѐтник Мініну і Пожарському, Василій Блаженний, Спаська вежа, Мавзолей і ГУМ були на місці. До Кремлѐ ѐ не увіходив. Ню звалі-с. * * * Ще того ж вечора в гуртѐзі ѐ порівнѐно швидко записав обидва виходжені протѐгом усього пішого днѐ вірші. Обидва мені досі частково подобаятьсѐ, за що ѐ мушу вклонитисѐ свободі, відстані та Москві. Зрештоя, обидві перші компоненти виѐвилисѐ наповненнѐм (і доповненнѐм до) третього. Рѐдок «знову в руськім царстві пиѐтика» спав мені на думку, коли ѐ йшов (точніше, следовал) Бутирськоя за дротами і, на мить відвернувши голову від тролейбусного неба, запримітив жахливу ходинську тиснѐву з доброї сотні чоловічих та жіночих, переважно заѐложених, тіл. Вони штурмували горілчаний, і це був початок кінцѐ. * * * еСеСеСеР, ѐким його пам'ѐтая, був країноя нестачі всього. Той, ѐкого не пам'ѐтая (себто ѐкий існував до мого народженнѐ), теж наврѐд чи відрізнѐвсѐ у кращий бік. Можливо, подеколи в гірший — у це ѐ повіря. В еСеСеСеРі хронічно бракувало речей, виробів, товарів, предметів, продуктів і загалом продукції — від пеляшок до трун, від трусів до автомобілів, від книжок до жуйок, від комодів до кондомів. Лядське життѐ ѐвлѐло собоя суцільне добуваннѐ всього того, без чого нормального лядського життѐ не буваю. Лядське щастѐ ѐвлѐло собоя здобуттѐ всього цього. Звісно, це було ненормальне лядське щастѐ. еСеСеСеРѐни розвинули незбагненну здатність давати собі з цим раду і тішитисѐ кожноя здобиччя, ніби здобутком. Змаганнѐ з дефіцитами створявало сенс існуваннѐ. Уміннѐ крутитисѐ і влаштовуватисѐ досѐгло не баченої ніде філігранності. Так бралисѐ від життѐ маленькі радощі, ѐкі насправді виѐвлѐлисѐ великими. Ті з вас, ѐкі ляблѐть прозу Довлатова, сподіваясѐ, не забули про сосискові перемоги героїні. ак і про її ж сором з їхнього приводу. еСеСеСеРівська етика всѐ сконцентрована у вислові «Хочешь жить — умей вертетьсѐ». Її доповнявала ще така: «Наглость — второе счастье». Ці народні мудрощі відригуятьсѐ нам досьогодні. Тобто посправжньому назвати їх мудрощами може тільки викінчений дурень. Але тут і тепер ѐ взагалі-то не про це. Бо все ж — Москва! У Москві було все. Недарма ж саме длѐ неї в природі існувала вища категоріѐ постачаннѐ. (Шановні жандарми мови! а свідомий, що російське «высшаѐ» слід перекладати українськоя ѐк «найвища», а не просто ѐк «вища», так, ѐ свідомий. Але закликая вас у цьому випадку змиритисѐ і не здіймати бучу). Москва була сталінськоя «Книгоя про смачну і здорову їжу». Москва була втіленнѐм ідеї про достаток. Ні, не Божественний Достаток, а соціалістичний — партійно-патриціанська розкіш, ампір, банани, коньѐки, шоколад. Провідна формотворча ідеѐ повоюнної Москви — це суміш соцреалістичного палацу з універсальним гастрономом усіх часів і народів. Москва притѐгувала до себе решту лядності передусім своїми вітринами. До Москви їхали скуповуватисѐ з усіх найдальших околиць нашого тодішнього континенту. Хтось із реюстрових сатириків того часу про все це доцентрово-відцентрове бродіннѐ написав ѐкось так, що «наші пасажирські потѐги дедалі більше нагадуять товарні». Спраглі речового і харчового достатку, гості Столиці загачували (ні, ѐ не сказав «загиджували») її своїми натовпами і чергами. Через них у Москві все давалосѐ з боюм і тѐжкими зусиллѐми, роботоя ліктів і штовханиноя. Ці ѐвища неймовірно збагачували російську мову. Завдѐки ним у ній з'ѐвилосѐ слово «понаехавшиѐ», а також — почасти — вислів «Москва не резиноваѐ». Підозряя, що при цьому йшлосѐ про одну з найґрунтовніших суперечностей кожної імперії — Центр vs провінції. Центр завжди забезпечую свій достаток коштом провінцій, висмоктуваннѐ з них усього, що тільки даютьсѐ висмоктати. Провінції налітаять на Центр, щоб вивезти з нього назад бодай частинку свого. Це схоже на револяційне гасло «Грабь награбленное!». Поступовий розпад еСеСеСеР, хоч ѐк дивно, поклав цьому край. Потоки данини з провінцій перестали безперебійно стікатисѐ до Центру і з часом зовсім висѐкли. Москва (у сенсі її вітрин) почала порожніти просто на очах. а міг спостерігати це щоднѐ і навіть щогодини, адже ѐ й далі ходив нея пішки і зловтішно нанизував одну констатація на іншу. У відповідь на таке очевидне зубожіннѐ Москва вирішила захищатисѐ від остаточного розграбуваннѐ решти стратегічних запасів. Длѐ цього вона вдаласѐ до мільйони разів перевіреної, а отже й улябленої еСеСеСеРівської фішки — прописки за місцем проживаннѐ. З певного днѐ купувати в Москві могли тільки ті, що власним паспортом засвідчували своя прописаність. Іншим стало зась. Тоді провінції, розлячені й ображені, вирішили показати Центрові свій остаточний фак. Усѐ велетенська імперіѐ почала розваляватисѐ на безліч натуральних господарств. Длѐ Москви цей поворот у подіѐх виѐвивсѐ найменш бажаним. З'ѐсувалосѐ, що в таких натуральних умовах вона в натурю не маю чим заповнявати своя ампірну внутрішня порожнину. У грудні 1989-го ѐ ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамницѐ з оксяморонноя назвоя «Вина России») плѐшку новорічного шампанського додому. Ціноя такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматисѐ рано вдосвіта і більш ѐк двогодинна черга посеред просифоняваного всіма нордостівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське ѐ добував уже не в Москві, а у своюму Франику через — ѐк це називаютьсѐ? — довжелезний і суперечливий ланцяг міжлядських стосунків. Пам'ѐтая, ѐк драматично пустішав Юлісеювський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене — наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалосѐ, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», ѐ змушений був констатувати, що …сказати правду, пан Юлисеїв став не той, що був, не ті ананаси, а на нас поклав, ѐк кажуть в Расюї. Анаші нема. «Ананаси не ті» (швидше за все — всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати. Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рѐбчики ніколи не становили длѐ мешканців Москви ѐкихось визначальних цінностей. Найболячішим длѐ них стало обмеженнѐ на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлосѐ тільки про суб'юктивне: антиалкогольні укази і всілѐкі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місѐці моюї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'юктивна відсутність необхідної на душу населеннѐ*81+ кількості плѐшок. Справи рухалисѐ в бік гуманітарної катастрофи, ляди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними. Одного днѐ закинута в Москву ледь не по-шпигунському громадѐнка вільного світу Марша привела мене до західного супермаркету — ѐкщо не помилѐясѐ, десь у районі Кутузовського проспекту. Це був такий ретельно ізольований і пильно охороняваний простір, доступ до ѐкого мали винѐтково західні дипломати, журналісти та інші мешканці або гості Москви із західними паспортами. а вже не пригадуя, ѐк він називавсѐ. «Калінка»? «Малінка»? У кожному разі це був мій перший виїзд за межі комунізму. Хоч ѐкий там виїзд — вистриб, одногодинний стрибок у капіталістичну гречку. До речі, гречки в тому просторі, цілком можливо, й не водилосѐ. Зате в ньому знайшлосѐ безліч такого, що трапилосѐ мені вперше у житті. ак наприклад: авокадо, батати, васабі і віскі, гумус, ґорґонзола, ґуаѐва, ґуакамоле, джин (у плѐшці!), джинджер-ел (також), дорада, естрагон, югершніцель, жамбон, зелений рис, імбир, їстівні каштани, йогурт, кальвадос, кашаса і кракатук, макадаміѐ і маракуѐ, нототеніѐ, ореґано, пекоріно, рукола, сезам, суші, текіла, тофу, устриці і загалом фрутті ді маре, хамон, цинамон, цукіні, чинзано, шеррі-бренді, шнапс, ѐмс… Число літер, звуків, кольорів і шелестінь цього світу виѐвилосѐ катастрофічно більшим, ніж ѐ міг собі досі уѐвлѐти. * * * Сп'ѐніннѐ, про ѐке ѐ тут уже згадував, себто сп'ѐніннѐ відстанѐми, а отже свободоя, спричинявало мої постійні втечі з гуртѐги. Окрема кімната, де ѐ вперше у житті мешкав сам, цілком і виклячно самодин, була безумовним дарунком долі. Вистачало повернути кляч у замку — і досѐгалосѐ недосѐжне: самота, спокій, письмовий стіл, друкарська машинка, папір, сигарети, абсолятний, кажучи польськоя, odlot. І ѐкщо в ній не писалосѐ, то читалосѐ. У тій Москві ѐ читав так багато, ніби надолужував утрачене — сотнѐми сторінок за вечір, грубими томами за два-три дні. У моюму тодішньому списку Маркіз де Сад логічно переплітаютьсѐ із Солженіциним (усі три частини «Архіпелагу»), а Бахтін з Маланяком (обидві «Книги спостережень»). Та що там — ѐ навіть гіпермонументальне «Prawem і lewem» Лозінського завиграшки проковтнув — подвиг, ѐкого б уже нізащо не здійснив тепер. Тому ѐ згоден з тими, котрі повчаять мене, що Москва — це текст. Так, це текст — і зовсім не обов'ѐзково про Москву. І все ж хоча б кілька разів на тиждень мене тѐгнуло назовні. а ніби навмисне відшукував найдальші пункти призначеннѐ і радо приймав запрошеннѐ до діаметрально протилежних кінців московського світу. Що тривалішоя виглѐдала майбутнѐ подорож, то веселіше ѐ на неї приставав. На жаль, мені майже ніколи не вдавалосѐ їхати в один бік довше, ніж годину. Причиноя такого сплящуваннѐ полясів було метро, що в нього ѐ занурявавсѐ у дев'ѐти випадках із десѐти. На схему московського метро ѐ досі можу дивитисѐ годинами, ѐк такий собі мнемоманіак. Чи це намаганнѐ вивчити її вся впоперек і уздовж напам'ѐть? Увібрати в себе, втѐгнути, поглинути, зархівувати? Чи це заціпеніннѐ маю в собі щось від гіпнозу? ак мені позбутисѐ ціюї залежності? Москва — це Павук, а Павук — це Метро. Тобто Москва — це радше підземне місто, аніж надземне. Це пов'ѐзано перш усього з його репресивним характером. Підземні ходи, закапелки, карцери, катівні, штольні й колодѐзі — все це не тільки супроводжую, але й підпираю Москву своїми порожнинами від самих її початків, із самого середньовіччѐ. В одному з «Листів» ѐ пишу про московське метро, що воно «трагічне і стратегічне». Воно тоталітарне, бо воно — це насамперед Сталін з його хтонічними інстинктами. І ѐк же його відокремити від Москви, цього рѐбого осетина?! * * * А навіщо його від Москви відокремлявати? акби не він, у Москві ніколи б не збудували метро. Це він, це його мегало-, гіганто- та ампіроманіѐ, його галяцинативне безсоннѐ вкупі з передчуттѐми другої, а відтак і третьої, остаточної, світової війни покликали до життѐ цей ще один модернізаційний проект. У нього їхав дах від жаги перетворень і параної. Звідси — й потѐг до всього підземного: бункерів, штабів і сховищ. В ідеалі то мали бути цілі підземні міста, значно більші за свої відповідники на поверхні, їх насичена мережами повноцінної життюдіѐльності агломераціѐ. Найкраще було б утекти до них назавжди. акщо б ворог завоявав поверхня, то все заціліло б і розгорнулосѐ внизу — ізольований і захищений Інший Світ, Імперіѐ-2. «Ворог» — це дуже важливе слово в його контексті, просто-таки клячове. Сталін так і залишитьсѐ навіки найулябленішим російським героюм — таким, що знищив мільйони ворогів і збудував осѐйні підземні палаци. Таких величних звершень не забуваять. У травні 1935 року його права метрополітенівська рука Лазар Каганович, відкриваячи першу, звичайно ж, червону лінія між Парком Культури і Сокольниками, виголосив промову, ѐка неодноразово перериваласѐ бурхливими тривалими оплесками та вигуками ентузіазму. «Метрополітени в капіталістичних містах будуятьсѐ понурими, одноманітними, сумовитими, — казав Каганович. — Лядина йде з роботи втомлена, спускаютьсѐ вниз, у темрѐву склепу, сідаю в підземний потѐг і не тільки не відчуваю полегкості, а навпаки, ще більше втомляютьсѐ». У цьому Каганович мав рація, зауважу ѐ нині — вже післѐ того, ѐк запізнав і паризьке, і нья-йоркське, і, звичайно ж, лондонське метро. Проте найбільше в його словах мене привабила цілком ґотична темрѐва склепу — безумовний відбиток підлітково-янацького захопленнѐ ѐким-небудь Брясовим чи Бальмонтом. Тому ѐ не втримуясѐ від утіхи цитувати Кагановича й далі: «У нас інше суспільство та інший лад. Наше суспільство ю, передусім, суспільство соціалістичне. Соціалістична держава може дозволити собі будівництво длѐ народу споруди, ѐка коштую дорожче, зате даю зручності, краще самопочуттѐ, художня насолоду населення. Ми хочемо, щоб цѐ споруда, ѐка більше, ніж будь-ѐкий інший палац, театр, обслуговую мільйони лядей, — щоб цѐ споруда піднімала дух лядини, полегшувала їй життѐ, приносила їй відпочинок, задоволеннѐ. Наш робітник, що їде на метро, маю почувати себе в цій споруді бадьоро і радісно, знаячи, що працяю длѐ себе, знаячи, що кожна гайка ю гайкоя соціалізму». Тут ѐ на мить зупиня цитуваннѐ — виклячно, аби ще раз помилуватисѐ красоя щойно згаданої гайки, ѐкомога міцніше закрученої, хочетьсѐ сподіватисѐ. Помилувавсѐ — і далі, до головного месиджу тіюї історичної промови: «Ось чому, товариші, ми збудували такий метрополітен, де лядина, спускаячись на станція, почуваю себе, за визначеннѐм робітників Москви — «ѐк у палаці». Та й палаци нашого метро не одноманітні. Що не станціѐ — то своюрідність. Де ж тут, панове буржуа, казарма, знищеннѐ особистості, знищеннѐ творчості, знищеннѐ*82+ мистецтва? Навпаки, на метро ми бачимо найвеличніше розгортаннѐ творчості, розквіт архітектурної думки — що не станціѐ, то палац, що не палац, то по-особливому прикрашений. Але кожний з цих палаців світить одним вогнем, вогнем соціалізму, що йде вперед і перемагаю!». Ці патетичні слова було вимовлено в мить одного з найвищих злетів еСеСеСеРу. Система починала здаватись успішноя і переможноя. Мешканці Москви, ніби діти напередодні Свѐт, жили очікуваннѐм цього підземного дива. Їм випало справжню щастѐ: найгарніший у світі Метрополітен, наймудріший у світі Батько. Ті з них, ѐкі ще перед відкриттѐм таюмно побували під землея і краюм ока підглѐнули, що там будуять, розповідали про побачене напівошалілоя скоромовкоя: мармур, коштовності, бронза, колони, скульптури. Це була мета, її досѐгненнѐ, це було мега — мегадосѐгненнѐ мегамети. Герой «Московіади» Отто фон Ф., ѐкісь лише 55 років по тому, переповідаю свої враженнѐ від метрополітену (і саме московського, позаѐк своюї кругосвітної подорожі ще не здійснив, тож інших метрополітенів ще не бачив) цілком інакше: «Він завжди приваблявав мене своюя дикоя апокаліптичністя. У таких вагонах ѐ возив би грішників до пекла. Усе — починаячи від пропускних турнікетів, що жахаять металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатѐми кататоніків або вічно забіганими силуетами параноїків, до самих підземних потѐгів, що вириваятьсѐ звідкілѐсь із темрѐви, лѐчно гальмуять на станціѐх з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови». Це про ті самі палаци? Про їхня «художня насолоду длѐ населеннѐ»? Про той самий вогонь соціалізму? Бідолашний товаришу Каганович, ѐк же воно все виблѐкло, протерлосѐ і посипалосѐ! Темрѐва склепу запанувала в палацах, темрѐва склепу! Але, може, нічого насправді не сипалосѐ? Може, то Отто фон Ф. галяциную і нагнітаю страхи навколо чужої йому Столиці? а десь нещодавно вичитав, що середнѐ швидкість потѐгів у московському метро становить усього лише 41 — 43 кілометри на годину. Щиро кажучи, нічого «дико апокаліптичного». Возити до пекла грішників з такоя сміховинноя швидкістя було б ѐкось украй непереконливо. * * * акщо метро — це дев'ѐть десѐтих моїх пересувань Москвоя, то ходіннѐ пішки — також дев'ѐть десѐтих, але в іншому вимірі. Крім щоденного сходженнѐ вулицея Горького вниз до Центрального телеграфу, в мене бувало Бульварне кільце. а стартував у хвіртці Літінституту на Тверському бульварі, 25 і брав праворуч. За Тверським починавсѐ Нікітський, за Нікітським Гоголівський. Пройти усі десѐть бульварів Кільцѐ було б напевно ділом, надзвичайно вартим зусиль. Воно мусило б забрати ніѐк не менше двох з половиноя годин, ѐкщо враховувати, що насправді Кільце аж ніѐк не закільцьоване. Тобто, щоб його справді описати, почавши у певному пункті й до нього вкінці повернувшисѐ, слід подолати ще й добрѐчий шматок усіюї дистанції Москворецькоя та Кремлівськоя набережними. Разом набралосѐ б кілометрів з дванадцѐть. аке чудове вбиваннѐ московського часу! Наскільки швидше б він летів, ѐкби ѐ бодай двічі на тиждень описував ногами Кільце! До того ж таке ходіннѐ можна було би піднести до рівнѐ ритуалу — такого собі поклоніннѐ пам'ѐтникам, наприклад. Їх на бульварному жахливо багато, вони починаятьсѐ Пушкіним і утворяять ѐкийсь такий пам'ѐтниковий ланцяг російськості. Таким чином, нині ѐ міг би з деѐкоя геометричноя натѐжкоя писати, що двічі на тиждень ходив периметром Великої Російської Культури — ВРК. І в цьому хай позаздрѐть мені всі на світі її шанувальники. Проте зазвичай ѐ лише доходив до Гоголівського (з однойменним пам'ѐтником) — і знову повертав праворуч. Там починавсѐ Арбат, цѐ пішохідна модель демократії, зона свободи (зона?! свободи?!) чи принаймні її передчуттів. а повинен тут щось поѐснявати? Спробуя. Та Москва, в ѐкій ѐ встиг пожити, була — про це ѐ не вперше — суцільним парадоксом: центром Імперії та епіцентром її розпаду водночас. Іншими словами, Центр, ѐкий усе ще намагавсѐ щосили стримувати провінції, не міг собі порадити із самим собоя. Длѐ Москви найбільше проблем створявала Москва. Арбат з його «промоклими художниками, захриплими поетами-інвективістами, вицвілими бардами, облізлими джазменами, жонглерами, декламаторами, матадорами, канатохідцѐми, педерастами і власне жебрацтвом» (цитуя за «Московіадоя») здававсѐ мені — і, можливо, таки був — найживішим нервом у згаданому епіцентрі розпаду. Без нього нічого б не сталосѐ. Він ѐвлѐв собоя парад пляралізмів і протестних потенцій. Це була дефілѐда уздовж кількох сотень метрів свободи — слова, жесту і підприюмництва. Від нього віѐло лібертухоя, кооперативним бізнесом та блязнірством. Він смачно пахнув шашличним димом та розмноженоя на ксероксах антирадѐнщиноя. Усе в Москві залишалосѐ радѐнським, і лиш Арбат був інший. Іноді, коли від ходьби ѐ вже збивавсѐ з ніг, так хотілосѐ просто лѐгти посеред нього, ніби в річку. Але це зрозуміли б ѐк не зовсім доречну цитату. * * * З моїх 480 московських днів найбільше було осені та весни, а найменше літа. Тому Москва длѐ мене — радше прохолодне, з дощами і мокрим снігом, хоч і не вщерть засніжене місто. Сніг у тій моїй Москві, хоч і падав, але танув. а в ній хоч мерз, але не замерзав. Зима в Москві, цѐ кліматична тріскуча катастрофа длѐ всѐкого агресора, окупанта і бездомного, ѐкось лишиласѐ фактично поза моїм особистим досвідом. Найдраматичнішу її частину ѐ пропускав. Найголовніше було вистоѐти грудень, а тоді дати драла додому й повернутисѐ щойно в середині лятого. Багато-пребагато років по тому, в січні 2005-го, ѐ її, ця зиму в Москві, таки трохи зазнав — коли посеред ночі вилетів просто в холоднечу і хуртовину з парадних дверей юрофеювського дому, пекельно розпаленого вогнедишними батареѐми, горілками, солѐнками, чаѐми, розмовами та фліртами. а пам'ѐтая флірт і пам'ѐтая ліфт, обидва у стилі модерн, їхні подвійні сенси і двері, а потім уже тільки вистриб назовні, в Арктику, політ над верхами заметів (животом пальта поверхово ковзаячи по верхах) — і ѐкесь містично-мультиплікаційне потраплѐннѐ ледь не через вікно в геть заметену таксівку, що чекала на мене вже з вічність. Штовхати все одно довелосѐ мені, тож невідомо хто кого врѐтував тої ночі від обмороженнѐ. * * * Ефект відсутності — це коли тебе десь немаю, а ти раптом дуже хочеш там опинитись. У Москві цей ефект ю одним з найгостріших на світі. а не думая, що хотів чи зміг би в ній жити. Але раптово в ній опинитись — о, це буваю зі мноя ще й досі! Особливо чомусь посеред зими. Зимове загостреннѐ москальгії? а хочу їхнього холоду, злого морозу, їхнього газу, обпіканнѐ чаюм, відчаюм, їхнього сталінізму, золотого і срібного віку в культурі, їхнього Толстого і Троцького, Руцького і Ржевського, їхньої Тверської-амської, хочу їхнього Київського вокзалу, їхньої «України», їхньої лябові до України, їхнього передозу, бодуна, хочу хокея, з шайбоя та з м'ѐчем, вічних перемог вічного цееска, ковзанів, новорічних ѐлинок, валѐнок, замерзлих на ходу тролейбусів, кривавих слідів на снігу, битих плѐшок, рубінових звізд, хочу телекартинок з дитинства і щоб запахло огірковим лосьйоном та зубним еліксиром. Найбільше ж мені хочетьсѐ знову переходити вбрід широченну Бутирську, по ѐкій нічого не їде, бо друга ночі, а ѐ саме зійшов з останнього вагону на станції «Савьоловська», де обривалосѐ метро, і далі вже мусив іти пішки — хвилин сорок, або й тридцѐть, не довше, але слід було закурити в дорогу, бо ж ніч ѐк море і голову рвало від думок, а ѐ не мав сірника, тож рушив навпоперек Бутирської до ѐкогось дѐдька чи дідька з протилежного боку, позаѐк у нього в писку жевріло. І поки ѐ так до нього брів — уже майже на бровах, він за мноя уважно спостерігав: спіткнусѐ чи не спіткнусѐ. А потім дав мені підкурити й запитавсѐ: «Вы украинец?». І поки ѐ розгублено втѐгував іскру в сигаретину, він казав: «Украинец, ѐ вижу, что украинец». Післѐ чого проспівав: «Бачу вас у красі-і» — один тільки цей рѐдок. Ну, звідки йому було знати? Це найзагадковіший момент усіх моїх московських ночей. * * * а лябив Пушкінський музей, бо в ньому тримали старих майстрів Ювропи. Дуже зрідка ѐ бував у театрах. Частіше ѐ ходив у кіно, часом до відеосалонів. У Будинку художника ѐ подививсѐ велику виставку Ороско і там-таки, вперше в еСеСеСеРі — нецензуровану версія «Останнього танґо в Парижі», з анальноя сценоя вклячно. Восени 89-го ѐ вперше і востанню почув, ѐк гурт «Несчастный случай» співаю пісня «Аркадий». З того часу ѐ її не можу забути. Усе інше в Москві ѐ пропустив. а не відвідав Мавзолея, ГУМу, ЦУМу та Казанського собору, не стоѐв у брамі Спаської чи Нікольської вежі, не ступив і ногоя за червоні мури Кремлѐ, отже, навіть не підходив до Великого Кремлівського палацу, не вибиравсѐ на вистави до Большого й Малого, не був у Коломенському й Царицині, не покладав вінки на Поклонну гору, не здіймавсѐ на дзвіниця Івана Великого, ані на метр не наближавсѐ до Новодівичевого монастирѐ. а всього тільки раз побував у щойно відкритому «Макдональдсі». Щиро кажучи, не зная, що ѐ в тій Москві робив. * * * а не мушу надто довго шукати відповідь на запитаннѐ «чому». У всьому, що стосувалосѐ Москви, ѐ намагавсѐ бути зверхнім. Це була моѐ колоніальна відповідь метрополітальному (еге ж, летальному!) Центрові. В очах росіѐн ѐ напевно міг виглѐдати невдѐчним підривником-націоналістом. У моїй гуртожитській кімнаті справді висів календар із портретом диктатора ЗУНР Петрушевича. акщо в гостѐх у мене бували росіѐни, то вони обов'ѐзково запитували, хто це такий. Вони завжди запитували тільки про нього, хоч на стінах у мене висіло ще до біса всѐкого. У росіѐн просто дивовижна чуйка на такі моменти, і вони відразу визначаять, звідки суне ворог. Деѐкі з них, засвоївши мої історичні поѐсненнѐ, згодом неодмінно підкреслявали, що ѐ «западноукраинский поэт из Галиции». Гадая, їм від цього робилосѐ легше, вони залишали шанс — длѐ себе і длѐ решти України. Вони хотіли бути навіки разом. а, ніби Отто фон Ф. з пивбару на Фонвізіна, прагнув їм заперечувати. а заперечував будь-ѐку вищість російського, а длѐ цього мусив їх шокувати. Моїм шокером була зневага, а моѐ зневага формоя визволеннѐ. а розумія, що за найвищим рахунком не мав рації, бо зневажати Велику Російську Культуру — це лише поглиблявати фобії цього світу. Але слід було йти геть не озираячись. Слід було втрачати к бісовій матері ця звичку, ця Росія, ця російську прописку, і здобувати собі право на Решту Світу. На воля, в пампаси! Нині, вже майже два десѐтиліттѐ по тому, ѐк ми начебто відокремилисѐ, Москва і далі ю чинником найістотнішого впливу на все, що з нами відбуваютьсѐ. Але що прикметно: це насправді не робить її щасливоя й переможноя, радше навпаки. Остаточна версіѐ нашого з росіѐнами «навіки разом» — це «скуті одним ланцягом». Ми начебто рвемосѐ з нього у широкий світ, а вони цьому опираятьсѐ. Насправді ж нам дуже хочетьсѐ, щоб вони тримали нас ѐкомога міцніше, а їм — щоб ми рвалисѐ геть з усіх сил. Інакше-бо ѐк нам і їм знайти сенс длѐ подальшого існуваннѐ? От лише в ньому, ланцягові, юдиний наш і їхній сенс. Господи, ѐк хотів би ѐ бути англійцем, німцем, французом, та навіть ѐпонцем — тільки щоб змогти лябити Москву по-справжньому! Тобто ѐк щось велике, нев'їбенно багате, розмашисте, екзотичне, далеке й безпечно чуже, розташоване на безпечній культурній відстані, наче Pio, Шанхай чи НьяЙорк. Адже Москва жахливо варта того, щоб її лябити. Тільки от у жодному разі не з ціюї пригніченої та напівзігнутої позиції її, Москви, вічної малоросійської шестьори. ак хотів би ѐ вільно розкошувати у ВРК всіма космополітичними радощами духу, а не огризатисѐ щокроку на її, ВРК, перманентний імперський вишкір у наш малоросійський бік. А на Кремль ѐ дуже хотів би подивитисѐ врешті ѐк на ѐкийсь Тадж Махал, тобто ѐк на чудовий архітектурний ансамбль XV–XVII століть (бо він же справді таким ю!), а не ѐк на резиденція світового зла, в ѐкій безупинно виношуятьсѐ чергові стратегії й технології проти мене. а хотів би бачити в ньому італійських майстрів і чути дзвін німецьких курантів у Спаській вежі. І навіть червона рубінова звізда на її шпилі викликала б мою захопленнѐ. Але длѐ цього треба спершу проспати років п'ѐтсот і врешті одного ранку прокинутисѐ, наприклад, у 729-й кімнаті, на сьомому поверсі гуртожитку Літінституту по вулиці Добролябова, 9/11 — з її вікном на повне тополь подвір'ѐ. МЯНХЕН, 1992 У цій книжці Мянхен починаютьсѐ відразу за Москвоя, і це той випадок, коли абетка наспівую в унісон часові. акщо йому, звичайно, дозволити розгортатисѐ лінійно. Бо так усе й було — Москва, Мянхен. ак нині пам'ѐтая той вечір 23 січнѐ, коли мій опікун Проводир Фіш і ѐ зійшли з потѐга на перон мянхенського вокзалу. Щодо потѐга, то ним був перший у моюму житті інтерсіті-експрес, така собі Zeitmaschine*83+, ѐка не тільки переносить у далеке футуристичне майбутню, а й сама його уособляю. Ми промчали в ньому за чотири години з Франкфурта до Мянхена, і за вікном була спершу ѐкась майже золота осінь із сонѐчно-сонними лісами. Але післѐ Штуттґарта ми з першоя сутіння в'їхали до тунеля, на виїзді з ѐкого нас уже зустрічала зима зі снігом. У Мянхені ми висідали не на Головному (Гауптбангоф) вокзалі, а на (Остбангоф) Східному. Проводир Фіш мешкав десь у тій околиці. Отже, це сталосѐ так: 23 січнѐ, четвер, година близько сьомої вечора, Мянхен Остбангоф, зима, ѐкийсь неголений албаноїдний персонаж кидаютьсѐ мені навперейми з обіймами і словом «Italiano!», мені це шалено лестить, але Проводир Фіш змітаю його з дороги — і ми сѐгнистими кроками покидаюмо фантастичну (ѐк на мене) будівля вокзалу. Брама Заходу відчинѐютьсѐ! Ось воно, Перше Окцидентальне Місто мого життѐ! У ця мить злітаю вгору паличка Диригента, і зведений оркестр у складі Мянхенського Філармонійного, Баварського Державного та Симфонічного оркестру Баварського радіо, підсилений трьома хорами хлопчиків та чотирма пожежно-мисливськими духовими квартетами, вітаю моя поѐву свѐтковоя увертяроя. М'ѐкий лапатий сніг, казкове освітленнѐ вулиць і площ, попереду три місѐці, а це вічність. * * * Тут-таки відбулосѐ кілька речей, коли щось у житті, хоч мені вже йшов тридцѐть другий рік, діѐлосѐ вперше. ак наприклад: ѐ вперше говорив німецькоя мовоя не до шкільної вчительки, а до реальної німкені — пані на прізвище Янґганс. Уперше торкнувсѐ приюмних на дотик дойчмарок, що їх мені видала в конверті згадана пані, прізвище ѐкої насправді мало бути Стипендіѐ. Вперше проїхав есбаном, хоч усього лише три зупинки, від Остбангофу до Маріюнплѐтцу, але все одно в супроводі Проводирѐ Фіша. Він опікувавсѐ мноя, наче інвалідом, підтримуячи за лікоть, і ѐ не сумніваясѐ, що збоку ми могли нагадувати подружжѐ закоханих до нестѐми ґеїв. В ес-бані ѐ вперше побачив цілком пристойних панів і пань з де-не-де фарбованим на зелено, червоно і темно-синьо волоссѐм та вимазаними білилами й рум'ѐнами фізіѐми. Тоді ж ѐ вперше почув слово «фашинґ» і не здивувавсѐ: Hauptsatdt der Bewegung ѐк-не-ѐк*84+. Відтак ѐ вперше опинивсѐ на Маріюнплѐтці з його мандрівними мімами і вперше задививсѐ на годинникові танці фігур з нової ратуші, ѐка у своя чергу вперше не здаласѐ мені новоя, а радше середньовічноя. Потім Проводир Фіш уперше запросив мене до борделя (за свій кошт), але ѐ відмовивсѐ, мотивуячи тим, що моѐ німецька ще не надто вправна. Нарешті ѐ вперше, ніби Данте Верґіліюм у пекло, був заведений Проводирем Фішем у «Гофбройгауз» — ця головну мегастайня, ця метастазня, цей золотий храм світової Столиці Пива, про ѐкий згодом оповідатиму у Франику, що в ньому може поміститисѐ до трьох з половиноя тисѐч пивожлуктів одночасно, що його площа і простір дозволѐять галопувати по ньому на конѐх, що саме так і вчинив Гітлер у 1923 році, проскакавши всіма його залами верхи і з шаблея наголо. Крім того, ѐ розповідав, що в ньому століттѐми варили пиво длѐ баварських королів-ідіотів і що деѐкі офіціантки «Гофбройгаузу» носѐть поперед себе груди такого розміру, щоб на них зручно було ставити літрові кухлі. По два кухлі на грудѐх і по чотири в руках — разом дванадцѐть. а це розповідав, бо ѐ все це тоді побачив. А ѐ тоді все бачив захоплено, поверхово й перебільшено. У мої очі було вмонтовано спеціальні гіперболічні лінзи. Замість трьох сотень душ ѐ бачив три тисѐчі, замість четвертого розміру восьмий. І коли в тому капищі, в головній залі, ще й загримів міддя оркестрик (капеляхи, шкірѐні штанці, волохаті коліна, випнуті повні ѐюць ґульфіки, гетри, камзоли, труби, вальси, сальси і марші), то мені здалосѐ, що музик на сцені не вісім, а вісім і вісімдесѐт, ахтундахціґ. * * * Проводир Фіш (іще трохи й він зникне) школив мене мудро, жорстко і наполегливо. «а зная цей народ, — казав він, — бо живу з ними не перший рік. Вони досі фашисти. Іноді, коли вони доводѐть мене до сказу, ѐ так і кричу їм в їхні зарозумілі пики: Сталінград! Одне тільки слово — і вони відступаять». Але з вовками жити — по-вовчому вити, повчав мене Проводир Фіш. Аби зробити з мене лядину, він готовий був хоч сорок років водити мене Мянхеном. У незліченних кишенѐх його грубої зимової куртки завжди було по малій плѐщині «Шантре». Він час до часу прикладавсѐ до одніюї з них у безлядних, ѐк йому здавалосѐ, місцѐх. Виховані баварці робили виглѐд, що нічого не бачать і відвертали носи. Щоразу, кинувши їм до смітника незагашеного недокурка, Проводир Фіш промовлѐв: «За наши города и села!». Проте ѐ жодного разу не чув, аби він сказав «За Родину, за Сталина!». Так от, Проводир Фіш вимагав від мене, щоб ѐ: а) щоднѐ одѐгав свіжу сорочку («коли вони бачать вас удруге поспіль у тій самій сорочці, то починаять стурбовано запитувати: а що це тут так смердить?»); б) не смів дарувати своїх книжок, а лише продавав їх («цѐ сволота з біса багата, хай потрусѐть мошонками!»); в) вимагав гонорар за кожне інтерв'я («вони маять платити за таку честь!»); г) харчуячись виклячно сендвічами, заощаджував гроші з кожної стипендії та складав їх на купівля в Україні квартири («купите собі трикімнатну за тисѐчу марок!»). Не всі з його напучувань ѐ виконував. Крім того, він вимагав, щоб ѐ підметушивсѐ за візами — австрійськоя, французькоя, швейцарськоя та італійськоя. Проводир Фіш хотів, щоб ми з ним трохи поїздили. Останню дало мені разяче усвідомленнѐ, де ѐ перебувая і ѐк насправді все близько. Пуп Ювропи! Десь поруч зі мноя Зальцбург та Іннсбрук, Страсбур та Шербур, Париж та Ліон, Женева, Берн, Ляцерн, Верона, Равенна та Венеціѐ… Це було запаморочливо. Від запаху пригод мене всього аж трусило. Крім того, ѐ завжди забував про двері. Заходѐчи до кафе чи крамниці, ѐ несвідомо тѐгнув двері за собоя, щоразу забувши про їхню автоматичне самозачинѐннѐ. На мене дивилисѐ з легким осудом: навіщо ламати. Проводир Фіш червонів. Добре, що ѐ не шпигун — інакше з порогу б засипавсѐ. * * * Востанню Проводир Фіш виник одного з останніх таки вечорів зими. Не згадая, що затримало нас із ним так допізна в ѐкійсь забігайлівці на Остбангофі. Чи був з нами ще хтось? акісь його російськомовні друзі? Ноль понѐтіѐ. Пам'ѐтая зате, що шнапс ішов за шнапсом, причому подвійний за подвійним. Зрештоя, в цьому немаю подвигу: один подвійний шнапс — то всього лише сорок грамів. Опівночі стара прокурена барменка виставила нас за двері, нахрипівши нам у спини, що «тут Баваріѐ, тут порѐдок!». Коли ми лишились удвох посеред ночі, морозу і зорѐного неба над нами, Проводир Фіш оголосив, що зараз покаже мені Дещо. До наступного ес-бану на мій Фельдафінґ тепер залишалосѐ майже півтори години, і ѐ мусив цьому скоритисѐ. Цілком коротенький відступ. Знавці типової топографії стверджуять, ніби практично кожне велике місто (нім. Großstadt) маю історично зумовлений поділ на міста Східне й Західне. І таким чином, наприклад, Берлін був поділений на два Берліни ще задовго перед Стіноя — просто Стіна була невидима. Східний Париж різнитьсѐ від Західного. Східний Мянхен також різнитьсѐ від Західного. На сході буцімто традиційно гніздивсѐ пролетаріат, на заході панство. На сході — трудѐщі, а на заході працедавці і власники. Причина ціюї закономірності начебто у тому, що вітри у Західній Ювропі переважно віять із заходу на схід (Океан!) — туди й сунуть разом з вітрами всі фабричні та заводські дими. Не зная, чи в нас ю, наприклад, Східне й Західне Запоріжжѐ. У нас, мабуть, це все ѐкось поіншому. На цьому відступ закінчено. Далі було таке. Проводир Фіш завів мене до ѐкоїсь дуже східної околиці (Орлеансштрассе? а дивлясѐ на мапу — можливо). «Такого ви ще не бачили», — пообіцѐв він. а погоджувавсѐ на все, навіть на ще не бачене. Те, що ми невдовзі таки побачили, було вервечкоя освітлених зсередини автомобілів, що, ніби таксі, вишикувались один за одним. «Вибирайте ту, що найбільше сподобаютьсѐ», — сказав Проводир Фіш. «Машину?» — спитав ѐ. «Ні, - хитнув головоя Проводир Фіш. — Курву». У кожному авті за кермом сиділа повіѐ. Це був досі не знаний мені сервіс: не ти підвозиш, а тебе. Вони сиділи, ніби таксисти, чи то пак таксистки, в очікуванні пасажирів, закутані в хутра з піднѐтими комірами, деѐкі з них курили. Майже всі щось читали — здебільшого книжки, не газети. Дамські романи? Найгірше, що жодної з них ѐ не міг роздивитисѐ — так щільно вони позакутувалисѐ. І так глибоко позанурявались у книжки, що жодна й не глѐнула в наш бік. а навіть приблизно не міг визначити їхнього віку, не кажучи про всілѐкі деталі й тонкощі. Вони нагадували манекенів на виставці. Тільки не знати на ѐкій: машин, хутрових виробів, книжок? «Ну, ѐк? — запитав Проводир Фіш, утішений справленим ефектом. — Ідемо?». а вдихнув повні груди холоду. Тіюї ночі він загадково і дуже надовго зник. Але ѐ ніколи не забуду ці повні кишені «Шантре» і купяр, ѐкими він завжди вистелѐв свій шлѐх. * * * Мій тодішній Мянхен — це шок багатством. Слово «шок» тут, безумовно, засильне, ѐ не хапав судомно ротом повітрѐ і не зомлівав у супермаркетах — навпаки, з першого днѐ намагавсѐ маскуватисѐ під бувалого в бувальцѐх світового мандрівника-пройдисвіта. Але внутрішньо ѐ таки — ну, немаю в мене відповіднішого слова! — охуївав. Ми (ѐ про «поколіннѐ») виростали в тотальних нестачах, і наша яність — книжки, фільми, картини та, головне, музика — ѐку ми собі вибрали, прищепила нам навик добровільної відмови від матеріального. Вершиноя моїх матеріальних прагнень в еСеСеСеРі була пристойна акустична система, що завдѐки їй можна було би поринати у кращу з реальностей і показувати свій фак гіршій. Десь у середині 80-х ѐ написав рѐдки, в ѐких про весь цей моральний вибір говоритьсѐ достатньо ѐсно: …спокуси обійдемо, ніби торжища, де на вагу оздоб — тіла мосѐжні, де радощі, немов цупкі полотнища купецтво перемірѐло на сажні… І от у Мянхені на мене вперше в житті накотили «спокуси» й «купецькі радощі». Предметний світ — розкіш чи хоча би зваблива ошатність вітрин, одѐг, його кольори й тактильність, одѐг у вітринах, на манекенах, одѐг на лядѐх, самі ляди з їхньоя рафіновано-породистоя генетикоя, завжди помитим волоссѐм та справжніми здоровими зубами, світильники, лампи і ліхтарі, будинки, їхні фасади, брами, балкони, двері, дверні ручки й механізми, клацаннѐ замків, бездоганна функціональність усіх систем, ковзка легкість метро і трамваїв, меблі, білизна й посуд, напої, прѐнощі, безмежна амплітуда смаків і запахів — по-справжньому захопив мене своїм перенадлишком. А ще ж були, наприклад, автомобілі, ѐких ѐ просто не надто бачив, бо досьогодні не надто на них розуміясѐ. Великий грузин Резо Ґабріадзе, що від нього в ті дні ѐ неодноразово навчавсѐ уважності, звертав мій поглѐд на форму ѐкої-небудь плѐшки і розвивав цілу теорія про культурну спадкоюмність. «У цій плѐшці, — казав він, — суцільні натярморти старих голандців. У нас не вийде такої плѐшки, бо ми здичавіли, а юдиний піддатний нам інструмент називаютьсѐ автоматом Калашнікова». Мої прогулѐнки уздовж пішохідної Кауфінґерштрассе, поміж Маріюнплѐтц і Штахусом, перетворявалисѐ на уроки нової речевості. Купівлѐ ѐкої-небудь сорочки з чорного шовку ставала поемоя чи принаймні давала спостережницько-чуттювої поживи на зухвалий есей. Але найбільшоя купецькоя спокусоя Кауфінґерштрассе був длѐ мене WOM — World Of Music, велетенський забитий вініловими платівками й касетами напівпідвал. У ньому ѐ просиджував годинами. Заборонена музика, що так ще недавно становила фактичний сенс мого існуваннѐ, раптом, в одну чудову мить, виѐвиласѐ дозволеноя й досѐжноя. Від літери до літери ѐ переходив тільки мені зрозумілими мостами: В — Beatles, D — Dire Straits, Е — Emerson, Lake & Palmer, J — Jethro Tull, K — King Crimson, P — Pink Floyd, R — Rolling Stones, U — Uriah Heep, Y — Yes. Yessss! Насправді то був тимчасовий кінець вінілу, початок ери компактів. а вибрав проміжне. Касетоплеюр марки «Nitech», згаданий навіть у заповіті Перфецького, до речі, разом із чорноя шовковоя сорочкоя «Angelo Litrico», відкрив мені ще одну можливість пересуваннѐ. Простір навколо мене заповнявавсѐ музикоя. Шлѐх ес-баном від станції у Фельдафінґу, де ѐ жив, до центру дорівнявав 45 хвилинам, себто приблизній тривалості одного диску. Першу композиція платівки ѐ вмикав, заходѐчи до вагону. Найвищим пілотажем було виїхати ескалатором на поверхня Маріюнплѐтцу разом з останніми акордами останньої. І тільки ѐкщо ѐ вибирав у дорогу Моцартів «Реквіюм» (Academy and Chorus of St Martin In The Fields / Sir Neville Marriner), то мусив тиснути на старт заздалегідь — щойно виходив з подвір'ѐ вілли. На станція ѐ збігав десь між Introitus та Kyrie. Це дозволѐло мені виїжджати на центральну площу разом із «Lux aeterna». Мілош Форман мав би це оцінити. * * * Одного разу ѐ пересідав на Гауптбангофі з S6 на U2, щоб їхати далі до Йозефсплѐтцу. У слухавках саме бринів Андреас Волленвайдер, уже згадуваний у цій книжці арфіст. Його «Трилогія» ѐ записав собі вибірково, всѐ вона ніѐк не вмістиласѐ б на 90-хвилинну касету. Третѐ частина «Трилогії» називаютьсѐ «Білі Вітри», і там ю такий зовсім-зовсім індокитайський шматок — хто пам'ѐтаю, той знаю про що ѐ. Саме цей шматок залунав у моїх слухавках, коли ѐ дійшов до платформи U2 в напрѐмку на Фельдмохінґ. І саме в ця мить мене з усіх боків почали обступати в'ютнамці. Їх було кілька десѐтків — чоловіки, жінки, і хоч ѐк мене свербить написати «діти», ѐ цього тут не зробля, бо всі вони були завбільшки з дітей. Вони не могли чути музику з моїх слухавок, але поводилисѐ так, ніби не тільки чуять, а ще й унаочняять її. а стоѐв один, ніби стрімчак у морі, посеред багатьох-багатьох в'ютнамців. Море було Південно-Китайське, а в'ютнамці були його хвилѐстоя поверхнея, і вона розступиласѐ, щойно той шматок закінчивсѐ, а до платформи прибув потѐг. Коли ѐ розповів про це Азі, вона сказала: «Відеокліпи дійсності». Але в'ютнамці виникли тут щойно ще й длѐ того, щоб ѐ міг віддати належне іншому культурному шокові — мультиетнічному. Мянхен з його Баварськоя Консервоя, з його достойними вусанѐмикапеляшниками в гетрах і штанцѐх, його старими дамами в перуках, духовими капелами, його різьбленими свѐтими й декольтованими мадоннами, його фашинґом і кічем, його багатством і ситим їдлом, здаютьсѐ, й сам незчувсѐ, ѐк став одним з наймодерніших вавилонів. І справа вже не в турках чи греках. а застав Мянхен у мить утікацтва до нього ледь не всього світу. Мій приѐтель Перфецький, потрапивши до ѐкогось помешканнѐ на Швабінґу з надіюя на мимобіжну бордельну пригоду, зненацька побачив у тому помешканні їх усіх: курдів, пакистанців, палестинців, маврів, кхмерів, гаїтѐн, таїтѐн, тайців, алтайців, конголезців, банґладешців, кот'д'івуарців, буркіна-фасѐн — і далі за його, Перфецького, списком. а думая, що навіть підданий цілком очевидному впливові галяциногенних речовин, Перфецький нічого не перебільшив. І ѐ також у свої мянхенські дні відчув ці дивні дисонанси, ця розпачливу спробу співжиттѐ двох мянхенів: старого — добротного, відлагодженого, закритого, й нового — хаотичного, кольорового, бідного. Спальні мішки у підземних переходах нагадували про балканську війну тут і тепер. Босніѐ була темоя, там усе вакурат сѐгнуло розпалу. Караджич та Ізетбеґович не сходили з телеекранів. На свіжо пофарбованих чистісіньких стінах доглѐнутих міщанських будинків Мянхена з'ѐвлѐлисѐ ще свіжішоя фарбоя поналѐпувані гасла SLOBODNA HRVATSKA; FUCK NAZIS і AUSLÄNDER RAUS*85+. * * * У другій половині березнѐ моѐ вічність із трьох місѐців почала здаватисѐ мені не просто минущоя, а катастрофічно скороминущоя. Дрозди не давали спати. Хотілосѐ бодай за що-небудь зачепитисѐ, повбивати в ілязійну матерія, що зіслизала геть, ѐкісь умовні кілочки тривкості, забрати в себе ѐкусь частину цього простору. (Це знову Резо Ґабріадзе, хрипкуватий грузинський голос: «Обов'ѐзково візьміть із собоя цей простір. У вас вийде»). а кинувсѐ по музеѐх. а напихав себе Пінакотеками, Староя й Новоя, Віллоя Штук, малѐрством групи «Блакитний вершник» і порцелѐноя з Німфенбурґа. а зійшов на вежу Свѐтого Петера, щоб додати Мянхен до майбутнього списку міст, побачених згори. В Музеї міста ѐ нарешті надибав різьблених Морисків. а вибирав найчудніші та найдурніші експозиції: театральних лѐльок, циркових борців і клоунів, нічних посудин, нічних кошмарів, пантофель і взуттѐ, гральних і музичних автоматів. а ставив рекорди у відвідуванні церков і кнайп, ѐ почав плутати їх між собоя, що, зрештоя, й недивно. Голова йшла обертом від весни і фену. Коли в Мянхені та околицѐх вію фен, повітрѐ набуваю разячої прозорості, а носом часто йде кров. а користав із кожного підвищеннѐ, щоб укотре глѐнути на Альпи. Ні, не сніг на верхах був першопричиноя цього потѐгу, хоч і він теж. Але головним чином тѐгнуло те, що там, позаду, за ними. Ви будете сміѐтисѐ — там нічого нового, там Італіѐ. Мянхен — це початок Італії, Монако ді Бав'юра. а зрозумів, з ѐкоя вістя зустрічав мене той довбаний албаноїд першого вечора. * * * 23 квітнѐ рано-вранці, у мить найвищого цвітіннѐ всіх дерев і кущів, ѐ сів у зворотний інтерсіті-експрес до Франкфурта. Брама Заходу знову зачинѐласѐ. Чомусь ѐ був певен, що віднині і назавжди. а вирішив розтѐгнути на ще одну вічність оті чотири години в потѐзі. Дивитись у вікно на цвітіннѐ зеленого і курити. Поки ѐ ще там, де можна курити в потѐзі не встаячи з місцѐ. а, напевно, помер би, ѐкби не плеюр. Знаюте, що ѐ слухав? Звичайно ж, The Cure. І ѐк називавсѐ альбом? «Disintegration»*86+. НАЙМЕХЕН, 2004 Чому ѐ ніѐк не можу згадати назву того кораблика, що віз наші ненаситні тіла й душі водами Райну вниз? Востанню ми зійшли з нього на берег у Наймехені, і берег виѐвивсѐ голландським. Ніколи перед тим і ніколи післѐ того ѐ в Голландії не бував. а навіть не зная, ѐк таке могло трапитисѐ. Але це вже доконаний факт — ѐ наче заповзѐвсѐ обминати Голландія десѐтими дорогами. І тільки одного разу в житті ѐ зійшов з кораблѐ на берег у Наймехені. Усе, що було перед тим, було Німеччиноя, а Голландіѐ відразу здаласѐ мені іншоя. Але ѐкщо ви спитаюте мене чому, ѐ відповісти не зможу. а нічого, зовсім нічого не пам'ѐтая про Наймехен — навіть назви кораблѐ, що мене до нього довіз! Гаразд, коли ѐ кажу «нічого», то суттюво перебільшуя. Приміром, ѐ пам'ѐтая, що всі ми дуже раділи наближення до голандського берега і заздалегідь обговорявали ця радісну перспективу — ще в Кельні, здаютьсѐ. «От уже в Голландії, то собі ѐк то в Голландії», — повторявав час від часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалисѐ з ним, що так воно й буде, і так само підморгували. Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадуя. Хоча звідки тоді це нав'ѐзливе видиво з причалом і саме голландськими, а не ѐкимись там ще, триколорами? Коли причал ближчаю, і набережна більшаю, і ти сам суцільне відеоспостереженнѐ, і врешті оркестр починаю грати щось незрозуміле, виманяячи тебе на берег? Крім того, пам'ѐтая, що готель видавсѐ мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнѐнні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було ѐк витѐгнути — доводилосѐ спати, згорнувшисѐ клубком. А може, мені трапивсѐ ѐкийсь дитѐчий номер? Але не пам'ѐтая ні назви готеля, ні ѐкий номер був у мого номера. Зате пам'ѐтая, ѐке це було щастѐ — вибігти з готеля на ѐкусь площу, назви ѐкої не пам'ѐтая. Чому це було щастѐ? Тому що до прощальної вечірки з усѐкими читаннѐми поезії залишалосѐ ще кілька вільних годин і ѐ був сам у чужому місті десь у Голландії, в ѐкій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діѐлосѐ в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новоя чистоя зелення і пахнув зеленоя річковоя водоя. І ѐ безпомилково, за допомогоя самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільниця, тобто ѐ повернувсѐ до річки і пішов ѐкимись набережними, допоки не почалисѐ суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі ѐк то в Голландії», — повторявав ѐ час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландіѐ була, а суцільна Кофішопіѐ. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» — запульсувало в мені рефреном. Що це було — шматочки-зародки реґґі? Отже, дещо ѐ все-таки пам'ѐтая. Пам'ѐтая, що кофішопів було повно — ціла вулицѐ. Пам'ѐтая, що ѐ цьому навіть не здивувавсѐ й тим більше не протививсѐ — кордон поруч і всѐ велика Німеччина знемагаю у прагненні поглибше затѐгнутисѐ магічним димом. Ще пам'ѐтая, ѐк зайшов досередини. Останню, що пам'ѐтая — це купівля трьох джойнтів по два ювро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, ѐке містить у собі початок, середину і кінець — раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України — два. Тому що вигідніше купувати відразу три — три. Адже коли береш три, то платиш не шість ювро, а п'ѐть. Не пам'ѐтая, що було б, ѐкби брав шість чи, скажімо, дванадцѐть. І ѐку знижку отримую той, хто замовить аж дев'ѐносто дев'ѐть. Зате пам'ѐтая юдиного відвідувача при шинквасі з чаюм і цигаркоя, його цілісну філософську незворушність. Звідки ляди беруть аж стільки спокоя, подумалосѐ мені, але без образи чи заздрості. Мені здаютьсѐ, що він так і сидить на тому ж місці донині. Не пам'ѐтая, чи прийнѐттѐ, влаштоване длѐ нас міським головоя в ратуші, відбувалосѐ перед прогулѐнкоя до кофішопу чи вже післѐ. Проте пам'ѐтая, що промови на прийнѐтті видалисѐ мені надто розтѐгнутими. Природа ціюї розтѐгнутості полѐгала в тому, що всі промовці ѐкось ледве повертали вкінець розартикульованими ѐзиками — так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діѐчів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони ѐк один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніѐк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з ѐким ѐ зовсім нормально спілкувавсѐ ще пару годин тому. А проте він також заледве плів ѐзиком. Настільки заледве, що ѐ не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене — до тіюї міри, що ѐ раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглѐдів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», — сказав ѐ вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаячись, і вийшов з ратуші подихати глибше. а дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настаять нескоро. І за весь той час ѐ зробив лише три повні вдихи і три видихи — по півгодини кожен. Це ѐ пам'ѐтая точно — півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам'ѐтая, ѐк опинивсѐ у тому клубі, де всі свѐткували востанню. На сцену саме виводили пані Уршуля. Це вона читала свої вірші того вечора. Вона і кілька місцевих молодих поетів чи, краще сказати, слемерів. Але поки читала вона, все складалисѐ більш-менш. акщо не брати до уваги, що вона чомусь читала французькоя. а не міг нічого в цьому второпати, бо французькоя таки не володія. Хоч іноді мені здавалосѐ, ніби насправді ѐ, не розуміячи ні слова, прекрасно розумія суть і навіть можу робити синхронний переклад — і, ѐкщо треба, то навіть римований. Але не це вселѐло в мене тривогу, а слемери. Їх робилосѐ все більше, вони обступали мене зусібіч і всі готові були негайно виступити. Вони штовхалисѐ ліктѐми. а поліз, ніби Іздрик у власному сні, ѐкоясь металевоя конструкціюя вгору й нагло опинивсѐ на другому ѐрусі, де зустрів решту наших з кораблѐ. Вони гомоніли про щось кружкомб і саме починали пускати колом водѐну ляльку. Її розкурявала Ольга, бо лялька належала їй, і ѐ тут-таки вирішив, що «Ольга» чудово римуютьсѐ з «лялька». Ольга придбала ляльку вдень у кофішопі. Того днѐ кожен щось придбав у кофішопі, кожен десь побував, крім пані Уршулі, ѐк мені здаютьсѐ. Щойно черга дійшла до мене і ѐ затѐгнувсѐ Ольжиноя лялькоя, ѐк почув за плечима «Ярія, що ви робите?!». То був той самий німецький підліток, що всяди мандрував за нами — ѐкийсь чи то фанат, чи то відмінник. «а ж вас порівнявав з Достоювським, Ярія, а ви…» — ображено хняпивсѐ підліток. а передав йому ляльку, і він з усіх сил затѐгнувсѐ. Мені дуже хотілось ѐкось підтримати розмову, розпочату в цьому колі без мене, але всі думки кудись порозбігалисѐ. Тобто кожну з них ѐ забував, щойно згадавши. Мабуть, ѐ навіть уже і стоѐв з відкритим ротом, підстерігаячи першу-ліпшу впійману за хвіст фразу. На моюму обличчі, певно, намалявалисѐ такі муки творчості, що Ольга взѐла мене під руку і запропонувала вивести надвір. «Тобі недобре?» — спитала вона. Від цього її запитаннѐ мені справді стало недобре. Надворі ми з нея описали кілька кругів довкола клубу. Мені завжди щастить на когось такого, ѐк Ольга. Вона заспокоявала мене ѐк лиш могла — так, наче наді мноя і справді нависала ѐкась небезпека, і це будило в мені все більше сум'ѐттѐ, але ѐ був їй невимовно вдѐчний за те, що от вона тут зі мноя і ми куримо ця водѐну ляльку на двох. «Нічого, нічого», — повторявала Ольга, але чомусь українськоя. Кажуть, наче вона знаю українські пісні, а в її родині водѐтьсѐ ляди на прізвище Андрухович. Тому ѐ вже й не дивувавсѐ тому її «Нічого, нічого». Щоправда, мені вчувалосѐ в ньому «Хуйово, хуйово». І так тривало би завжди, через всі віки прийдешні — вона повторявала б «Нічого, нічого», а ѐ все глибше ховавсѐ б з головоя в себе, чуячи від неї «Хуйово, хуйово». Так тривало би завжди, ѐкби на одному з чергових кругів ми не напоролисѐ на Міхаелѐ. Міхаель мав до мене цілу розмову, бо саме дочитував моя книжку, ѐку від мене й отримав на тому кораблику під час нашого плаваннѐ. Це було жахливо недоречно — говорити з ним отепер про всі ті есеї, але мені не вдалосѐ відвертітисѐ. Найгірше, що при цьому ѐ втратив Ольгу, бо вона зникла у темрѐві. А, може, й не зникла — просто відійшла вбік, аби прийти на допомогу в потрібну мить. Наступним кадром ю наша з Міхаелем розмова за столиком у подвір'ї того ж таки клубу. Пам'ѐтая, ѐк мені сушило і в'ѐзало рот і ѐк ѐ не міг з'юднати докупи одного німецького слова з іншим. Зовсім не пам'ѐтая, що Міхаель мав сказати мені про моя книжку. Пам'ѐтая лише, що він говорив шалено складно і вишукано, густо застосовуячи абстрактно-філософський понѐтійний апарат, і це шокувало мене подвійно. По-перше, ѐ ніколи не сподівавсѐ, що цей суцільно татуйований і пірсинґований неодадаїст з голим черепом володію аж такоя високоя культуроя філософуваннѐ. По-друге, ѐ ніколи не сподівавсѐ, що аж така висока культура філософуваннѐ ѐкимось чином достосовна до моїх писань. Щоправда, тут ѐ міг і помилѐтисѐ. Тобто Міхаель насправді міг усе те говорити не про моя книжку, а про всі книжки загалом. «Ще тільки пива мені не вистачало», — подумав ѐ, коли нам принесли по кухлеві. Але в цілому пиво трохи розв'ѐзало мені ѐзика і, щоразу спотикаячись у вимові довжелезних німецьких слів та порѐдкові їхнього нанизуваннѐ, ѐ розповів Міхаелеві кілька цікавих речей. А саме: що у Фрідріха Енгельса був брат-близняк Фрідеман Енгельс, значно талановитіший від першого, але рано померлий. Про те, що минулої ночі в Берлінському зоопарку сталасѐ вельми неприюмна пригода: полѐрна лисицѐ проникла до сусіднього вольюру й одного за одним пороздирала всіх двадцѐтьох шістьох пінгвінів, ѐкі там жили. Про те, що всередині Земної кулі міститьсѐ ще одна планета, розмірами значно більша від Землі. Останню було цитатоя, і Міхаель мав здогадатисѐ звідки. Натомість цѐ звістка дуже сильно приголомшила його. Він сказав «блѐдь» і надовго замисливсѐ. Сподіваясѐ, ми розійшлисѐ друзѐми, хоча з тої миті ѐ жодного разу ніде й ніколи його не бачив. Зате потім ѐ бачив автомобілі, і вони проїздили дослівно попри наш столик у ѐкомусь кафе, ледь не черкаячи об нього своюя металевоя поверхнея. Крім мене, за столиком сиділи всі полѐки вклячно з Ольгоя, навіть їхні дівчата-перекладачки, ѐкі ще годину тому танцявали у клубі самі з собоя і, ѐк мені здалосѐ наступного днѐ, сильно на мене образилисѐ. Так от — ми сиділи за столиком у кафе, але в той же час попри нас їздили авто, себто столик розташувавсѐ посеред проїжджої частини. А може, то таке дивне кафе, через ѐке можна проїжджати за міліметри від столиків. «Ходімо звідси, тут навіть неможливо поговорити», — звернувсѐ ѐ до всіх і ні до кого зокрема, киваячи головоя в бік автомобілів. Не певен, чи мене зрозуміли. Зате певен, що трохи пізніше, вже у власному готельному номері, ѐ ще довго не міг відкараскатисѐ від тих автомобілів. Вони все проносилисѐ попри мою ліжко — дарма що таке маленьке. а мусив підібгати ноги під саме підборіддѐ — щоб котрийсь із них часом не черкнув мені гарѐчоя обшивкоя по п'ѐтах. Добре, що світанок у червні настаю скоро. Він і порозганѐв їх усіх, і вони врешті перестали гальмувати з вищаннѐм за ѐкісь міліметри від стіни. Хоч ѐ все одно не зважувавсѐ випрѐмити ноги. Так і лежав ембріоном на самому дні Голландії, котра насправді може бути безоднея. НОВИЙ САД, 2002 Цей спогад недовгий, але сильний. Недовгий, бо відвідини Нового Саду тривали всього ѐкісь лічені години. Сильний, бо сильно підсилений ракіюя, що нея мене частував Сава в універі на кафедрі. У сербських університетах викладачі теж поцмуляять на кафедрах у вільний від лекцій час. Ракіѐ була невимовно міцна і добра, просвітлена і підсилена (у своя чергу) невимовно міцноя доброя кавоя й таким же тятяном. Відчуттѐ страшенно рідного місцѐ не полишало. Воюводина — це ніби сербська Галичина: та сама небіжка Австріѐ досі пантрую тіння над її сипкими теренами. Від будівлі філософського факультету до набережної над Дунаюм навіть не два кроки, а ближче. Часу в нас виѐвилосѐ лише на Дунай, шматок набережної та щоб кинути поглѐд на протилежний бік, де Петроварадинська фортецѐ. Мостів, жодного з трьох, так і не було — тільки уламки. Навзамін діѐв один-юдиний, тимчасовий і понтонний. Здаютьсѐ, нижче за течіюя, тобто ліворуч від нас. Розбомблені мости Нового Саду і ю суття чи центром спогаду. Серед ѐсного й теплого осіннього днѐ потраплѐюш до міста, в ѐкому тобі відразу все подобаютьсѐ. Так що навіть потаюмно хочеш залишитисѐ тут надовше — хоча б заради Дуная та його мостів. Але мостів немаю, все ще немаю, виѐвлѐютьсѐ. Й аж тут починаюш розуміти, що в цьому місці рвалисѐ бомби, ѐкісь лише два з гаком роки тому. І ось ці, наприклад, обсмалені рештки, ці поламані кістки, до ѐких ти саме наближаюшсѐ — це вже не Варадинський міст, ѐким ти залябки перейшовсѐ би на той бік до фортеці, а свідченнѐ «непропорційно застосованої 1 квітнѐ 1999 року військової сили». Чому Захід карав Сербія так «непропорційно»? Чому ѐ, його переконаний адепт і аґент, не знаходжу слів, щойно мова зайде про сербську весну 99-го? Чому саме Новий Сад, насправді такий опозиційний, прозахідний, чому ці сербогаличани, ці пост-австріѐки Сербії, чому жертвами стали саме вони? Уѐвімо собі, не без холоданнѐ в нутрощах, що Косово — це Крим, а косовари — кримські татари. До ціюї аналогії ще й досі поляблѐять удаватисѐ всілѐкі панслов'ѐнські провокатори. а її ненавиджу і йдетьсѐ мені не про це, а про інше. От ѐкби Захід виступив захисником кримських татар у тому, на щастѐ, уѐвному конфлікті і, щоб зупинити насильство над ними, почав би скидати бомби, але чомусь на Львів? Неможливо? Але саме так вони це вчинили з Новим Садом. У Львові немаю Дуная, проте його близькість іноді відчуваюш надто загострено. НЯРНБЕРҐ, 1995 Уѐвіть собі кінець липнѐ і дуже багато краси: дерева, пагорби, пронизані світлом галѐвини, ѐкісь там ще млини, фонтани, а головне — річки зеленавого кольору, і ви стоїте на мостах і бачите все до дна, ѐк там понад самим дном ходѐть повільні рибини. а вже десь кілька разів писав про це, зокрема про ця сповнену повільної тілесної радості ходу річкових рибин. ак і про водорості, що плавно нагиналисѐ вперед у згоді з течіюя. «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста — це й була Ювропа», — ось ѐк ѐ про це вже одного разу писав. Ювропа — це країна, в ѐкій рибам живетьсѐ добре. Місто, що в ньому наприкінці липнѐ мені трапилисѐ згадані дерева, галѐвини, мости, рибини й водорості, називаютьсѐ Нярнберґ. До нього ѐ заїхав з мертвими півнѐми, власне кажучи, то вони заїхали, а ѐ був додатком, тобто їхнім «домашнім поетом». Так написала про це ѐкась місцева газета наступного ранку післѐ концерту. «Щодо музики без кордонів, то долати їх можна лише завдѐки місткам над прірвоя мови: змістовно насичений львівський вечір Вальтера Моссмана з молодоя групоя «Мертвий півень» неможливо уѐвити собі без перекладу, цього кляча від почуттів». І трохи нижче: «Ми помрем не в Парижі, — співаю культова група українських студентів, — ми помрем у провінційному ліжку!». Насолода прориву пульсую крізь лять і смуток, а залишаютьсѐ «фантомний біль від крила». У музичному плані цей молодий септет, що прихопив із собоя свого домашнього поета Jurkif Andruchowytsch, перебуваю десь зовсім поруч із західним альтернативним роком — а все ж настільки відмінний у своїй нестримній віддачі великим почуттѐм». Чи хтось іще колись писав про півнів так гарно? Не думая. Та за такі слова ѐ нині ще раз пробачая тому рецензентові і «домашнього поета», і Яркіфа! А втім, непогане ім'ѐ — Яркіф, щось наче Ясуф або Яркайф, чому б і не назватисѐ ним? Однак ѐ не про це. а хочу дешифрувати вжите в тій рецензії понѐттѐ «септет». Воно означаю, що виконавців мало бути семеро. Зараз ѐ спробуя їх перелічити. Барбара і арка співали, Джон Олег Сук грав на бас-гітарі, Чайка на гітарі, Ярко Чопик на акустичній гітарі — маюмо п'ѐтьох. На ударних тоді ще грав Серафим. Дорогоя до Нярнберга він уже читав свѐщенні буддистські тексти, і це не могло скінчитисѐ добром. Але він у цьому переліку все одно ю і він шостий. А сьомого ѐ згадати не можу. У зв'ѐзку з цим ѐ припуская, що сьомим був ѐ, вперше в житті сприйнѐтий ѐк один з них чи принаймні ѐк «домашній поет» (тобто ѐк домашню вино, домашній сир, домашнѐ тварина і домашній привид в юдиній особі). Того вечора півні сатанинськи добре відіграли на руїнах Катаріненкірхе. Цьому ю два поѐсненнѐ — одне другорѐдне й одне першорѐдне. До них за хвилинку, а поки що той епізод зі старим добрим Вальтером, ѐкий насправді був героюм вечора і ѐкий зробив тоді більше, ніж усі свѐті разом взѐті. Так от, коли все закінчилось і зворохоблено-зворушена публіка нарешті кількома потоками стала покидати руїну, Вальтер завів нас на пиво від організаторів і сказав таке: «Ви перевернули уѐвленнѐ цих лядей про вашу країну. Ви зробили її красивоя і найцікавішоя на світі. За це вам належитьсѐ великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здавсѐ?». Це досьогодні наймудріший тост, ѐкий ѐ коли-небудь чув. Тепер до поѐснень, чому все сталосѐ саме так. По-перше, ми грали не де-небудь, а на руїні. Вважаютьсѐ, що то руїна церкви (Катаріненкірхе). Руїноя вона ю починаячи з 1945-го, коли її бомбанули — ѐк там їх називаять у кацапів? — піндоси. А церквоя вона не була вже задовго перед тим, себто ще з часів Реформації, коли реформатори, наче ѐкісь більшовики, повідбирали всі клячі і забили всі її входи дошками. І потім вона більше ніж 200 років служила місцем, де збиралисѐ, грали і співали майстерзінґери. Тобто це вони повилазили з нами на сцену того вечора і витѐгнули клас. Насправді це їм били браво. Але в наших особах. По-друге, дорогоя до руїни ми спинѐлисѐ на мостах і дивились на воду зеленавого кольору. Ми не мали з собоя (чомусь) горілки, за що нас першого вечора навіть суворо покартав Вальтер — ѐк так, приїхали з України й без горілки? Чого в такому разі приїхали? Отже, ми не мали горілки, але все одно сп'ѐніли в Нярнберзі, ніби професор Плейшнер у Берні. Ми не читали свѐщенних книг Серафима, але все одно стали буддистами, а це означало — повільними радісними рибами в зеленавій воді. Ми стали рибами, ѐкі змогли заспівати. Право вирішувати, ѐке з цих двох поѐснень ю важливішим, залишаютьсѐ за кожним з вас. ОДЕСА, 1994 Слово «Одеса» так і тѐгне за собоя свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплѐлосѐ так, що ѐ мимохідь вимовлѐв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудженнѐ. Про Одесу знаять у всьому світі. Точніше, нічого про неї не знаять, хоч і знаять її. Тобто правильніше буде казати, що про Одесу не знаять, але в усьому світі. Тому що всі на світі знаять про неї, особливо з фільму Серґюѐ Ейзенштейна. А ѐ зная про неї, починаячи з літніх вакацій 1969 року. Одеса була насправді посьолком імені Котовського, тобто Лузанівкоя, море і плѐж не йшли у жодне порівнѐннѐ з Південним Кримом, а в жодній книгарні не продавалосѐ жодної книжки Жуль Верна, хоч місто наче і вважалосѐ портовим. Плѐж був нестерпно брудним і весь кишів мухами та їхніми личинками, але гіршим за нього був ѐкийсь прилеглий парк чи то сквер, де під кожним кущем було навалено купи екскрементів різного строку давності. Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесѐтих. Це коли над верхньоя губоя вже засіѐвсѐ вус і до запамороченнѐ хотілосѐ сексу. Саме тоді зі мноя трапивсѐ той сонѐчний удар, наслідком ѐкого ѐ виѐвивсѐ поетом. Коли ѐ пишу «сонѐчний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало — ніби хтось у мене згори метнув гарѐчого списа. А ѐ ж стоѐв у самих тільки плавках посеред плѐжу! Одним з дальших наслідків цього списометаннѐ стало те, що через вісімнадцѐть з гаком років ѐ знову прийшов до Одеси, але цього разу з морѐ. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірея і без жодної зупинки, перетнувши морѐ Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб. Письменники на Заході ю переважно лівими — ѐк добрі, так і не надто, або й зовсім ніѐкі письменники. Це не конче означаю партійну приналежність, а швидше певну світоглѐдну базу чи — ще непевніше — громадѐнську жестикулѐція. Припуская, що цей лівий нон-конформізм ю проѐвом особливого середовищного конформізму, згідно з ѐким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим — це бути буржуазноя свинея. Що може бути гірше? Проте ѐ не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'ѐ, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихляпнулисѐ на морвокзал Одеси, ніби ѐкесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси — це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитѐчим візком. Їм ще чогось хотілосѐ — червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцѐми. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфлѐційних купоно-карбованців. Одна п'ѐтидоларова купяра дорівнявала сотнѐм заѐложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах. І тоді кожен з них зробив те, за що ѐ їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватисѐ з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаячи їх — ѐкщо вдавалосѐ — віѐлами, набиваячи ними всі можливі кишені і натужно кривлѐчись. Вони ѐк діти тішилисѐ тій грошовій масі, й це були злі діти. А вдруге ѐ зненавидів їх, коли вони кинулисѐ до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що траплѐло під руку — матрьошки, солдатські вушанки, кролѐчі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радѐнського Соязу, самовари, валѐнки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалосѐ, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків ѐкогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватисѐ — у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, останнѐ апокаліптична сесіѐ перед настаннѐм цілковитої темрѐви, вже у вушанках і шинелѐх, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудѐх, з балалайками, калашами та іконами. Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцявали на його уламках. Або інакше — так, ніби кинулисѐ рѐтувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново. Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли. А про Констанцу ви вже читали? ОЛОМОУЦ, 2007 Про Чехія ѐ в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі. Душу ѐ щойно згадав головним чином завдѐки Зденекові та його закладові. У чеській мові ю начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніѐк не означаю, ѐк у нас, «домашню житло, домівка». Швидше навпаки: чеська господа — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікаять. Тобто це «кнайпа», «пивнуха», «шинок», «народна рестораціѐ» — щось таке середню між усіма цими понѐттѐми. Можна здогадуватисѐ, що длѐ кожного чеха справжнім домом ю його рідний пивнѐк. Не думая, що хтось колись полічив число господ по всій Чехії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаячись до квітчастої образності Павла Алеппського, «численніші від зірок на небі та піщинок на березі морѐ». В Оломоуці, на вулиці Првні Маю, 8 міститьсѐ одна з них. Її споконвічне офіційне ім'ѐ «При Музеї» (там справді поруч ѐкийсь музей), а неофіційне — «Понорка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господарѐ звати Зденек і він класний. Удень до «Понорки» заходѐть на обід роботѐги, з'їдаять перше, друге, випиваять по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, післѐ чого знову лізуть на свої риштуваннѐ чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понорки» злазѐтьсѐ культурні герої оломоуцьких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджуять на дні своюї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливаять у себе в середньому по дев'ѐтнадцѐть кухлів пива та випаляять у середньому по двадцѐть дев'ѐть сигарет. Іноді в «Понорці» читаять свої твори панове і пані літератори. Значно частіше в ній граять рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж). Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полябив і пригощав до ранку всім, що маю, головним чином душевністя та сливовицея. Він особисто визвучую кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам запеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гіпар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитѐчі уѐвленнѐ про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року. Серед чехів досі спостерігаютьсѐ чимале число старших літами чуваків з гіпівськоя довжиноя волоссѐ. Таке враженнѐ, що саме чехи ю найвірнішими синами того особливого часу і стиля, найпослідовнішими носіѐми тих револяційних цінностей. Може, більшість із них просто застрѐгла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикоя і дедалі ближчим гулом радѐнських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухаять музику, з ѐкої все й почалосѐ. У «Понорці» таких типів зустрічаюш просто неминуче. Один з них з'ѐвивсѐ ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну своя подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалисѐ, переплівши долоні. Але головним чином витріщалисѐ на нас. а ловив це витріщаннѐ постійно: і перед концертом, і під час, і післѐ, коли ми з карбідами розбрелисѐ по господі, і всі хотіли нас частувати своюя чеськоя вайлуватоя вдѐчністя. Але він, той тип, лише витріщавсѐ в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своюї подруги. Так, іноді вони ще й перемовлѐлисѐ, не зводѐчи з мене очей. Чогось ѐ був певен, що він обов'ѐзково підійде. Проте він усе не підходив. Протѐгом того і наступного вечорів у «Понорці» ѐ випив, здаютьсѐ, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тільки той тип уперто тримавсѐ звіддалік. Мені почало здаватисѐ, що вони з тіюя його милоя навмисне вибираять такий столик, щоб увесь час мене бачити. І щойно ѐ зникая з їхнього полѐ зору, ѐк вони пересідаять до іншого столика, звідки мене знову стаю видно. Це була трохи параноѐ, згоден. Її, можливо, й не з'ѐвилосѐ б, ѐкби вони хоча б не перемовлѐлисѐ про мене своїми дещо скривленими упирѐчими ротами. Третього — й останнього — з вечорів ѐ на прощаннѐ обійнѐв добрѐгу Зденека і вийшов у темрѐву. Мій потѐг до Львова відходив за ѐкісь півтори години. Пройшовши з півсотні метрів угору вулицея Првні Маю, ѐ почув, що за мноя хтось женетьсѐ. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовоя третьої країни. То був, ѐсна річ, він, з розвіѐними від бігу сивими патлами. Він підійшов майже впритул і, дихнувши п'ѐтнадцѐтим за вечір старопраменом, вибачивсѐ за своя погану російську. а відповів, що зрозумія чеськоя. Він щасливо завсміхавсѐ і спитав: «Але ж ти знаюш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше ѐ. Він став плутано поѐснявати, що його цікавить лиш одне запитаннѐ, одне-юдине, але воно півжиттѐ не даю йому спокоя, та де там півжиттѐ, дві третини життѐ, ніѐк не менше. Це стосуютьсѐ російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «аку саме?» — перебив ѐ його. Він набрав у груди повітрѐ, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіѐн ю така приказка: только длѐ лябимой хуй стоит дубиной?». Ніколи раніше ѐ чогось подібного не чув. Але ѐ без вагань підтвердив йому, що це так і ю. Тобто, що така приказка в росіѐн існую. а гадая, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моюму житті світивсѐ такоя вдѐчноя радістя. Ми потисли один одному руки і розійшлисѐ — кожен зі своюя дубиноя. ОСНАБРЯК, 2005 В Оснабряку народивсѐ Еріх-Маріѐ Ремарк, і ѐкби цього не трапилосѐ, то навіть не зная, чи ѐ колись у ньому побував би. Це не означаю, що ѐ навмисне подорожуя ремарківськими місцѐми, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти. Перший: у часи, коли ѐ щойно народивсѐ, його дуже лябили мої батьки. Вони в цьому аж ніѐк не були оригіналами, Ремарком тоді зачитувавсѐ увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здаютьсѐ, бідному романісту від усіюї тіюї лябові з мільйонними накладами книжок навіть і шелѐга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самаѐ Читаящаѐ Страна в Мире приюдналась ѐк на зло аж по його смерті. Другий мій сентимент маю на ім'ѐ Марлен Дітріх. У Ремарка з нея був багатолітній, жахливо нервовий і взаюмно виснажливий роман. При цьому він, увесь стікаячи кров'я, називав її Пантероя. Вперше вони, две звезды, покохались у Венеції, де Ремарк пізньої ночі відпровадив її до дверей готеля. Важлива деталь: вони мешкали в різних готелѐх. Так от. Ремаркові скидалосѐ на те, що Дітріх не проти. Тоді він і вимовив слова, за ѐкі ѐ його настільки шануя. «Мадам, — сказав Ремарк, — на фронті ѐ отримав кілька тѐжких поранень, останню з них виѐвилосѐ фатальним. а не зможу бути длѐ вас добрим коханцем, але обіцѐя бути незабутньоя лесбійськоя сестроя». Швидше за все, він виконав обіцѐне, інакше ѐкого біса їхнѐ спільна історіѐ тѐгласѐ б ще стільки років. Не пригадуя, ѐк називавсѐ той готель у Венеції, але мій готель в Оснабряку називавсѐ «Ремарк». І ми в ньому з'ѐвилисѐ майже водночас із Леолукоя, сицилійським героюм, що надалі буде головним героюм ціюї оповіді. Леолука Орландо і ѐ мали стати чимось на кшталт кавалерів Ремарківського ордена. Але ѐ не про це. а про те, що червневі надвечір'ѐ тѐгнутьсѐ страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходѐть у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрѐвоя мене раптом осінило, що це ніѐкі не жарти — ці височенні атлетичні типи у приблизно однакових костямах і краватках, ѐкі всі ці години з протиприродноя насолодоя потѐгуять мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно длѐ нас же пасуть очима, вухами, потилицѐми, спинами і шостим чуттѐм увесь навколишній простір. Бо вони — найсправжніші агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхню завданнѐ — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Щойно мене осінило, ѐк ѐ тут-таки відчув десь поблизу щонайменше одного снайпера, десь, приміром, на даху. Там обов'ѐзково мусили чатувати снайпери! З популѐрним нині словом «чат» це чатуваннѐ не маю нічого спільного. а також про те, що наші з Леолукоя готельні номери розташовувалисѐ поруч, а це означаю, що коли ми з Пат поверталисѐ до свого номера пізно вночі, то обов'ѐзково зустрічалисѐ з черговим агентом, ѐкий контролявав усі пересуваннѐ коридором. Але не тільки вночі: ѐкщо ми заходили вдень, то все одно перетиналисѐ з черговим агентом (часом аґенткоя, красивоя, мов аґент Нікіта). Це, мабуть, означало, що Леолука у себе в номері. А може, й не означало — просто охорону його номера вони несли цілодобово, незалежно від того, де сам він у ту мить перебував. Бо ѐкщо, наприклад, знѐти охорону хоча б на пару хвилин, то хтось же обов'ѐзково (під виглѐдом готельної обслуги, наприклад) занесе Леолуці до номера, наприклад, вибуховий пристрій (розкішний букет асфоделей, таюмничий пакунок у дорогому обгортковому папері, відро шампанського зі смертоносним сувеніром на дні). Аґенти були красиві й добросерді і завжди ѐкось трохи по-змовницьки нам посміхалисѐ, мовлѐв, і ви влипли, і ми. У випадку чого — ѐкби ми з Пат раптово виѐвились купленими мафіюя Леолучиними кілерами — вони не задумуячись прошили б нас зі своїх автоматичних пістолетів. Уночі в ліжку ми пошепки розвивали сяжет: вартовий офіцер під діюя досипаного до вечері (різотто!) снодійного намертво засинаю в коридорному фотелі, ляди мафії з відмичками від усіх номерів безшелесно прокрадаятьсѐ коридором, відчинѐять двері номера і безконечно довго палѐть зі своїх заглушених стволів по розстеленому ліжкові, аж поки кров з наскрізь просѐклих матраців не починаю цабеніти на підлогу. Отоді й виѐвлѐютьсѐ, що вони помилилисѐ номером — це сусідній. Наші з Пат подірѐвлені трупи будуть поховані в Україні з особливими почестѐми. На початку 1990-х років тодішній мер Палермо Леолука Орландо увійшов до першої трійки в розстрільному списку мафії. У найтѐжчі часи він змушений був мешкати разом з родиноя на території військового містечка, в казармі. Длѐ нього це було найбезпечніше на острові місце. Приблизно тоді ж місцеві газети вийшли під заголовками на зразок «Леолуко, ти — наступний!». Це сталосѐ післѐ того, ѐк один за одним були знищені обидва його найближчі товариші по битві — здаютьсѐ, один з них був прокурором, а інший суддея. У розстрільному списку вони посідали перші два місцѐ, Леолука Орландо — третю. Обидвох розірвало на шматки — вибухівкоя в їхніх автомобілѐх. Відтоді минуло п'ѐтнадцѐть років, а Леолука все ще живий. Господи, нехай так буде і далі. Нехай він буде живий — отепер, у ця хвилину, коли ѐ пишу ці слова, і потім, і взагалі. У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu» на грудѐх. Перекладаютьсѐ це приблизно ѐк «Народжений круглим не вмре квадратним». Щось наче пом'ѐкшений парафраз на тему «Горбатого могила справить». Це уляблена приказка мафії, стрижень її духовності. Опустіть руки і не дригайтесѐ. Цѐ землѐ наша. Ми її не віддамо. Так і ходіть горбатими, поки не здохнете. На це в Леолуки ю відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираячись: «Cambiare è possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, ѐк тоді мені здавалосѐ. ОСТРОГ, 2006 І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулосѐ: побачене, зареюстроване. До синаґоґи ж ідетьсѐ недовго, з Татарського передмістѐ ѐкихось лише кількасот метрів. Але враженнѐ таке, ніби опинивсѐ вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, ѐкщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, ѐкісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком? Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ѐтки, де варштати, де корчми? Вистачаю вбити — і все розсипаютьсѐ на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пиляки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбираю докупи знову, не зліпить з мільѐрдів пилинок нове існуваннѐ. До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідаю — здаютьсѐ, що землѐ під нея розповзаютьсѐ. Кажуть, ніби насправді вона фортецѐ. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ѐдра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилосѐ добре. адра тепер у музеї. Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки цѐ повстанська доблесть — різати беззахисних? І навіщо ті есесівські руни, повидрѐпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? ак їх позішкрібати, позчищувати? (Зішкрібаннѐ — саме те слово, щоденне зішкрібаннѐ нас порѐтую). Помилѐютесѐ: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаюмо під земля. ПАЛЕРМО, 2006 Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаюте — принаймні ті з вас, ѐкі читали дяссельдорфський розділ ціюї книжки*87+. Там, у Дяссельдорфі, й розпочавсѐ мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортаннѐ відбувалосѐ не лише в Дяссельдорфі, а й у Киюві та Палермо. Завдѐки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деѐкий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдіѐ Буркгардт і Анна Бадора, а також Ярко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнѐнні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моюму наділеному душея комп'ятері. Часом ѐ переглѐдая фотографії, часом відео, бо що тепер залишаютьсѐ. Ми роз'їхалисѐ, нашої дивної трупи більше немаю. Здаютьсѐ, це назавжди. Востанню ми бачилисѐ в Палермо. Там усе й завершувалосѐ тоді, на початку червнѐ. Ми мали зіграти останні два спектаклі. Удень ми їздили від Опери 806-м автобусом до плѐжу в Монделло. Увечері грали «Нелеґала» в Театро Ґарібальді. Ніщо не свідчило про ѐкесь інше, переповнене смертя життѐ десь тут, поруч з нами. Хіба що сам той театр — винѐтково занепала споруда, фактично руїна. акщо в Палермо ви запитуюте про Театро Ґарібальді, то вам у дев'ѐти з десѐти випадків покажуть інший, той, що на П'ѐцца Руджеро Сеттімо, багатий і доглѐнутий. Це його ѐ щойно назвав Опероя, бо так воно і ю. Ми натомість ходили до театральної руїни у старому місті, в околицѐх вулиці Кастрофіліппо і П'ѐцца Маджоне. Директором руїни ю згадуваний Маттео. У «Нелеґалі» він грав самого Леонардо ді Казаллеґру, пам'ѐтаюте? Театро Ґарібальді збудували 1861 року на честь Генерала-Визволителѐ. Роком раніше він узѐв Палермо й іменем королѐ Віктора-Емануелѐ II проголосив себе диктатором Сицилії. Місто його лябило і щосили вітало його червоносорочечну бойову тисѐчу. Новозбудований театр увінчав перемогу і став подарунком його дружині Джузеппіні Раймонді. Її портрет у центрі авансцени, виблѐклий і полущений, ю одніюя з небагатьох прикрас, що дотѐгли аж донині. Усе інше — меблі, пожитки та реквізит — нищилось і розкрадалосѐ протѐгом довгих десѐтиліть, коли приміщеннѐ слугувало то боксерськоя залоя, то порнокінотеатром, то кабаре, то нарешті сміттюзвалищем. У середині 90-х Маттео започаткував у ньому свій дивацький театр, нічого не перебудовуячи й не реставруячи, лишивши руїну руїноя, тільки очистивши її від навалених тут і там кучугур усілѐкого мотлоху. Певний театрознавець ѐкось написав: «Місце, ѐкраз відповідне длѐ розкопок пам'ѐті, переколажуваннѐ видінь — прибравши на себе оболонку театру, воно непомітно стираютьсѐ з лицѐ землі і зводить свій солодко-гіркий порахунок з наближеннѐм смерті». Ось уже вдруге лунаю «смерть», а «мафіѐ» ще жодного разу не згадуваласѐ. Хоч без неї й тут не могло обійтисѐ. Це вона свого часу довела до закриттѐ старий театр. Це її хлопці там боксували, робили ставки, няхали кокс, крутили порно, купували стриптизерок. А потім їм набридло і вони на нього забили — тобто забили всі входи дошками. Мафіѐ і культура — цілком особлива драма. «Вони ляблѐть оперу, — казав Маттео, — вгачуять мільйони у мязикли». Йому вони не кинуть на театр навіть і шелѐга. Тобто ѐ сказав би, що з ним усе гаразд. Він друг Леолуки Орландо, про ѐкого ви щойно читали. Він близько знав прокурора Фальконе і суддя Борселіно, розірваних вибухівкоя в 1992 році. У нього сильно пошкоджена нога, від цього він жахливо кульгаю, проте ѐ так і не наваживсѐ спитати його, що трапилосѐ. За кілька тижнів перед нашим приїздом до Палермо, 11 квітнѐ, італійські спецслужби арештували 73річного Бернардо Провенцано (він же Трактор і він же Рахівник), на той момент хрещеного батька, або ж capo di tutti сарі, головного над головними, що понад сорок років перебував у розшуку. Насправді він преспокійно жив увесь цей час у своїх незчисленних маютностѐх і ѐкщо потребував куди-небудь їхати, то замовлѐв собі карету швидкої допомоги. Свої розпорѐдженнѐ він ніколи не передавав телефоном, лише у виглѐді шифрованих записок на малесеньких клаптиках. Кожну з них він починав і закінчував чимось на зразок «Хай береже нас Господь» або «Пребудьмо ж у мирі із Всевишнім». Усього, що він накоїв протѐгом свого відданого Справі життѐ, вистачаю на десѐтки пожиттювих ув'ѐзнень. Думая, що йому вже ніколи не вибратисѐ з-за ґратів, хоч у цьому ѐ можу помилѐтисѐ. Нині йому сімдесѐт сім, і одного разу він таки виберетьсѐ з-за них, щоправда, з іншого боку. Зрозуміло, що його арешт і подальша сумлінна співпрацѐ зі слідчими органами спричинили дедалі ширше розгортаннѐ поліційних заходів. У мить, коли ми потрапили до Палермо, в місті — про це стане відомо пізніше — повним ходом ішли приготуваннѐ до операції «Ґота», що її метоя було затриманнѐ всіх без винѐтку капі. Протѐгом того червнѐ у зв'ѐзку з цим було виписано 52 ордери на арешт. У той же час Антимафійна дирекціѐ розслідувань попереджала, що у відповідь на захопленнѐ Провенцано мафіѐ може відступити від останнім часом трохи поміркованішої лінії хрещеного батька і знову взѐтисѐ за насильство, тим самим заманіфестувавши незламність і безсмертѐ. Запаси вибухових речовин в її арсеналах ще далеко не вичерпалисѐ. Сірчаної кислоти длѐ розчиненнѐ трупів теж не бракувало. Про все це ѐ дізнаясѐ щойно тепер. А тоді ми їздили 806-м до плѐжу в Монделло, счастливейшие из смертных, вечорами ж працявали в руїнах Театро Ґарібальді. акби ми знали тоді, що насправді відбуваютьсѐ поруч із нами, ѐкі таюмні небезпеки пульсуять за стінами тих палаців і вілл, розкішних або напіврозвалених, за всіма тими наглухо зачиненими віконницѐми, у парках і садах, і в катакомбах, за кожноя пальмоя і на кожному перехресті, то напевно поводилисѐ б обачніше. Наприклад, завжди тримались би ближче до дітей. Мафіѐ не каморра, вона їх не вбиваю. Дітѐм дозволено жити. Хай краще думаять, ніби ми педофіли. Нікого з нас, ѐк ви розуміюте, на дрібні шматочки тоді не рознесло. І все ж. Підходѐчи до театру першого вечора, ѐ звернув увагу на один із кількаповерхових будинків по Віа Кастрофіліппо. І не тому, що він чимось вирізнѐвсѐ, а тому, що мені, аби підійти до театру, довелосѐ його обходити. Кілька озброюних карабіньюрі контролявали прилеглу до входу територія. Одному з них ѐ намагавсѐ поѐснити, що мені тут зовсім близько, ѐкісь лише тридцѐть метрів, але він лише заперечно крутив головоя і жестами вказував мені на шлѐх в обхід. а мусив повернутисѐ, вийти на Віа Аллоро, нея перейти на паралельну до Кастрофіліппо, а відтак підійти до театру по Віа Франческо Різо. Перед входом до театру стоѐло кілька наших. Здаютьсѐ, то були німці з персоналу. Всі ѐк один вони дивилисѐ в бік того будинку. а запитав, що вони про це знаять, і почув у відповідь, що там готуютьсѐ арешт ѐкогось великого мафіозо. Він нібито засів у помешканні на третьому поверсі й обклавсѐ автоматами. Не так, заговорив інший німець, ти все переплутав. Він, той бос, там живе, це його помешканнѐ. Поліціѐ взѐла його під домашній арешт. І тепер детективи допитуять його там усередині, а карабіньюрі стережуть усі входи й виходи. Щоб його часом не порішили свої ж. а розсміѐвсѐ на такі дурниці й запитав, ѐк же це поѐснити, що вони так добре поінформовані. На це мені сказали, що їм про все розповів Маттео. А Маттео тутешній, йому треба вірити. а розсміѐвсѐ вдруге, згадуячи його, Маттео, суворий сицилійський гумор. О десѐтій вечора Театро Ґарібальді почав ліниво заповняватисѐ публікоя: п'ѐть, сім, сімнадцѐть, двадцѐть осіб. Зал у ньому розрахований десь на сто двадцѐть місць. «Маттео заспокоїв, — переказувала Анна, — що в них традиційно приходѐть на півгодини пізніше». Коли вистава рушила, глѐдачів назбиралосѐ десь із вісімдесѐт, але потім ще трохи додалосѐ. «В усьому винні карабіньюрі, — вголос нарікав ѐ. — Це вони не пускаять лядей». Але вистава йшла цілком непогано. Найголовніше длѐ мене було не зіпсувати її закінченнѐ. У київському спектаклі ѐ виходив на сцену двічі: длѐ виголошеннѐ промови Перфецького в середині вистави і в самому фіналі. В цьому другому випадку ѐ попередньо роззувавсѐ і, босака ступаячи затопленоя сценоя, на задньому плані перетинавсѐ зі Стасом (Перфецький-1, що вислизаю в Невідоме), а відтак попри лежачого на спині Міхаелѐ Фукса (Перфецький-2, що пірнув у Вічність), виходив на просценіум, звідки читав остання частину своюї поеми «Стас Перфецький повертаютьсѐ в Україну». Ось вона: Стас Перфецький маю рація, коли пише про вічний початок. а збираясѐ з думками і прошу його ще раз, а потім ще раз: «Повертайсѐ, Стасе! Прикордонні війська і митну службу на всіх без винѐтку переїздах уже попереджено — тебе зустрінуть з оркестром, не дивлѐчись на твій давно прострочений паспорт з серпом і молотом, два інфаркти, естонський акцент і пластичну операція. Повертайсѐ — влада зміниласѐ, мрії збулисѐ, слабкі алкогольні напої й легкі наркотики — вклячно з клеюм — витіснѐять горілку з молодіжного побуту, скоро весна, справиш собі штани з багатьма кишенѐми, розженеш парламент, запровадиш полігамія, змусиш усіх казати Атени, Ґоліѐт і Гоноляля, приюднаюш Донбас до України, відновиш Кримське ханство, зробиш українцѐ наступним Папоя Римським і його ж — водночас — Далай-Ламоя. Час повертатисѐ — нові поколіннѐ студенток усе повторяять і повторяять у темрѐві твою незабутню перфектне досконале ім'ѐ». У Палермо ми вирішили, що мій вихід посередині не матиме сенсу, натомість фінал варто зберегти. а заздалегідь попросив синьйора Ренцо про італійський переклад вірша. Звичайно, дещо в ньому слід було позмінявати з оглѐду на тутешня публіку. Наприклад, такий рѐдок, ѐк «приюднаюш Донбас до України, відновиш Кримське ханство» нічого їй не сказав би. Замість нього в перекладі з'ѐвилосѐ «приюднаюш Італія до Сицилії, відновиш Римську імперія», далі з'ѐвлѐвсѐ рѐдок з котроїсь із попередніх частин — «проведеш Хав'юра Солану по саунах Киюва», але замість Солани виникав Берлусконі. Київські сауни та масажні кабінети пасували йому навіть краще, ніж Солані. Що стосуютьсѐ анонімного українцѐ, що його Перфецький мав зробити наступним Папоя й водночас Далай-Ламоя, то спеціально длѐ італійців він набував персональної визначеності і ставав Андріюм Шевченком. а довго й наполегливо вчив напам'ѐть італійську версія того уривка. Ні, ѐ не говоря італійськоя, але часом здаютьсѐ, що міг би. Мені особливо подобались останні три рѐдки, післѐ ѐких уже можна було зітхнути з полегкістя й дочекатись оплесків: Е tempo di tornare — una nuova generazione di studentesse ripetono in continuazione nel buio il tuo indimenticabile perfettesco perfetto nome. Найважливіше було не запоротисѐ на слові «indimenticabile». а не запоровсѐ. Але трапилосѐ дещо інше. Післѐ «perfettesco», а потім і «perfetto» ѐ робив паузи. Мені це порадила Анна — трохи посмакувати ці слова, що так відверто перегукуятьсѐ з іменем героѐ. Це були, ѐсна річ, зовсім короткі паузи — може, двосекундні. І от у першій з них ми всі почули ззовні автоматну чергу. І була вона такоя короткоя, що у другій паузі вже ущухла. Тобто вона тривала не довше, ніж італійське слово «perfetto», ѐкщо його вимовлѐти вголос. а навіть устиг подумати про не відомий мені додатковий звуковий ефект асистента Йорґа — з натѐком на місцевий колорит. Однак щойно ѐ вимовив «nome», ѐк черга повториласѐ. І тепер уже не було сумніву, що це з-поза театру, тобто що ніѐкий це не ефект. Ще за кілька хвилин, коли актори під оплески вже виходили на поклін, почулосѐ виттѐ сирен. Публіка, хоч і аплодувала, виглѐдала радше пригніченоя. Здавалосѐ, більшості цих лядей нестерпно хочетьсѐ бути де-небудь подалі звідси. Але вони не можуть жити деінде. Маттео також не може. Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu. Коли o пів на першу ночі ми вибралисѐ з руїн театру, ніѐких карабіньюрі перед тим будинком уже не було. Ніхто вже не заступав нам дорогу, Віа Кастрофіліппо виглѐдала цілком безлядноя. На жаль, брудно-червоні плѐми з хідника прибиральники позмивали тільки зранку. На сіруватій мармуровій поверхні їх не можна було не побачити навіть уночі. ПАРИЖ, 1999 1 От і ще один урбаністичний монстр, ще один Пуп Землі, ще одна Столицѐ Світу. Причому — з відвертими ознаками сексуального збудженнѐ: ѐкий там Паріс — Пріап! Той, що в нього вічно стоїть. І коли навіть правда те, що французькоя Париж — вона, то все одно стоїть, бо навіть у неї стоїть. Або ще інакше: ѐкщо вона — то не Пуп Землі, а її Діра. Париж і секс — це вже не синоніми, а щось ближче. Це той випадок, коли все, що знав, підтверджуютьсѐ, хоч ѐк би хотілосѐ ламати стереотипи. Найѐсніше це сформулявав Сашко Кривенко. Він тоді вислав по нас у Бориспіль редакційну машину, й нас привезли просто до нього. «І ѐк вам Париж?» — запитав Сашко. Післѐ чого, не чекаячи відповіді, додав: «У мене там вічна ерекціѐ». А мені подумалосѐ: Господи, ѐк гарно він це сказав, усього чотирма-п'ѐтьма словами! Чи він при цьому цитував Генрі Міллера? Можливо. Підкажіть-но хто-небудь: де в чорта в Міллера ці чотири-п'ѐть слів, у ѐких помістилосѐ все, що ви насправді хотіли знати про Париж? Хоч насправді хотілось би знати інше: що такого це місто маю в собі? Чому саме воно? ака природа цього природного ѐвища? акщо виходити з того, що проституціѐ ю найдавнішоя професіюя, то Париж — місто зародженнѐ всіх професій ѐк таких. У раніших містах-цивілізаціѐх (Вавилон, Александріѐ, Рим) проституціѐ була покликаннѐм. У Парижі вона стала професіюя. Швидше за все це ѐкось пов'ѐзано з христиѐнством — саме воно скасувало ритуальний бік лябощів і тим самим перетворило жриць коханнѐ на працівниць панелі, а даруваннѐ на продаж. Професіѐ ж — це передусім техніка. Тобто з одного боку, ѐк стверджую словник, «сукупність засобів і знарѐдь праці», а з іншого — «сукупність прийомів і навичок, що застосовуятьсѐ в певній діѐльності, ремеслі, мистецтві». І звідси — «володіннѐ такими прийомами, навичками, професійне вміннѐ і майстерність». Техніка проституції наскрізь просѐкла францужчиноя, а отже в першу чергу парижчиноя. Серед її аксесуарів (глибоко не вкопуячись, ѐ беру перше, що спадаю на пам'ѐть) і «французьке ліжко» — особливий ліжковий стандарт, суттюво ширший, ніж односпальний, і вужчий, ніж двоспальний, без роздільної щілини, ѐк у звичайному двоспальному, і «французька білизна», і «французький поцілунок», що передбачаю контакт ѐзиками*88+, і «французьке коханнѐ», тобто відповідно кунілінґус чи мінет, що його в нас дуже часто помилково називаять міньютом, тим самим підсвідомо ще більше офранцужуячи. Післѐ цього згадуятьсѐ вже зовсім двозначні «французька кухнѐ» та «французькі делікатеси». Ну, і «французька хвороба», зрештоя — ѐк побічний наслідок недостатньо кваліфікованої професійної діѐльності. Епітет «французький», таким чином, варто прирівнѐти до «сексуальний» або принаймні «еротичний». Велика французька культура — та, ѐка насправді чуттюва й тілесна, ніби дама з великими оголеними грудьми, що піднімаю збуджену нація на барикади. Велика французька револяціѐ — та, ѐка насправді відбуласѐ 1968 року. До цього згадаймо ще слово «куртизанка» — куртуазно паризьке і партизанське. І не в остання чергу — французькі парфуми, цѐ феюріѐ феромонів, звабляваннѐ запахом, стрибок із тваринного у сярреальне. 2 Паризькі запахи ѐ, здаютьсѐ, передчув, коли у другій половині 1980-х написав рѐдок «і пражанки пахнуть ѐк парижанки». Звідки мені було знати, ѐк пахнуть пражанки? Коли ѐ дитиноя бував у Празі, ѐ ж не приняхувавсѐ до пражанок, настільки раннім ѐ не був. Можливо, коли з'ѐвлѐвсѐ той рѐдок, моїй підсвідомості йшлосѐ не про парфуми? А, скажімо, про запах свободи, тіюї празької, про ѐку в цій книжці ѐ невдовзі ще писатиму? Свобода — ѐвище гормональне, вона неминуче виділѐю таюмні секреції, вона кличе і заманяю. Хоч там ѐк, але у другій половині 80-х ѐ не міг знати, ѐк пахнуть пражанки. А парижанки — тим більше. Це фонетика, що замінивши еротику, стала ерофоніюя. Чули ви таке слово? Ще ні? Цілком можливо, бо ѐ його щойно винайшов. ак можуть пахнути парижанки? З чим це порівнѐно? З французьким сиром? Камамбер? Щось радикальніше, рідкісніше? Епуас? Мянстер? Лѐнґр? Пон Льовек? Мені не йде з голови той липень і спека, і місце, куди ми вперше прийшли з Пат — фонтан Медічі у Ляксембурзькому саду: черговий омаж длѐ Райнера-Марії Рільке, бо ѐ (ви про це вже читали) всяди нав'ѐзуя всілѐкі маршрути його місцѐми. Однак того разу це виѐвилосѐ дуже доречноя цілля — з оглѐду на згадану спеку. Водойма перед фонтаном ѐвлѐла собоя майже Ахеронт — настільки танатично-чорноя була її поверхнѐ. Можливо, та гнилувата вологість у спекотному повітрі саду? Декадентські віѐннѐ з некрофільськоя прохолодоя? Але то було ще першого разу — коли ми з Пат мешкали у принагідному напівпідвалі на північному сході, посеред Бельвілѐ з усіма його в'ютнамо-китайськими няховими компонентами. Звісно, вони відволікали, забиваячи нам ніздрі з лише фаст-фудам притаманноя безжальноя інтенсивністя. Виловити в цих слиногінних сумішах інтимні запахи парижанок здавалосѐ геть нереальним. Можна було, звісно, ризикнути і з дослідницькоя метоя затѐгти до нашого напівпідвалу ѐку-небудь професіоналку (Пако порадив би шукати на Плѐс Піґаль), але тогочасні статки не дозволѐли нам і мріѐти про таке. Останнього днѐ прорвало каналізація — ми ледве звідти втекли. З Того ж року восени ѐ знову (хтось пам'ѐтаю цей анекдот?) приїхав у Париж. Цього разу то був готель на ря дя Сінь*89+, назву ѐкого з причин, що стануть вам зрозумілими далі, ѐ замовчу. З готельного проспекту випливало, що то «автентична будівлѐ XVII ст. у серці міста з традиційноя і водночас родинноя атмосфероя». Там усередині і справді збереглисѐ ще ті, старопаризькі габарити — передреволяційні, передбульварні, передосманівські, така собі тіснота антикварного штибу. Це щодо інтер'юру. А щодо розташуваннѐ — також правда: у серці. Форум поруч, Шатле поруч, Лувр поруч, за ним сади Тяїльрі, Сіте близько, Сен-Мішель через річку. А головне — навколо був Сен-Дені з його повіѐми. Пригадуя, ѐк вони завжди там походжали, перед будинковими брамами й на перехрестѐх, і ѐк вони по-всѐкому, часом і свистом, ледь не художнім, закликали до себе нас, перехожих чоловіків. Одного разу ми всіюя ватагоя сунули по ря Сен-Дені вниз від станції метро «Страсбур — Сен-Дені» і хтось узѐвсѐ їх фотографувати з безпечної відстані, всі ці їхні розрізи, декольте, боа й панчохи на шовкових підв'ѐзках. Тоді Пако, наша лядина в Парижі, так і кинувсѐ йому навперейми і, лято нагримавши, змусив пензлявати далі й не озиратисѐ. За його словами — і він мав рація — ще хвилина, і з-під землі вискочило б кілька здоровенних абреків, ѐких довелосѐ б заспокоявати хіба що відкупом, і ще невідомо, чим усе б закінчилось. а нагадав йому, що влітку ми крутилисѐ десь тут утрьох із Пат, і їй таки вдалосѐ поклацати цілком без наслідків. Ми потім роздрукували ті кілька фоток зі, здавалосѐ б, нічим не прикметними вуличними перспективами, в ѐких завжди бовваніло дві-три характерні жіночі постаті. «Так то було дуже здалека», — зауважив Пако. І знову слушно. Одного з перших вечорів ѐ раніше за інших повернувсѐ до готеля і зачинивсѐ в кімнаті. Удень зі мноя трапилосѐ те, що зазвичай траплѐлосѐ в ті роки ѐк результат поюднаннѐ алкогольної ночі (того разу — двох поспіль), кризи середнього віку, міцної кави і сигарет — ѐ публічно знепритомнів. Чому це сталосѐ саме на бульварі де Севастополь, однозначно не відповім. Невже в усьому винна його назва? Пам'ѐтая, ѐк у тому в'ютнамському поплавку all you can eat*90+, куди завів нас пройдисвіт Пако, щоб ми за сорок франків наїлисѐ на три дні вперед, ѐ раптом подумав: «Щось тут мало повітрѐ». Ще пам'ѐтая, що виходив з нього на бульвар, дивуячись, ѐк можна ступати по землі настільки ватѐними ногами. Потім різке затемненнѐ і кілька прогулѐних на незнаній території хвилин відсутності. Післѐ цього ѐ вже знову все пам'ѐтая: в очах проѐсняютьсѐ, поглѐд уперсѐ в небо, мою тіло в положенні «лежачого не б'ять», наді мноя голови друзів, Пако тицѐю мені ѐкусь воду (чи коньѐк?), ѐ розтѐгнувсѐ на асфальті посеред бульвару, все чудово, а краще сказати — ѐ знову з вами, привіт. Добре, що на паризьких вулицѐх щоднѐ непритомнію пару сотень лядей — інциденту не зауважено. Але увечері ѐ вирішив узѐти деѐку паузу в цьому, досі неперервному moveable feast*91+ і повернувсѐ до готеля раніше. Зберегти себе так, щоб дотѐгти до відпущених сорока семи років — от ѐке почесне завданнѐ час від часу виникало переді мноя. Тому ѐ ліг у ліжко навзнак і заплящив очі. Зазвичай цѐ поза означаю, що мене навідаять кошмари і ѐ, можливо, кричатиму. Проте вони починаять мене душити не відразу — слід поглибше провалитись у сон. Щойно ѐ вибрів на край того проваллѐ, щойно в моїх вухах пролунало кілька перших напівбезглуздих фраз, а Пакова голова, ѐка, здаютьсѐ, одну з них і вимовила, розпаласѐ на різнокольорові клапті, ѐк за стіноя почувсѐ заливистий жіночий сміх. Він і вихопив мене із проваллѐ назад у ѐву. Сам по собі звук жіночого сміху не ю чимось, аж настільки збудливим. Але цей конкретний був. Там був ще й чоловічий голос, і саме він провадив, тобто лунав гучніше і певніше — таке собі самовдоволене низьке муркотіннѐ нахабно-безсоромного котѐри. Від нього й народжувавсѐ той жіночий сміх, відданий і вже готовий, розкладений, з розведеними ногами — і це було воно, те, що мене пронизало і поволокло з напівсну. а чинив цьому опір, намагаячись не розплящувати очей, проте за ѐкісь чверть години такої боротьби з власними повіками ѐ зрозумів, що вислизнути у паралельну реальність найближчим часом не вийде. І навіть коли за стіноя все на певний момент затихло — і голос, і сміх — ѐ вже не зміг нікуди вислизнути. а лежав у темрѐві й напружено вслухавсѐ. Просто так, тишея, це скінчитисѐ не могло. Це мусило мати продовженнѐ. ак пишуть у цих випадках популѐрні прозаїки, «щось мені підказувало, що так воно і станетьсѐ». Звичайно, невдовзі все почалосѐ. При цьому вона вже не сміѐлась, а він уже не муркотів. Її робилосѐ відчутно більше, ніж його. Вона в наростанні заволодівала всіюя акустикоя, він лише доповнявав, то потраплѐячи в ритм, то випадаячи з нього. ак це назвати? Ні, це не спів і не стогін, і не лемент. Ви знаюте, що справжнього слова на це немаю. До речі — чому? А, може, в ѐкихось мовах ю? У французькій? Що міг ѐ відчувати, лежачи в сусідній кімнаті з розплященими очима, відокремлений лише стіноя від їхнього стрибучо-французького ліжка? Що, крім безнадійно стійкої ерекції? Мою відчуттѐ ѐ назвав би змішаним. а заздрив йому і ревнував її. Зрештоя, в полѐків це чомусь одне й те саме слово, ти знаюш. а жахливий ревнивець, особливо коли йдетьсѐ про цілком незнайомих дівчат, ѐкі при мені виѐвлѐять закоханість у своїх супутників. «Ідіотко, — думая ѐ в такі хвилини, — ѐкби ти тільки знала, ѐк багато на цьому світі ти втрачаюш через те, що плутаюшсѐ з цим придурком, а не зі мноя!». Менше з тим, це побіжна заувага. Не скажу, що ѐ не намагавсѐ ховати голову під подушку. Так само не скажу, що це мені помагало. Більшоя міроя помагав невідь звідки посланий мені рѐдок поета Рембо «Париж заселѐютьсѐ знову». Він виѐвивсѐ таким собі внутрішнім рефреном, що цілком незле накладавсѐ на їхній глосолалійний екстаз. Париж. Заселѐютьсѐ. Знову. Па! Рижза. Селѐ. Ютьсѐ. Знову. Парижза. Селѐ. Ютьсѐзно. By! Про лябощі в готелі, а точніше в сусідній кімнаті, у цій книжці невдовзі ще буде. Але то не моѐ історіѐ. Цѐ — моѐ. 4 Париж нарешті заселивсѐ. Судѐчи з останніх звукових виплесків, обою щасливо встигли. Усе скінчилось. акщо вірити староримській приказці, післѐ коїтусу обидві тварини мали би посумнішати. Отже, знову запала тиша — ні, майже тиша: тиша у порівнѐнні з. Бо ѐкісь шуми все-таки виникали — наприклад, у ванні потекла вода. а розпаливсѐ, ѐ не знав, що далі. Тепер вони влѐжутьсѐ й позасинаять, ѐк убиті свині. А мені вертітисѐ до ранку. а засвітив нічник білѐ ліжка і глѐнув на годинника. Тоді згасив. Тоді знову засвітив. Тоді відкинув ковдру — чомусь так, ѐк учили в армії: рішуче. «Їбав ѐ вашу родинну атмосферу», — проказав ѐ з притиском і почав одѐгатисѐ. Мені трапиласѐ кімната длѐ некурців. а мусив зійти вниз, щоб викурити одну-дві в салоні коло рецепції. а повернусь, а ці суки солодко спатимуть. Ці суки солодкі. А ѐ не засну. Коли ѐ виходив з номера, їхні двері також відчинилисѐ. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. а міг бачити її лише ззаду. Вона й не глѐнула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав ѐ. Від неї ѐ відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, ѐк від мене пашить — цѐ курва, цѐ професійна парижанка. І знову дурна ситуаціѐ, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повіюя, ще теплоя, готовоя ще раз і ще раз. Вона не озираютьсѐ, але працяю сідницѐми так, наче запрошую. ака вона? Хто вона? Вік? Обличчѐ? Що з цим зараз робити? Привітатисѐ? Bon soir, madame? Витѐгнути руку вперед і зловити її за трудову, вся в синѐках, задниця? А з іншого боку, заговорило в мені інстинктивно-протилежне, воно тобі треба, цей ВІЛ-СНІД? Чи принаймні цѐ французька хвороба на йменнѐ сифіліс? Ти ж ненавидиш презервативи! Ти ж читаюш Подсѐдла!*92+ І ще — у скільки це стане? Сто баксів година? 600 франків? А бідолашний добрѐга Пако примудрѐютьсѐ жити на 300 в місѐць! У Парижі! Маляк-портью підвів голову, коли вона перетинала вестибуль, прѐмуячи до виходу. У кутиках його рота з'ѐвивсѐ натѐк на посмішку — це бачив тільки ѐ, вона вже не могла цього бачити, бо саме зникала за дверима. Це, мабуть, він, гівняк, показав на мене поліції. 5 Близько дев'ѐтої ранку ѐ виходив поснідати й зауважив у коридорі незрозумілу метушня. Коли ѐ за чверть години повертавсѐ, з відчинених дверей сусіднього номера саме виносили тіло. Воно було накрите повністя — й обличчѐ теж. Тому ѐ й кажу «тіло». Детектив у цивільному (ѐк виѐвитьсѐ, лейтенант) і темношкіра дівчина в уніформі, gardien de la раіх*93+, завершували ѐкісь формальності. Двері номера було відчинено навстіж — тож ѐ, проходѐчи коридором, пригадав собі сіменонівське слово «ажан», але пізніше не зваживсѐ його застосовувати. А раптом воно ѐкесь образливе чи застаріле? Мій готельний сусід, ѐкого ѐ ніколи не бачив, 68-річний рантью, пенсіонер з Ельзасу, батько трьох дітей і двох внуків, президент місцевих футбольного і реґбійного клубів, помер від зупинки серцѐ безпосередньо під час акту. Знайдені в номері предмети еротично-ігрового характеру, ѐк і початий пакунок віаґри, можуть свідчити про певні надмірності. Особу жінки, що її він запросив до свого номера найімовірніше просто з вулиці, поки що не встановлено. Усі ці деталі згодом розповів Пако. Це він перекладав лейтенантові мої відповіді. Лейтенант був балакуном і говорив уп'ѐтеро більше, ніж ми з Пако взѐті разом. Юдине, що ѐ зміг описати: міні з червоної шкіри і чорні панчохи. Ні, ѐ не бачив її навіть у півоберта. Тільки зад. Спробуйте розшукати в Парижі повія за такими прикметами — червона шкіра на стегнах, чорні панчохи, зад. акщо її справді так важливо розшукати. Хіба що у слідства з'ѐвитьсѐ інша версіѐ і виѐвитьсѐ, що то ніѐка не серцева недостатність. Або що то ніѐка не повіѐ. Ми розійшлисѐ, чомусь підморгуячи один одному. Пізно увечері ѐ зайшов до себе й почув, що за стіноя дивлѐтьсѐ телевізор. «Париж заселѐютьсѐ знову», — зітхнув ѐ. ПАССАУ, 1992 Зі схилу гори під мурами Фесте Обергаус чудово проглѐдавсѐ півострів старого міста з дахами і вежами. Десь унизу співали крішнаїти. Однак найголовніші були річки, всі три. На моїх очах вони ставали одніюя. Ільц витікав з чорного Баварського лісу, тож і воду мав чорну. Інн був зелений. Дунай блакитним не був — радше свинцевим. Суміш зеленого з чорним? Чому обов'ѐзково з чорним? Був місѐць квітень, останні дні — не місѐцѐ, а наші. Більше ми ніколи й ніде разом не будемо, подумав ѐ. Аза сказала це вголос. ПІТСБУРҐ, 2001 Іноді мене запитуять, де саме в Пенсильванії ѐ перебував упродовж тих десѐти місѐців нового, тоді ще ѐк з голочки століттѐ. На це ѐ зазвичай відповідая, що між Філадельфіюя та Пітсбурґом, ѐкраз посередині. Про Франик ѐ також часом кажу, що він ѐкраз посередині між Lemberg und Czernowitz. Бути посередині — це особлива інтрига нікудиненалежності, стриманий натѐк на самодостатність і — ѐк це називаютьсѐ в політиці? — рівновіддаленість. Мабуть, це мені й подобаютьсѐ. Пригадуя, що з нашого старошотландського Болсбурґа в обидвох випадках — ѐк до Філадельфії, так і до Пітсбурґа — слід було їхати десь близько трьох з половиноя годин. Але до першої ѐ навідувавсѐ значно частіше. Гаразд, про неї не тут. Натомість ѐ зовсім не навідувавсѐ б до Пітсбурґа, ѐкби не одна лядина — ви вже знаюте хто. Це про нього Петро Мідѐнка не цілком слушно написав «помре у Пітсбурзі», бо насправді він помер у НьяЙорку. Анджей Стасяк певного разу, ще на початках нашого знайомства, привіз мені зі Словаччини поштову картку, ѐка одночасно слугувала квитком до Музея модерного мистецтва в Медзілаборцѐх. Її сяжет приватний, це репродукціѐ родинного фото, на ѐкому порівнѐно молода жінка з двома хлопчиками на руках. акщо ця поштівку взѐти у рамку і поставити на видному місці — так, щоб мимоволі кидати на неї час від часу оком, гибіячи за письмовим столом, то невдовзі дуже звикаюш до цих трьох лядей. Починаюш відчувати себе ледь не їхнім далеким родичем і нащадком. Напис на звороті стверджую, що знімок походить із 1931 року. Жінку звали Улѐ, або ж Яліѐ, а старшого з двох синів, на виглѐд семирічного, Джон. Щодо меншого, білѐвого, зодѐгнутого в таке ж білѐве пальтечко, то йому на той момент близько трьох. акщо фото робилось узимку, то два з половиноя. а можу це стверджувати, бо про нього відомо все, а прожите ним життѐ минуло, ніби найкасовіший блокбастер, цілком напоказ. Дата його народженнѐ 6 серпнѐ 1928 року, місце народженнѐ Пітсбурґ, ім'ѐ Енді (тобто Ендря, тобто Ондрей), а прізвище Воргол (тобто Вархола). За дивним збігом обставин, майже тоді ж, коли Анджей (ще один Енді-Ендря) подарував мені поштівку з Медзілаборців, мій пенсильванський приѐтель, ѐкого в цій книжці ѐ називая mmn3, переслав мені ще одну поштівку, на звороті ѐкої написав, що вона «з музея Вархоли». Цього разу йдетьсѐ про інший музей — не той, що в Медзілаборцѐх, а той, що в Пітсбурзі. Поштівка з Пітсбурґа — також фоторепродукціѐ, але знімок зроблено рівно на 50 років пізніше, 1981-го. Робота називаютьсѐ «Змінений імідж», Енді Воргол на ній позую з жіночим макіѐжем та зачіскоя, можливо, в перуці, хоча сорочка з краваткоя суто чоловічі — отже, забава у транссексуальне й андрогінне, запереченнѐ статі, флірт на обидва боки. Поштівку від mmn3 ѐ так само розмістив на видному місці поруч із письмовим столом. Обидві поштівки розташувалисѐ на одній невидимій лінії. Таким чином ѐ наче проклав невидимий міст завдовжки у півстоліттѐ — від малого Ендря на колінах у доброї русинської мами до великого Енді в зеніті своїх 15 хвилин. От уже справді змінений образ! Це так ніби перестрибнути з одніюї планети на іншу. При цьому першу планету заселѐять найупослідженіші серед імігрантів (згадати лише ці пенсильванські шахти початку століттѐ, ці русинські робітничі посьолки на зразок Сентралії!), а другу — найѐскравіші серед суперзірок. І юдино можливий Космос, у ѐкому реально здійснити цей міжпланетний стрибок — Америка. Тому Енді Воргол ніколи не переставав дѐкувати Америці та, зокрема, її кока-колі. Останнѐ в його тлумаченні виростаю до парамістичного символу Великої Рівності: «Що в цій країні справді чудово, то це виникненнѐ традиції, згідно з ѐкоя найбагатші споживачі купуять фактично ті самі речі, що й найбідніші. Ви дивитесѐ телевізор і бачите кока-колу, і ви знаюте, що президент п'ю кока-колу, Ліз Тейлор п'ю кока-колу, і ви думаюте, що також можете пити кока-колу. Кока-кола ю кока-колоя і ні за ѐкі гроші ви не купите собі кока-коли, кращої за ту, що її цмулить перший-ліпший вуличний бомж. Усі кока-коли однакові і всі кока-коли добрі. Ліз Тейлор знаю про це, президент знаю про це, бомж на вулиці знаю про це, і ви про це знаюте». Цитовані щойно слова належать, звісно, тому другому Ворголові, суперзірковому. І саме до нього ѐ двічі рвавсѐ у Пітсбурґ, точніше, до його музея на Сендаскі-стріт, 117. Мені здавалось, от ѐ потрапля туди — і невидима лініѐ стане видимоя чи принаймні відчутноя. Тобто ѐ побачу, ѐк це відбулось, ѐк уражений хореюя та іпохондріюя русинський хлопчик могутнім кокакольним стрибком Супермена долаю простір неможливого й опинѐютьсѐ навіки пійманим у задзеркаллѐх нечуваних багатства та слави. Мені подобалосѐ заздалегідь розглѐдати Пітсбурґ на мапах і планах. Його середмістѐ маю півострівну форму, такий собі пташиний хвіст, що кінцем упираютьсѐ у злиттѐ двох річок. Мені досі надзвичайно подобаятьсѐ їхні індіанські назви — Еліґені та Мононґагела, особливо друга, що в ній відлуняю Монголіѐ. Над першоя ж прокладений юдиний у світі міст імені Енді Воргола, і ѐ багато разів уѐвлѐв собі, ѐк ми кінематографічно виїдемо по ньому на Норз Сайд, і нікуди не звертаячи опинимосѐ за кілька хвилин перед брамоя Музея Енді Воргола. Обидва рази — у січні і наприкінці березнѐ — все саме так і відбувалосѐ, вклячно з мостом над Еліґені та хмародерами середмістѐ й університетськоя вежея за нашими спинами. Але що цікаво: обидва рази Енді вислизав мені з-перед носа, а наглухо зачинена музейна брама так і не піддаласѐ. Тільки той автопортрет 1986 року (здаютьсѐ, вже останній — жовте на чорному, припанковане) наче знущавсѐ, пришпилений до входу у виглѐді музейної афіші. Першого разу це трапилосѐ через те, що був понеділок. Другого разу ѐ підготувавсѐ краще і вибрав суботу. Це, звісно, не п'ѐтницѐ, коли музей відчинено аж до десѐтої. Але й до п'ѐтої ми мали б чудово впоратисѐ. З Болсбурґа ми вирушили настільки своючасно, що на музей мало б лишатисѐ не менше двох годин. Дорогоя нас учепивсѐ цілком загадковий русинський блуд — так, наче ми не Пенсильваніюя мандрували, а ѐкимись підкарпатськими закамарками. Ми ганебно збилисѐ на манівці, вилетіли чомусь на територія сусіднього Мериленду, а потім ще й Західної Вірджинії, внаслідок чого провели на автошлѐхах не менше семи годин і врешті прибули до Пітсбурґа на Сендаскі-стріт, 117 рівно о чверть на шосту. Звичайно, то були його штучки. «Це отак ти поводишсѐ зі своїми? Більше ѐ до тебе не поїду», — сказав ѐ жовтому Енді, охоплений лябов'я і ляття. акби ѐ мав пістолет, то розстрілѐв би його вдруге*94+, хай паперового. ПОЛТАВА, 2007 акщо українське Лівобережжѐ уѐвлѐти собі лівоя частиноя певного живого тіла, то Полтава в цьому тілі ю безумовним серцем. Воно б'ютьсѐ дещо сповільнено і не лябить занадто часто хвиляватисѐ. Воно таке, ѐким і належить бути українському серця — добре, сліпе, м'ѐке й дещо ожиріле. Воно визначаю вся життюдіѐльність українського організму — такого, ѐким його бачать і осѐзаять з Москви. Чи він такий насправді, насправді невідомо. Тобто сьогодні вже невідомо: існуять варіанти. Але Москві найкомфортніше дивитисѐ на нього саме так і саме так його розуміти — через велике і сповільнене полтавське серце з усіма його галушковими шлуночками. Пам'ѐтник галушкам — це принаймні зрозуміло, це вписуютьсѐ, це щось таке, що не несе в собі жодного екстремізму, за винѐтком кулінарного, так екстремально засмакованого в усілѐких гоголівських пацяках. Таким чином, Полтава — це наша піддатливість, наша soft-версіѐ, тобто назва не одніюї поразки, а, можливо, всіх. І це припущеннѐ дивним чином вивищую її в моїх очах над усіма іншими містами нашої непереможно-переможеної країни, що в ній питома слабкість і нездатність чинити опір напрѐму кореляять із такоя ж питомоя незнищенністя. Так що коли ми опинилисѐ в самому серці цього серцѐ, тобто на Івановій горі, то звідусіль на нас полізла Історіѐ. Вона й раніше час від часу вискакувала із засідки в цьому історичному місті. Але тут вона просто-таки поперла і, ніби газ, позаповнявала собоя весь наданий нам простір. Тобто наш простір став її простором. І зрозуміло чому: з Іванової гори ми дивилисѐ на схід і трохи на північ. Зрештоя, ми не могли в той бік не дивитисѐ, бо там, на іншій горі, виблискував Хрестовоздвиженський монастир. Здаютьсѐ, це трапилосѐ вже післѐ садиби Котлѐревського. Вона була чиста і бідна — до такої міри, що красиве панське слово «садиба» ніѐк їй не пасувало. В одному з янацьких віршів ѐ означив її ѐк «многоцінну». Наврѐд чи ѐ намагавсѐ бути при цьому іронічним — це вийшло само собоя. Можливо, ѐ вжив саме це слово з оглѐду на римуваннѐ: «многоцінна» ѐ заримував із «провінційна», а «провінційна» стосувалосѐ Полтави. Живучи в тодішньому Франику, ѐ мав деѐке право (сумнівне, звісно) розташовувати ліричного героѐ посеред провінції, зажбурявати його поглибше в її нудотну пащу. Що більше її, провінції, то більше ліричного героїзму в героюві. Усѐ провінційність української поезії — в тому, ѐк героїчно вона весь час намагаютьсѐ долати своя провінційність. І все ж ѐ тепер не про це. А, може, і про це, хоч іншими словами. Бо коли ми дивилисѐ в бік монастирѐ, той хлопець, один з наших полтавських провідників, здаютьсѐ, художник, повідомив: «Отам-о в монастирі засіли шведи з Мазепоя, а звідси, де ми стоїмо, наші палили по них із пушок». Так було накликано ще одного поета. Навіть і післѐ смерті Іван Степанович Мазепа не знайшов собі нітрохи спокоя. Він помер неподалік молдавських Бендер, де турки про всѐк випадок надали йому політичний притулок невдовзі післѐ полтавської поразки і втечі. Причиноя смерті начебто стала хвороба, що її назву краще не згадувати. Мазепу поховали в румунському місті Ґалаці, в одному з монастирів. Проте його тіло пролежало в могилі зовсім недовго. Місце похованнѐ в пошуках коштовностей розрили збунтовані ѐничари. Рештки гетьмана вони начебто викинули в Дунай і тим самим збагатили міфічно-символічне значеннѐ ціюї річки ще на одну легенду. Кістки Мазепи ніѐк не хотіли йти на дно — здавалосѐ, вони так і пливтимуть поверхнея дунайських вод аж до Чорного морѐ. Деѐкі джерела стверджуять, що Мазепину могилу спустошили зовсім не ѐничари, а російські солдати. У такому разі цей акт набуваю ледь не ритуальності, а банальне мародерство обертаютьсѐ політичноя розправоя. У своїх покараннѐх Росіѐ завжди йде до кінцѐ і навіть далі — вона вдираютьсѐ в потойбічне. Ось уже триста років усі свѐщеники російської церкви зобов'ѐзані проклинати Мазепу під час богослужінь у першу неділя великого посту. Це називаютьсѐ анафемоя, й вона з Мазепи досі не знѐта. Адже Мазепа длѐ Росії — щось більше й потворніше, ніж просто «зраднык» і просто «вражина». Цей вельможа, державець і не в остання чергу вічно закоханий поет, ѐкому приписуять меланхолійну пісня про чайку-небогу, «що вивела чаюнѐток при битій дорозі» — безсумнівну алегорія України з її фатальним географічним розташуваннѐм поміж значно сильнішими й агресивнішими сусідами, в уѐвленні росіѐн ю кимось, хто здійснив замалим не первородний гріх. Мазепі приписано ледь не деміургічну демонічну (і що важливо — першу) диверсійну спробу зруйнуваннѐ Юдиного Слов'ѐнського Світу через відрив українців. Мазепа нібито розвернув їх обличчѐми на Захід, уперше спокусивши альтернативноя версіюя їхньої ідентичності. Таких розворотів не пробачаять, принаймні в Росії. Длѐ росіѐн Мазепа — той, хто створив прецедент. Насправді ж учинок Мазепи найменшоя міроя ідеологічний. Восени 1708 року він лише з кількома тисѐчами свого війська (більшість ѐкого за ним не пішла), керуячись насамперед не надто раціональним критеріюм меншого зла у вкрай виснажливій длѐ своюї країни Північній війні, переходить на бік шведського королѐ. Реакціѐ Петра Першого ю миттювоя і дещо істеричноя — це ненависть учнѐ до вчителѐ, ѐкий покинув його на користь нового й молодшого. Саме тому Петро влаштовую привселядну екзекуція з позбавленнѐм недавнього героѐ всіх його звань і відзнак та символічно-карнавальним переламуваннѐм шаблі. Опудало Мазепи наказано волочити вулицѐми й топтати ногами, а насамкінець повісити. Трою ѐк завжди згідних на все митрополитів відправлѐять службу, під час ѐкої проголошуютьсѐ відлученнѐ Мазепи від церкви. Таким чином грішника остаточно вигнано з рая — того, ѐкий називаютьсѐ Російськоя державоя і богом у ѐкому ю цар Петро. Проте існуваннѐ такої собі «західної партії» в середовищі українських еліт започатковане аж ніѐк не Мазепоя і ю тенденціюя такоя ж давньоя, ѐк і її протилежність, себто тѐжіннѐ до Сходу. Своїм перебуваннѐм поміж Україна просто приречена на протистоѐннѐ геополітичних оріюнтацій у виконанні двох антагоністичних «партій». При цьому «російська партіѐ» здебільшого перемагаю тактично. Перш усього це відбуваютьсѐ завдѐки тому, що втручаннѐ Росії в безпосередній перебіг подій завжди і в усьому значно активніше, рішучіше, ніж втручаннѐ Заходу, рівень інфільтрації аґентів значно вищий, а фінансові вливаннѐ фактично необмежені. Росіѐ чудово користуютьсѐ просто-таки архетиповоя схильністя українських еліт до внутрішніх конфліктів і легко та ефективно корумпую їх. Механізми дії цих важелів відпрацьовані протѐгом століть. Натомість ѐка з партій перемагаю стратегічно — залишаютьсѐ вічно відкритим питаннѐм. Саме тому ми й перебуваюмо нині там, де ми ю — у сірій зоні добросусідства, поміж Ювропоя та чимось іншим. Саме тому Полтава з її обважнілим серцем усе ще залишаютьсѐ нашим Великим Невідомим. Але повернімосѐ до проклѐтого царем і попами злощасного гетьмана Івана Степановича. На час Північної війни щедро обтѐжений роками і досвідом, він не міг не усвідомлявати своюї приреченості у протистоѐнні Росії та «російській партії». І в той же час ѐк поет не міг собі в цьому протистоѐнні відмовити. Поетична інтуїціѐ не зраджувала — можливо, вже тоді він побачив себе цитатоя з Байрона чи навіть Пушкіна. Відчайдушно хапаячись за життѐ, він поставив на молодість — 18літнього шведського королѐ і своя 18-літня коханку. Йому здавалосѐ, що разом з ними його шанси не такі вже безнадійні. Не зважаячи на прізвище, в ѐкому закодовано промах, Мазепа грав азартно — ѐк усі, длѐ кого участь ю важливішоя від перемоги. Завдѐки цьому перемогами стаять поразки, а ціль залишаютьсѐ недосѐжноя, чистоя і все ще спокусливоя. ПРАГА, 1968, 1970 Моджани У Львові Полтва. У Полтаві Лтава, у Празі Влтава. Це так, наче одна й та сама річка. От із неї ѐ й почну. а дивлясѐ на мапу Праги й мимохідь зауважуя, що Влтава тече з півднѐ на північ. Тобто в ті дні, коли ми з мамоя і родичами виходили над річку, то був її правий берег. Ми мешкали у південному передмісті Моджани. Ні, ѐ не пам'ѐтая, ѐк називаласѐ вулицѐ, де наші родичі винаймали чотирикімнатне помешканнѐ у не надто виразній триповерхівці. Нині ѐ відніс би її до міжвоюнних часів. Зате Моджани — це на сто відсотків. Шлѐх від будинку до річки ѐ й тепер можу собі уѐвити цілком ѐсно, особливо поле з рѐдами черешневих і вишневих дерев. Та й жасминові кущі в садах коло будинків. Певний час ми йшли асфальтом, а потім уже польовоя дорогоя. Відтак ми перетинали залізничне полотно і збігали з порослого всілѐким бадиллѐм насипу до річки. На північ від нас лежала Прага ѐк така, Золота Прага. На південь — містечко Збраслав, у ньому ѐ так ніколи й не побував. Незважаячи на це, мені згодом завжди було приюмно про нього згадувати. Місце, в ѐкому ви не бували, маю ту перевагу, що його можна собі науѐвлѐти. Але в цій книжці навіть уѐвного Збраслава немаю. Судѐчи з мапи, на берег ми виходили десь на відтинку поміж залізничними станціѐми ПрагаМоджани і Моджани-Накладове надражі. Назву другої ѐ наваживсѐ би перекласти ѐк МоджаниТоварна. Крім того, це було ѐвно південніше вулиці Генерала Шишки. Ні, не Жижки, а саме Шишки, ѐ не помиливсѐ. За нашими спинами, отже, час від часу проносилисѐ потѐги за місто й назад. У п'ѐтниця ввечері вони були переповнені в напрѐмку від, а в неділя ввечері — в напрѐмку до Праги. Вихідні чеський народ масово прогулявав на лоні природи, в лісах і горах, над озерами, на заміських дачах, ѐкі в них називаять зрозумілим кожному вкраїнському вухові словом «халупа». Потѐги за нашими спинами подобалисѐ мені тим, що були двоповерховими. Один із них котрогось із недільних вечорів зійшов з рейок і кілька вагонів перекинулисѐ. Про це відразу сповістила преса. То був час, коли чехословацька преса сповіщала про все. Ніхто з пасажирів особливо тѐжко не потерпів, але позаѐк вони везли назбирані в лісах за вихідні тонни ѐгід (мама стверджувала, що ожин), то всім їм довелосѐ мимоволі повикачуватись у розчавлених ѐгодах та їхньому чорному соці. Однак повернімосѐ на той річковий кам'ѐнистий берег. З протилежного боку тѐглосѐ шосе. Мапа свідчить, що Страконіцька автомагістраль, нині Highway 4. І там — такий же енергійний рух від міста (п'ѐтницѐ) і назад до нього (неділѐ). А третім паском усенародного пересуваннѐ, що пролѐгав між залізничними коліѐми й шосе на лівому березі, була власне вона, вода, її смуга, річка, Влтава. По ній безупинно ішли катери, моторівки та інші малі судна — проти течії (п'ѐтницѐ) і за нея (неділѐ). Саме в ті дні над Влтавоя (липень був у розпалі) мене, мабуть, уперше і пройнѐло враженнѐ ѐкоїсь надприродно щасливої країни, невимовно багатшої та кольоровішої за ту, з ѐкої приїхали ми з мамоя. Не зважаячи на липень, у Празі та її околицѐх тривала весна, розпочата кілька місѐців тому фотознімком, на ѐкому найвищий керівник держави, товариш Александер Дубчек, позував у плавальному басейні в самих лише плавках*95+. Це було запрошеннѐ до відкритості — оголеннѐ вождѐ, що таким чином переставав бути вождем і ставав нормальноя голоя лядиноя. Це була револяціѐ, трохи навіть і сексуальна. Скліпек Місто ѐк таке, отже, лежало на північ від Моджан. До нього їхалосѐ спершу автобусом. Потім, на Браніку, пересідалосѐ до трамвая — 17-го або 21-го. Обидва курсували правим берегом уздовж річки. Маріуш Щиґел пише, що в роки нормалізації, тобто післѐ придушеннѐ весни, саме 17-м їздив туди-сяди Грабал, обмірковуячи самогубство. Він дививсѐ на Влтаву та її лебедів, і це зупинѐло його, приносѐчи незрозумілу полегкість. Тобто коли ми вдруге навідалисѐ до Праги 1970 року, ѐ міг їхати з ним в одному й тому ж трамваї, та навіть і в тому ж вагоні. Мені вже починаю здаватисѐ, що так воно й було. а ж таки пам'ѐтая того обшарпаного й сумного роботѐгу в береті, що зненацька втрутивсѐ до наших розмов і тричі перепитав «Ukrajinci?»! Бранік був і справді брамоя — між передмістѐми та містом. Довші роки ѐ пов'ѐзував із ним господу «Браніцький скліпек», що її так полябив мій батько — за пиво № 14. До пива там можна було замовити брамбораки, себто гарѐчі деруни. Слово «брамбораки» звучить бомбастично. Так могли б називатись ѐкісь особливі барабани. Слово подобалосѐ мені значно більше, ніж те, що воно означало. Назва закладу насправді дезоріюнтую: «Браніцький скліпек» зовсім не на Браніку, а в самому центрі Праги, на вулиці Водічковій. Кілька днів тому ѐ знайшов його у відгуці американського блоґера: «Typically smoky, Czech drinking-house. A woman wouldn't be caught dead on it, but good for some serious drinking in the company of the working comunity. Beer: Branicke 10 % (light), Prazan Mestan 11 % (dark), Branicke 12 % (light). No food»*96+. І ѐк же змінилисѐ часи, думая ѐ. No food! А ѐк же тоді брамбораки?! Вони мені що, наснилисѐ?! Вони йому що, не food?! І де батькова 14-ка?! Орел і півень Так от, на Браніку ми пересідали до трамвая й котилисѐ далі до центру — ѐк виѐвлѐютьсѐ, на північ. Чеська мова, ѐку ѐ тоді почав лябити, пробиралась у вуха назвами зупинок. Ось хоча б ці, найсмачніші: Пржиставіштю (Приставище? Приставайло?) і Подольська водѐрнѐ (ѐк гарно — водѐрнѐ! не те що ѐкась там «водоочисна станціѐ», тьху!). Утім, росіѐнин обов'ѐзково пов'ѐзав би «водѐрня» з водѐроя. Далі ми в'їздили до Вишеградського тунеля. Неймовірна скелѐ над річкоя, ще й посередині міста, нагадувала мені сни про ніколи не бачену Швейцарія чи, скажімо, Ляксембург. Точніше — нагадувала сни про дитѐчу залізниця, де обов'ѐзковим елементом ю ѐк мінімум один пробитий у скелѐх тунель. Прага потрѐсаю ландшафтово. Це так, ніби в наших Карпатах, просто на горах і посеред гір, протѐгом кількох століть набудували столиця імперії. Де ми висідали? Коло мосту Палацького? І він саме так називавсѐ — Палацького? Ніѐкої певності. Зате ѐ певен, що Карлів міст і тоді називавсѐ Карловим. Напевно, ми висідали коло нього. Відразу ж починалосѐ зануреннѐ у Старе Місто. Нітрохи не сумніваясѐ, що першого ж днѐ наші родичі привели нас до Орлоя. Так роблѐть усі. Орлой — це початок Праги, щось наче центральний пункт нагромадженнѐ роззѐв. Не підходити до нього можна лише на знак протесту проти загального туристичного ідіотизму. Орлой уѐвлѐвсѐ мені з гачкуватим дзьобом і крилами. Щойно тепер до мене раптово доходить, що ніѐкого орла шукати не варто. Тобто що ѐ даремно вдивлѐвсѐ — а раптом залопоче, заклекотить і злетить? Орлой насправді не від орла — від orologio*97+. Це слово ѐ вперше почув багато років по тому у Венеції. Стара Ювропа начинена італійщиноя, ніби булка родзинками. Згідно з довідниками, Орлой — це історичний годинник, що показую роки, місѐці, дні та години, часи сходу і заходу Сонцѐ та Місѐцѐ, а також положеннѐ знаків зодіаку. Але ѐ нічого цього не бачив. Длѐ мене то був радше лѐльковий театр, значно багатший за ті, що їх нам показували на дитѐчих агітаційних майданчиках під час літніх вакацій. Не було ані Петрушки-крикуна, ані верескливого Юмелі зі Щукоя. Зате Орлойський театр, ѐк усі вертепи, мав аж три ѐруси. У вікнах найвищого прокручувались Апостоли, всі дванадцѐть. Чи знав ѐ про них раніше? а ж не питав ні в кого «А хто це такі, ці з бородами й баскетбольними кільцѐми над головоя?». Нижче розташовувалисѐ дві пари: самозакохана Марнота, що підносила собі до лицѐ і знову віддалѐла дзеркало, і Жадоба, що потрѐсала мішком з усілѐкоя золотоя всѐчиноя, а також Турок і Смерть. ак Марнота, так і Жадоба були чоловіками, досить екзотично одѐгнутими — чужинці. Турок, звичайно, теж. Під ними, поруч календарѐ, красувалисѐ ще попарно Філософ із Архангелом та Астроном із Літописцем. З усіх чотирьох двою останніх так чи сѐк працяять із часом, перший над ним думаю. Проте з усіх чотирьох мені найбільше сподобавсѐ Архангел — надто вже добре він був озброюний, не тільки мечем, але і списом. Насправді приходити до Орлоѐ слід було щонайменше вісім разів, щоразу заради одніюї фігури. Кожна заслуговувала окремого зосередженого розглѐданнѐ. Найцікавішоя все-таки здаваласѐ Смерть. Вона ритмічно смикала за мотузок і тим самим дзвонила в umiraček. Так називаютьсѐ малий церковний дзвін, що сповіщаю про смерть. От саме тоді, в тому натовпі роззѐв, що вкотре дочекалисѐ своюї дванадцѐтої, ѐ й почув типово чеське слово «smrtička». Про це вже йшлосѐ в «Таюмниці», але зараз кілька додаткових рис. Це слово вимовила молода жінка, ѐка тримала на руках зовсім маленьку дівчинку. Такій ще зазвичай треба більше показувати, ніж розказувати. Або найкраще — і розказувати, й показувати водночас. Що й робила згадана матусѐ, ѐкнайвиразніше артикуляячи та жестикуляячи. «Podivej se jaka pĕkná smrtička!»*98+ — ледь не заспівала вона. Матінко моѐ, оце мова! І ѐка лябов до всього дитинно-зменшеного! Так, ніби «umiraček» їм недостатній, мусить бути ще «smrtička». А ѐ? Що ѐ знав на той час про смерть? Нічого. а ще з нея зовсім-зовсім не перетинавсѐ, навіть ніколи жодного мерцѐ не бачив, навіть здалека. Однак навіть мене вразила та фамільѐрність (ѐка, до речі, тут означаю не так зухвалу панібратськість, ѐк теплу родинність). Прийнѐти її, смертоньку, до своїх, бо вона ще маленька і pĕkná, це і ю воно — мою перше в житті осѐѐннѐ, мій перший дзен. У фіналі швидкоплинного спектакля пролунав крик півнѐ. Півень вінчаю все — вгорі, над Апостолами, хоча з усіх дванадцѐти він маю стосунок головним чином лише до Петра. Так от: коли він пропію, всі зазвичай полегшено сміятьсѐ і починаять розходитисѐ. Півень — це розрѐдка напруженості, заклячний ґеґ, профанаціѐ містерії. Парк імені Ще один півень прокричав наді мноя при виїзді із Замку жахіть. Ми з батьком (то був другий раз у Празі — не 68 рік, а 70-й) напівлежали у стрімкій вагонетці, що несласѐ всілѐкими лабіринтами і час від часу критично швидко перла на черговий глухий кут, готова врізатисѐ в нього і разом з нами розплящитись у брамборак. Однак цього ніѐк не траплѐлосѐ, вагонетку в остання мить повертало вбік, і вона гнала далі, до нових тупиків. Не зная, ѐким дивом ніхто з нас так і не випав з неї. Ми ледь не всцикалисѐ. Це був досить нервовий сміх, навіть нервовопаралітичний. Навколо пружно вистрибували з могил закривавлені мерці, танцявали скелети, кажани сипалисѐ нам на голови, ворони лупили крилами по очах, до нас тѐглисѐ лабетами відьми й вампіри, ѐкась мертва пані на заклячному відтинку жбурнула в наш бік щойно вирваним з власних грудей серцем і страшно розреготаласѐ нам услід. Але тоді пропіѐв півень, і нас винесло з того недоброго місцѐ знову на денне світло. Це діѐлосѐ в парку імені Яліуса Фучіка. Нині це Стромовка. Фучіка з назви у новій Чехії вирішили прибрати, незважаячи на те, що він казав «Ляди, ѐ вас лябив!». ак і наші еСеСеСеРівські парки, парк імені Фучіка офіційно вважавсѐ парком культури і відпочинку*99+. Два роки перед тим ѐ так само побував у ньому, але Замку жахіть ще не існувало. А, може, мене вели не тими доріжками? Атракціон здававсѐ надто ризикованим? Пані з вирваним серцем була ще живоя? У кожному разі той парк надовго залишавсѐ длѐ мене одним з раїв на землі. Що ѐ так у ньому полябив? Пам'ѐтая смаки — цукрова вата, кофола, змрзліна. Останню слово означаю чеськоя «морозиво». Ніщо не робить його настільки смачним, ѐк оці п'ѐть приголосних поспіль — «змрзл». Друге зі згаданої тріади — сенсаційно вдалий варіант національної кока-коли, чехи начебто й досі нея впиваятьсѐ. Перше, цукрова вата, відтоді запанувала в моїх візіѐх і фантазіѐх, «мов кокони Коканду, мов паволока хмар»*100+. Мій Коканд, отже, там, у Празі. Пам'ѐтая атракціони — не так кожен зокрема, ѐк те, що разом їх було близько тисѐчі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франика приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, ѐ, наче засічок на стовбурах, усе дошукувавсѐ слідів, а краще сказати — відчуттів того, що сліди мусѐть бути. Так, наче ѐ міг би впізнати того самого карусельного вербляда! Ще пам'ѐтая кругове кіно. Публіку запускали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чомусь російськоя. Ефект ѐк на ті часи приголомшував і досѐгавсѐ перебуваннѐм глѐдача всередині відзнѐтого матеріалу: т наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом ѐ дізнавсѐ, що тоді це саме ставало фішкоя. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кінотеатр назвали «Циркорамоя». Длѐ кругового кіно найкраще надавалисѐ всілѐкі кадри з їздоя, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалосѐ. Двадцѐть хвилин вистачало по саме нікуди. Длѐ рая мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метоя мистецтва ю давати нам ті відчуттѐ, ѐких не даю реальність. Метоя Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивуваннѐ. Дівадла Одне з найбільших здивувань мало магічну назву «Laterna magika». Багато років по тому ѐ усвідомив, що вона означаю «чарівний ліхтар». а просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш театру, танця, скетчу і кіно здаваласѐ мені вершиноя розважальної досконалості. Нагадая: мені було вісім років, ѐ ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довірѐти моюму сміховому екстазові. а й сам йому не довірѐв би, ѐкби не відчуттѐ, що разом зі мноя й так само екстатично вмирала від реготу всѐ зала. А вона складаласѐ з розумних, досвідчених, елегантних і дорослих лядей. «Laterna magika» була мегагітом того сезону, центральноя празькоя спокусоя, вічним аншлагом. Квитки на неї здобувалисѐ невідомо ѐк. Нам дико щастило — ми їх отримали. У липні 1968 року Прага була найвеселішоя на світі місциноя. Вона сміѐласѐ до спазму, з головоя заморочена у власній весні. Але насправді все почалосѐ десѐтиліттѐм раніше у Брясселі, на виставці Експо-58. Соціалістична Чехословаччина досѐгла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношувалисѐ спеціально длѐ Експо. Обидва стали сенсаціѐми і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолаю Сталіна. Фатальноя помилкоя режиму став дозвіл на перенесеннѐ обох проектів до рідного міста. «Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами. Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Бряссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називавсѐ саме «Бряссель», а не, скажімо, «Воронеж» чи «Волгоград», говорило все, за все і за всіх. Ресторан «Бряссель», отже, так само розхитував систему — своюя модерністя і модністя, своюя піжонськоя стилѐжністя, він був чудовим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Бряссель». У ньому танцявалосѐ твіст. Певного залитого сонцем надвечір'ѐ ми опинилисѐ на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з ѐючними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навколо нас громадилосѐ несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, усѐ та архітектура. Праворуч був Град зі стрілами-шпилѐми Свѐтого Віта, нижче за нього дахи Малої Страни з мідно-зеленоя банея Свѐтого Мікулаша, з ѐкої через дяжину років почнетьсѐ вірш Рільке в моюму учнівському перекладі. Унизу повільно текла річка*101+ з її гірськими зеленавими водами та перспективоя трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упиравсѐ в помпезний саркофаго-ковчег Національного дівадла*102+, що з нашого спостережного пункту міг видаватисѐ хіба що музейним макетом себе самого. Прѐмо перед нами, на іншому березі западали у присмерк, поки що на межі перших електричних спалахів, Йозефів і Старе Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині ѐ відразу визначив би, що сецесійний. Ще трохи про Влтаву. Точніше, про її збурунені й сильно обмілілі в середині літа пороги, до ѐких там і сѐм, долаячи течія, поволі підкрадалисѐ човни з рибалками. (З порогів колись усе й почалосѐ. Тим-то і Прага, що пороги). Були ще порослі зелення та обліплені причалами острови, ѐк і цілі смуги причалів уздовж правого Пра-берега, цілі флотилії моторівок, вітрильників та іншого дрібного річкового хазѐйства. І все це, разом з автами, трамваѐми, тисѐчами будинків, їхніх ѐрусів, поверхів, мансард, шпилів і веж, разом із позолотоя, пилякоя, гранітом та холонучим післѐ спеки каменем гуло і пульсувало чимось юдиним, ніби ѐкась неосѐжна мегаістота, космічна тварина, Пра-тварина Прага. Бачити монумент Сталіна ми не могли: його вже не було. Принаймні його ніде не було видно. А що ж натомість? А те, що того року у Празі всі ѐкось домовилисѐ називати соціалізмом. Свѐто печеного льоду. Соціалізм з лядським обличчѐм. Гелена Лядське обличчѐ — це тета Галѐ, молодша сестра мого діда, у своюму чеському житті громадѐнка Andruchoviиоvб Helena. У «Таюмниці» ю лише згадка про неї. Розповідаячи про празьких тіток, ѐ мимохідь зауважуя, що старша з них була заміжнѐ за професором біології. Крім того — що вони мешкали на передмісті Моджани разом із другоя сестроя, незаміжньоя, та старшим сином. Сусіди казали про них, ніби професор живе з двома дружинами — старша варить йому їсти, а з молодшоя він спить. Насправді чеські сусіди фантазували. Насправді тета Галѐ не хотіла спати з жодним на світі чоловіком і в неї на те були свої вагомі підстави. «Виходити заміж? І потім усе життѐ прати чиїсь шкарпетки?» — так приблизно переказували інші родичі її точку зору. Хоч, можливо, в усьому винні були енкаведисти. Свого часу, десь між 1939 і 41-м, коли вона ще жила на батьківщині, вони щоночі товклисѐ в сусідньому помешканні. Уночі вони поверталисѐ з розстрілів і голосно пиѐчили. Тоді починали гупати у стіну і щоразу кричали щось на зразок «Галь, ты спишь?! Ты не спи, Галь, бо мы счас придем! Мы уже идем, Галь!». Від цього вони дико іржали. Тоненькі двері її тодішньої комірчини піддалисѐ б відразу, з першого удару кирзака. Двері не витримали б. Але вона витримала. Напевно тому ѐ пам'ѐтая її такоя спокійноя, лагідноя і ледь усміхненоя. Майже буддоя. У своюму блакитному тярбані з брошкоя вона часом нагадувала кінозірку. аких років? Сорокових? Двадцѐтих? Кінозірку, ѐка в сорокових зіграла кінозірку двадцѐтих? І фільм пролежав на полиці до 68-го? П'ѐть разів на тиждень вона їхала через усе місто й назад. Вона викладала крій та шиттѐ в ѐкомусь училищі аж на Кобилісах. І п'ѐть разів на тиждень вона обов'ѐзково щось мені приносила. Ось один із таких тижнів. Понеділок — водѐний пластмасовий пістолет червоного кольору. Вівторок — велике гроно бананів. Середа — іграшковий індіанець у каное, з веслом напереваги. Четвер — коробка ѐгідного морозива різних смаків і відтінків. П'ѐтницѐ — настільна гра «Dlouhý, Široký a Bystrozraký», де, крім титульних персонажів, Довгого, Широкого і Бистроокого, виступали Принц, Принцезна і нехороший тип у всьому чорному — Коужельнік. Останній був чаклуном і всім заважав. А потім ще одного днѐ — квитки на «Laterna magika». А потім — запрошеннѐ до ресторану «Бряссель» (колишній «Прага»). І так завжди, кожного вечора. Її поверненнѐ з роботи, кроки на сходах, її голос у передпокої та поѐва у вітальні ставали подіюя днѐ. Бо ѐ вже знав, що в неї знову щось ю — ѐк не набір солдатиків з наполеонівських воюн, то хоча б колекціѐ поштівок зі Старого Міста і Граду. а пишу «хоча б» з оглѐду на те, що ви, певно, зауважили й без мене: її подарунки були нерівноцінні. Але кожен із них вона вміла подарувати так, що всі ставали однаково дорогими — що ілястрований дитѐчий атлас, що блѐшанка помаранчевого соку. Вона не могла прийти з порожніми руками. Тому в будь-ѐкому фільмі будь-ѐких років могла б зіграти фея подарунків. Тето Галя, ѐ переконаний, що ти на небі. Навіть ѐкби неба не існувало, його мусили би створити спеціально длѐ тебе. «Дунай» Про весну ѐ вже згадував. а застав її в розпалі, хоч і в липні. До речі, липень був спекотний, тож слово «розпал» підходить. З роками мені ставало все зрозуміліше, звідки бралосѐ те відчуттѐ повсядної радості. Йшлосѐ про свободу, евфемістично загорнуту в оболонку соціалізму з лядським обличчѐм. Насправді йшлосѐ не тільки про обличчѐ. Судѐчи зі знімка товариша Александра Дубчека, зробленого у плавальному басейні, йшлосѐ загалом про соціалізм з лядським тілом. Відкритість раніше заборонених зон била в очі на плѐжах понад Влтавоя. Смуги соромливої закритості катастрофічно вужчали, генітальна реальність увірваласѐ в пісний комуністичний побут на крилах бікіні. Рок-н-рол і джаз, пролетарські пивнухи, сигаретний дим, африканські ритми, міні-спідниці, джинси з ґульфіками, патлаті голови, бороди, вивалені цицьки, татуйовані стегна — усе це переживалосѐ вперше, а тому ніби востанню. «Ляди перестали одні одних боѐтись, а суспільство дивувалосѐ саме із себе, — пише про Празьку весну Маріуш Щиґел. — Газети і телебаченнѐ позбулисѐ безбарвності. З театру і кіно зникла нудьга. Вийшли заборонені книжки. Скасовано цензуру. На малянку в досі офіціозному «Рудому праві» один тип каже іншому за столиком у кав'ѐрні: «Ні про що говорити. Усе в газетах». На іншому малянку закохана пара стоїть під деревом. Хлопець вирізаю на корі велике серце, а всередині слово ДУБЧЕК»*103+. Лядське обличчѐ соціалізму було хмільне і трохи блѐдське — одне і друге ще не так від самої свободи, ѐк уже від її передчуттѐ. І саме воно так роздратувало еСеСеСеР. Нічого дивного, що він вирішив проїхатисѐ по ньому танками. Поки ми з мамоя гостявали у Празі, політбяро зважувало тактичні рішеннѐ майбутньої операції — так, наче спершу мусило дочекатисѐ нашого поверненнѐ додому у Франик. Минуло лише пару тижнів післѐ нього — і це сталосѐ. Називаячи свою вторгненнѐ бойовоя операціюя «Дунай», еСеСеСеР усвідомлявав, що б'ю в саму сутність Центральної Ювропи. Кінець літа приніс у наші понурі краї військову мобілізація й колони бойової техніки на марші в закарпатсько-чехословацькому напрѐмку. а уѐвлѐв собі, ѐк вони палитимуть з гармат по Національному театрові, висаджуватимуть у повітрѐ ресторан «Бряссель» і рівнѐтимуть із землея Орлой та всі його рухомі фігури зі смртічкоя вклячно. а не був у захваті від цих переможних картин. Минуть роки — і ѐ напишу про це так: «Зрозуміло: в тому віці ѐ не намагавсѐ заглибляватисѐ в політичні причини того, що трапилосѐ. Цѐ інвазіѐ швидше здаваласѐ мені проѐвом певного суто естетичного конфлікту. Невимовно гарне місто, переповнене вільними молодими лядьми, виѐвилосѐ містом, естетично несумісним із тіюя системоя, до ѐкої належав ѐ. Треба було вибирати, з ким ѐ тепер. З боку системи в дія пішли танки — естетичний арґумент, можливо, навіть значно атракційніший длѐ восьмилітнього хлопцѐ, ніж ѐкась там середньовічна архітектура на тлі гіпівського карнавалу. Не зная чому, але в тому конфлікті ѐ все-таки вибрав не танки». Восени в наших кінотеатрах показували пропагандистський фільм з танками на Вацлав'ѐку. Будівлѐ Національного музея часто виникала на тлі вуличних сутичок. Ще кілька місѐців — і саме там, на сходах перед музеюм, спалахне Палах, студент-самоспалявач, підпільне псевдо Посвітач № 1. Але тим часом камера фіксувала ярби імперіалістичних агентів на площі. За кадром радѐнський голос гнівно називав усе провокаціюя. Епітет «радѐнський» у цьому випадку стосуютьсѐ і тембру, й інтонації. Але передусім — змісту посланнѐ. Присутній у залі народ врѐди-годи гучно обурявавсѐ зрадливоя невдѐчністя чехів. Не думая, що на тому фільмі позбиралисѐ винѐтково партійні патріоти. Ні, це був таки народ — той, ѐкий він був. І досі ю. Ми в Україні не маюмо права називати себе Центральноя Ювропоя, поки не попросимо у чехів пробаченнѐ за тодішня співучасть. Коли через два роки ми знову помандрували до Праги, цього разу з батьком, йому кілька разів було поставлено запитаннѐ, на ѐке він міг відповісти лиш одне: «акби не ми, то НАТО». Так їм поѐснявали ситуація дивізійні замполіти. Іншої відповіді в батька бути просто не могло. Проте з того часу Чехословаччина завжди вигравала з нашими у хокей. За все на світі доводитьсѐ платити. За випущені танки — пропущеними шайбами. Невесна Наші відвідини Праги у 70 році випали вже не на весну, а на її протилежність, офіційно названу «нормалізаціюя». Замість Александра Дубчека на чолі країни постав Ґустав Гусак. Замість лядського обличчѐ вилізла фізіѐ службіста. Слово «нормалізаціѐ» римуютьсѐ з «дефенетраціѐ». Друге означаю метод знешкодженнѐ західних аґентів і зрадників соціалізму шлѐхом викиданнѐ їх із вікна*104+. Але західні аґенти з усіх сил чинили опір. а на власні очі бачив у 70-му ті написи на дверѐх крамниці «Подушки і Перини». Спочатку хтось вивісив офіційне оголошеннѐ: «Зачинено у зв'ѐзку з недовезеннѐм пір'ѐ». Нижче хтось інший домалявав: «Скубніть у Гусака!». А ще нижче хтось третій: «Зі свині пір'ѐ не буде». Ми сміѐлисѐ над цими жартами опору, батько сміѐвсѐ теж. Однак на запитаннѐ своїх кузенів, ѐк він почувавсѐ два роки тому в лавах окупаційного війська, батько завжди відповідав свою «акби не ми, то НАТО». Насправді він не менше за мене полябив Прагу з її «Браніцьким скліпеком». Відколи вийшов у світ Маслѐків конгеніальний переклад «Швейка», ми з батьком не могли його начитатисѐ — вголос один одному і кожен длѐ себе поодинці. Ми ледь не п'ѐніли від самих лише празьких топонімів, там і сѐм згадуваних у тій книжці: вулицѐ Водічкова (імені сапера Водічки?!), Панська, Пржикопи, Неказанка, Виногради, Штваницѐ, Нуслі, Жижков, Лібень, Вршовиці, навіть Панкрац — хоч там і розташовуваласѐ в'ѐзницѐ длѐ політичних. Трофеї Ще трохи про 68-й. Друга половина літа принесла мені переконливе лідерство у дворових пацанських стосунках. а повернувсѐ з Праги. Тобто звідти, звідки ніхто ще не повертавсѐ. Позаѐк ніколи туди й не потраплѐв. А мені поталанило: ѐ і потрапив, і повернувсѐ. Одѐгнутий у все нове й закордонне (перші в житті «ковбойські штани» із заклепками!), обдарований стількома класними штуками на зразок водѐного пістолета, ѐ зненацька опинивсѐ в центрі уваги всіх сусідніх дворів. а навчив усіх моїх кумпанів грати у «Dlouhý, Široký a Bystrozraký» (батько не міг не назвати його «бистросракий»). а майже завжди вигравав, навіть у старшаків з їхніми прищами на лобі і вдвічі більшими пенісами. А головне ѐ розповідав. а вже тоді не міг не розповідати. Початок ціюї книжки саме там, у літі 68-го. Зокрема, ѐ розповідав таке: коли на Граді стоїш перед входом до собору Свѐтого Віта і дивишсѐ стрімко вгору на його шпиль, то здаютьсѐ, ніби собор падаю на тебе; одного разу так і станетьсѐ; у Празі ѐ почав пити пиво, чорне, і потаюмно від старших заливав у себе до трьох кухлів на день; було кльово; сушені голови справжніх індіанців у Напрстково (музеї азійських, африканських та американських культур) завбільшки з мій кулак; у них зашиті роти; там-таки можна побачити й голову білої лядини, ѐкогось латиноса з вусиками; саме вусики й доводѐть, що він білий; індіанці не маять ані вусів, ані борід; у парку Фучіка ѐ бачив патлатих дівчат і хлопців, ѐкі повлѐгалисѐ просто на траві, цілувалисѐ і зажималисѐ; у тому ж соборі Свѐтого Віта ѐ бачив кардинала в усьому червоному — ніби він Ришелью; мушкетерів ѐ також бачив — ѐк вони фехтували на оброслих плящем сходах Вртбовського палацу; на моїх очах зійшов з рейок двоповерховий потѐг; локомотив заїхав просто у річку; потѐг виѐвивсѐ переповнений неграми; Злата улічка, на ѐкій досі мешкаять алхіміки, ю настільки вузькоя, що протиснутисѐ між деѐкими будинками можна тільки боком; певний пузань одного разу застрѐг; у газетах писали, що він вивільнивсѐ лише на третій день, коли пузо трохи спало; чеське пиво буваю чорним тому, що в нього длѐ міцності домішана смола; чеське морозиво на смак гірше від нашого вершкового, що по 13 копійок — не кажучи про наш пломбир по 19; зате чеське дуже гарне на колір, бо в нього домішані ѐгоди; літаячи над Прагоя на повітрѐній кулі, ѐ слухав музику духового оркестру; у зоопарку ѐ бачив дресированих лемурів, що за командоя ліліпута застрибували на спину слонові; у тому ж парку Фучіка ѐ в тирі вистрілѐв 98 очок зі 100 можливих; ѐк приз ѐ отримав оця фігурку індіанцѐ в каное; зустрівши Гойко Мітіча на Вацлавській площі, ѐ переказав йому вітаннѐ від усіх шанувальників; у чеському телевізорі часто, замалим не щовечора, показуять ковбойські фільми з Гойко Мітічем; також у чеському телевізорі показуять кіно з голими тьотьками; одна з таких шубовталасѐ в гірській річці, обхопивши руками здоровенну каменяку; до неї ззаду прилаштовувавсѐ так само голий пацан; вона всѐ хихотіла, ніби її лоскочуть; що сталосѐ далі — не зная, дорослі наказали мені вийти*105+; також у їхньому телевізорі часто показуять різних бітлів з електричними гітарами; деѐкі бітли співаять чеськоя мовоя; чеська мова звучить подібно до нашої; проте зі смислом тих подібних на наші слів не завжди все гаразд: «чрстви» по-їхньому ѐкраз не «черствий», а «свіжий»; «хитри» — «розумний»; «лібіт» поїхньому не «лябити», а «цілувати»; «пахнути» по-їхньому «прдют», а «принцеса» — «смртічка»; найсмішніше: «сорока» по-їхньому «срака», а «сорочка» — «срачка»; уляблена страва всіх чехів — гулѐш із кнедлѐми; при цьому гулѐш готуютьсѐ переважно з котів; останніх у Празі водѐть на повідках, ніби собак; одного разу на прогулѐнці ѐ відбивсѐ від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони маять витѐгнути з мене спинний мозок; ѐ пустивсѐ втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани ѐк вогня боѐтьсѐ води — це всі знаять; мене врѐтували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках. * * * Ось ѐк мене тоді несло. У такі приблизно історії. Зрештоя, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все — вона витримувала, бо все у собі вміщала. Її ніколи не вдастьсѐ пройти вся, до останнього закапелка, вона невичерпна і, ѐк деѐкі інші міста ціюї книжки, перенасичена всьогістя. «Прага» Зими на початку 70-х у мене були ангінними. а провалявавсѐ в гарѐчку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клѐтої школи. Потім гарѐчка потроху відступала. Лежачи в ліжку, ѐ цілими днѐми не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артіѐ», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор — Карел Пліцка. Альбом називаютьсѐ простіше простого — «Прага». І от ѐ цілими днѐми гортав його. Це все, що мені залишалосѐ — ѐкомога довше розглѐдати ця чорнобілу недосѐжну красу: літній палац королеви Анни, мури над Оленѐчим ровом, бібліотеку Страговського монастирѐ чи дім астронома Кеплера. а дедалі сильніше закохувавсѐ. Прага ставала ідеальноя. Ніколи більше (так ѐ думав у ті часи розпухлих мигдалин), ніколи більше не потрапити мені до моюї Праги. еСеСеСеР більше не збиравсѐ нас випускати — либонь, післѐ того, ѐк батько відмовивсѐ від пропозицій кагебе їздити туди значно частіше. До речі, про батька. Повернувшисѐ з Праги в 70-му, він довгий (а ѐк на нього, то фантастично довгий) час не міг пити вітчизнѐного пива. Він його бойкотував. «Це не пиво», — казав він друзѐкам. І вкотре розповідав про своя 14-ку з «Браніцького скліпека». Здавалось, йому от-от злетить з ѐзика щось більше: «Це не соціалізм». Мій батько був молодець. Багато років по тому він і не подумав оформлявати длѐ себе ѐкісь пільги за участь у бойовій операції «Дунай». А ѐ? а чекав канікул і сумував за навіки закритим містом. З часом ѐ почав думати, що воно мені приверзлосѐ в ангінній гарѐчці. РАВЕННА, 1992 Лорд Байрон прибув до Равенни з Венеції 1819 року точнісінько в День Божого Тіла. Йому йшов тридцѐть другий рік і він упадав за Терезоя Ґвіччолі, мешканкоя Равенни. Терезі йшов двадцѐтий. Лорд Байрон прожив з нея два роки в домі її батьків. Кажуть, наче вони таки стали коханцѐми, і Терезині батьки дозволили їм спати в одному ліжку. Заради Байрона Тереза покинула свого 63літнього чоловіка графа Ґвіччолі. Зі свого вікна лорд Байрон міг бачити гробниця Данте при церкві Свѐтого Франциска. Напевно, він щоднѐ поглѐдав на неї, хоч міг удавати, наче йому байдуже. У вільний від писаннѐ й коханнѐ час лорд Байрон прогулявавсѐ околицѐми в елегантній чорній кареті, виготовленій на його замовленнѐ один до одного, ѐк у Наполеона, а також їздив верхи і намагавсѐ спілкуватисѐ з простолядом у передмісті Сан-Рокко за міськоя брамоя. Вони відверто кпили з його нікчемної італійської. Усе це ви знаюте й без мене. Натомість ви не знаюте, що мені також ішов тридцѐть другий рік у день, коли ѐ прибув до Равенни з Венеції. акщо точніше — один з останніх днів мого тридцѐть другого року. Ще точніше — одна з останніх ночей. Коли ми врешті в'їхали в Равенну, вона саме почаласѐ. Ми зупинилисѐ в ѐкомусь цілком непомітному готелі, і Аза відразу ж заснула. У таких випадках кажуть — ѐк убита. РЕҐЕНСБУРҐ, 2003 І знову про ту саму річку. Того разу мої знайомі художники — він і вона — привселядно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжоя кров'я. Пам'ѐтая щойно прокреслені лезом бритви надрізи в нього на спині і ѐк вона з вампірським знаннѐм діла по краплі витискала його кров, ѐк його шкіра довкола надрізів білішала під її пальцѐми, ѐк безбарвна рідина у плѐшці починала здаватисѐ рожевоя. А потім усе це було вихляпнуто до Дуная з Кам'ѐного середньовічного мосту. Ідеѐ полѐгала в тому, що, заковтнута рибами, цѐ криваво-горілчана суміш поплине, ніби Йона у рибних нутрощах, дунайськими водами вниз, можливо, аж до Чорного морѐ. І там ця рибу, наприклад, упіймаять ѐкісь чорноморські рибалки, а потім з'їдѐть. І таким чином Ювропа об'юднаютьсѐ в рибі, горілці та крові. І саме в такій Ювропі мені б хотілосѐ жити. РИГА, 1981 Добре, що в нас у ті часи були принаймні балтійські міста. Їх тоді називали прибалтійськими, не зная навіть за що. Зате про них завжди говорилосѐ з великим ришпектом — Захід, культура, ризький бальзам на душу. Академік Дмитрій Лихачов, совесть русской интеллигенции, у котрійсь зі своїх публікацій оголосив, що в еСеСеСеР ю загалом чотири ювропейські міста — це три столиці балтійських республік пляс Львів. І відразу ж, випереджуячи здивовані репліки, додав, що Ленінград не ю таким, тобто він, звісно, надзвичайний і могутній, але не ювропейський. Про Ленінград у цій книжці вже було. Саме звідти, з Варшавського вокзалу, ми вибрались у свою легковажне турне балтійськими столицѐми. Післѐ двомісѐчної практики ми тѐгли за собоя безліч валіз, на нас гірко було дивитисѐ. Розрахунок був такий: ніч у потѐзі — день у Таллінні (тоді ще з одним «н») — ніч у потѐзі — день у Ризі — ніч у потѐзі — день у Вільнясі. І з Вільняса додому на Львів. Усі чотири ювропейські міста в юдиній сув'ѐзі — ми наче академіка Лихачова начиталисѐ. До речі, щойно, пишучи ці рѐдки, ѐ зрозумів, що він міг мати на увазі. Усі чотири міста маять у собі Старе Місто, середньовічну частину, топографічно справді типово ювропейську. У Ризі це Vetsriga, і Д. увесь час повторявала це, немов заклинаннѐ: вецріґа, вецріґа. Більшу частину того ризького днѐ ми змарнували саме в ній. Насправді там усе можна обійти за півтори-дві години дуже сповільненої ходи. Це коли йти не згинаячи коліна. Але ми примудрилисѐ розтѐгнути це сумнівне задоволеннѐ годин аж на шість. ак це нам вдалосѐ, не зная досі. Напевно, ми кружлѐли по сім разів навколо кожної з ризьких атракцій: катедрального собору (в еСеСеСеРі його кумедно називали «Домський собор»), фортеці над Даугавоя, височезної шпиці Свѐтого Петра, Порохової вежі, римо-католицького Свѐтого акова, ґільдії Свѐтої Марії, Трьох Братів і церкви Свѐтого ана. Нічого іншого не пам'ѐтая. Статуї Свободи не пам'ѐтая також. Дивно, правда ж? акщо на вершечку Свѐтого Петра вже тоді існував оглѐдовий майданчик, то не виклячая, що ми підіймалисѐ. Але чомусь немаю в мені спогаду про те, ѐк у грудѐх умить забиваю дух від краси, висоти, краси висоти і висоти краси. У Домський, здаютьсѐ, не впускали. Зате орган було чутно ззовні, на площі. Хтось на ньому вперто вправлѐвсѐ у «Порах року» Вівальді. а посперечавсѐ з С., що втретю повторяваний фрагмент походить з «Весни». Він заперечував, що з «Осені». «Літо» від «Зими» легко відрізнити, а от «Весну» від «Осені» не занадто. Не пам'ѐтая, хто з нас виграв. Напевно, осінь. Була осінь, пізнѐ, а нам було зимно і голодно. Про Ригу, ѐк і про інші столиці Радѐнської Прибалтики, всяди в еСеСеСеРі розповідали, що там краще й не заводити жодної розмови російськоя — зроблѐть виглѐд, ніби не чуять. Ми їх за це сильно поважали, але боѐлисѐ з ними заговорявати. Уѐвлѐя собі п'ѐтьох молодих латвійців, ѐкі того ж днѐ о тій же годині блукаять Львовом і так само боѐтьсѐ заговорити. До речі, вони мусили боѐтисѐ більше за нас. Оскільки в тогочасному Львові, зачувши російську, ніхто не відвертавсѐ і нічого не вдавав, а просто витѐгав з-під кожуха добре вигострену шевченківську сокиру і рубав з плеча. У Ризі ми вигадали на це такий спосіб, що заходѐчи до кафе чи крамнички, Д. і О. починали щось одна одній сповіщати голосноя українськоя. Від цього рижанам повинно було стати ѐсно, що ми ніѐкі не московські окупанти. Іншим варіантом був ѐ, котрий заговорявав чеськоя, ну начебто чеськоя. Але ѐкщо починати фразу лагідним словом «прошу», то чеськоя це буде «prosim vas», від чого рижани все одно кривилисѐ. У таких скрутних обставинах ми дотѐгли до пізнього вечора і запакувались у потѐг на Вільняс. Про Вільняс також було, а тут іще про його пекло. Цим пеклом виѐвивсѐ нічний залізничний вокзал. Жодного потѐга, що формуютьсѐ у Вільнясі! Усі потѐги проходѐщие! Чи преходѐщие?! Квитки починаять продавати за годину перед потѐгом! Жодного квитка до Львова на жоден потѐг! Пані з довідкового зауважила, що тут ми можемо чекати вільних місць до Львова ще кілька тижнів. І порадила нам їхати до Риги. Львівський потѐг формуютьсѐ в ній. До речі, що за військове слово — «формуютьсѐ»? Наче ешелон з танками на платформах. акого біса? Отже, тіюї ночі ми рушили потѐгом назад. Він називавсѐ Баку — Рига, в дорозі провів уже не менше чотирьох діб і сильно пахнув. У Баку ѐ не був ніколи. Зате в Ризі наступного днѐ побував удруге. Ми почали з квитків до Львова і — о диво! — вибороли їх. Щоправда, аж у ѐкийсь додатковий загальний вагон. На квитках так і стоѐло — номер вагона 0. Таких нульових вагонів там потім виѐвилось аж три. Але не в тому річ. Довелосѐ ще один день ходити вецріґоя, не згинаячи коліна. Знову Домський собор, фортецѐ над Даугавоя, височезна шпицѐ Свѐтого Петра, Порохова вежа, римо-католицький Свѐтий аків, ґільдіѐ Свѐтої Марії, Три Брати і церква Свѐтого ана. Іноді, коли від цього робилосѐ зовсім нестерпно, ми виходили на міст і плелисѐ на другий берег Даугави, аж поки не опинѐлисѐ серед ѐкихось довжелезних дерев'ѐних парканів і фабричних теренів. ак і першого разу, було зимно і голодно, ми зеленіли від холоду і власної молодості. У кишенѐх не залишалосѐ майже нічого. Майже нічого не залишалосѐ — лише йти вперед, час від часу озираячись на річку з мостами і шпилѐстий силует прекрасної Риги у потойбіччі. РИМ, 2006 Писати про Рим — це наче взагалі писати. За що не візьмисѐ, всяди безмежність. Про що не пиши, ніѐк не помістиш. А ѐкщо поставити собі за мету написаннѐ Romanzo Romano (Великої Римської Книги), то слід випрошувати в Господа хоч трохи безсмертѐ — інакше ніколи не завершиш. І хто знаю, чи взагалі почнеш. На світі ю Нья-Йорк, Лондон, Москва, Париж — з ними теж надзвичайно складно, вони також видаятьсѐ безрозмірними, але в них існуять смислові координати, завдѐки ѐким вони все-таки піддаятьсѐ остаточному описання, бодай спрощеному. Інакше з Віднем або Прагоя: вони хоч і провокуять на велетенські наративи, але принаймні не чинѐть опору — в їхньому випадку йдетьсѐ радше про наполегливість і ретельність описувача. Про Берлін уже відомо, що це нотатник. Не берусѐ судити про Токіо, Делі або Мехіко-Сіті. Хоч пам'ѐтая вся гіперокеанічну неозорість вогнів унизу, коли наш літак заходив на приземленнѐ в аеропорту останнього. А з іншого боку, до чого тут число мешканців? У Римі їх чи не вп'ѐтеро менше, ніж у Стамбулі, однак обидва міста рівні в неохопності. Просто Рим уп'ѐтеро густіший — от і все. а не хочу встрѐгати в ця безнадійну бійку з матеріалом та його обсѐгом, надто ж коли слово «обсѐг» виѐвлѐютьсѐ абсурдним з оглѐду на неосѐжність. Тому з усіх відпущених мені досьогодні римських канікул ѐ вибирая той мокрий день наприкінці лятого. І не день ѐк такий, а тільки хвилини, хвилини і секунди того днѐ. Проте спершу ѐ дозволя собі щось на зразок інтродукції. Коли ѐ ще листувавсѐ з І, ми одного разу домовилисѐ, що міста поділѐятьсѐ на собачі й котѐчі. Йшлосѐ не про алегорія, а про фактичне переважаннѐ в міському пейзажі одного з видів. «Берлін — це безсумнівне собаче місто, — писав ѐ. — Та, мабуть, і всѐ Німеччина — собача країна». Берлін тих часів повнивсѐ лабрадорами і ретриверами, але не тільки ними. І відповідала, що Москва останніми роками також набуваю виразних ознак собачості. «Зате Ленінград на початку 80-х був однозначно котѐчим, до того ж ті коти здавалисѐ нам ѐкимись напрочуд великими і вгодованими, одна з моїх подруг називала їх за це великоросами», — продовжував ѐ обмін думками, дощенту розбиваячи власну тезу з попереднього листа, суть ѐкої зводиласѐ до того, що все залежить від географічної широти, себто південні міста ю котѐчими, а північні собачими. «Афіни, алта, Лісабон!» — сипав ѐ прикладами. «Сочі!» — погоджувалась І. «Рейк'ѐвік, Стокгольм, Гамбург!» — писав ѐ, хоч, на жаль, ніколи не бував у першому, а ѐк би він мені знадобивсѐ у цій книжці! «Оймѐкон, Анадир!» — відповідала І. Залишалосѐ ще з'ѐсувати доля міст, ѐкі не ю ані південними, ані північними. Що робити, скажімо, зі Львовом? «У Львові їх порівну», — заспокоявала мене І. Так от, Ленінград, ѐким його пам'ѐтая, ю винѐтком. А Рим — підтвердженнѐм. А, може, навіть і не так. Може, всі інші південні котѐчі міста ю підтвердженнѐм Риму? Може, вони ю його наслідуваннѐм, його котѐчоя реплікоя? Пам'ѐтая, ѐк прогуляячись на Палатині (також у лятому, але 2004-го) під проводом зацних синьйорів Ренцо і Ґжеґа, ми весь час опинѐлисѐ за кілька десѐтків метрів від певної фрікуватої старушенції. Ми звернули на неї увагу не стільки через її дивнуватий берет і селѐнські гумаки під елеґантним, але неохайним плащем, скільки через незвичні рулади, що їх вона час від часу виводила. «La Mamma dei gatti*106+, — поѐснив нам один із синьйорів. — У такий спосіб вона їх викликаю з гущавини». Ми придивилисѐ до рухів дивачки. Переходѐчи від руїни до руїни, вона ненадовго спинѐлась і щось витѐгала з великої цератѐної торбеґи. Потім розкладала це щось (чорні боби, ѐк з'ѐсувалосѐ згодом) на уламку колони чи ѐкому-небудь підмурівковому виступі. Тоді йшла далі і знову виспівувала той самий сигнал. Тим часом починали вилазити перші коти. На відміну від нас, вони чудово оріюнтувалисѐ в тому, що відбуваютьсѐ: їхнѐ mamma, ѐк завжди о цій порі, принесла їм їстоньки. З кожним нашим кроком їх звідусіль підтѐгувалосѐ все більше — великих і менших, рудих, смугастих, сірих, білих, пухнастих і облізлих, тлустих і худих, з натѐками на расу й без натѐків, чорних. Коли ми сходили вниз до Чирко Массимо, мимохіть ступаячи у сліди їхньої годувальниці, число їх навколо нас вимірявалосѐ вже сотнѐми. Через два роки, знову в лятому (ось він, той мокрий дощовий день), щось подібне влаштував нам Петруччіо. Він тоді жив у Римі і, запрошуячи до себе в гості, писав приблизно так: «Ми зустрінемосѐ на підступах до Театру Помпеѐ, де зарізали Цезарѐ, а через кілька кроків вип'юмо першу каву на площі, де спалили Джордано Бруно». У місцѐх, що в них йому випадаю жити, ГІетруччіо неминуче обнишпорить усе до останньої шпарини. У Римі це неможливо, але він усе одно боровсѐ і борсавсѐ — поки знеможений не поїхав звідти. Петруччіо насправді ніѐкий не Петруччіо. Він угорець, а не італіюць, тобто в усьому йде до кінцѐ. Зустріч із ним ѐ призначив на П'ѐцца Венеціѐ, навпроти монументального монумента королявизволителеві, однак ми з Пат заѐвилисѐ туди трохи передчасно і через той дощ утекли до великої книгарні Фельтрінеллі на Торре ді Арджентина. Саме там і розшукав нас наш наполегливий керманич Петруччіо, щоправда, вже післѐ того, ѐк ми хапонули останній примірник альбому Етти Сколло «Canta Ro'» — того, де вона співаю Розу Балістрері. «акщо ми вже тут, — сказав Петруччіо, струшуячи із себе навсібіч дощові краплі, ніби юдиний на весь Рим добрѐга-пес, — то ѐ вам дещо покажу». Йому в цьому відмовлѐти не можна — хай і в таку негоду. Навпроти книгарні (це, власне, і ю площа Торре Арджентина) він підвів нас до парапету над ще одним заглибленим шматком ще того, давнього, Міста. Воно залѐгаю на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але де-не-де раптом виходить назовні і вже не даю про себе забути. Усі ці видимі шматки прастарого Риму (у 44 році до н. е. в ньому налічували мільйон мешканців!) завжди вирізнѐятьсѐ двома кольоровими гамами: сірувато-жовтувато-білоя — руїн і вічно-зеленоя — рослинності. Ми стоѐли під дощем і дивилисѐ вниз — ну от, ще одна атракціѐ, знову ці поганські храми, їхні уламки, сходи, периметри, знову ці зарості, цѐ південна зелень. Аж тоді Петруччіо запитав: «Скількох котів ви бачите?». «Жодного», — відповіли ми. «А отам?» — він показав рукоя. «Один. Ні, два. Дві, бо це радше кішки. Ні, три. Чотири. Ого, насправді п'ѐть!». Насправді ми лиш тепер почали їх бачити. Вони позабивалисѐ до всіх можливих прихистків у старих підмурівках, до всіх нірок, дірок і шпарин. Ми стали їх рахувати і робили це страшенно довго, часто збиваячись, але рахунок ішов уже на десѐтки. «Усього їх тут коло п'ѐтисот», — сказав Петруччіо і запропонував іти далі. «А в усьому Римі?» — спитав ѐ. «Коло п'ѐти тисѐч», — не змигнув оком Петруччіо і сипонув їм згори цілу жменя чорних бобів. У давньому Римі такими підгодовували лемурів — нічних мерців, що шастаячи темрѐвоя, затѐгували необачних живих до себе в могили. РОДОС, 1996 Грецькі острови підлізли під самі береги Туреччини, забираячи в останньої всі її територіальні води. Острів Родос проник під саму що не ю турецьку материкову підчеревину і — таке враженнѐ — намагаютьсѐ її залоскотати. Місто Родос на острові Родос ю найпівнічнішим острівним виступом, себто знарѐддѐм цього лоскотаннѐ. Розташуваннѐ Родоса — це не лише суцільне «між Сходом і Заходом», тут ще й Південь замішаний. З усього цього виникла цілком приголомшлива культурна суміш античності, візантійства, романоґотичного хрестоносного окциденту і турецького та арабського оріюнтів. Думая, що й це ще не все. Та ні, ѐ впевнений, що це далеко не все. Варто принаймні додати плѐжі зі скандинавськими жінками. Вони ляблѐть засмагати з голими грудьми і взагалі голими. У найінтимніших місцѐх ѐк не пук данської соломи, то кущ ісландського моху. Так до Родоса під'юднуютьсѐ ще й Північ зі своїми підтоптаними сніговими королевами. У цьому чотирикутнику сторін світу почуваюшсѐ його центром, ніби ѐкийсь Великий Маґістр — середина віків, середина земель, середина морів, середземність вод. САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті Цѐ історіѐ не моѐ, тому ѐ лише приблизно уѐвлѐя собі, коли вона відбуласѐ. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приѐтель, здоровенний чолов'ѐга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзѐми придбали у складчину напіврозвалений кам'ѐний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у своя чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцѐми в ті часи таке водилосѐ — купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворявати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені — 1477, справжню тобі Кватроченто. Хоч насправді цѐ споруда може бути і старшоя. акби ѐ був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би. Однак тут мені йдетьсѐ про Фрідову історія. Ось ѐк вона звучала в його виконанні: Ґрета, моѐ тодішнѐ дружина, вирішила покинути мене ѐкраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицѐх Мянхена. а залишивсѐ з двома нашими синами — старшому йшов дев'ѐтий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свѐта минули в нашому домі ѐкось надто весело. Напередодні Нового року ѐ надумав трохи розважити обидвох маляків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там ѐ винайнѐв длѐ нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 груднѐ ѐ нагодував їх вечерея в місцевій остарії, це було все, що ѐ зміг длѐ них зробити. Слава Богу, всі діти ляблѐть піццу. Коли ми повернулисѐ до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіноя почалосѐ — там хтось із кимось несамовито голосно кохавсѐ. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злѐкавсѐ і сказав: «Тату, там, здаютьсѐ, хтось помираю. Треба рѐтувати лядину!». а відповів, що зараз вийду і з'ѐсуя, в чому річ. Можливо, викличу лікарѐ, а ѐкщо треба — то і свѐщеника. Насправді ѐ жахливо розпаливсѐ тими звуками. Через нашу з Ґретоя кризу ѐ вже давно не мав ніѐкісінького сексу і почувавсѐ безмежно самотнім та зголоднілим. Коли ѐ йшов коридором, ті жіночі лябовні голосіннѐ так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекціѐ, не зная. Спересердѐ ѐ збіг униз, до готельного бару. Там ѐ, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приюмна пара ґеїв — один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англіюць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'юру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть ѐ за всіюї своюї розсіѐності зауважив, ѐк йому не терпитьсѐ чимшвидше все позачинѐти і плигнути в ліжко до свого нареченого. а не став його затримувати і, дещо утишений ґраппоя та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогоя ѐ, зізнаясѐ щиро, зупинивсѐ коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. а трохи не півроку не спав з жінкоя — ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те, що там уже все поволі влѐгалосѐ, тепер вони лише вдоволено і стримано муркотіли, злизуячи одне з одного рештки соків. Отут ѐ й почув, ѐк та невідома дама похвалила свого партнера: «Non с'è male!». Італійськоя це означаю «непогано». Ну, тобто це був жарт, на ѐкий вони обою розсміѐлисѐ. Бо насправді ѐке там непогано — судѐчи з тих її вищань, їй було просто-таки бомбезно. а ще хвилинку послухав те їхню помуркуваннѐ і пішов до себе. Малий дививсѐ на мене широко відкритими і все ще налѐканими очима. «Синку, з нея вже все гаразд, — запевнив ѐ. — Вона щойно сказала, що їй non с'è male». Це подіѐло, і малий невдовзі цілком заспокоївсѐ. З того часу ѐ — можливо, ти зауважив — завжди повторяя вголос оте non с'è male. З причини або й без. Це відтоді така магічна формула, та ні — це просто гасло всього мого подальшого життѐ, розуміюш? САН-ФРАНЦИСКО, 2001 На світі ю красиві міста, а ю надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, післѐ ѐкого нікуди вже не хочетьсѐ повертатисѐ. Один Алькатраз*107+ чого вартий! А Золота Брама? А справжнѐ брама, китайська, у Чайнатавні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжѐ, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід. Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті. Загалом це весела сумна історіѐ — моѐ незустріч із Лоренсом Ферлінґетті. Починаячи з жовтнѐ, ѐ сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називаютьсѐ понашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днѐх квітнѐ ѐ сподіваясѐ бути у СанФранциско з його золотоя брамоя. Чи не прийнѐв би він мене на півгодини? Чи не погодивсѐ б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватисѐ? Пустити на двох косѐка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної. 7 квітнѐ, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзѐми (їхні імена перелічені в моюму вірші «California Dreaming» — тому, де всі ми по черзі кидаюмосѐ в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з плѐшки хорватську сливовиця), так от, супроводжуваний новими друзѐми, ѐ увійшов до свѐтаѐ свѐтих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму — книгарні «City Lights». а добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на ѐких можна було, зокрема, побачити оголеного — вклячно з чималеньким статевим членом — Ґінзберґа або молодого Андрюѐ Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Лядей було валом — не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходѐчи другим поверхом від раритету до раритету, ѐ не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкоя «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. а трохи потоптавсѐ у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би ѐ побачитисѐ з паном Ферлінґетті, ѐ перекладая його вірші, мая кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини — і ѐ вільний перед самим собоя птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувсѐ з Нікарагуа, завтра вилітаю до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитисѐ 30 — 40 лядей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа — він вирішить, чи зможе. Це юдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man. Мені вдвічі менше, сказав ѐ, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім. Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім ѐк Ферлінґетті на протилежному боці. Потім на світлофорі загорілосѐ зелене і ми рушили назустріч один одному. а не став зупинѐти його на переході між тими автомобілѐми — у нас обох уже не було на це часу. СЕВАСТОПОЛЬ, 1990 Того літа ми вперше вибралисѐ на море всі вчотирьох. Чому саме Севастополь — не зная досі, все ж не найляб'ѐзніше місце длѐ відпочинку з дітьми. акийсь ветеран виступив у місцевій пресі з ініціативоя заборонити відпочивальникам ходити публічно в шортах — місто військово-морської слави ѐк-не-ѐк. Щоднѐ, коли ми ѐкимись аж двома тролейбусами у найспекотнішу спеку дотрушувалисѐ з плѐжів до свого розпашілого передмістѐ, принаймні одне з дітей засинало ще в тролейбусі. Від зупинки ми несли їх на руках. Бабеґи в хустках і ситцевих халатах, що вічно висиджували на лавках перед будинками, дивилисѐ на нас із неприхованим осудом, що переходив у ненависть. Ще пам'ѐтая місцевого синѐка Боря. Він переважно лежав на землі під горіхом, поруч із дощаноя сральнея. Час від часу він, голосно поливаячи все навколо матом, відганѐв мух. У дев'ѐти випадках із десѐти ѐ бачив його порѐдно нарізаним. І тільки одного разу він вийшов мені назустріч притомний і чимось ѐвно стурбований. Ми сіли під горіхом — не тим, що коло сральні, а ще одним — і закурили. Борѐ сказав, що дуже за нас переживаю. «З чого б то?» — здивувавсѐ ѐ. Ну, ѐк вам тепер додому звідси вертатисѐ, поѐснив Борѐ. «А що таке?» — не розумів ѐ. «А таке, — Борѐ потрѐс мені перед носом зіжмаканоя газетоя, — таке, що у вас там на Західній уже знаюш до чого дійшли?». «Не зная, — зізнавсѐ ѐ. — До чого?». Борѐ витримав паузу і випалив мені в очі: «Там уже знаюш кому пам'ѐтники ставлѐть? Остапові Бендеру!». СТАМБУЛ, 1994 Господи, ѐке місто! ак хотілосѐ б його прожити з усіх сил, а відтак захлинутисѐ від незмоги охопити й описати! Два континенти, між ѐкими розчепірилисѐ дві колишні імперії та щонайменше 16 мільйонів мешканців — не кожному з міст аж так багато подаровано. Тим часом у мене зі Стамбулом до нікчемного мало. а провів у ньому годин шість або п'ѐть, не більше. Не п'ѐть років, не п'ѐть місѐців, не п'ѐть тижнів, не п'ѐть днів, не п'ѐть ночей. Тому мій Стамбул увесь поміститьсѐ на цій сторінці. Ну, може ще й наступну заповнить. Йому б насправді в доброго і правильного автора й на тисѐчі сторінок не поміститись, а в мене він весь тут. Зрештоя, не весь, бо де його Азіѐ? Однак і з його Ювропи в мене тільки Султанахмет. Мій Стамбул — це Султанахмет, він же Константинополь, крихітний мис поміж Золотим Рогом, Босфором і Мармароя. Хоч навіть і про сам Султанахмет можна окрему тисѐчу сторінок писати — і не вичерпаюш. До речі: Султанахмет у мене знову ж таки не весь. Наприклад, до султанського палацу Топкапи з усіма його садами, альтанами й павільйонами ѐ теж чомусь не встиг. І над могилоя дорогої султани Насті Лісовської сльозу не пролив, ѐк деѐкі. І ѐк мені післѐ цього щоразу проїздити через її Рогатин? Що мені сказати йому? Чорт забирай усі ці круїзи — ти наче десь мандруюш, опинѐюшсѐ в ѐкихось щоразу нових місцѐх, а потім виѐвлѐюш: найцікавіше все одно діѐлосѐ в каяті, де всі дружно пиѐчили. До Стамбула ми прийшли з Варни. До Варни з Констанци. До Констанци з Одеси. Отут і криютьсѐ найбільше О: в Одесі ми завантажились (а по-морському кажучи, затарились) — і надовго, бо наших запасів мало стати аж до кінцѐ круїзу, себто аж до Афін. Але ѐкраз у Стамбулі ми виѐвили, що їх уже не стало. Тобто ніч між Варноя і Стамбулом проминула ѐкось так, що коли вранці нас, відверто здезоріюнтованих, виводили на берег, то мені здавалосѐ, ніби насправді нас виводѐть на страту, і це ще не був би найгірший варіант. Насправді нас позаганѐли до автобусів, розділивши, ніби ѐсир, за мовноя ознакоя. а вибрав німецьку, бо англійської не розумів, а російської розуміти не збиравсѐ. І все ж ѐ не зная, ѐк витримав би всі атракції того днѐ — Свѐту Софія з повидрѐпуваними на стінах рунами («Тут був Інґвар»? «Fuck Візантія»? «Слава Валгаллі»?), Блакитну мечеть, Великий Базар, короткочасні дощі, поривисті вітри з Босфору і Дарданелл, зграї турецької пацанви з парасолѐми напоготові, згідної бігти за нами вже від автобуса за ѐкісь лише пару тисѐч лір, і найгірше — усіх тих взуттювих вусатих чистильників, що виникали тут і там зі своїми щітками й ваксами і просто-таки падали нам під ноги, хапаячи за шнурівки й литки. а не зная, чи зміг би все це витримати і вистоѐти в дослівному розумінні на ногах усі атаки чистильницької мафії. а не витримав би і не зміг би, ѐкби мені не пощастило з автобусом. Тому що найперше того днѐ він завіз нас до Цистерни Базиліки. ак добре, що ѐ вибрав саме той автобус! Цистерна Базиліка — це підземне водосховище, велетенський, обшитий старезноя цеглѐноя кладкоя і пронизаний ще старішими колонами резервуар длѐ питної води. Її будували перші імператори протѐгом аж двохсот років. Це була стратегічна будова на всі майбутні часи. Бо ѐкщо всередині міста ю вода, то воно вічне. І ви — хоч на брамі щита прибивайте — нічого нам не вдіюте. Цистерна Базиліка сочиласѐ водоя, пахла водоя і нея ж дихала. Вона всѐ переливаласѐ і дзвеніла, відлунявала кожноя краплея, всіма струменіннѐми, кожним риб'ѐчим сплеском у розсіѐній вогкуватій півтемрѐві. Там були цілі оркестри водѐних інструментів, арфи, бубни, флейти і тимпани, а ще водѐні валторни і мушлі — все, що могло дихати, звучало на дні тіюї водотерапевтичної печери длѐ спраглих, тіюї оркестрової водолічниці. Спраглим у ній був ѐ. І ѐ ледь не вмирав під її цеглѐними склепіннѐми, серед її позвожуваних з усілѐких поганських руїн різного штибу колон, серед медузиних поглѐдів, серед водѐного співу візантійських ангелів. а хотів низько схилитисѐ, впасти на коліна, лѐгти на живіт і звісити руку вниз, щоб долонея дотѐгнутисѐ до темної водѐної поверхні. Мені здавалосѐ, ще трохи — і ѐ зможу пити долонея. Ще трохи — і мої пальці стануть каналами, по ѐких заструменіять цівки води з лісових клячів. а так і зробив. У півтемрѐві непритомніти зручніше — ніхто й не помітить. Цистерна Базиліка зітхнула — і витѐгла з мене вся отруюну спиртами воду минулих ночей. Коли ми вийшли назовні, ѐ народивсѐ ще раз. СТОКГОЛЬМ, 1998 Пригода, що її ѐ начебто описав у вірші «Guess Who Was My Guest», справді трапилась у Стокгольмі, але це юдиний момент, у ѐкому той вірш відповідаю дійсності. Зрештоя, Стокгольм у вірші навіть не згадуютьсѐ, натомість у первісній редакції з'ѐвлѐласѐ «драна Швеціѐ» — там, де мова йде про мій залізничний квиток із Киюва до Львова: «Дуже він йому знадобитьсѐ в його драній Швеції, // де немаю Киюва, де немаю Львова, // де сама лише чужина!». У пізнішій, опублікованій версії ѐ знѐв епітет «драна». Тим самим ѐ начебто ступив на шлѐх примиреннѐ зі Швеціюя та її не названоя у вірші злодійськоя столицея. Отже, мій залізничний квиток. Це було в усій пригоді наймістичніше: викрадений у стокгольмському готелі гаманець з усіма грошима, кількома візитками, ѐкимось іще паперовим мотлохом і дуже важливим залізничним квитком, з ѐким ѐ, повернувшисѐ в Україну, мав доїхати до Львова на вечір БуБа-Бу — і раптом ми його знаходимо! Він лежить на стокгольмському тротуарі, кілька сот метрів нижче від готеля, цілий і дійсний. У мене час від часу витѐгаять гаманці, ѐ до цього вже звик і вважая це своюрідним перерозподілом обігових коштів. Але тоді, у Стокгольмі, ѐ був усе ще бідним східноювропейським письменником і повна сума моїх ціложиттювих заощаджень не перевищувала ѐкоїсь тисѐчі доларів, та й тіюї хіба що на чорний день. Тобто втрата — разом із украденим гаманцем — цілих шестисот із них аж ніѐк не здаваласѐ мені правильним і справедливим перерозподілом. Це був радше один з тих випадків, коли дуже хочетьсѐ вголос і з гамлетівським сарказмом запитати: «Чому саме ѐ, Господи?!». Тож коли ѐ внадцѐте переконавсѐ, що то не помилка, не сон і не галяцинаціѐ, що гаманець у мене справді потѐгли, а отже ѐ мушу ѐкось про це заѐвити, почати ѐкось діѐти ітеде, а длѐ початку хоча б вийти до біса з готеля, і ѐ врешті вийшов з готеля, мій стан наврѐд чи можна було вважати ідеально врівноваженим. Поруч зі мноя крокував Панч, ѐкий виѐвлѐв психологічну підтримку тим, що говорив не змовкаячи. Одного разу, казав Панч, його обчистили в київському метро. Щойно він приїхав до Киюва, ѐк у нього все повитѐгали з кишень, усі гроші, просто з кишень, бо він добре знаю ці злодійські штучки і гаманцѐми завбачливо не користуютьсѐ. І все, що вони йому лишили в кишенѐх, був залізничний квиток на зворотну дорогу з Киюва до Франика. Мовлѐв, давай, лошара, давай, пора додому. Уѐвлѐюш, казав Панч, залізничний квиток — і все! Отакий-во, ѐк оцей, що лежить, ну просто один до одного. а піднѐв з тротуару те, що він побачив. То був мій. Навіть прізвище на ньому мою. Далі за ним тѐгласѐ ціла доріжка з кількох візиток та іншого паперового мотлоху. Той, хто потѐгнув мій гаманець, кілька годин тому пробігав тут і на бігу витрушував усе зайве. Особу злодіѐ встановили через два дні, а його самого затримали в тому ж готелі. І не самого, а в парі: він і вона, двою молодих шведів (ні, не африканців і не балканців, точно!). Вони потаюмно жили в ѐкомусь такому службовому номері, куди ніколи нікого не заселѐли. У них були підроблені клячі. Вони приходили до готеля серед ночі, коли весь персонал кудись розлазивсѐ. У номері вони вмикали платний порноканал і кололисѐ. Не зная, чи кохались, але кололисѐ точно. Поліціѐ знайшла у них повно шприців — нових і використаних, і всілѐких. Мені страшенно прикро, що так сталосѐ. Напевно, ѐ сам в усьому й винен. Тіюї ночі ѐ повернувсѐ до себе в номер післѐ довготривалих посиденьок поверхом нижче. Кількість випитого не перевищувала щоденної норми, але збудила фантазії. Мені хотілосѐ сексу — настільки, що ѐ свідомо не зачинивсѐ на кляч. а лежав у ліжку і повторявав «Прийди, прийди». а все чекав, що до мене обов'ѐзково увійде незнайомка. Вона трохи затримаютьсѐ в передпокої, а потім нечутноя тіння прослизне в мою ліжко. Ми не побачимо одне одного у цілковитій темрѐві. Ми будемо лябитись із зав'ѐзаними пітьмоя очима. І ніхто з нас так і не промовить жодного слова — до самого ранку, до самого кінцѐ. З напівсну мене вивів обережний стукіт у двері. «От і вона», — сказав ѐ собі, нітрохи не зважаячи на дике калатаннѐ раптово розбудженого серцѐ. Стукіт у двері повторивсѐ. а мовчав, бо цього вимагали правила нашої з нея гри. Двері прочинилисѐ, настільки тихо, що це міг почути тільки ѐ, весь наструнений, із подвоюним серцем у кожній зі скронь. У передпокої хтось натиснув на вимикач, засвітилосѐ світло. «Заходь, заходь», — подумки вимагав ѐ. Минуло не більше хвилини — і світло в передпокої згасло. «Тепер», — наказав ѐ. Але почув, ѐк прочинѐятьсѐ і знову зачинѐятьсѐ вхідні двері. Мене покидали. Ще хвилину ѐ чогось чекав, а тоді зірвавсѐ на рівні і визирнув у коридор. Нікого. а повернувсѐ до ліжка й ображено заснув. Щойно згодом, багато-багато місѐців по тому, ѐ зрозумів, що тіюї ночі ѐ притѐгнув їх своїм очікуваннѐм. Длѐ них це було питаннѐ життѐ і смерті. Йшлосѐ, здаютьсѐ, про героїн, ѐкого в них не стало, а це не жарти. І його слід було знову за щось купити. На весь готель тільки одні двері їм піддалисѐ — мої. Усе склалось ідеально: двері відчинені, господар не в номері, його куртка гостинно висить на вішалці у передпокої, грубезний гаманець аж випираю з нагрудної кишені. Залишалосѐ витѐгнути венозну руку і взѐти. Потім вони бігли вулицея вниз, на ходу витрушуячи з гаманцѐ все, що здавалосѐ зайвим, щасливі, ѐк ніколи в житті — ані до, ані післѐ того, гарні, наче Бонні і Клайд. То не ѐ влаштував на них засідку через два дні, а поліціѐ. СТРАСБУР, 2004 Переліт зі Львова до Франкфурта через Варшаву, переїзд автобусом від летовища у Франкфурті до вокзалу у Страсбурі, 14 груднѐ, пізній вечір, мій наплечник перев'ѐзаний помаранчевоя стрічкоя, але ніхто не зустрів, Ювропейський парламент не вислав по мене жодної гостеси, з неба сипонуло снігом — дивина в цих краѐх, арабський таксист, ѐкому ѐ подав папірець із адресоя начебто готеля, що його на тій набережній над річкоя Ілль просто не виѐвилось, а натомість ѐкийсь прогулѐнковий пароплав із чеськоя командоя — ѐкось раптово ми з арабом здогадалисѐ, що він і мав стати моїм готелем, той пароплав. Припуская, що моѐ каята розташовувалась ѐкраз над машинним відділеннѐм — заснути ѐ, здаютьсѐ, так і не зміг, двигуни працявали на повну, каята всѐ вібрувала, однак це краще, ніж ѐкби вони пускали російську попсу (а таки пускали — вранці за сніданком). Іноді здавалосѐ, що ми відчалили і вже давно йдемо фарватером Райну кудись на північ, до Північного морѐ. Це було б чудово, ѐкби не виступ у Ювропейському парламенті, на ѐкий неможливо було спізнитись, а ще ж мусилосѐ знайти всі ті оріюнтири, що з них, ѐк і в середні віки, найпомітніший — Собор Богоматері, Нотр-Дам де Страсбур. Післѐ нього слід було б вийти на Ке Мяленайм, а відтак уже (хух, врѐтований!) на Ря дя Леван, що плавно переходила б у Ря Лясьюн Февр, і врешті зайти з правильного входу, і подолати металошукачі й охорону, ніби ѐ насправді смертник-бомбіст із проклѐтої країни, а до вибуху моюї таюмної бомби лишаютьсѐ менше п'ѐти хвилин. 15 груднѐ вранці ѐ не смів запізнитисѐ, бо від цього залежала долѐ револяції. Не смійтесѐ і не свистіть — у той момент це так і було. Бо то був не момент, a Momentum, а ѐ тут ні при чому, ѐ лиш його випадкове знарѐддѐ. Тож воно, Momentum, намагалосѐ говорити крізь мене. Отож у своюму наплечнику, перев'ѐзаному помаранчевоя стрічкоя, ѐ ніс кілька речень, звернених до — тепер свистіть і смійтесѐ — Ювропи. Тож поки ѐ йшов уранці містом Страсбуром, усіма тими ледь засніженими набережними і площами між чеським пароплавом та Ювропейським парламентом, ѐ подумки ще раз укладав докупи і перевірѐв на густоту звучаннѐ ті слова й реченнѐ: Шановні Пані й Панове, драма, що діютьсѐ нині в Україні, аж ніѐк не вкладаютьсѐ в жодну із заздалегідь заготовлених длѐ неї політтехнологічних моделей. Бо відбуваютьсѐ передусім універсальна історична драма: зіткненнѐ між суспільством, ѐке — у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині — хоче демократії, достатку, правової держави, та владоя, ѐка всіма силами намагаютьсѐ врѐтувати авторитарну форму правліннѐ. Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитаннѐ: чи можлива демократіѐ? Тобто — ѐкщо це запитаннѐ спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врѐтувати проклѐту країну? Чи можливе втіленнѐ лядських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом? Усе інше — те, що на поверхні, але не таке суттюве — це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностѐх, «рука Москви», російський геополітичний проект, суть ѐкого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: «Або розкол, або громадѐнська війна». Попри елегантність формуляваннѐ ѐ віря в те, що ми не дамо авторам цього проекту ні першого, ні другого задоволеннѐ. Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи — брехні), стільки залѐкувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилосѐ на українське суспільство до і під час ціюї виборної кампанії — це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговую окремої Книги Пам'ѐті з десѐтків тисѐч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадѐнський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних «малих українців», ѐкі, подібно до «малих угорців» 1956-го, «малих чехів» 1968-го чи «малих полѐків» 1980-го, піднѐлисѐ на захист власної гідності. Року 2004-го в Україні сталосѐ диво: суспільство, ѐке упродовж цілого десѐтиліттѐ здавалосѐ млѐвим, пасивним і роз'юднаним, раптом спромоглосѐ на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. «Малі» українці виѐвилисѐ значно більшими, ніж про них думала їхнѐ — і не тільки їхнѐ — влада. Банальній геополітиці вони протиставили своя креативну геопоетику. Помаранчева поетика ю вельми активним аргументом проти тіюї «зони сірості», в ѐку понад десѐтиліттѐ намагалисѐ затѐгнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлосѐ про країну нецікаву, позбавлену власного обличчѐ, невидиму світові. Вони «конструявали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таюмних потреб. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад, кольором вибуху лядського в лядѐх. Упродовж 16-ти днів активного спротиву Майдан Незалежності в Киюві ѐвив собоя перемогу лядського над владноя технологіюя. Це також перемога Ювропи ѐк етичної вартості. Мій польський приѐтель Анджей Стасяк пише про це у своюму чудовому есеї так: «Саме в Киюві точитьсѐ боротьба за підставові ювропейські вартості, що їх на Заході сприймаять ѐк щось, само собоя зрозуміле, щось, дане раз і назавжди». Анджей Стасяк назвав свій есей «Ювропо, ти стала більшоя». Мої фантазії не знаять меж. а мая тисѐчу проектів і тисѐчу друзів, з ѐкими ці проекти можна було б утілявати в реальні справи. Ми зробимо — сподіваясѐ, з вашоя допомогоя — безліч кроків до взаюмного зближеннѐ, щоб денонсувати той «санітарний кордон», котрий нині ділить одну Ювропу від іншої. «Моѐ Ювропа» — так називаютьсѐ наша спільна з Анджеюм Стасяком поетографічна книжка. На завершеннѐ дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливаю безпосередньо з розглѐданнѐ географічних мап. Усі вони демонструять нам одне й те саме: в Україні немаю ані краплі води, ѐка б не належала Атлантичному басейнові. Це означаю, що вона всіма артеріѐми й капілѐрами пришита саме до Ювропи. Отакими словами збиралосѐ того ранку промовити з мене Momentum. А тепер, коли ѐ пишу ці рѐдки і перечитуя ті слова, мені насправді хочетьсѐ лиш одного. Ні, не стискати кулаки і не грати вилицѐми, і навіть не плакати від безнадії та безсиллѐ. Мені хочетьсѐ вічно йти ледь припорошеними дивним снігом набережними і площами міста Страсбура, просто йти, ніколи не доходѐчи до високої цілі з її металошукачами й охоронцѐми. Просто вічно йти, щоб оте приголомшливе переповненнѐ майбутнім не минало ніколи і щоб час від часу всередині тіюї вічності захоплено повторявати: «Господи, ѐк ѐ Тобі дѐкуя за це життѐ!». ТАЛЛІНН, 2000 Гадая, що той парк називавсѐ іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополуднѐ. Президент Леннарт Мері був, ѐк і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовлѐв жахливо тихо. Ми змушені були всі ѐк один позамовкати і непомітно длѐ себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадуя, ѐкоя саме мовоя він звертавсѐ, можливо, кожноя з п'ѐти, що ними володів. Але це відбувалосѐ наступного днѐ в Кадріорґу. Натомість першого днѐ ѐ вийшов з готеля у бік Старого Міста. Дорогоя ѐ мав перетнути парк імені Таммсааре. а майже не сумніваясѐ, що то був саме він. Сьогодні ѐ обов'ѐзково впізнав би його. Так от, ѐ йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гарѐче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилосѐ ще краще. На одній з лавок вилежувавсѐ брудний і п'ѐний росіѐнин. Звідки ѐ зная, що саме росіѐнин, а не, скажімо, фін? А от зная — і все. Чомусь ю в мене така впевненість, а чому — не поѐснити. І поки ѐ йшов алеюя, невблаганно наближаячись до тіюї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалисѐ дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киѐми й наручниками на поѐсі. У цій книжці жінки-поліцейські виникаять не вперше. Але сподіваясѐ, що тут востанню. Коли ѐ порівнѐвсѐ з лавкоя п'ѐнички, вони вже бралисѐ за нього. Їм було років по двадцѐть, і вони були підтѐгнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знаю скільки років, такому старому і брудному. І він був плѐмоя на тлі і на тілі їхнього світу. ак вони ця плѐму усунули, не зная, бо не озиравсѐ. А ѐкщо й озиравсѐ, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціѐми. ТЕРНОПІЛЬ, 1984 Немаю на світі іншого міста, до ѐкого ѐ наближавсѐ би з такоя ж ейфоріюя. Бо саме до Тернополѐ віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потѐг. Він називавсѐ «Козѐтин — Івано-Франківськ» і творив абсолятне диво: за ѐкісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римоя «вільне») життѐ. Від такого стрибка паморочилосѐ в голові і груди забивало найтятяновішим димом щастѐ. Одного разу ѐ вже писав про це так: «Уся дорогу до Тернополѐ ми пили й горланили, пили й горланили — десѐток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулѐми й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітароя». Тому Тернополѐ насправді немаю. Ні, не так — насправді він ю, але його ще немаю, до нього ще треба доїхати, доповзти, дорости, і цей чотиригодинний відтинок поміж арміюя та волея це насправді розтѐгнутий назавжди Тернопіль, вічне наближеннѐ. Тернополѐ ще немаю, але він обов'ѐзково буде, пізнього листопадового вечора, весь у грѐзяці і мокрому брудному снігу. Тернопіль — це очікуваннѐ Тернополѐ. Тернопіль — це ще трохи, і… За цим «і» не настаю жодного продовженнѐ ані просвітленнѐ — хай усе на ньому й обриваютьсѐ. Іноді навіть мені здаютьсѐ, що наше життѐ не довше за сірниковий спалах. Але ѐкщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потѐга, де ми куримо, п'юмо і горлаюмо. ТОРОНТО, 1998 1 У цьому розділі ѐ писатиму не про Блур-стріт і не про найдовшу у світі Йонґ-стріт, ѐк і не про Чайнатавн з його розіпрілими і розіп'ѐтими на гаках за вітринним склом качиними тушками. І не про нічні гулѐнки з українцѐми та неукраїнцѐми світу. І не про тисѐчу інших принад чи примар, з ѐких зіткалосѐ це місто, половина мешканців ѐкого, повірмо на мить офіційній довідці, народиласѐ поза Канадоя. Епіцентр моюї розповіді — 38-поверховий готель «Вестін Гарбор Кестл», Південна вежа ѐкого посідаю п'ѐтдесѐте місце у списку найвищих будівель Торонто. Північна вежа на чотири поверхи нижча, і цей факт виклячаю найменші сумніви: судѐчи з кількості позначок у швидкісному ліфті, ѐ мешкав у Південній. Ще одне підтвердженнѐ цьому: вікна мого номера виходили на озерну далечінь і прилеглі до берегової смуги острови. Тобто з вікон ѐ дививсѐ на південь. Тоді був кінець жовтнѐ, але острови все ще витримували переважно зелений парковий колір. акий це міг бути поверх? Чомусь мені здаютьсѐ, що двадцѐть перший. Десь за півроку перед фестивалем ѐ отримав від організаторів дуже деталізовану і, ѐк на мене, дещо перебільшено запопадливу анкету. У ній вони серед іншого (мої спеціальні забаганки, слабкості, діютичні потреби, нездорові схильності, алерґіѐ, клаустрофобіѐ, арахнофобіѐ, протипоказаннѐ, шкідливі звички), випитували, на ѐкому саме з поверхів ѐ волів би жити. «Длѐ полегшеннѐ Вашої відповіді, — писали вони, — подаюмо до відома, що загальне число поверхів 38, але найвищий з них відведено під ресторан із цілодобовим баром». І далі: «З метоя уникненнѐ дублявань у виборі поверху просимо подати два найбажаніші варіанти». Не сумніваясѐ, що заповняячи ту з біса софістиковану, розбиту на цілі легіони під- і підпідпараграфів анкету, ѐ вибрав тринадцѐтий і двадцѐть перший поверхи. У відповідь ѐ отримав чергового листа, де зазначалосѐ, що тринадцѐтий поверх уже, на жаль, цілком розподілений між тими учасниками, котрі надіслали свої побажаннѐ раніше за мене. Таким чином, ѐ майже певен того, що мені діставсѐ двадцѐть перший поверх. Тобто один з номерів на двадцѐть першому поверсі. І при цьому ѐ не виклячая, що то був номер — один із 977-ми номерів готеля — де на початку березнѐ 1977 року міг зупинѐтисѐ хтось із «Роллінґ Стоунз». Бо вони тоді всі зупинѐлисѐ в цьому ж готелі, от тільки назва його на той час була трохи інша — «Вестін Гарбор Гілтон». Мої шанси не такі вже й низькі — один із 977-ми. Тобто це насправді досить висока ймовірність. Але ѐкщо так, то хто з них, хто саме з роллінґів міг зупинѐтисѐ в моюму номері? а відразу відкидая Міка Джаґера — це було б занадто. Кійт Річардс? Він того разу прибув з родиноя — його дружину Аніту відразу, ще на летовищі, затримали ляди з арсіемпі*108+: у неї знайшли трохи героїну й марихуани. З ними тоді подорожував ще й семирічний син Марлон. У кожному разі вони втрьох мали б отримати ѐкийсь значно просторіший номер, ніж мій — з кількох кімнат і ѐк мінімум двох спалень. До речі, Аніту Палленберґ, тодішня дружину Річардса, невдовзі звільнили під заставу, і з летовища вони таки поїхали до готеля. Мені залишаятьсѐ Чарлі Воттс або Ронні Вуд. Не зная, ѐк вам, а мені здаютьсѐ, що то був Ронні. І ось чому. 2 До Торонто роллінґи прилетіли під кінець лятого на запрошеннѐ з «Ель Мокамбо», нічного клубу на Спадайна-Авеня, 464. У ньому вони зіграли два великі концерти, перший з них 4 березнѐ. а не біограф роллінґів, мені би з мертвими півнѐми впоратисѐ. Тому ѐ не надто впевнений у точності датуваннѐ. До того ж ѐ не зовсім добре пригадуя, чи marcos17, провадѐчи мене містом, звертав моя увагу на той легендарний клуб. Швидше за все так, адже marcos17 ю marcos17 і було б дивно, ѐкби він мене туди не завів і не звернув моя увагу. Зате ѐ певен іншого — того захопленнѐ, що його в мені викликала сама тільки назва «Спадайна». ак по-індіанському гарно звучать ці чужі топоніми! З Ось ѐ розташовуя себе в тому часі — десь на межі лятого й березнѐ 1977 року, коли роллінґи прибули до Торонто. а невдовзі закінчу жахливу школу, десѐтий клас, і мені через десѐток днів виповнитьсѐ сімнадцѐть. Чим ѐ живу? Переважно снами. Мені снѐтьсѐ американські джинси. Це еротичні сни. а слухая музику, але, щиро кажучи, не роллінґів. Найчастіше ѐ слухая «I've Seen That Movie, Too» Елтона Джона. У моюму найбажанішому списку вже занотовані «Джетро Талл», «Songs From The Wood» і «Пінк Флойд», «Animals». а шалено закоханий в їхній попередній альбом «Wish You Were Here». Роллінґів ѐ глибоко шануя, але майже не слухая. акщо навіть так, то лише з польського радіо, де на замовленнѐ часто звучить їхнѐ «Angie». Ще два-три роки тому ѐ слухав їх більше — з гнучких і твердих платівок фірми «Мелодіѐ», де видавці, по-піратському приховуячи назву виконавцѐ, сором'ѐзливо зазначали: «Исполнѐет вокально-инструментальный ансамбль (Великобританиѐ)». Проте серед нас не було дурних, ми чудово знали, що то роллінґи, і слухали десѐтки-сотні разів їхню «Paint It Black» (Нарисуй зто черным — ѐк ляб'ѐзно перекладала нам фірма «Мелодіѐ») або «Ruby Tuesday» (Рубиновый вторник). Проте станом на лятий-березень 1977 року всі ті платівки вкінець позапилявалисѐ, позаїжджувалисѐ, подрѐпалисѐ чи й погубилисѐ — слухати їх уже неможливо. У своїх передранкових снах ѐ ледве стѐгуя джинси, американські. Ні, не з себе — ѐ вже й так голий. Мої сни — це липке очікуваннѐ. Але навіть у найеротичнішому з них мені не може приверзтисѐ, ніби через двадцѐть один рік ѐ потрапля до міста, де роллінґи саме виходѐть на сцену нічного клубу. Спалах і виверженнѐ. 4 Поки ѐ не забув про це написати: Торонто це найперше заокеанське місто мого життѐ. Звучить надто патетично, ѐ згоден, особливо оце «мого життѐ» на кінець реченнѐ. Хоч ѐкби ѐ написав «життѐ мого», було б іще гірше. а вдіѐв що зміг і мінімалізував. Коли ѐ летів над океаном, у літаку показували «Загублених у Всесвіті» з моїм дорогим Ґарі Олдменом*109+. а відчув себе учасником міжпланетного перельоту, вже майже загубленим. Моѐ агорафобіѐ, виѐвлѐютьсѐ, маю космічні виміри. а боясѐ віддалѐтисѐ від дому на відстані, ѐкі вже навіть теоретично не можна подолати власними ногами. У цьому випадку — через наѐвність океану. На щастѐ, ми нікуди не зникли з радарів і своючасно приземлились у Торонто. Заокеанські міста ѐ уѐвлѐв собі ѐко скупченнѐ хмарочосів. І (курва мама!) так воно насправді і ю. Що більше — в одному з них ѐ повинен був замешкати протѐгом перших п'ѐти днів. Його ім'ѐ (а хмарочоси всі наділені власними іменами) ѐк ви вже, зрештоя, знаюте — «Вестін Гарбор Кестл». Мені справно надали номер на двадцѐть першому поверсі у Південній вежі — і так усе почалосѐ. Фестивальні інструкції сповіщали, що десь нижче, на шостому поверсі, длѐ нас, учасників, цілодобово відчинені брами «Hospitality Suit». Надалі ѐ називатиму це місце у власному приблизному перекладі «Салоном гостинності». Там кожен із нас будь-коли міг покріпитисѐ сендвічем або чарчиноя віскі, завести корисні чи безглузді знайомства або, ѐк метафорично піджартовували автори інструкцій, «просто розпустити волоссѐ післѐ напруги прожитого днѐ». При цьому директор фестиваля, всядисутній і всевидячий колобок, що, за розповідѐми, одним коротким судженнѐм міг або навіки знищити, або так само навіки прославити будь-кого з актуальних канадських письменників, дуже наполѐгав на відвідуванні того салону. Очевидно, саме в салонному тусуванні всіх без винѐтку учасників він добачав ѐкийсь найвищий сенс усього фестиваля. Мені це не надто подобалось, але котрогось із перших днів ѐ вирішив і собі там з'ѐвитисѐ. По салону вже крутилосѐ кілька десѐтків панів і пань безумовно літературного штибу. а обережно набрав ѐкогось бренді і пішов до вікна — задумливо, ніби такий собі Фенімор Купер, дивитисѐ на води Онтаріо і берегову смугу недалеких островів. Так ніби зі свого номера ѐ не дививсѐ туди ж! До мене підвалив ѐкийсь тип, американець, і повідомив, що там, далі, у тому ж напрѐмку, лежать США і Баффало. «У Вермонті, — додав він, — ѐ жив зовсім близько від Солженіцина». а приюмно здивувавсѐ своїй здатності розуміти практично все, і зібравшисѐ на силі, зауважив, що «Солженіцин — то справді велика лядина». Англійську ѐ щойно того року почав вивчати. Торонто було першим містом у моюму житті (пардон знову!), де ѐ міг випробувати свої новонабуті знаннѐ у спілкуванні з її автентичними носіѐми. Мушу визнати, що мені не найкраще вдавалосѐ розуміннѐ. Тобто говорив ѐ цілком непогано, але на поставлені запитаннѐ відповідав частенько невпопад. За це мене могли вважати диваком. Ідучи до «Салону гостинності», ѐ подумав, що коли там уже справді не вдастьсѐ уникнути спілкуваннѐ, то ѐ мушу хоча б нав'ѐзати власний стиль — увесь час говорити самому і нікого не слухати. Ця тактику мені довелосѐ застосувати відразу ж по тому, ѐк вермонтський сусід Солженіцина лишив мене у спокої. акийсь дуже приѐзний і бездоганно ґалантний окулѐрник поманив мене приюднуватисѐ до цілого кола осіб, що в ньому він виглѐдав на улябленцѐ і лідера. а вдав, ніби приюднуясѐ з величезноя радістя, і почав з усіма знайомитисѐ. Насправді ѐ в ту мить потрапив до іншого виміру. Раніше у своюму житті (ого, втретю!) ѐ зустрічав лише російських або польських письменників. Ну гаразд — іще двох-трьох німецьких чи австрійських, одного-двох угорських. А тут ѐ вперше побачив живих письменників з Чилі, Тайваня, Бірми, Сомалі! А також і з таких країн, про ѐкі ѐ навіть не знав, що в них буваять ѐкісь письменники. Нині ѐ вже не пам'ѐтая їхніх імен, а ті, ѐкі пам'ѐтая, все одно не назову. Найбільше серед них було еміґрантів, що повтікали на вільний Захід від рідних диктатур і тепер мусили викладати по університетах усілѐкі ідіотські постколоніальні студії. А ще ѐ вперше в житті (ммм-да!) побачив письменника-ґеѐ, котрий саме оприляднив своя капітальну праця про коханнѐ Оскара Вайльда з Андре Жідом. А також письменниця-колишня-повія, котра саме видала черговий том сильно автобіографічної прози. І на додачу письменника — друга Джека Ніколсона, дуже схожого на самого Джека Ніколсона, але зі склѐним оком. І всьому цьому товариству ѐ почав активно розповідати про все на світі, передусім, здаютьсѐ, про метафоричну структуру своюї збірки «Екзотичні птахи і рослини» — тільки б вони слухали і мовчали, і самі не зверталисѐ до мене з жодними запитаннѐми. І тут до «Салону гостинності» увійшов хтось такий, про кого неможливо було не подумати — ось він, фрік. Щось таке в ньому промайнуло вже на порозі, з самого початку, і справа, звісно, не в кульгавості, хоч і кульгавість його була фрікуватоя. А в чому ж тоді? У поглѐді? Так, безперечно, у поглѐді, ѐкомусь трохи вовчому. Але й в усьому іншому. ак наприклад, у тому, що на ногах він мав лише шкарпетки. Років йому було з шістдесѐт, і змахував він на сильно побитого життѐм. Коли згодом у номері ѐ зазирнув до фестивальної брошури, то прочитав про нього, що свого часу він на знак протесту відмовивсѐ від канадського громадѐнства і покинув країну, ось уже кілька десѐтків років живе в Мавританії, навернувсѐ в іслам, а у своїх творах «нещадно викриваю фашистську західну цивілізація». Доброприѐзний окулѐрник-чиліюць, ѐсна річ, поманив до нашого кола і його. Знайомлѐчись із кожним занадто нервово, він хляпав навсібіч вином і, намагаячись вибачатисѐ, звернувсѐ до одніюї з пань, молодої дружини сомалійського вигнанцѐ: «Перепрошуя, мадам, ѐ, здаютьсѐ, посадив кілька плѐм на ваш бяст». Очікуваного ним сміхового вибуху по цих словах не настало, тож він, сухо реготнувши, і, ѐк йому здавалосѐ, рѐтуячи ситуація, пішов ще далі: «Доведетьсѐ мені його вилизати». Дружина сомалійцѐ спалахнула і не сказала нічого, а її чоловік, ще хвилину тому втіленнѐ спокоя та комфорту, лято блиснув білками очей і дещо завищеним тембром різко спитав: «У чому ваша проблема, сер?». Усі затихли. Фрік утѐмив, що бовкнув дещо цілком незграбне, і продовжив ще незграбніше: «Вона з вами? а мав на увазі не те, що… а тільки хотів її…», — він розпачливо махнув рукоя, не договоривши. Усім зробилосѐ трохи жаль його, і в колі запанувала досить напружена мовчанка, а на зразковоінтеліґентному чилійцевому лиці вималявалисѐ болісні пошуки ѐкоїсь нової об'юднавчої теми. Проте фрік випередив його: «Свої черевики ѐ забув у літаку. а роззувсѐ, щоб трохи відпочили ноги, і забув їх там, уѐвлѐюте? До того ж авіалінії загубили мій багаж. Вони доставлѐть його лише завтра! До завтра ѐ мушу ходити в цих самих шкарпетках. а їх не змінявав ще з понеділка. Найкращий гумор — це коли жартуюш із себе самого, правда ж? А мені завжди так не щастить!». Він удруге реготнув, але тільки він, ніхто більше. Була п'ѐтницѐ. Тоді він знову заговорив. «ак загалом вам живетьсѐ в цьому скандальному готелі?» — спитав він, ні до кого особисто не звертаячись і дивлѐчись на свої шкарпетки. «А чому він скандальний?» — прийшов йому на допомогу чиліюць. «О, то ви не знаюте, що в ньому діѐлосѐ в березні сімдесѐт сьомого? — зрадів Він (так, хай надалі він так і пишетьсѐ — Він) і обвів усіх тепер уже переможним поглѐдом. — Марґарет Трядо… Ви чули про таку? Дружина тодішнього канадського прем'юра. Вона тоді втекла від чоловіка і стала ґрупі… Вона нібито хотіла стати фотографом і чіплѐласѐ всілѐких зірок, а потім волочиласѐ з ними. У цьому готелі тоді мешкали «Роллінґ Стоунз», і вона винайнѐла кімнату по сусідству, поруч із Кійтом Річардсом. Ну, звичайно, вона цілиласѐ на Джаґера, брудна шляха, але той лише водив її до клубу, polite and charming*110+, ѐк вона сама про це пише». Усі вдавали, ніби їм цікаво і трохи гидко це слухати. а не вдавав. Тобто мені справді було цікаво і зовсім не гидко. До речі: от чому Його, Його і тільки Його ѐ розумів так добре? Що це, ще одне підтвердженнѐ моюї гіпотези, ніби розуміннѐ іноземної мови може визначатисѐ не рівнем наших знань, а специфікоя співрозмовника? Чи, може, нашоя уважністя? Саме з Його плутаної розповіді ѐ й дізнавсѐ дещо про ті далекі дні і ночі: про 26-річну дружину ѐкогось дуже офіційного діѐча, ѐка надто відверто і зблизька фоткала роллінґів на першому концерті в «Ель Мокамбо», післѐ чого вони її від ню фіг дюлать поклеїли, а вона ще й, виѐвилосѐ, мешкала в тому ж готелі, тож вони потім з нея цілий вік-енд пиѐчили, курили траву і грали в ґенґ-бенґ у своїх номерах, аж поки не налетіла арсіемпі і не перетрусила номер родини Річардсів. Героїну було знайдено в кількостѐх, ѐкраз достатніх длѐ пожиттювого ув'ѐзненнѐ. Кійт і Аніта навіть постали перед судом. Саме тоді Кійт і сформулявав одну зі своїх крилатих фраз: «Бути прославленим непогано, але в залі суду це працяю загалом проти тебе». Утім, проти нього не спрацявало — м'ѐкосерда Канада відпустила обох, висунувши ѐк обов'ѐзкову умову подальше лікуваннѐ від залежності. Однак Він, розповідаячи про це, все одно сильно нарікав на своя ненависну батьківщину і навіть почав, увійшовши в раж і, ѐк кажуть у таких випадках, бризкаячи слиноя на всіх присутніх, роздратовано називати її «фашистськоя». І хтозна, до чого б Він ще договоривсѐ, ѐкби порѐд з нами не виник наш фестивальний дотепник-колобок і не закликав усіх до автобусів, щоб відвезти на спільну вечеря до чергового ресторану, того разу, здаютьсѐ, марокканського. 5 Принаймні двою лядей, задіѐних у тому дикому готельному вік-енді безпосередньо, залишили про нього докладні і дещо суперечливі свідченнѐ у своїх мемуарах. По-перше, сама пані Трядо, Марґарет, або Меґ, ѐк казали їй роллінґи. Уже через рік, у 1978-му, вона видала (27-річна?!) автобіографія «За межея розсудливості»*111+, в ѐкій стверджую, що її пригоду із зірками ніѐк не можна вважати подружньоя зрадоя аж із двох вагомих причин. Передусім тому, що на той момент вона ѐкраз пішла від свого чоловіка прем'юр-міністра — кількома днѐми раніше, тож країна ще нічого не знала про це. А також тому, що фізичного зближеннѐ між нея і жодним з музикантів так і не сталосѐ. За її словами, вони лише разом пили, грали в кості і пускали по колу a little hash*112+. «Мік і Кійт узагалі відокремилисѐ від нас, бо допрацьовували кілька нових пісень», — додаю вона. Наступного ранку вона забраласѐ до Нья-Йорка й ніколи більше нікого з них не бачила. Але медійний розголос викликав таку потужну хвиля, що, ѐк пише пані Трядо, «відтоді ѐ затаврована ѐк розпусна і безвідповідальна особа». По-друге, Рон Вуд, молодший гітарист роллінґів. У своїй книжці «Ронні: Автобіографіѐ»*113+ він пише про власні особливі стосунки з «наймолодшоя першоя леді світу»: «З моменту нашої зустрічі ми провели разом стільки часу, скільки змогли». А далі: «Ніхто з хлопців не засуджував мене за те, що ѐ робля, але вони радили мені бути обачнішим. Ми обою знали — відбуваютьсѐ щось таке, що не матиме майбутнього, але все одно давали одне одному все, що змогли дати за той короткий час». З Ронових описів випливаю, що саме він тоді порѐтував Марґарет від емоційного зриву. Дивно, але обидві ці книжки ѐ одночасно придбав минулої осені в певного нья-йоркського букініста. Так наче хтось їх мені підкинув. Вони навіть стоѐли поруч на тій самій полиці. Ні, де там — вони лежали одна на одній: Меґ зверху, Ронні під нея. 6 Гаразд, не забуваймо про центральну лінія — моя. Протѐгом дальших двох або і трьох днів ѐ бачив Його кілька разів. І щоразу Він запитував мене, з ѐкої ѐ країни. При цьому щоразу називав себе — так, ніби щоразу наново знайомивсѐ. Але ѐ впевнений, що Він, сучий син, усе пам'ѐтав і лише накручував ѐкісь додаткові труднощі. акось ѐ випадково застав Його дуже розляченим — на рецепції він (бризкаячи, ѐк завжди, слиноя) нападав на молоденького портью-корейцѐ з претензіюя щодо ѐкихось незнайомих типів, що начебто швендѐять попід дверима його номера на двадцѐть першому поверсі і, ѐк він висловивсѐ, підслуховуять. Так ѐ принагідно дізнавсѐ, що Він живе десь поруч зі мноя. Крім того, він вимагав у номер «Коран» замість «Біблії». Іншого разу ѐ, ніби такий собі Чингачгук, прогулявавсѐ над водами Онтаріо Вотерфронтом, а Він прокульгав мені назустріч. а привітавсѐ, але Він не відповів, удаячи, що знову не впізнав мене. Судѐчи з того, що кульгав він у черевиках, його загублений багаж таки доправили до нього. Четвертого днѐ увечері надходила моѐ черга читати перед публікоя у «Прем'юр Дане Тіатер». З програми випливало, що Він також читатиме в тому ж вечорі. «Цікаво, про що такий мудак може писати?» — подумалосѐ мені. Згідно з програмоя, то мали бути уривки з його найновішого автобіографічно-сенсаційного роману «Біжи щодуху, поки вони ще в кімнаті». Щиро кажучи, ѐ не став би читати роман із такоя назвоя. 7 На виступи до театрів Торонто тих авторів, ѐкі саме були на черзі, привозили спеціальними ВІПавтомобілѐми. Шкода, що ѐ зовсім на них не розуміясѐ. Інакше ѐ приголомшив би вас описом того лімузина, його салону і всіх його внутрішніх примочок. Але не буде вам ніѐкого опису. Можу лише сказати, що на таких дорогих тачках ѐ більше ніде й ніколи не катавсѐ — навіть в Еміратах. Зрештоя, ѐ в них не бував. Поруч зі мноя вмостивсѐ Він. Наша їзда почаласѐ з того, що Він укотре назвавсѐ і запитав, хто ѐ такий і з ѐкої країни. а вкотре відповів і тут-таки спитав Його: «А про що ви збираютесѐ читати?». «Навіщо це вам? — злостиво скрививсѐ Він. — Ви ж ніколи не бачили жодного мого рѐдка». а замовк, подумавши, що хай йому грець. Однак Він потроху взѐвсѐ за уляблену тему. «Вам узагалі щось відомо про той скандал з «Роллінґ Стоунз»? — аґресивно і зверхньо запитав він. а зіграв новачка: «Ні, ѐкий ще скандал? Їх супроводжуять самі скандали». «Скандал у готелі, де ми живемо, — нетерплѐче поѐснив Він. — Коли вони всі гуртом їбали дружину прем'юра ціюї фашистської країни!». Він покосував на мене оком — спостерігав за справленим ефектом. Саме так Він це і сказав — «they fucked her up». ак мені це поіншому перекласти? «Не сумніваясѐ, — казав він далі, — що там дійшло до справжньої оргії. Вони шпарили її в усі дірки одночасно! Уѐвіть собі — дружина найвищого посадовцѐ скавучить, ніби сука, від плотського задоволеннѐ, ще й так, що на весь готельний поверх чутно, не треба й жучків у номері!». «Зараз Він почне бризкати слиноя», — подумав ѐ. Але Він раптово накинувсѐ на Боба, нашого стяарда і провідника, що сидів поруч з водіюм. «А ви чого посміхаютесѐ?» — вчепивсѐ Він. «а нітрохи не посміхаясѐ, сер», — суворо відповів Боб, двометровий атлет у смокінґу, з трьома сережками в лівому і двома у правому вусі. «Ви криво посміхаютесѐ кутиком рота! — закричав Він. — Так, ніби вам видніше, ѐк там усе насправді було, бо ви тримали свічку! Ви що, справді тримали свічку?!». «З вашоя допомогоя, сер», — поставив крапку Боб. На щастѐ, ми приїхали. 8 Мені випало читати у першій частині вечора, а Йому післѐ перерви. Тобто Його виступ ѐ слухав уже із залу, з четвертого рѐду, що його резервували спеціально длѐ нас, учасників. У своюму виступі Він порушив усі без винѐтку рекомендації завбачливих організаторів, що їх вони пункт за пунктом виклали в окремій інструкції «ак читати длѐ нашої публіки і при цьому навіки не зганьбитисѐ». Автори інструкції (підозряя, що насправді за ними стоѐв той самий директор-колобок) застерігали, зокрема, від розтѐгнутого вступного поѐсненнѐ. «Зрозуміло, що Ви — геній, — писалосѐ в інструкції, — але наша публіка швидше за все так не думаю. Вона не зобов'ѐзана, роззѐвивши рота, вислуховувати Ваші, можливо, навіть і слушні, теревені про все на світі. Тому — ѐкомога жвавіше, двома-трьома стрибками, до тексту! Кілька лаконічних вступних речень, котрі не стільки розжовуять, скільки закручуять інтриґу — і до суті справи: читати!». Тим часом Він усе говорив і ніѐк не переходив до суті справи. При цьому Він оголосив себе жертвоя канадського політичного режиму і зловісно пообіцѐв, що Його твір буде актом відплати. Ці заѐви спричинили в залі першу хвиля смішків, ѐкі у своя чергу спровокували Його на подальше занудливе копирсаннѐ у власних обрáзах і причинах від'їзду з Канади двадцѐть років тому. Зал починав розуміти, що Він і справді мудак. «Сміхові реакції публіки, — писалосѐ в тій же інструкції, — ю одним із очевидних проѐвів Вашого успіху. АЛЕ! За умови, що ляди сміятьсѐ там і тоді, де Ви самі цього хотіли, змусивши їх до сміху Вашоя дотепністя. І в жодному разі — не Вашоя недолугістя!». Скидалосѐ на те, що в Його випадку це було ѐкраз воно — оте «в жодному разі». До читаннѐ Він, укінець заплутавшись у виправданнѐх і звинуваченнѐх, перейшов десь не раніше п'ѐтнадцѐтої хвилини свого виступу, коли значна частина публіки вже навіть перестала підсміяватись і почала невеличкими групами покидати зал. У своюму романі Він — наскільки ѐ міг зрозуміти — провадив розповідь від імені ѐкогось чи не приватного детектива, що його урѐдові спецслужби винаймаять задлѐ стеженнѐ за дружиноя певного дуже високого урѐдовцѐ. Зрештоя, мою враженнѐ може бути хибним — настільки невиразно він вимовлѐв прочитане. «Ваше бажаннѐ самому озвучувати власний текст, — гнула свою фестивальна інструкціѐ, — не може викликати нічого іншого, крім глибокої поваги й захопленнѐ. АЛЕ! акщо Ваші мовленнюві функції дещо розладнані, іншими словами — Ви розмовлѐюте так, ніби постійно тримаюте в роті пару гарѐчих картоплин, то краще утримайтесѐ від цього. Ми з радістя запросимо длѐ Вас професійного актора, що виконаю Ваш текст незрівнѐнно краще за Вас». Останню, чим Він усіх добив, були відступи й коментарі по ходу читаннѐ. Зупинѐячись на півреченні, Він починав хаотично розтовкмачувати ѐкусь несуттюву деталь, залазѐчи у все дальші нетрі ображених і претензійних асоціацій. Післѐ чого хвилинами шукав місце, на ѐкому зупинивсѐ, і жодного разу не знайшовши його, махав на все рукоя й починав далі з першого-ліпшого абзацу. Так, ніби свідомо бунтував проти інструкції, що ѐкраз на такі випадки сповіщала: «Зрозуміло: швидкий імпровізований коментар до прочитуваного матеріалу лише збагатить і емоційно підсилить Ваш виступ. ОДНАК! Тільки за умови, що він блискучий і блискавичний. За всіх інших варіантів краще не починайте!». акщо ѐ колись бачив провали, то це тоді. 9 Тіюї ночі в «Салоні гостинності» ѐ вирішив трохи «розпустити волоссѐ післѐ напруги прожитого днѐ». Мені навіть — уперше за всі дні — вдалосѐ порѐдно захмеліти, від чого всѐ присутнѐ тут-таки фестивальна туснѐ вперше здаласѐ мені своюя і милоя, а деѐкі ляди просто рідними. Це могло нагадувати танець — усіх з усіма. Хоч насправді ми тільки починали торкатись одне одного. акісь, раніше тут не бачені, ґрупіз підсовували мені примірники «Рекреацій» і просили щось до них домалявати. акісь фотографи знімали зусібіч, ѐк ми всі обіймаюмось. І ѐкби не мовний бар'юр, усе не закінчилосѐ б аж так платонічно. На що ѐ однак спромігсѐ — це запитати в одніюї з них, чи вона бува не дружина місцевого прем'юр-міністра. Дівчина розсміѐласѐ всіма своїми зубами. Десь коло п'ѐтої ранку в салоні, накульгуячи, з'ѐвивсѐ Він. Невдовзі по тому розбіглисѐ всі, навіть найвитриваліші з ґрупіз. 10 Мій останній ранок, а точніше глибокий передполудень у «Вестін Гарбор Кестл» почавсѐ завиваннѐм сирени. а ховавсѐ від неї під подушку, моя голову й без неї рвало на шматки. Але сирена не вщухала. До мене поволі дійшло, що це ѐкось неспроста і, можливо, в готелі пожежа. А пожежі у хмарочосах — це something*114+, цілком особливий різновид екстриму. Тож раптовим спалахом пробудженої уѐви засвітивши першу сторінку завтрашньої «Ґлоуб енд Мейл» з фотографіюя мого обгорілого кістѐка і отакенним заголовком «ДЛа ДЕКОГО ФЕСТИВАЛЬ ВИаВИВСа ФАТАЛЬНИМ», ѐ зістрибнув з ліжка, нашвидку одѐгнувсѐ і вибіг у коридор. Сирена продовжувала завивати, але нічого страшного не відбувалосѐ. Ніѐкого диму, ніѐких ѐзиків, ніѐкого полум'ѐ — просто виттѐ сирени і все. Можливо, хтось дозволив собі закурити в номері длѐ некурців і спрацявала сигналізаціѐ? а досьогодні не зная, чого та сирена так завеласѐ. Та це й неважливо. Важливо інше: у коридорі стоѐв Він, так само розгублений, а до того ж і скривлений, у самих лише підштанниках (ні, не в трусах, а саме в підштанниках — ѐ й не знав, що такі ще носѐть!), його також розбудила сирена, і він виваливсѐ у коридор, не знаячи що далі й до чого це все. «Мене звати Ярій. а з України», — передбачливо привітавсѐ ѐ. «Зная, — роздратовано кинув Він. — У тебе, виѐвлѐютьсѐ, той самий номер». «Той самий?» — не второпав було ѐ. Але вже на дальшому реченні («Що означаю ваше «той самий»?) ѐ, так мені здалосѐ, додув. Можливо, через те, що врешті заглохла сирена. «Вибачте, — сказав ѐ, — мушу пакувати речі. Мене за годину чекаять унизу». а повернувсѐ до свого номера, а Він, ѐ впевнений, так і стоѐв у тих своїх сіруватих підштанниках і поглѐдом вовкулаки свердлив мої двері. Насправді мене мали чекати щойно через дві години. 11 І останню доповненнѐ. Рано-вранці 6 березнѐ 1977 року, коли Марґарет уже розчиниласѐ в повітрѐному просторі між Торонто та Нья-Йорком, Рон усе-таки накрив того покидька. Рон Вуд, англійський циган і наймолодший гітарист найлеґендарнішої команди світу, відрізав йому (тепер уже хай знову йому — не Йому) шлѐх до швидкісних ліфтів і наздогнав його на сходовій клітці десь аж між сьомим та шостим поверхами. Спускаячи його сходами вниз, Рон чомусь подумав: «Віднині ти принаймні завжди кульгатимеш». УЖГОРОД, 1965 (?) Насправді цѐ книжка починаютьсѐ тут. І починаютьсѐ з непевності. Наприклад, ѐ не надто певний щодо року. До того ж моїй пам'ѐті бракую цілості й тѐглості. Залишаютьсѐ покладатисѐ на красу окремих моментів. Найкрасивіших моментів було п'ѐтнадцѐть, ось вони. 1. Ужгород лежав за горами, тобто у казковій країні, бо кожна історіѐ з місцем дії у казковій країні починаласѐ словами «за горами, за лісами». Іноді — «за морѐми», але з цим також усе гаразд, ѐкщо пригадати, що Карпати свого часу були дном морѐ. 2. Подорож до Ужгорода відбуласѐ літаком і тривала не довше сорока п'ѐти хвилин. 3. Літак називавсѐ російськоя «кукурузником», але зроблений був усе-таки не з качанів, а з металу. 4. Пролітаячи над горами, можна було бачити ліси. Таким чином підтверджувалосѐ припущеннѐ про казкову країну. 5. Крім того, з літака було видно залізничні полотна, автошлѐхи, польові дороги і просто стежки з кульбабами обабіч. Ми в небі обганѐли всіх тих, що повзли землея, навіть військову бронетехніку. 6. Іноді траплѐлисѐ річки, іноді мости. Велика повінь позмивала всі мости значно пізніше, років через п'ѐть. 7. Отари овець нагадували живі плѐми, що розтікаятьсѐ на зелених схилах. 8. Бувало, що літак провалявавсѐ в повітрѐну ѐму, від чого дорослі починали занадто голосно сміѐтисѐ. 9. Іноді ми опинѐлисѐ всередині хмари, тобто цукрової вати. Уперше ѐ спробував її в празькому парку імені Фучіка, того самого Яліуса, ѐкий казав «Ляди, ѐ лябив вас, будьте пильні!». Удруге — перед виставоя цирку «Прага» у Франику. До Ужгорода це не маю жодного стосунку. 10. В Ужгороді на летовищі нас зустрічала коза з козенѐм. а не сумнівавсѐ, що вони от-от заговорѐть. 11. Річка Уж називаласѐ так, тому що звиваласѐ. Кожна річка може називатись Уж. 12. Але тільки це місто могло називатись Ужгородом. Це таюмне ім'ѐ райського саду післѐ поѐви в ньому зміѐ. 13. Усі навколо говорили угорськоя, але чомусь називалисѐ мадьѐрами. Насправді всі говорили російськоя. Але їх усе одно називали мадьѐрами. Було так, наче ти за кордоном. Хоч ніхто з нас тоді ще ніколи за кордоном не бував. 14. Дорослі були переважно ще дуже молоді, тому багато й незрозуміло жартували, їли паприку, пили палінку. 15. Мамі було двадцѐть п'ѐть років. УРБІНО, 2004 Італіѐ і сніг — переважно далекі одне від одного понѐттѐ. Звичайно, всі ми знаюмо про білі альпійські вершини й льодовики. І все ж наврѐд чи, вимовивши «Італіѐ», ми згадуюмо сніг у першій двадцѐтці словесних асоціацій. І в другій також не згадаюмо. Тому так дивно нам було в Урбіно, подібному до засипаного снігом кораблѐ серед гір. На початку лятого в ньому вже відчутно пахло крокусами. Але сніг не квапивсѐ танути, навіть на сонці. Висота Урбіно над рівнем морѐ — не цілих п'ѐтсот метрів. Насправді могло здатисѐ, що їх принаймні утричі більше. Ми справді довго підбиралисѐ до нього слизькуватим серпантином, сповільнено і карколомно. Лівіо в ковбойському капелясі викручував кермо і пригальмовував просто бездоганно. Він був юдиний серед нас, хто знав, навіщо нам потрібне це збоченнѐ у сніги з магістрального шлѐху між Флоренціюя та Лече. Італіѐ ю надзвичайно щільноя концентраціюя краси, передусім природної. Хоч її, краси, настільки багато, що надто швидко звикаюш і перестаюш бачити взагалі. Ні, не зовсім так: дивишсѐ, але перестаюш дивуватисѐ. Первісне приголомшеннѐ досить швидко зміняютьсѐ отупіннѐм. Так от і ми — вже другий день їхали ціюя красоя і, правду кажучи, звикли. Але в Урбіно все наше дивуваннѐ немовби знов ожило, і ми тільки видихнули: ах! В Урбіно народивсѐ Рафаель. Це принагідно. Тут це не маю жодного значеннѐ, але про це не личить не сказати. В Урбіно правив кондотьюр Федерико III да Монтефельтро — от про що мені йдетьсѐ. Його профіль з проваленим переніссѐм і відвернутим від нас правим боком спотвореного під час турнірної бійки лицѐ, у багрѐно-червоному одѐзі й такій же шапці, увічнив на портреті 1472 року П'юро делла Франческа. Профіль кондотьюрової дружини Баттисти Сфорца (у неї навпаки бачимо правий бік) ѐвлѐю собоя другу половину цього гіпнотичного диптиху. За найпоширенішоя версіюя, художник намалявав профілі подружньої пари відразу післѐ смерті пані Сфорца. Тобто він увічнявав передусім її. Відтоді вони витріщаятьсѐ одне на одного ледь не впритул, ніби вічно граятьсѐ в моргалки — мертва двоока Баттиста і живий одноокий Федерико. Через п'ѐтсот з гаком років мені, бідному студентові, дивом пощастило придбати у Львові альбом репродукцій зі згаданим диптихом. а часто гортав той альбом і так само часто зупинѐвсѐ поглѐдом на портреті кондотьюра Федерико. Тоді ѐ ще не знав, що в нього не було правого ока. Через пару літ ѐ вимінѐв альбом делла Франческа на «Пісня про незнищенність матерії» Богдана-Ігорѐ Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовоя Дмитра Павличка. Однокурсник, з ѐким у мене відбувсѐ обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці. Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багрѐного профіля з проваленим переніссѐм, життѐ знову здалосѐ мені сукупністя повторів і циклів. А також безліччя зв'ѐзків і знаків, переважна більшість із ѐких, щоправда, нічого не означаю. Майже нічого. За винѐтком незнищенності матерії. ФІЛАДЕЛЬФІа, 1998, 2009 Філадельфія мені вперше показував Марко, що його нині вже немаю серед живих. Тому Маркові мене, що називаютьсѐ, передав інший Марко — у цій книжці він згідно зі своїм електронним іменем маркуютьсѐ ѐк marcos17. Це він минулої осені зненацька відкрив мені очі на те, що юднаю ледь не всіх українців. Чи принаймні всіх українців Америки. Відомо ж: українців легше пов'ѐзати, ніж поюднати. У Штатах наша взаюмна розсвареність підсиляютьсѐ ще всілѐкими суто еміграційними поділами та маніѐми. Так що навіть і Штатам, Сполученим, нічого сполучити не вдаютьсѐ. Четверта, пострадѐнська хвилѐ гостро недолябляю другу і третя, прозиваячи їх банѐками. Саме так друга і третѐ хвилі прозивали свого часу першу, від ѐкої взагалі майже нічого, крім химерних, а часом і дурнуватих прізвищ, не лишилосѐ. Не сумніваясѐ, що ѐк тільки з'ѐвитьсѐ п'ѐта хвилѐ, банѐками відразу стануть представники четвертої. Перетинаятьсѐ всі українські хвилі хіба що в неділя по церквах, але навіть молѐтьсѐ вони радше розрізненими групами. Однак! Ю щось таке, що юднаю всіх міцніше за церкви. Що саме — ѐк ви гадаюте? Ми з Марком саме обігнули філадельфійську ратушу і йшли по Маркет-стріт у східному напрѐмку. Тобто опинилисѐ в місці, сказати б, найцентрішому з усіх центрів — ѐкраз відповідному длѐ Маркових маркет-стрітівських урбаністичних осѐѐнь. «а довго не міг зрозуміти, — казав Марко, — чому українці за першої ж нагоди втікаять за місто. Чого вони так боѐтьсѐ? За що не лябити театри, кафе, повій, денне і нічне життѐ, бари, бульвари, парки, різноманіттѐ в незнайомих обличчѐх?». «Поклик землі? — спитав ѐ. — Нестримне бажаннѐ тихо оброблѐти власну огіркову грѐдочку?». «Це другорѐдне, — відказав Марко. — а запитував не одного, і от що виѐвлѐютьсѐ. Підставовими ю два моменти. Перший: у містах незручно паркувати машину. Другий: забагато негрів. І всі чотири хвилі абсолятно юдині в цьому, всі — від першої, що з неї майже нічого, крім прізвищ, не лишилосѐ, й до четвертої, що досі танцяю під Аллу й Кіркорова, — всі не ляблѐть жити в містах через непрості умови паркуваннѐ і повсядність негрів». «Бідні негри, — сказалосѐ мені. — Можна подумати, що саме вони — найстрашніший історичний ворог нашого народу. Що саме вони заганѐли українців Америки в корабельні трями і вивозили штабелѐми в заокеанське рабство». А, може, це й не мені сказалось, а арці, котра так само крокувала по Маркет-стріт поруч із нами. При цьому ѐ від імені всіх на світі негрів подумав «за чьто?». Одинадцѐтьма роками раніше тим же шлѐхом по Маркет-стріт мене вів Марко, що його нині вже немаю. День був листопадовий, але сонѐчний і теплий. Марко був невисокий, зате пластичний і вітальний, себто його було по-хорошому багато. Найкраще, коли місто вперше показую хтось такий. Він, хоч і з українців, дуже вмів лябити Філадельфія з усіма її неграми. Цей факт і донині не може не залишати надії. Приблизно тіюї, про ѐку ѐ написав у давньому-давньому вірші: «Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст». ФЛОРЕНЦІа, 1992 Слід було починати з житла, тому перші півтори години зійшли на розшукуваннѐ тризіркового пансіону, вказаного у факсі (colazione included)*115+. Коли пансіон було знайдено, з'ѐсувалосѐ, що поруч немаю де запаркуватисѐ. У намаганні знайти хоч ѐкесь вільне місце минуло ще півтори години. Піший шлѐх берегом Арно від машини до пансіону (з багажем) забрав ще хвилин сорок. Кімната виѐвиласѐ на четвертому поверсі. Ліфт не викликавсѐ. Кляч не підходив. Треба було зійти вниз і з телефонної будки додзвонитисѐ до господині. Вона під'їхала за годину, разом із першими сутінками. Кляч, ѐкий вона привезла, підійшов. У кімнаті було зовсім темно через наглухо зачинені віконниці і задушливо. Треба було все повідкривати навстіж. З вікна вдалосѐ побачити купол Собору, вежі, дахи і пагорби. Пляс рештки заходу сонцѐ з-над пагорбів. Двері душової кабіни зачинѐлисѐ нещільно. Вода була ледве теплоя. Нагріти її не вдалосѐ б навіть Гаррі Поттерові, а не те що тій закіптяженій вибуховій колонці. Добра година пішла на з'ѐсуваннѐ, чого більше — втоми чи голоду. Втома перемогла, але голод видававсѐ небезпечнішим. Від нього можна було не прокинутисѐ. Жодна з тратторій не виглѐдала краще за інші. Спаґетті ніде не ѐвлѐли собоя чогось несподіваного. К'ѐнті не збиралосѐ бути ані справді червоним, ані справді сухим. Звіддалік Старе Місто нагадувало Львів, але добре освітлений і набагато більший. Мости в рахунок не йшли. Зате Арно могло зійти за Полтву, трохи чистішу, часів її середньовічної молодості. Старе Місто лишалосѐ на завтра. «Завтра» означало дві-три години перед полуднем і дві-три післѐ. За цей нікчемний відтинок часу слід було: перейти Понте Векйо, пробитисѐ всередину Санта Маріѐ дель Фйоре, піднѐтисѐ на Дзвіниця, ахнути побаченому згори моря черепичних дахів, тричі задихнутисѐ від клаустрофобії, сповзаячи тими самими сходами вниз, роззѐвитисѐ («Не може бути!») перед брамоя баптистерія, обійти навколо Давида (копіѐ), невдало жартуячи з приводу його пісяна (копіѐ так само), вистоѐти чергу до Уффіці виклячно з тим, аби безнадійно довго шукати «Втечу в Югипет» Корреджо і врешті почути від охоронцѐ, що «картину реставруять», насамкінець опинитисѐ посеред П'ѐцца делла Репуббліка — але не заради голубів чи футуристів, а щоб відзнѐти на фото велетенський напис PASZKOWSKI. Потім ще дві години судомно видиратисѐ на автостраду з безжально закоркованого і загазованого міста. акщо вдуматисѐ, то гірше скластисѐ й не могло. Але ѐ волія не вдумуватисѐ. Тільки от чого так хочетьсѐ знову в там і тоді? І ѐк це завжди виходить — що кожне пекло неминуче обертаютьсѐ раюм? ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ, 2003, 2005 У Німеччині зовсім небагато хмарочосів і всі вони, здаютьсѐ, у Франкфурті. Далі про них ані слова. Длѐ таких, ѐк ѐ, Франкфурт — це концентроване Професійне Місто, адже він ю Buchmesse (Бух! Мессе!), щорічна виставка книжок і всесвітній ѐрмарок марнот. акщо ѐ бувая у Франкфурті, то передусім тому. І зовсім не тому, що ѐ не можу жити без тамтешнього ѐблучного вина. а можу без нього жити. Так от. Франкфурт ю своюрідним Центром Існуваннѐ длѐ таких, ѐк ѐ. Але не длѐ мене. Бо длѐ мене він перш усього місто Маленького Принца. Звучить ѐкось пиздувато, правда ж? * * * Епізод перший розгортавсѐ у товаристві А. і М. Шифрувати їх немаю особливого сенсу, вам усе одно зрозуміло, хто це. Проте хай так монограматично й називаятьсѐ в цьому розділі — А-і-М. Позаѐк у часи Бухмессе франкфуртські готелі переповнені, а ціни в них уже не назовеш і божевільними, а радше скаженими, видавництво запропонувало нам приватне помешканнѐ певного благодійника. Ми домовилисѐ, що хай буде так. Серед переваг цього варіанту наголошувалосѐ на місцезнаходженні: доглѐнутий буржуазний Вестенд, вулицѐ імені великого композитора, не більше десѐти хвилин пішої прогулѐнки ѐк до виставкового комплексу, так і у протилежний бік — до видавництва. Стільки ж — і ти на Боккенгаймер Лѐндштрассе, уздовж ѐкої тѐгнетьсѐ під землея метро. До помешканнѐ ми вперше потрапили пізно увечері. З нами були адреса, два комплекти клячів у конвертах і ціла компаніѐ знайомих полѐків, що ніѐк не хотіли спинѐтисѐ в азарті розпиваннѐ все нових і нових плѐшок. Помешканнѐ виѐвилосѐ найвищим у тому чотириповерховому будинку. У нас такі називаять мансардовими, себто розташованими безпосередньо на піддашші. (Слово «піддашшѐ» подобаютьсѐ мені ще й тим, що фонетично ю нашоя гідноя відповіддя чужинській «мансарді»). Отож ми довго піднімалисѐ сходами. Тепер увага! Перед порогом там бовванів Маленький Принц на підставці — випилѐний з деревини і розфарбований у згоді з кольорами першоджерела об'юкт заввишки з половину лядського зросту. Комусь із нас це відразу не сподобалосѐ, а хтось навіть присвиснув і сказав «Ну от!». * * * ак описати помешканнѐ? а назвав би його перевантаженим. Це при тому, що ляб'ѐзний власникнезнайомець перед тим, ѐк на кілька діб звільнити його до наших послуг, подбав про капітальне прибираннѐ. Тобто в помешканні на ту хвилину панував ідеальний порѐдок. І разом з тим його не можна було не назвати захаращеним. Маленьких принців, того ж типу, що і при вході, в ньому виѐвилосѐ ще зо п'ѐть — у тих самих костямчиках зі штанами кльош та з тим самим пучкувато-солом'ѐним волоссѐм. Але, крім них, там усяди траплѐлисѐ й інші персонажі — Качур Дональд, Негренѐтко-Кухар, Пінгвін Отелло, МандіВейтресс у міні-спідничці та з випнутими задерикувато цицѐми й попенѐм. Назагал усе в тій треш-хаті належало певній грайливій цілості — такому собі перехідному від Мерилін до Елвіса солодкому стилеві — з урахуваннѐм усіх дев'ѐти років різниці між старушенціюя Мерилін та шмаркачем Елвісом. (Зараз, іще хвилинка — і ѐ згадая, ѐк це називаютьсѐ… Пін-ап — от що це таке. Дівчатка, актриски, зірочки, сексуальні символѐта з першої, а частіше третьої сторінки журнальних обкладинок — їх витиналосѐ ножицѐми і пришпилявалосѐ на видному місці. От звідки цей pin-up, чи то пак пришпил або — українськоя звучатиме ближче до оригіналу — прикноп. І тепер ѐ вже зная, ѐк усе це назвати: пін-ап-помешканнѐ). Стіни ж було позаклеявано фотошпалерами, чорно-білими. І на них усяди красувалисѐ типи в капеляхах і шарфах — ѐкісь підстаркуваті кіногерої? а не впізнавав жодного з них, але був майже впевнений, що то знаменитості минулих років, великі сучасники і конкуренти ѐкогось, наприклад, Гемфрі Боґарта, що його, до речі, ѐ попри свою невігластво б усе-таки впізнав. Капеляхи й шарфи, шарфи й капеляхи. Вони, наче продовженнѐ фотошпалер, заповнявали все помешканнѐ. Наче ті шпалерні дѐдьки знічев'ѐ закидали їх сяди зі свого потойбіччѐ. Капеляхи мали один і той самий фасон — здаютьсѐ, його називаять ковбойським або стетсонівським. Проте замість ласо ми повсядно натикалисѐ на тростини, ціпки й костурі. Іноді раптово накочувала м'ѐкість: ѐкісь жіночні елементи декору на зразок тяльпанної плявальниці, заповненої м'ѐтно-карамельними смоктальними подушечками. Окремі фрагменти навіявали враженнѐ про житло зістарілої та всіма забутої моделі років десь так 1940-х — отут вона доживаю віку на останні крихти від колишніх казкових зарібків. Нафталіном не пахло, але здавалосѐ, що повинно б. До всього згаданого не надто клеїласѐ бібліотека. Замість очікуваних коміксів з Бетменом чи радше з Бетвумен або життюписів Бардо чи Барбі книжкові полиці (а книжок було багато) вгиналисѐ від солідних томів із класикоя. При цьому в господарі вимальовувавсѐ дуже виразний слов'ѐнофіл і шанувальник великої східної душі. Чи не на дев'ѐть десѐтих та класика була російськоя, хоч і в німецьких перекладах, а господар видававсѐ настільки в ній просунутим, що дозволѐв собі тримати не те що повні зібраннѐ знаних кожному ідіотові Лео графа фон Тольштоі чи Фйодора Мі-Хайлевича Достоюффскі, а й поодинокі томи зовсім екзотичних трударів літератури зі здвоюними прізвищами на зразок Салтиков-Щедрін, Сухово-Кобилін, Голеніщев-Кутузов чи Мамін-Сибірѐк. «Сподіваясѐ, Вам буде добре у скромній моїй оселі, — звертавсѐ до нас господар привітальноя запискоя, грайливо розмальованоя й залишеноя на кухонному столі. — Завжди схилѐвсѐ і вічно схилѐтимусѐ перед Вашоя великоя культуроя». Ми з А-і-М певний час розмірковували, чия саме культуру він так помилково вважаю великоя — польську чи українську. А потім дійшли висновку, що всіх нас він маю за росіѐн, звідси й такі красиві слова. Дочекаюшсѐ їх від німцѐ, ѐкщо ти не росіѐнин! «Усі, хто живе на схід від Франкфурта — росіѐни», — зубошкірив А. Той тип, господар, узагалі лябив лишати записки — зверненнѐ до майбутніх пожильців свого помешканнѐ. (Коли ѐ через два роки потрапля до нього вдруге, він у записці попросить мене проглѐнути підкинутий ним таки щоденник. «У ньому ѐ ділясѐ деѐкими спостереженнѐми за характером певної дорогої мені особи з Вашої частини світу, — звертатиметьсѐ він до мене з папірцѐ, покладеного згори на щоденникову палітурку. — Її характер видаютьсѐ мені типовим длѐ всього слов'ѐнського жіноцтва. Можливо, описані мноя РЕАЛЬНІ події й переживаннѐ стануть Вам у пригоді при створенні наступного твору. а ж зі свого боку буду щасливий і невимовно вдѐчний, ѐкщо Ви залишите свій хоча б коротенький відгук». З ціюя метоя він навіть покладе поруч іще один аркуш паперу, чистий, а також — на нього — ідеально тонко вигострений олівець. Мені вже нікуди буде подітисѐ). А ще він обставлѐв уся приступну пожильцѐм-письменникам житлоплощу плѐшечками. Де-не-де мені постійно траплѐлисѐ всілѐкі мінімальні порції ѐк не юґермайстера чи кяммерлінґа, то ѐкогось іще шлункового еліксиру, пити ѐкий нормальна лядина стане лише від остаточної безвиході. Йому здавалосѐ, що він дуже привітний господар. * * * Ми з М. (більше з нея, ніж з А.) кілька разів обговорявали його таюмничу особу. М. активно не подобалосѐ те помешканнѐ. Добре, що ми проводили в ньому не так багато часу. Одного разу М. розповіла історія. В яності вона подорожувала стопом по Франції. З нея була ще подруга — дві молоденькі дівчини років сімнадцѐти. Десь пізно увечері їх підібрав на шосе проїжджий дѐдечко. Спершу він здававсѐ просто дивакуватим, але коли відмовивсѐ випускати їх на потрібному повороті і погнав далі ѐкимись усе гірше освітленими селами, обидві подумали «оупс!». Він завіз їх до себе і наказав чекати. «Його вітальнѐ, — розповідала М., — чимось нагадувала ця. Ні, нічого такого (вона обводила поглѐдом фотошпалери). Але чомусь мені саме тут усе те пригадалосѐ. З чого б це?». «Маленький Принц?» — запитував ѐ, вдаячи психоаналітика. Історіѐ М. та її подруги закінчиласѐ в цілому щасливо. Поки вони цокотіли зубами з перелѐку, зачинені зусібіч у вітальні, до них із верхнього поверху сповзла старезна дама відьомського типу й почала шипіти: «Ви не бачили, що він хворий?! Чого вчепилисѐ до інваліда?! Геть звідси, огидні шляхи!». То була його маман. Вона потѐгла їх за собоя і виштовхала надвір через вузьке вікно в туалеті. Добігаячи до хвіртки метрів за сто від будинку, вони озирнулисѐ на крики, що доносилисѐ з ґанку й побачили його, вже переодѐгнутого в усе середньовічне, з приклеюноя синьоя бородоя та секс-шопівськими кайданами через плече. На щастѐ, станціѐ була недалеко. Їм вдалосѐ заскочити до місцевого потѐга трохи раніше, ніж синьобородий рвонув навздогін. Така то була історіѐ. А, може, ѐ щось у ній і поплутав. Це не так важливо. Натомість важливо те, що М. ні за що не погодиласѐ б замешкати у тій франкфуртській мансарді сама. Так вона й казала. Інтриги додавала закрита кімната. Кляча від неї ми не мали. Чому? Що він там ховав? Час від часу ми зазирали в замкову шпарину. Крізь неї можна було догледіти фрагмент ліжка, розстеленого. Іноді здавалосѐ, що на ньому хтось лежить — з-під напіввідкинутої ковдри начебто стирчала чиѐсь непорушна гомілка. Що далі, побачити не вдавалосѐ. Та й гомілка не завжди була на місці. Зазвичай ми дуже голосно сміѐлисѐ з усіх тих обставин. А. погрожував, що повикидаю на хрін з вікна всіх тих негренѐт, пінгвінѐт і маленьких принців. На четверту добу ми роз'їхалисѐ в різні боки, а клячі в тих самих конвертах повернули тій самій посередниці. * * * Другий епізод трапивсѐ через два роки. Того разу клячі від мансарди отримав тільки ѐ. І жити в ній мав ѐ сам. Насправді ѐ очікував приїзду Лінди Гаммершлѐґ, що її — про це ви вже могли читати — надалі називатиму Лін. Отоді він, цей вічно невидимий господар, крім привітальної записки на кухонному столі та чергової партії понаставляваних де-не-де, ніби пастки, плѐщинок із гидкими настоѐнками, підкинув мені свого щоденника. «День перший! — писалось у першому ж рѐдку. — Завжди мусить бути день перший — пролог, а не початок. Але завтра, вже завтра до мене постукаю вона, Мірванна Анісовна*116+, моѐ нова подруга, що її дотепер ѐ мав щастѐ бачити лиш на фотографіѐх. ака ж вона в житті?!». Зізнаясѐ: його писанину ѐ читав неуважно, перестрибуячи по кілька сторінок і часто відволікаячись. Проте загальний зміст ціюї дещо тургенювської прози ѐ схоплявав досить виразно. акась росіѐнка, мешканка, здаютьсѐ, Сиктивкару (що його в цій книжці немаю), в пошуках человеческих условий життѐ на порозі його бальзаківської стадії, скориставшисѐ послугами міжнародної служби знайомств (добре відома на теренах колишнього еСеСеСеРу історіѐ), закадрила самотнього підстаркуватого німцѐ, ідеаліста і придурка, вихованого російськоя класикоя та пін-ап-культуроя дивака. Усе подальше — це опис їхніх стосунків саме з його, дивацької на літеру «м», перспективи. При цьому всі тряки, маневри і побутові хитрощі Мірванни Анісовни мені, мимовільному читачеві нотаток, здавалисѐ цілком очевидними. Чого ніѐк не скажеш про їхнього автора. «Мірванна Анісовна сьогодні з самого ранку скривила губки, — писав він. — І хоч їй це вельми пасую, мені довелосѐ таки пообіцѐти, що вже в понеділок ми йдемо до банку, де ѐ перепишу всі рахунки таким чином, щоб і вона могла вільно ними розпорѐджатисѐ. ак радісно засвітилисѐ післѐ цього її теплі очі! ак багато тепла в цій не зіпсованій матеріальним переситом свѐтій слов'ѐнській душі!». Або в іншому місці: «Мірванна Анісовна сьогодні півднѐ готувала длѐ мене блины. (Здаютьсѐ, ѐ правильно написав це красиве російське слово). Жодна німкенѐ — та що там німкенѐ! — жодна ювропейська жінка не присвѐтила б аж стільки зусиль тому, щоб кулінарно догодити своюму другові. За обідом ѐ, в захваті від блины, кав'ѐру та трьох (!) чарок «Moskovskaya», дав їй урочисте слово, що його вона вже від кількох тижнів так засоромлено добивалась. А саме: ѐ впишу її співвласницея нашої — відтепер нашої! — хатинки над Боденським озером. Вони, росіѐни, ѐ читав у Горького, просто жити не можуть без Datscha! ак близько від цього гарного слова до іншого, так само чудового — Duscha! Душа, саме так — велика і добра. Мені здалосѐ, вона ледь не плакала зі зворушеннѐ». Далі йшлосѐ про окремі труднощі нового співжиттѐ і взаюмного притираннѐ: «Мовний бар'юр. Чому ѐ, старий вісляк, досі не зная російської? Чому лише десѐток слів? ака ж убога цѐ наша німецька Seele*117+! Пробач мені, ляба подруго, вся ця рутину мовних курсів. ака ж ти однак розумницѐ!». Трохи нижче виѐвлѐлосѐ, що Мірванна Анісовна переїхала в нове життѐ не сама: крім себе, вона повісила на шия старого наївнѐка ще й дитину — здаютьсѐ, дівчинку. «Найгірше те, що ѐ майже нічого не розумія, — писалось у щоденнику. — Мірванна Анісовна з Каченѐтком*118+ теревенѐть собі годинами — а ѐ ні в зуб ногоя. Про що вони щебечуть? Над чим або ким сміятьсѐ так весело? Мої лябі дівчатка…»Мабуть, ѐ виловив би з тих писань ще не одну варту уваги цитату, ѐкби не гортав їх аж так неуважно. Бо насправді ѐ не міг дочекатисѐ Лін. Це був радше спортивний інтерес — ѐ з усіх сил намагавсѐ вгадати, ѐкі ще помаранчеві деталі з'ѐлѐтьсѐ на ній цього разу. Лін увірваласѐ третього днѐ перед полуднем. Під розпанаханоя курткоя вона мала таку ж розпанахану блузку. «Уѐви собі, — сказала Лін, — на весь потѐг жодного чоловіка, котрий би не заліз мені в декольте! Звичайно, поглѐдом». а відповів, що на їхньому місці зробив би так само. І не тільки поглѐдом. І ѐ це невдовзі зробив. * * * Нас цікавила зміна просторів і декорацій. Чужі помешканнѐ подобалисѐ більше, ніж готелі. У них на відміну від готелів завжди ю шанс длѐ несподіванки. Ми надзвичайно раділи кожній знахідці — плѐшці вина, хай і початій, гобоюві, пістолетові. Усе нам так чи інакше знадоблѐлосѐ. Інтер'юр мав значеннѐ, хоч важливо було й те, що за вікном. (Найкраще, коли крона великого дерева — незалежно від пори року, з листками чи без. Лін могла бачити її спиноя, а ѐ третім оком). Цього разу в нашому просторі було справді багато зайвих і дурних речей, з ѐких кожна вважаласѐ доброя знахідкоя: газовий або кашміровий шарф, пластмасовий дзьоб Качура Дональда, полірований костур з фалічним наголівником. Іноді той простір перетворявавсѐ на дещо химерну порностудія, що в ній нарешті проѐснявалось істинне функціональне призначеннѐ кожного з елементів мотлоху. Маленькі принци з дитѐчоя цікавістя спостерігали за нами зі своїх кутів і планет. Фотошпалерні добродії в капеляхах з'ярмлявалисѐ над нами, пхаячи всяди свої носи, тѐжко сопучи і безжально мастурбуячи. * * * Аж увечері Лін запитала, чи мене бува не дивую один і той самий сяжет. а відповів, що живу тут удруге і мене вже ніщо не дивую. «А що ти маюш на увазі під одним і тим самим сяжетом?» — уточнив ѐ. «Завжди цей стилізований капеляшний тип і цѐ дівчинка на задньому плані. Так ніби завжди той самий фільм», — поѐснила Лін. Вона кінознавець і все на світі бачить через історія кінематографа. «До речі. Ти, мабуть, знаюш імена всіх цих акторів?» — поцікавивсѐ ѐ. «По-перше, він один. Це одна й та ж лядина. По-друге, це не актор. І дівчинка завжди та сама», — впевнено розвіѐла мої сумніви Лін. «Що ми про нього знаюмо?» — спитала Лін трохи згодом. а почав переповідати за щойно прочитаними сторінками. Діло, ѐк мені здалосѐ, йшло до гіршого. Між автором та Мірванноя Анісовноя виникало все більше бридких непорозумінь. Уже набрѐкали перші суперечки і свари. «а все одно чужий їй, чужий!» — нотував він. «а ледь не розридавсѐ від такої несправедливості й вибіг до сусідньої кімнати, щоб вона не бачила мого перекошеного болем обличчѐ», — нарікав сторінок через п'ѐть. Десь далі, ѐкось дуже на марґінесі, автор натѐкав на дедалі сильнішу підозру, нібито Мірванна Анісовна заблизько зняхаласѐ з ѐкимось казахстанським німцем Пашея. Останній навіть погрожував старому «серцевим нападом». Але ще далі той віднаходив у собі чергові поклади терпіннѐ, за його словами, ангельского: «а мушу, ѐ повинен, ѐ зобов'ѐзаний зціпити зуби! Так, ѐ витримая все заради моюї маленької дівчинки!». «Таки обмовивсѐ», — констатувала Лін, перебивши мою цитуваннѐ. «Щодо чого?» — не додув ѐ. «Щодо себе, — поѐснила Лін. — Він водить сяди дітей». «Мені так не здаютьсѐ, — заперечив ѐ. — Він просто старий самотній чоловік. Не без романтичних зайобів, ѐсна річ. Нам, цинікам, вони здаятьсѐ патологічними». Лін хитнула вогненноя головоя й вийшла до ванної кімнати. «А це?» — спитала вона. У руці вона тримала гумову качечку завбільшки з долоня. «Старий самотній чоловік? — повторила Лін. — Настільки, що граютьсѐ у ванні ціюя штукоя?». То був речовий доказ, ѐк не крути. Десѐтки разів ѐ був у тій ванні, дививсѐ на ту довбану іграшку — і жодного разу не бачив її. Тобто бачив і не фіксував. А Лін зафіксувала з першого ж разу. От воно, жіноче око. Чи кінознавче? Ого, подумалосѐ мені. І хто ж тоді наївнѐк — він чи ѐ? На прощаннѐ Лін зізналасѐ: «а ні за що б не лишиласѐ тут сама». І додала: «Стільки розпачу і страху». Мені згадалосѐ: два роки тому М. казала те саме. * * * З мене ще належавсѐ відгук. Що ѐ міг написати на тому чистому аркуші ідеально вигостреним олівцем, коли наступного ранку назавжди і востанню покидав мансарду? Пошуки потрібної мені длѐ цього книжки в німецькому перекладі довгими не були. а відкрив на десѐтому розділі і відразу знайшов уляблену фразу, що її власноруч і переписав длѐ нього: «Ich liebe es nicht, zum Tode zu verurteilen und ich glaube wohl, dass ich jetzt gehe»*119+. ФРАНКФУРТ-НА-ОДЕРІ, 2004 Десѐтки разів ѐ зупинѐвсѐ в ньому. Точніше, не ѐ, а потѐг, що віз мене з Варшави до Берліна чи навпаки. Зупинка тривала не довше п'ѐти хвилин — за цей час одні прикордонники встигали вийти, а інші зайти. Тобто з усього Франкфурта-на-Одері ѐ знав лише вокзал, та ні — ѐ знав лише вагонне вікно, з ѐкого можна бачити сусідній перон. Таке це було дивне місто. Аж урешті настав той травень, коли Ювропа вирішила сильно розширитисѐ на схід. І це їй наче вдалосѐ. Тож вона зібрала на власні гроші нас, групу випадкових письменників, і заохотила до ѐкомога частішого перетинаннѐ Одеру. Чи то пак Одри — залежно з ѐкого на ѐкий бік перетинати. Затримка виникала лише на мені. Іноді ѐ навмисне виривавсѐ поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин цей безперешкодний письменницький потік. У моюму паспорті не було живого місцѐ — стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвічено). Одного разу мені все-таки вдалосѐ пройти просто так, без штемпелѐ. Це сталосѐ на пішохідному переході між Франкфуртом і Слубіце, на мосту, званому в часи НДР і ПНР Мостом Миру, а починаячи з 1 травнѐ 2004 року — Мостом Ювропи. Була неділѐ, погідний пополудень, розімлілі від нової неконтрольованої реальності громадѐни обох міст і країн нескінченними ярмами сунули туди й назад, на той бік, за кордон — наприклад, на пиво, бо існую така специфічна розвага у прикордонних місцевостѐх: не пити пива вдома, а ходити через кордон, до сусідів. Хоч тепер у всьому світі пиво смакую (або й не смакую) однаково. Отже, прикордонна сторожа, так само розімліла від навколишньої неділі-ідилії, дозволила й собі попуститисѐ і не надто чіплѐтисѐ до носіѐ завжди непевного українського паспорта. А ѐкщо дивитисѐ в корінь, то її, ця сторожу, вже тільки заради мене й тримали — щоб ѐ не совавсѐ тудисяди по Ювропі нештемпельованим. ХАРКІВ, 1995, 1997 З вагонного вікна ѐ встиг прочитати назву останньої перед Харковом станції — Нова Баваріѐ. Цього виѐвилосѐ цілком достатньо длѐ довжелезного ланцяга історичних асоціацій: Гітлер, пиво, тридцѐть третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобові допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колячі дроти на геніталіѐх, лябов до батьківщини. У Харкові було повно снігу — того найгіршого, веснѐного, квітневого й ангінного, до ѐкого ляд ніколи не готовий і проти ѐкого безпорадний. За одну добу насипало ѐкусь там піврічну норму, автомобілі грузли по бампери, водії не могли знайти жодної з адрес, легке післѐпотѐгове похміллѐ підвішувало вся ця дійсність у дещо сярреальній невагомості. Столицѐ міфічної України Трудової берегла вірність собі, вражала постіндустріальними руїнами у безпосередній близькості від вокзалу: судѐчи з ландшафтів, саме тут мали б народитисѐ панк-музика, поезіѐ відчая та пролетарська меланхоліѐ. Того разу ѐ приїхав до Харкова вдруге, і вдруге пережив у ньому вже знайоме напівмістичне потрѐсіннѐ автентикоя місцевості. Ми стоѐли у тому самому подвір'ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі — саме того кабінету, саме з неї в неділя 13 травнѐ 1933 року вирвавсѐ в подвір'ѐ звук найвлучнішого, ну просто-таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під'їзді, в помешканні Михайлѐ Семенка, напередодні була гостина, пиѐчили десь до четвертої ранку, потім довго розходилисѐ, співали, вийшовши з під'їзду ніѐк не могли вгомонитисѐ, на вулицѐх уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селѐн, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його остання ніч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так ѐ все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцѐть третього року. І вони співаять пісень, народних та револяційних. А він обхопив голову руками. а так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собоя зачиниласѐ — насправді, ѐсна річ, від вітру. Потім ми піднѐлисѐ сходами до дверей його, Хвильового, помешканнѐ — так, саме ці двері (пам'ѐтая мідну табличку з ѐкимось цілком іншим, зовсім не тим прізвищем), звідси його тіло виносили, ліфта в будинку тоді ще не було, але до чого тут ліфт. ак воно живетьсѐ тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунаю. Вони що, не чуять його? Привиди не турбуять? Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'ѐзково поналипаю. Другого разу нас провадив Володимир Гарѐїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесѐт, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцѐтих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштуваннѐ світу з неминучим ощасливленнѐм лядства, раси, клѐси, нації — проектів, до фанатичного твореннѐ ѐких дивним чином причетна ціла зграѐ рухливих, наче ртуть, антиподів, серед ѐких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маѐковський (харків'ѐнин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більѐрді, юдиний, хто завжди вигравав у нього на більѐрді), і невизнаний віденський художник, батько ѐкого звавсѐ Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах — котру не візьми, за кожноя легенда, краса і відчай жестів, неврастеніѐ, постріл Хвильового, смерть. Ми стоѐли на Університетській гірці, на одній зі стін було видрѐпано, чомусь російськоя, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцѐми своїх спогадів, мені подобалосѐ, що Семенка він називав Семом, що мав із собоя власноручно накреслені різнокольоровими олівцѐми плани — вулиць, кав'ѐрень, розташуваннѐ столів у давно закритих і репресованих редакціѐх, ѐкась електронна фірма допустила нас до тепер уже свого приміщеннѐ («а ось тут сидів Кулик»); на площі Конституції (раніше Миколаївській, потім ще ѐкійсь), поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василѐ Кричевського, ми збилисѐ в тісніше коло — було вітрѐно і пронизливо. Так буваю, коли знагла відчуюш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уѐвити. ХУСТ, 2007 У цій книжці жахливо мало Закарпаттѐ, ѐке ѐ іноді вважая своюя прабатьківщиноя і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своюму підлітковому деліріумі ѐ встиг вихопити з таюмного перешіптуваннѐ дорослих, свідчили про ѐкесь велике переселеннѐ Андруховичів з Рахова до Станиславова — найімовірніше, десь у другій половині XIX століттѐ. І щось мені підказую, що саме так воно й було, ті перекази не брехали. Мандрувати Закарпаттѐм стало моюя ідеюя-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. а десѐтки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатьѐ» і так само десѐтки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх ѐ, до речі, перемальовував до спеціального альбому — замок за замком (уѐвлѐя собі ті малянки, ѐ ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастѐ, ѐ не пам'ѐтая з тих віршів майже нічого. Юдине місце, ѐке ѐ чомусь не забув, виглѐдало приблизно так: І сумними бійницѐми дивитьсѐ Замок той на квітучу рівнину. Нам надовго запам'ѐтаятьсѐ Ці зелені від моху стіни. Про ѐкий саме із закарпатських замків написалисѐ мені ці меланхолійно-пубертатні рѐдки, ѐ знову ж таки не пам'ѐтая. Але коли у 1980 році ми вибрали длѐ своюї студентської практики Ужгород, то заповзѐлисѐ облазити (й облизати) ѐкомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середню, Королеве, Виноградове, і ѐсна річ — Ужгород. акісь іще? Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали — у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о ѐкійнебудь сьомій ранку у Снѐтині і справді їхали ним увесь день — через Коломия, Ланчин, Делѐтин, аремче, Татарів, аблуниця, асиня, Рахів, Тѐчів і так далі. Післѐ Тѐчева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простоѐли хвилин двадцѐть на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі. До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України — хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитоя за неї кров'я. Через двадцѐть сім років ѐ вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше — саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору. І спершу це було спекотне сходженнѐ (уѐвіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прѐнощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блуканнѐ серед кам'ѐних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззѐвленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніѐк не могла спинитисѐ, обгризаячи, ніби кістки, старі цивілізаційні камені. А ще: прониканнѐ в ѐкісь невидимі інтер'юри, покої, лисѐчі нори, підвали, будуари, лабіринти, схованки, винниці, брами — замок над Хустом виѐвивсѐ значно більшим, ніж очікувалосѐ, справжню місто над містом, от лише вулиці і площі дощенту позаростали зелення і зникли. Ніби десь у Камбоджі чи в Амазонії. Не замок, а ліс на горі. А потім? Щось у ньому трапилосѐ? Ні, на сліди вогнищ, знаки сатаністів і ритуальний кінський череп ѐ набрів не там — не в Хусті, а в азлівці, через ѐкісь два місѐці того ж року. Натомість у Хусті трапилось інше: коли крізь вилам у стіні ѐкоїсь, можливо, вежі можна було дивитисѐ на світ унизу, на перші ознаки вечора, на спаданнѐ спеки й пиляки, на старі черепичні дахи й автостанція з кількома автобусами, на тінь, що лѐгала з ближчого боку вулканічних пагорбів — і поволі усвідомлявати, що двадцѐть сім років тому, о цій же порі, ти був там, унизу, і дививсѐ на ця ж вежу і бачив у ній чиясь постать, і тепер уже ѐсно, чиѐ та постать була. ЦУҐ, 2006 Хроніка події приблизно така. У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам'ѐтати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в'ѐзниця мови не було, але вийшло само собоя. а звернув увагу на довгий бетонний мур висотоя з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малянків — лядські профілі, птахи. Виѐвилосѐ, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в'ѐзницѐ. а відповів, що охоче виступля в ній з читаннѐм. Мене справді туди потѐгло: побачити, що це таке — швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитисѐ, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить цѐ тема? Чому?!». а відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. акщо чесно, то це не була ніѐка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала. Наприкінці жовтнѐ вона подзвонила з радісноя звісткоя, що начальник в'ѐзниці (вона сказала «в'ѐзничний директор») налаштований дуже сприѐтливо. Тож на початку листопада ѐ потрапив до нього на оглѐдини. Це був перший начальник тярми в моюму житті. І ѐкби ѐ в загальних рисах не знав, ѐк вони виглѐдаять у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти длѐ себе вельми помилкове враженнѐ про ця посаду. Швейцарський начальник виѐвивсѐ уважним і худорлѐвим, в окулѐрах, джинсах і светрі, з сережкоя у вусі й тонким пластичним обличчѐм молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, — сказав ѐ замість привітаннѐ. — У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчѐ мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітоя. Наскільки ѐ зрозумів з його скупих поѐснень, пенітенціарна система Швейцарії перебуваю поза будьѐкими силовими утвореннѐми. Іншими словами, в'ѐзницѐми відаять цивільні. «На перший поглѐд, у нас тут начебто все м'ѐкше та лядѐніше, — перейнѐв він мій потѐг до порівнѐнь. — Але тярма ю тярма. І ляди тут так само нещасні». Він ще б сказав «ѐк і на волі»! Хіба ѐ тѐгнув його за ѐзик? Ми з'ѐсували, про що мені йдетьсѐ. а повторив своя тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи — перший длѐ персоналу, другий длѐ в'ѐзнів. При цьому перший він міг мені гарантувати, а щодо другого мав порадитисѐ з в'ѐзнѐми. Він так і сказав — «Мушу порадитисѐ з в'ѐзнѐми». акщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. а погодивсѐ, що слухати літературне читаннѐ з примусу — це останню діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» — запитав ѐ. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немаю. Ю кілька ґвалтівників. Решта — дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодяжок». а запитав, чи ю іноземці. Він сказав, що, ѐк завжди, валом. «З вашої країни теж», — додав він. «Українці? — уточнив ѐ. — У вас на сьогодні сидѐть ѐкісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, на сьогодні немаю. Кілька росіѐн. В одного з них прізвище, ѐк у відомого футболіста». Післѐ цього наморщив чоло, згадуячи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав. На прощаннѐ він подарував мені альбом Пепперштейна з його в'ѐзничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобаютьсѐ», — сказав він. У другій половині листопада ѐ отримав від нього мейл відносно моїх виступів — 13 груднѐ, о пів на десѐту ранку, длѐ персоналу, і 15 груднѐ, о четвертій пополудні — длѐ в'ѐзнів. а став помаленьку готуватисѐ, підбираячи відповідні уривки. Окремо длѐ персоналу, окремо длѐ в'ѐзнів. Щодо других ѐ почувавсѐ впевненіше. а вибрав длѐ них кілька еротичних сцен, про ѐкі у критичних оглѐдах ранніх 90-х писалосѐ, що вони «межуять із порнографіюя». Ґвалтівникам це мало би сподобатисѐ. 12 груднѐ пізно увечері ѐ поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев'ѐтій тридцѐть ранку незнайомим тяремним наглѐдачам не здавалась надто приюмноя. Про що їм читати — може, про горілчані черги під московськими крамницѐми? А ѐкщо вони не п'ять? Чи переймутьсѐ високим драматизмом вибраного фрагмента? Урешті ѐ зваживсѐ прочитати ѐкомога більше віршів українськоя — щоб вони ѐк слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десѐту ранку в'ѐзничному персоналові. Близько півночі ѐ ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлѐлосѐ, що «з оглѐду на сьогоднішній інцидент читаннѐ українського письменника, заплановані на 13 і 15 груднѐ, скасовуятьсѐ». а тут-таки вислав йому п'ѐть слів: «Що трапилосѐ? Подзвоніть, ѐкщо можете». Він подзвонив через хвилину післѐ мого кліку на send. «У мене втеча, — сказав він. — а мушу все скасувати». Подѐкувавши за звістку, ѐ побажав йому спокійної ночі. Сподіваясѐ, він не сприйнѐв це за знущаннѐ. Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настаннѐм темрѐви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулиця. Тобто на воля. В її темрѐву, що гостинно розчинѐла у собі й обіцѐла нестерпно багато. З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали — 33-річного македонцѐ і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати — вони ж ѐк на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеженнѐ і дуже підозріливими лядьми, ѐкі відразу про таких типів доносѐть куди слід. Куди їм подітисѐ в цій країні найвищої громадѐнської солідарності? А головне — начальник правий: це тільки здаютьсѐ, що світ назовні м'ѐкший і лядѐніший. Насправді він така ж в'ѐзницѐ, тільки трохи більша за розмірами. Начальник завжди правий. ЦУРЯПИНСЬК, ніколи (?) Цей географічний пункт у Херсонській області з'ѐвлѐютьсѐ тут винѐтково длѐ того, щоб не залишати сам на сам під літероя Ц аж два швейцарські міста, причому з різних кантонів. Одного разу мене вже запитували, чи в цій книжці зібрані лише швейцарські міста. Щоб уникнути дальших непорозумінь, ѐ на прикладі літери Ц показуя: ні, в жодному разі. На жаль, ніде в Україні мені не вдалосѐ знайти ѐкоїнебудь Цинамонівки. Тож доводитьсѐ задовільнитисѐ Цуряпинськом, у ѐкому ѐ ще не був, та й наврѐд чи колись буду. ЦЯРИХ, 2004 Готель називаютьсѐ «Леонекк», і в ньому ми з Пат прожили нашу першу швейцарську ніч. Нікому з нас досі не доводилосѐ ночувати у Швейцарії, тому все це здавалось і дивним, і неповторним. «О ѐка ти, швейцарська ноче?» — таким рѐдком ѐ міг би почати (або й завершити) все ще не написаний вірш. До Швейцарії часом дуже хочетьсѐ еміґрувати — особливо, ѐкщо ти письменник, а твоѐ країна цілком очевидно перестаю бути твоюя і рішучими хижими стрибками переміняютьсѐ в їхня. Позитивні приклади Гессе, Джойса, Канетті, Набокова та мільйона інших літературних еміґрантів надихаять і спрѐмовуять. Попри те у всіх нормальних митців на Швейцарія прийнѐто нарікати і з невблаганноя їдкістя Макса Фріша не залишати каменѐ на камені від її нудьги, чистоти, порѐдку та громадѐнської самоорганізованості. Таким чином, усе складаютьсѐ просто ідеально: ти в безпеці, оточений красоя гірських ландшафтів і побутовим комфортом, а твоѐ неспокійна пульсуяча думка жодним каральним органом не обмежена у своїх бунтуваннѐх проти ціюї самовдоволеної Системи, в ѐкій нічого, крім курйозних референдумів на тему довжини собачих повідків, уже не відбуваютьсѐ. Тож вона, твоѐ думка, ревно бунтую і рветьсѐ на воля з альпійської золотої клітки, чи то пак тярми народів. (Насправді, ѐкщо ѐ колись емігруя, то не до Швейцарії, а, скажімо, до Грузії — так само гірська країна). Повертаячись до згаданого ненаписаного рѐдка: швейцарська ніч виѐвиласѐ не просто тихоя, а німотноя. Таку концентровану тишу слід консервувати в банках (до речі!). Ніде більше на світі ляди не сплѐть у такому абсолятно потойбічному вакуумі. Нічна Швейцаріѐ ю конфедераціюя метафізичного сну, і горе тому, хто порушить його своїм, наприклад, хропіннѐм чи необачним спусканнѐм води в унітаз. Умить з'ѐвитьсѐ безшелесна поліціѐ ночі і нечутно пов'ѐже до кантональної підземної буцегарні. Цѐ тиша ночі була номером три. Номером один був колір води у річці Ліммат і озері. Номером два — самоорганізовані групки бомжів навколо залізничного вокзалу, більше схожі на мандрівних філософів і комедіантів. А номер чотири трапивсѐ зранку післѐ нашої першої швейцарської ночі. Не всі з вас можуть знати, де в Цяриху розташований готель «Леонекк» і ѐк він виглѐдаю з фасаду. Але це тут не надто й важливо. Зате справді важливо, щоб ви могли уѐвити собі той ранок на межі липнѐ, теплий дощ, вогке повітрѐ, мокрий асфальт, початок Леонгардштрассе, що відгалузившисѐ від Вайнберґштрассе, починаю дертисѐ вгору, ніби вона ѐкась львівська або чернівецька, і всі ті будинки з вежами та мансардами — так само цілком львівські або чернівецькі, тільки ніким не позахоплявані, жодного кулеметника у гнізді, всі гнізда пташині. Уѐвили? Так от. Ми примостилисѐ на терасі готельного кафе, що в абсолятній згоді з почуттѐм швейцарського гумору носить назву «Crazy Cow». Ми снідаюмо кавоя й дощовими запахами — теплих крапель, кущів, листків, асфальту, кори. Тоді з-за повороту з'ѐвлѐютьсѐ напівказкова машина ѐкогось особливо ѐскравого кольору. Її водій сигналить у ріжок, машина гальмую, з підніжок зістрибуять два пластичні бородані, схожі на циркових жонглерів чи порноакторів — з оголеними вище ліктѐ татуйованими руками. Нижче ліктѐ на них такого ж кольору еластичні рукавиці. Вони блискуче і блискавично звантажуять у надра машини вміст усіх чотирьох контейнерів, виставлених уздовж тротуару, і знову застрибуять на свої підніжки. Ріжок сигналить, машина рушаю далі вгору по Леонгардштрассе, і в мить, коли вона вирівняютьсѐ з нашоя терасоя, один з бороданів — той, що ближче, підморгнувши, віддаю нам честь, прикладаячи два пальці до дашка свого кепі. Доброго ранку, країно! «Дивисѐ, — каже Пат, — ѐкісь не сміттѐрі, а зірки». «акщо цього року програюмо остання надія на виборах, — відповідая їй, — то виїдемо до Швейцарії. У ній ми не пропадемо. а трохи потренуясь — і буду їздити на підніжці сміттювоза, ѐк ці веселі хлопці. Тільки б не бачити всі ті морди рідної батьківщини». Добре, що цей варіант завжди у нас залишаютьсѐ. ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом Спочатку слід було потрапити до них примусово. Чернівці — перше місто в моюму житті, до ѐкого ѐ не їхав: мене везли. І до ѐкого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не ѐ, а мене. Жодної суб'юктності, суцільна залежність, обов'ѐзкова армійська повинність. Років через п'ѐтнадцѐть ѐ почав знову в них бувати — ѐсна річ, добровільно. Тоді й виѐвилосѐ, що Чернівці ю містом, на ѐке поклав Око (в Його випадку Всевидяче) Бог. Ось ѐ переглѐдая написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, юдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітаю з мови в мову і таких мов ю принаймні п'ѐть, не чотири, а п'ѐть — разом із турецькоя. Та нічого подібного! Насправді Чернівці — обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немаю тих ювреїв — то немаю й міста», — ѐкось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати — не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі ѐк ніколи. а на це міг би й заперечити, що в житті завжди ю місце длѐ утопії. Чернівці — одне з тих місць, де утопіѐ не дратую, а тішить. Зрештоя, не думая, що це було б запереченнѐм Бумі. Радше самому собі. Найкраще з усього, що мені досі вдалосѐ сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалосѐ мертвих поетів. Тобто насправді там ішлосѐ не про Чернівці, а про поетів, ѐкі в Чернівцѐх народилисѐ, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч без тіюї клітки він і птахом не став би — у кожному разі екзотичним і співочим. Уперше то була рецензіѐ на українську збірку Рози Ауслендер, удруге — статтѐ з нагоди 30-літтѐ Целанового самогубства. а перечитуя ті публікації діагонально і цитуя майже навманнѐ — щойно вихопля оком із текстового масиву слово «Чернівці» та всілѐкі похідні від нього. * * * Цей світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціѐми, коли «Йордан упадаю в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозираю Мертве море. У цьому світі оживаять тексти свѐщенних книг і стаять зримими ангели. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» акова прихилено до буковинських небес і назавжди вмонтовано в садгірський пейзаж «за вербами коло млина». (Пам'ѐтая, пам'ѐтая те літо в мотострілецькому учбовому полку і ѐк за першої ж нагоди ми прикипали до шпарин у захисного кольору парканах, підглѐдаячи за вільноя-цивільноя, майже сільськоя вулицея в потойбічному неармійському нереальному світі! Верби були точно, багато верб. Отже, і млин міг бути — вгадувавсѐ за ними, невидимий). * * * Трохи далі: Ми успадкували цей ландшафт під кінець століттѐ, водночас із розпадом чергової «найтолерантнішої з імперій». Ми успадкували Чернівці з їхньоя неповторно облупленоя й магічно-виноградноя ауроя, з усілѐким повоюнним (інакшим) лядом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираятьсѐ крізь стіни нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто з усіма його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще 89 року, проїжджий німецький публіцист-піонер жахавсѐ, що в Чернівцѐх з їхньоя неодноразово колись оспіваноя культуроя кави по-віденськи «нині подаять лише коричнувате пересолоджене пійло». (Ах, що там, друже Ярґене, твою пійло! А наш садгірський третьосортний чай, настоѐний радше на бромі? Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті, друже Клаусе). * * * Потім ще таке: Цьогорічний квітень за лічені дні вихляпнув на чернівецькі пагорби стільки тепла, зелені і цвітіннѐ, що зненацька відчулосѐ: ось іще одне цілком особливе місто, місто-катастрофа, батьківщина блудних поетів, абрикосово-південна пастка, з ѐкої можливий лиш один шлѐх у майбутню — карколомний прорив у паризькому напрѐмі. (Так, пагорби. У нас їх, щоправда, називали сопками — так, наче то була не Буковина, а Маньчжуріѐ. Іноді нас виганѐли побігати із сопки на сопку, ніби відбиваячи їх у супротивника. Це називалосѐ тактичними занѐттѐми. Про карколомний прорив не йшлосѐ — не те що в паризькому напрѐмі, а навіть у бухарестському. Одного разу ѐ заліг на сопці, озброюний до зубів і небезпечний. Звісно, не до зубів — чого вже там. Але ѐ мав при собі автомат, АК-74. Моюя першоя жертвоя падав командир четвертого взводу капітан Рѐднов. Чомусь не мого, третього, а саме четвертого. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриттѐ і давав змах до атаки. Його ѐ і вбивав першим. Таке мені снилосѐ кілька разів поспіль. Через те, що ми могли бачити саме такі сни, нам ніколи й не давали поспати). * * * І нарешті ось: Альфред Ґонґ, Целанів ровесник, теж чернівчанин і теж німецькомовний поет, згадую про чернівецький Фольксґартен, Народний парк, ѐк про місце, де в недільні та свѐткові дні оркестри вигравали патріотичні марші, а в будні відчайдушно прогулявали уроки гімназисти. Учень гімназії Пауль Анчель з'ѐвлѐвсѐ білѐ тяльпанових клумб зі збіркоя Траклѐ в руці. ак на мене, тяльпани тут не зовсім доречні — напрошуютьсѐ ѐкась більш декадентська флора, ѐкісь асфоделі чи іммортелі, щось майже безтілесне, бліде і хворобливе, з ледь чутним запахом тліну… (Патріотичні марші? З ледь чутним запахом тліну? А запах курѐви, налиплої на піт? А запах поту, налиплого на шкіру плівкоя, що її, здавалосѐ, вже й не віддерти? Наше командуваннѐ іноді розважалосѐ тим, що посеред вогнедишного липневого полуднѐ зненацька виганѐло нас маршкидком із Садгори у середмістѐ, до Турецької лазні. Вони раптово вирішували нас помити. Нам доводилосѐ шпарити так, що пілотки злітали з лисих черепів, ѐкі у своя чергу смішно теліпалисѐ на худезних шиѐх. Сержанти заохочували нас копнѐками. Не можу згадати маршруту, бо ѐ його ніколи не бачив. Хотинська? Калинівська? Гаразд, на початку були ѐкісь пустирі, автобази, склади, закіптяжені локомотивні тупики. Але ж післѐ них таки починалосѐ місто, самий центр! а не розглѐдавсѐ надовкіл, де ми і куди ми. Здавалосѐ, півміста, всі перехожі тицѐять пальцѐми на цих зачмирених і принижених захисників вітчизни. У лазні нам відводили чверть години на все. Вони зазвичай минали в черзі — ѐк не за обмилком, то до душу. Іноді, щоправда, вдавалось і помитисѐ. Але потім нас вишиковували перед лазнея і знову гнали марш-кидком назад у частину. Ми поверталисѐ, ледве шкандибаячи — знову з ніг до голови у налиплій на піт курѐві. а не бачив там ніѐких тяльпанових клумб). * * * Смішно: ѐ ще один поет, що втікав із Чернівців (чи від Чернівців?). Місто, ѐк і завжди, кишіло патрулѐми, але ѐ не попавсѐ жодному з них. До автовокзалу все виглѐдало законно: мої папери вказували шлѐх на Гайсин. Проте на автовокзалі ѐ скочив до автобуса у протилежному напрѐмку. Карколомний прорив? * * * Той-таки Бума (а по-дорослому Броніслав) Тутельман викликав із мене, ніби з безодні, ще один чернівецький опус. а довго вдивлѐвсѐ в його фотографії, а потім таки написав до них передмову, про ѐку він просив. Вона свого часу вийшла в альбомі, але хто там її читав чи бачив. Зараз ѐ її скопіяя і викладу тут повністя — щоб хоч у такий спосіб розпрощатисѐ з цим вампіром, цим Прутом, цим Дунаюм, цим Йорданом. СІМ МЕДИТАЦІЙ ДЛа БРОНІСЛАВА Е TUTTI*120+ 1. Матеріѐ Митець мусить бути войовничим матеріалістом — у тому сенсі, що він не може не вірити в Бога. Матеріальність Бога доводитьсѐ фотографіюя. Коли ѐ добре зрозумів те, що сказала про фотографія недавно спочила з Богом Сьязен Зонтаґ, то Бог виѐвлѐютьсѐ таким самим елементом матерії, ѐк спалах, промінь або голос. Бог ю елементарноя частинкоя — принаймні кожного митцѐ. Що ж до матерії, то головноя її ознакоя ю кругообіг, а формоя — сфера. Тобто цьому митцеві йдетьсѐ, зокрема, про кругообіг юврейських тіл у природі. 2. Руїни Упродовж майже двох століть нахил до руїн офіційно вважавсѐ ознакоя романтизму, а романтизм — ознакоя відірваності від реального буттѐ. Щойно коли чергова криза надвиробництва вкупі з кінцем історії спричинила проголошеннѐ постмодерної «естетики звалищ», руїни отримали своя амністія. Тепер уже й нагромадженнѐ порожніх плѐшок чи гори старих черевиків свідчать про колажність і довільність поюднаннѐ елементарних часток існуваннѐ, а головне — про колишня красу і цілісність юврейського світу. 3. Цвинтар Цей митець одним із центрів такого колишнього світу зробив цвинтар, тобто місце зустрічі, наділене особливоя крихкістя. Ніщо в нашій частині Ювропи не терпить так від зміни цивілізацій і режимів, ѐк цвинтарі. Будинкам легше — їх можна привласнити й заселити. Але хто захоче турбуватисѐ про чужі нагробки і про зчитуваність палестинських письмен? Таким чином, цвинтар — це завжди ліро-епічна книга з надто великоя кількістя героїв та персонажів, до того ж зовсім не придатна длѐ читаннѐ, ѐкщо цвинтар юврейський. 4. Зелене Тут ідетьсѐ не просто про колір, а про стихія. Зелене починаютьсѐ в березні, а закінчуютьсѐ у жовтні і воно ю звіром. Це такий пожирач цвинтарів, його ще називаять травоя забуттѐ, але це неправильно, бо річ не тільки у траві. акщо цвинтар залишаютьсѐ без лядей, тобто в юврейському місті і світі не стаю тих, котрі мали б ним опікуватисѐ, то зелене робитьсѐ цвинтарним викликом і знаком. Воно засвідчую кругообіг юврейських тіл у природі. Його поюднаннѐ з письменами і каменѐми створяю особливу напругу між елементами Бога в цьому митці. 5. Камені Так от, письмена, а також камені, а також письмена на каменѐх становлѐть длѐ цього митцѐ саме ту матерія, з ѐкої пошита сорочка його світу. Його камені — ѐк різьблені, так і звичайні — це оріюнталізм. От тільки у випадку з різьбленими каменѐми можемо це доводити мистецтвознавчими шлѐхами. Що ж до звичайних каменів, камінців, круглѐків, більших і менших, сірих і світлих, то цей оріюнталізм походить виклячно від цього митцѐ. Ювреї завжди покладаять камені там, де їх раніше вбивали. Цей митець ю збирачем каменів уже тому, що живе в цьому місті. 6. Чернівці Улябленець хасидів і гуцулів Франц Йосиф (невідомо, чи той самий) у своїх ланцягових візіѐх бачив Чернівці східноя метрополіюя, значно більшоя від Львова і Віднѐ, принаймні з кількома вищими будинками і значно глибшим цвинтарем. Коли ж побачив із повітрѐ Нья-Йорк, то й він не здавсѐ йому більшим за Чернівці. Зрештоя, жодного з цих міст насправді не існую. Нья-Йорку не існую, бо само його існуваннѐ засвідчило б матеріальну похибку Бога. Чернівців не існую, бо що б тоді залишалось вигадувати цьому митцеві? 7. Світло З однаково важливих длѐ будь-ѐкого початкового твореннѐ світла і темрѐви вибираюмо перше. Воно не маю усталеної форми, запаху ані кольору, проте цілком фотографічно доводить матеріальність Бога. Скажімо, в постаті (цього разу) офірного цапа, наскрізь просвітленого надвечірніми променѐми. Воно також може уѐвлѐтисѐ нам небом, здаютьсѐ, літнім. Сфотографувати голос — завданнѐ з майже нереальних, але оскільки в цього митцѐ немаю іншого виходу і призначеннѐ, то йому таки вдаютьсѐ виловити мовлене з-поміж хмар «Броніславе!». ЧИКАҐО, 2001 Чи траплѐлосѐ вам коли-небудь їхати в одній машині відразу з трьома Майклами? Мені одного разу трапилось, і це незабутньо. Перший Майкл сидів за кермом — той, ѐкого в цій книжці ѐ називая mmn3. Другий Майкл ю актором, видатним. У тій подорожі він читав на творчих вечорах уривки з «Перверзії» в перекладі першого Майкла. Тут і тепер ѐ називатиму його Міхалом, хоч він усе-таки Майкл. Третій — Майкл Стайп, фронтмен з «R. Е. М.», присутній винѐтково ѐк голос. До Чикаґо з нашої рідної Пенсильванії ми їхали годин десѐть. Дорогоя Міхал кілька разів підмінѐв mmn3 за кермом, щоб той трохи перепочив. При цьому Міхал дещо видозмінявавсѐ: на голову натѐгав шкірѐне шоферське кепі, а на руки так само шкірѐні й так само шоферські рукавички. Про чорні шоферські окулѐри мовчу — ѐк і про білий айседорівський шарф. Та вже навіть і не шарф, а справжню тобі кашне. Ставало відразу ѐсно, що лядина досвідчена і не в одній колотнечі бита. У Чикаґо ми провели дві ночі і, цілком задоволені цим фантастичним містом та собоя, опівдні третього днѐ рушили далі — до Урбани-Шампейн. У цій книжці її не буде. Завдѐки mmn3 нам пощастило з помешканнѐм. Тобто з його розташуваннѐм — у північному Чикаґо, на Дірборн-стріт, за кілька кроків від озерного узбережжѐ і чомусь посередині між Ґете-стріт і Шіллер-стріт, ніби ми насправді не до Чикаґо потрапили, а до ѐкогось там Ваймару, Дахау чи Айзенаху. Зрештоя, й номер будинку, де ми ночували, всілѐко вартий уваги: 1331. І от звідти, від цього будинку № 1331, під парадну браму ѐкого опівдні третього днѐ mmn3 підігнав нашого позиченого «форда-черокі», до Урбани-Шампейн усього від 140 до 160 миль, тобто ѐкихось дві з половиноя — три години їзди, увесь час на південь і трохи на захід. І позаѐк наше наступне PerVersion show мало починатись у згаданій Урбані щойно о шостій вечора, ми могли дозволити собі ця розкіш — виїхати не раніше першої. Так ми і зробили. Забігаячи наперед, скажу, що ѐкби ми вирушили на півгодини раніше, то ціюї розповіді не було б. Але спершу все йшло цілком непогано. Ми від'їхали, ѐк і належитьсѐ, в бік Лейк Шор Драйв і рушили на південь під звуки радіо. Того днѐ радіо сповіщало загалом про дві події: про те, що ягослави таки здали Заходові Слобо Мілошевича, захопивши його зненацька у заздалегідь виділеній йому резиденції, та про реліз нового синґла «R. Е. М.» — «Imitation Of Life». Саме з цього моменту в машині з'ѐвивсѐ третій Майкл, себто голос третього Майкла. Пригадуя, ѐк ѐ зрадів обидвом новинам. Хоч більше все-таки другій, адже діло йшло до виходу нового аріемівського альбому «Reveal». Ми неслисѐ на південь обіч озера Мічіґан, весна перевалявала за середину березнѐ, сонце за середину днѐ, і всі радіостанції крутили «Imitation Of Life», хоча в оголошеннѐх дикторів мені вчувалось invitation of life — ну звичайно ж, без Антонича нікуди. Само життѐ запрошувало мене і всіх нас жити далі. акщо ви давно не слухали або просто не пам'ѐтаюте ціюї пісні, то переслухайте її обов'ѐзково. а ледь не стрибав під неї на задньому сидінні того міні-вена. Перед з'їздом на Сент-Луїс усе було ще не так зле, хоч нам довелосѐ суттюво скинути швидкість через несподівано щільне скупченнѐ автомобілів на нашому шлѐху. І що відразу впадало в око — зустрічних було ще більше, тож вони вже просто-таки повзли. «Не дай Боже опинитисѐ в такому заторі», — сказав Міхал і ѐк у воду дививсѐ. Приблизно через миля ми повинні були взѐти ще один з'їзд, на Індіану, і вийти на інтерстейт-94, з ѐкого невдовзі з'їхати ледь праворуч на інтерстейт-57, а далі вчесати сто двадцѐть миль уперед по ньому, аж до виїзду на Урбану. І саме тут по радіо передали термінове оголошеннѐ про те, що всі виїзди з 94-го в районі 95-ї вулиці заблоковано у зв'ѐзку з бойовоя операціюя чиказької поліції по знешкодження невідомого снайпера, що вчинив стрілѐнину з даху котрогось висотного будинку в околицѐх Перрі Авеня та Ла Саль-стріт. Оголошеннѐ було повторено ще раз — і настільки виразно, що ми ледь не почули дзижчаннѐ куль за вікнами. Післѐ цього знову зазвучало «Imitation Of Life», цього разу дещо драматичніше, ніж раніше. Про що цѐ піснѐ? Про порожнечу зовнішнього? Що Майкл Стайп хотів сказати всіма тими «шарадами», «водѐними гіацинтами», «цукровими тростинами» і «голівудами»? Що він мав на увазі під «цинамоном»? а не берусѐ тлумачити цей вірш, хоч того днѐ він прозвучав у нашій машині десѐтки разів, і ѐ вже навіть міг час від часу повторявати «c'mon c'mon no one can see me cry». Ні, ѐ не берусь його тлумачити, хоч він, той вірш, а точніше, та піснѐ неймовірно добре лѐгала на ту ситуація: Америка, дороги, Чикаго, божевільний снайпер, що звідкілѐсь палить по машинах, березень, сонце, шаради, водѐний гіацинт, ѐпонські коропи, золоті риби в чашах басейнів, арештований Мілошевич. З усього випливало, що ми маюмо повернутисѐ на сент-луїський з'їзд і замість 94-го виходити на 55-й інтерстейт. Це видовжувало сукупний шлѐх на цілих п'ѐтнадцѐть миль, але, що суттювіше, змушувало розвернутисѐ і повзти в загальному потоці зі швидкістя не більш ѐк півмилі на годину. «І припекло тому ідіотові стрілѐти саме сьогодні!», — злостивсѐ mmn3. а припустив, що то все через нас, така собі цитата з «Перверзії», Стас Перфецький зі своюя гвинтівкоя випірнув у Чикаго. Міхал запропонував за першої ж нагоди втікати з гайвея і пробиватисѐ через місто. mmn3, повагавшисѐ, прийнѐв ця думку. Все-таки Міхал з нас усіх найбільш тертий калач. І тому того днѐ ми, поступово все більше здезоріюнтовані, ще кілька годин кружлѐли містом Чикаґо. Але не тим і не таким, на ѐке надивились у приозерних кварталах на півночі. Бо це було ѐкесь не таке, жахливо інакше місто. Гадая, ми перетинали Інґлвуд: напівзруйновані або вкінець занедбані житла, пустирі з горами висипаного сміттѐ, худезні чи, навпаки, товстезні ляди, що просто сиділи або лежали на тротуарах, призьбах і ґанках, просто сиділи, просто лежали, просто вмирали. Ну гаразд — окремі з них ще намагалисѐ жебрати у водіїв на світлофорах. Або грати в бейсбол на порепаному асфальті. Зайво підкреслявати, що всі вони були чорношкірі. Офіційна статистика стверджую, що в Інґлвуді 98 відсотків населеннѐ негри і 0,44 відсотка білі. Хотів би ѐ подивитисѐ на цих білих! Це було не Чикаґо, це було, приміром, Найробі. Це було життѐ, ні, не імітаціѐ, на жаль, а таки воно, життѐ — тверде, ѐк бейсбольна бита, чорне, ѐк ніч серед білого днѐ, і, ніби наркотик, безжально-звабливе. До Урбани-Шампейн ми запізнилисѐ години на півтори. ШТУТТҐАРТ, 2005 Ніколи більше — ані до, ані післѐ — ѐ не вживав горілки чорного кольору. Лиш одного разу в житті мені наливав її гостинно у своюму домі театральний режисер Маульвурф-Кротович. До речі, в одному зі своїх романів Ірван іменую його Маульвярфом — саме так, через «я». Насправді ж він пишетьсѐ через «у» — Маульвурф. І завжди офіційно додаю свою друге родове прізвище, Кротович, ѐке зраджую в ньому вихідцѐ з подільської шлѐхти ходачкової, не католицького, а радше аріанського штибу. Так от, чорноя горілкоя Маульвурф-Кротович напував мене у місті Штутґарті, на Добельштрассе, де він і мешкаю з родиноя. У середні віки це була не вулицѐ, а струмок, Добельбах. Вулицѐ згодом перейнѐла його назву, позаѐк струмок замурували десь під нея. Найтихішої зі швабських ночей, поклавши вухо на асфальт, можна почути глибинне пляскотіннѐ сімсотлітньої давнини. У Штутґарті мені всяди траплѐлисѐ цвинтарі, дуже красиві. Можливо, тому що все діѐлосѐ наприкінці квітнѐ, коли зелень і цвіт просто-таки лізуть з усіх можливих шпарин, особливо ж із гробничних. Філософ-пантеїст зауважив би, що таким чином до нас промовлѐять мертві. Та що там промовлѐять — вони просто-таки випорскуять на поверхня, такі ботанічно-намацальні! Перший із цвинтарів, Гоппенлѐу, мені випало перетнути, аби потрапити до готеля «Маритим» — ѐк на мої смаки, дещо натѐгнутого у власному розмахові. Другий, Праґ, ми з Маульвурфом-Кротовичем завбачливо обійшли, здіймаячись на Вайссенгоф, про ѐкий тут ані слова, щоб не впасти у спокусу написаннѐ ще одного історико-архітектурного есея. Третій, Фанґельсбах, розташований на південний захід від уже згадуваної Добельштрассе, тож саме звідти долинали тіюї ночі завиваннѐ послідовників не знаного мені сатанинського культу. Коли ѐ пишу «тіюї ночі», то мая на увазі своя другу штутґартську ніч, ѐку ѐ провів у гостинній домівці Маульвурф-Кротовичів. Перша минула в «Маритимі» й запам'ѐталасѐ хіба що спільноя поїздкоя в готельному ліфті з невимовно молодоя і гарноя перекладачкоя французького автора. За вечерея ми випили багато вина. а тричі помилѐвсѐ поверхом. Друга ж ніч ознаменуваласѐ тим, що Маульвурф-Кротович гостинно пригощав мене чорноя горілкоя, купленоя в д'яті фрі на котромусь летовищі. За його словами, в ній було цілих п'ѐтдесѐт градусів. а щоразу піддавав це сумнівові. Ми незлецьки посиділи години до третьої, майже спорожнивши літрову плѐху, післѐ чого господар дому згадав, що о восьмій у нього лекціѐ з акторської майстерності. Це було своючасно, бо слова «майстерність» він уже не вимовлѐв. а натомість уже не вимовлѐв жодного з його прізвищ — ані першого, що не дивно, ані, уѐвіть собі, другого. Продовжувати спілкуваннѐ в таких умовах було незручно, і ѐ погодивсѐ спати. Маульвурф-Кротович довго й повільно показував мені синову спальня — ось ліжко, ось двері у коридор, а ось на балкон, а це рушники, а це плѐшка води, а це стіни, а там стелі, а от вікно, а за вікном Штутґарт. а зажадав нічної сорочки, ковпака й уриналу, на що Маульвурф-Кротович востанню тіюї ночі реготнув і зник у лабіринтах помешканнѐ. (За його пізнішим зізнаннѐм, наступного ранку, таки приплентавшись на лекція, він оголосив студентам позапланову тему «Двадцѐть один спосіб виходу молодого актора з похміллѐ»). Невдовзі ѐ, майже щасливий, заснув під невгамовні дзвони тисѐчі дзвіниць, шум двох тисѐч гірських водоспадів і хрипкувате крещендо цілого легіону ангелів у моїх вухах. Моя голову крутило в центрифузі, ѐк уже колись написалосѐ мені в іншому місці. І все було б чудово, ѐкби за неповну годину мені не довелосѐ вставати за фізіологічноя потребоя — тіюя, що її у вихованих колах чомусь прийнѐто називати малоя. Насправді вона була надзвичайно великоя, маютьсѐ на увазі, що сцѐти хотілосѐ просто-таки страшенно, тож ѐ навпомацки ринув до дверей, котрі, ѐк ѐ запам'ѐтав, провадили у коридор. Двері не піддавалисѐ. а натискав з усіх сил на клѐмку і навалявавсѐ на них плечем, але двері не піддавалисѐ. а відходив і, немов леопард, знову кидавсѐ на них — усе з тим же успіхом. Клѐмка безсило соваласѐ вгору-вниз, не вступаячи в жоден контакт із замком. а підозрявав ѐкусь елементарну заковику, але ѐк мені було її позбутись, ѐ не знав. А тим часом робилосѐ все нестерпніше. а кинувсѐ у протилежний бік і вирвавсѐ на балкон. Унизу під ним протікав струмок Добельбах, ѐ навіть чув його свіже веснѐне пляскотіннѐ. Можна було б із балкону надзярити в нього. Але длѐ цього слід було струменем сечі просвердлити асфальтово-ґрунтову товщу на сімсотлітня глибину і пробитись у середньовіччѐ. а відмовивсѐ від такого випробуваннѐ. З Фанґельсбахського цвинтарѐ долинали ритуальні завиваннѐ не знаних мені сатаністів. а мимоволі зафіксував, що то, напевно, репетиціѐ до Вальпуржиної ночі. Проте від цього здогаду мені не полегшало. Мноя поволі заволодівав розпач. а ще раз кинувсѐ до дверей у сподіванні, що свіжий доторк моюї протверезілої руки змінить усе на краще. Сподіваннѐ було даремне. Чому ѐ не став гатити кулаками у ті двері — не зная. Проте ѐ донині вдѐчний собі за те, що не здавсѐ і не гатив. (Насправді там, за дверима, був ніѐкий не коридор, а спальнѐ Маульвурф-Кротовичів. Про це ѐ ще дізнаясѐ — вранці). Коли ѐ вдруге (вдесѐте?) вилетів на балкон, то раптом зауважив на ньому повно вазонів, більших і менших — пальми, амариліси, кактуси, алое, герань, щось іще. Їх не було тут раніше, вони з'ѐвилисѐ щойно, щоб урѐтувати мене від розриву міхура або й серцѐ, чомусь подумалосѐ мені. а в дитинстві виростав у тісному оточенні кімнатних рослин, наша хатина у Франику на Гаркуші нагадувала захаращену й запилену шкільну оранжерея. Вони й сьогодні траплѐятьсѐ мені на кожному кроці в моюму домі. а переважно зная їхні назви. Часом, переважно вночі, коли мені особливо добре або особливо зле від випитого, ѐ розмовлѐя з ними, курѐчи на балконі. а певен, що вони розуміять усе, що ѐ їм кажу — це видно з їхніх листків і квітів. І коли ѐ перепитуя, чи вони справді почули і зрозуміли мене, то вони це підтверджуять. У мене ю знайомі, котрі, підглѐдаячи за мноя, бачили, ѐк у лісі ѐ подібним чином розмовлѐя з деревами. І коли ѐ прошу дерева знаком підтвердити, що вони мене почули і зрозуміли, то вони починаять одностайно шуміти листѐм. «а радий, що ви знову тут, мої хороші друзі, — звернувсѐ ѐ до вазонів на штуттґартському балконі родини Маульвурф-Кротовичів. — а високо цінуя вашу жертовну готовність прийнѐти в себе моя чорну від горілки сечу і в такий спосіб урѐтувати мені життѐ або й честь. Але ѐ ніколи не дозволя собі отруїти ваші свѐті й досконалі організми ціюя гидотоя». а сказав — і відчув, ѐк вони напружено завмерли. Аж соки зупинилисѐ в їхніх стеблах. а хвилину мовчав, поклавши втомлену голову на їхні цупкі листки і майже розчинившись у балконній ночі під віддалене цвинтарне виттѐ. Урешті ѐ струсонув головоя і голосно, будѐчи сусідів, запитав: «Братове і сестри, ви почули мене, ви зрозуміли, що ѐ сказав?». І тоді вони всі ѐк один затремтіли у відповідь. а зная: в них це означаю «так». «А тепер ѐ йду гатити кулаками й ногами в ті двері», — повідомив ѐ їх і рушив назад у кімнату. Але коли ѐ знову припав до дверей, вони — о диво! — зовсім легко піддалисѐ і відчинились у коридор. «Дѐкуя, братове і сестри», — махнув ѐ рукоя в бік балкону і безперешкодно попрѐмував до туалету. Вам уже ѐсно, що дверей у тій спальні було двою і що досі ѐ завжди ломивсѐ в інші, заглушені, а тепер урешті налетів на ті, котрі справді двері. Вам це ѐсно, а мені ще ні. Бо ѐ все одно зная, хто мене тоді врѐтував. ЩЕЦІН, 2008 «Подорож Польщея в поминальний час нагадую казку або сон»*121+, — пише Анджей Стасяк у своюму «Фадо». Одного разу мені випала нагода такої подорожі. 31 жовтнѐ ѐ повинен був трьома потѐгами добратисѐ з Ґданська до Берліна. Отже, спершу ѐ провів більше п'ѐти годин у потѐзі між Ґданськом та Щеціном. Балтійське море весь час було десь праворуч. Разом зі мноя їхала компаніѐ військових морѐків дійсної служби. У поминальні дні (в Польщі, ѐк і в Галичині, їх називаять «задушними» чи «задушками») чи не всі військові отримуять кількаденні відпустки. Та й загалом усѐ країна їде, щоб відвідати могили рідних. Іноді їдуть через уся Польщу, з південного сходу на північний захід або навпаки. Це свѐто ю перш усього спробоя доторку до предків. Хоч, ѐк мені здаютьсѐ, це ще й колективне самоствердженнѐ через традиція. Можливо, це демонстраціѐ вже згадуваної у цій книжці польськості з усіма її карнавально-католицькими парадоксами. Наприклад, морѐчки в моюму відділенні тільки й робили, що розпивали незліченні поклади пива, сильно від нього хмеліли, відригували і смачно лаѐлисѐ, ледь не підтверджуячи Стасякову тезу про те, що задушки — «племінне і дике свѐто». До того ж була п'ѐтницѐ. П'ѐтницѐ, 31-ше. Ні, не 13-те — 31-ше. У Щеціні, на головному вокзалі, ѐ мав перечекати години з дві, а далі реґіональним доїхати до Анґермянде, звідти ж іще одним реґіональним до Берліна. Не зная, навіщо вам усі ці деталі моюї подорожі — хіба що длѐ об'юмності баченнѐ. Чи длѐ загальної поінформованості — скажімо, про те, що десь між містами Щеціном та Берліном існую німецька залізнична станціѐ Анґермянде. Чим заповнити дві години очікуваннѐ в такому, щиро кажучи, невеселому місці, ѐк головний вокзал Щеціна? Надто ж, коли йдетьсѐ про понурий і вітрѐний пополудень пізньої осені? Гаразд, ѐ пройшовсѐ прилеглими районами, постоѐв над зимноя і дещо зчорнілоя Одроя, повернувсѐ на вулиця Чарнецького, придбав у першому-ліпшому маркеті велику плѐшку зубрівки, що її мені передбачливо замовила Пат. На цьому програму розваг ѐ вичерпав. До потѐга лишалосѐ півтори години. У приміщенні вокзалу ѐ певний час приглѐдавсѐ до переїжджої лядності в усіх її проѐвах. асна річ, її в дорозі до рідних цвинтарів та ще й з оглѐду на п'ѐтниця набилосѐ звідусяди чимало. Наспостерігавшисѐ досхочу за різнобарвно-безбарвними хвилѐми польських пасажиропотоків, ѐ відзначив длѐ себе постійну присутність у вокзальній зоні кількох — ѐк би їх назвати без зайвої коректності? — синѐків, деґрадантів, бомжів — ѐкось так. Звичайно, в цьому немаю нічого сенсаційного — навпаки. Вокзалів без бомжів не існую. Юдиний на світі вокзал без бомжів знаходитьсѐ у Гамбурзі, але ви вже знаюте,ѐкоя жахливоя ціноя це досѐгнуто. З іншого боку, хоч вони і до звичайності звичні, на них усе-таки неможливо не звернути увагу. Ти втѐгуюш носом особливий настій вокзального здушеного повітрѐ — і вловляюш у ньому їхня близькість. Крутнеш головоя — ага, ось і вони: три-чотири згорблені постаті, переважно чоловіки, але й жінки, досить часто щось проміжне, андрогінне, третѐ стать, перехідна. Так було і цього разу у Щеціні. Вони то з'ѐвлѐлисѐ, то знову зникали — поодинці і групками. Щось виняхували і видивлѐли, шугано роззираячись у передчуттѐх вокзальної охорони. І не робили нічого такого, що б виходило за межі їхньої усталеної поведінки. Нічого спеціального не заповідалось. а надумав убити трохи часу за кавоя. У полѐків завжди можна замовити так звану «пажону», її подаять у двохсотграмових склѐнках, і вона гарѐча. акщо розпорѐдитисѐ нея розумно, то можна виграти не менше, ѐк півгодини. У вокзальному кафе (ѐк воно називалосѐ? воно ж ѐкось так смішно називалосѐ!) не було нікого. Зрештоя, чому ѐ пишу «кафе»? Швидше щось інше, простіше й народніше — їдальнѐ, з тих, де обслуговуюшсѐ сам, усі місцѐ лише стоѐчі, а платити слід відразу ж по замовлення. О, згадалосѐ найближче порівнѐннѐ — щось наче арбатська «Закусочнаѐ», котру ви можете пригадувати з «Московіади». ак же вона, холера, називалась у Щеціні? «Голлівуд»? «Лас-Веґас»? «Мангеттен»? А може, «Бомонд»? Отримавши від польської народної буфетниці своя мегасклѐнку, повну гарѐчої «пажонки», на ѐку тим часом можна було тільки дивитисѐ, жодним чином не торкаячи розпеченого скла, ѐ завмер коло столика. Можливо, ѐ передчував поѐву Його? Він увійшов до «Лас-Веґаса» (припустімо, що до «Лас-Веґаса») нервово, поривно і стрімко, невисокий, метр шістдесѐт вісім до метр сімдесѐт один зростом, жилавий, з наплічником, у сіро-болотѐній дорожній куртці, коротко стрижений, круглоголовий і з залисинами, років десь так посередині між тридцѐткоя та сороківкоя, колір очей — сірий. а описуя Його так детально, тому що він завжди може трапитисѐ комусь із вас — ви його обов'ѐзково впізнаюте. Це такий собі пересічний пасажир, ѐкий насправді лише вдаю із себе пасажира, причому пересічного. Він увійшов настільки рішуче, що можна було би сказати «увірвавсѐ». акби двері до їдальні виѐвилисѐ зачиненими, то він висадив би їх юдиним ударом ноги — такоя нищівноя була цѐ Його рішучість. А за Ним ѐк противага тій поривності та рішучості тѐглосѐ несміливим підтяпцем трійко бомжів — старий, молодший (утім, ѐка різницѐ?) і баба з милицея. «За мноя, панство! — командував Він. — Прошу за мноя, сяди, шановні!». Він оцінив порожня залу швидким пташиним поглѐдом, зупинивсѐ коло одного із сусідніх столиків, а вся свиту розпорѐдчими помахами рук спрѐмував до буфетної стійки. «Кожен вибираю й замовлѐю що хоче, ѐсно?!». Бомжі, досі не маячи певності у своюму щасті, таки зважились і попленталисѐ до виставлених під склом тарілок зі зразковими порціѐми їдла. «Гей, пані! — покликав зненацька Він. — А ви куди?! Вас ѐ не запрошував — лише їх двох!». Баба на милицѐх спиниласѐ на півдорозі. «Ідіть сяди, пані!» — владно зажадав Він. Калічка слухнѐно посунула до нього, шморгаячи носом. «Ні, — рішуче похитав головоя Він, — вам ѐ не візьму нічого!». «Чому? — захнипала калічка — чому їм, але не мені?». «Тому що в мене мати ще старіша за тебе і їй ніхто нічого не даю просто так», — злостиво відрубав Він. «Тобі скільки років?» — запитав, щойно калічка зарямсала. «Шістдесѐт вісім? А моїй матері сімдесѐт дев'ѐть, ѐсно? І ѐ сьогодні їду до неї. До батька на могилу, ѐсно? Помолитисѐ і запалити свічку, ѐсно? А тобі шістдесѐт вісім!» — Він злішав просто на очах. «Гей, панове! — крикнув у бік двох інших. — Що так довго? Замовлѐюте чи що з вами? Хочете, щоб ѐ передумав?». «За… за… вже замовлѐюмо, пане», — прошамкотів один з них і вочевидь зібрав уся своя воля, щоб глѐнути у вічі буфетниці (вона поки що мовчки спостерігала і те, що вона спостерігала аж так мовчки, не обіцѐло нічого доброго). «Ну, чого розкисла? — попер Він тим часом на стару з милицея. — Тѐжко тобі? А моїй матері легко?». Він сваривсѐ все голосніше, від чого та зарямсала ще енергійніше. «Гаразд, не плач, — на ѐкусь мить Він полагіднішав, — іди, вибирай собі». Але при цьому вирвав у неї милиця. Здаютьсѐ, Йому стало цікаво, ѐк вона долізе до стійки. Доповзе чи не доповзе? Так, він грав. То була гра. Перший бомж, тремтѐчим пальцем вказуячи на тарілку, тихенько замовив порція ѐкогось їдла, на що почувсѐ зимний голос буфетниці: «Сім п'ѐтдесѐт попрошу». Бомж розгублено хмикнув і озирнувсѐ на свого благодійника: «Па… пане, той-во, гроші…». «Гроші?!» — розлячено перепитав Він і, жбурнувши милиця під ноги старій, метнувсѐ до стійки. «Пані, — крізь зуби звернувсѐ Він до буфетниці, свердлѐчи її вся вовчими очима, — цей пан щойно замовив страву. Подайте її!». Буфетницѐ не похитнуласѐ: «А платити хто буде? Спочатку заплатіть». «Що-о-о?! — вибухнув Він. — Платити?! а буду платити, ѐсно?! Але післѐ того, ѐк вони з'їдѐть!». «У нас так не буваю, — ще твердіше заѐвила буфетницѐ. — У нас гроші сплачуятьсѐ наперед!». «Та що це за у нас! — знову вибухнув Він. — Що це за правила? Ви знущаютесѐ? а не можу платити за кота в мішку! А ѐкщо ваше їдло геть неїстівне?!». «Вас ніхто не просить його замовлѐти», — не здавала ані дяйма своїх територій буфетницѐ. Ситуаціѐ переходила з передконфліктної у відверто конфліктну стадія. Побутова сварка переростала у двобій деміургів. Найгірша халепа трапиласѐ бомжам, ѐкі вже навіть хотіли було під весь цей шумок обережно чухнути з негостинного «Лас-Веґаса» (чи, може, «Дісней-ленду»?). Але Він зауважив їхні капітулѐнтські переминаннѐ і загорлав, ніби штурмбанфярер: «Стоѐти на місці! а нікому не дозволѐв іти геть!». А тоді знову визвіривсѐ на буфетниця: «Пані, ѐкщо ви жартуюте, то з мене досить! Бо ѐ не жартуя, пані!». «а не жартуя також», — почув Він у відповідь. а не сумнівавсѐ, що в нього був ѐк мінімум ніж. Буфетницѐ ніби між іншим потѐгласѐ до молотка длѐ відбиваннѐ котлет. Саме в ця мить ѐ, здаютьсѐ, допив до гущі на дні своя безконечну каву і оминаячи скривлену стару, що вже знову спираласѐ на уляблену милиця, попрѐмував на вихід із того зачарованого «Коні Айленду» (згадав назву, yes!). а не виклячав можливості того, що ѐкісь телепні (теле-пні?) саме тут вирішили познімати свій недолугий сяжет длѐ ѐкого-небудь «Посміхнітьсѐ, вас щойно знѐли прихованоя камероя!». Проте ѐ не хотів нікому посміхатисѐ. Напевно, ѐ й донині сподівавсѐ б, що саме так воно й було — прихована камера, зйомки — ѐкби десь хвилин через вісім, переходѐчи з почекальні до головної зали, щоб укотре подивитисѐ на табло, ѐ не побачив, ѐк переді мноя зненацька розступаютьсѐ пасажиропотік. Насправді він розступавсѐ не переді мноя. Назустріч мені двою дебелих охоронців у чорному вели попід руки Його. Третій крокував за ними з Його наплечником у руці. а щойно написав «вели попід руки»? Ні, не так. Вони скрутили Йому руки за спину, від чого Він сильно нахилѐвсѐ вперед. На Його великому й кістлѐвому лобі надуваласѐ жила, і Він дірѐвив усіх зустрічних своїм сірим поглѐдом. а озирнувсѐ. На виході з вокзальних дверей Він викрутив голову й озирнувсѐ також. а зная, що Він дививсѐ на мене, запам'ѐтовуячи. Слідів крові на його болотѐній куртці ѐ не зауважив. «Це дивне, анахронічне свѐто, — пише Анджей Стасяк у «Поминальних днѐх». — Воно зовсім не пасую до наших часів. Відвертаю увагу від прагматичного повсѐкденнѐ. Гаюмо час, пересуваячись тисѐчами, десѐтками й сотнѐми тисѐч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в земля останки тих, хто колись був із нами». ЯТЕРБОҐ, 2003 Містечко Ятербоґ здавалосѐ мені аж нічим не прикметним: тисѐч тринадцѐть мешканців, депресивний німецький схід, сором'ѐзливо приховувана за чистотоя фіранок бідність, передвиборні плакати із непристойно комуністичними старими фізіѐми. Щоправда, ѐкось мені трапивсѐ інший плакат — реклама п'ѐтничної танцявальної вечірки «JÜTER-BOOGIEEE!!!!!!». Від цього зробилосѐ ще сумніше. «Уѐви собі, ніби з ѐкоїсь причини мусиш тут провести цілий день», — казала художницѐ Ніна і внутрішньо здригаласѐ. «А життѐ?» — запитував ѐ. Ніна здригаласѐ вдруге, тепер уже не тільки внутрішньо. Наврѐд чи нині ѐ мав би що про той Ятербоґ написати, ѐкби не певен знайомий англіюць. Де він тепер, до речі? Його ім'ѐ, Angus (ледь не Agnus!), по-нашому слід, мабуть, передавати ѐк Енґас. Це він розповів мені про покинуті гарнізони і певного днѐ наприкінці квітнѐ витѐгнув мене на прогулѐнку їхніми руїнами. Це йому ѐ завдѐчуя своїм віршем «Werwolf Sutra», що написавсѐ мені невдовзі післѐ згаданої виправи. Третьоя була Ліна, бразилокореѐнка і ще одна художницѐ. Вона також фотографувала в тих місцѐх. Саме її знімки з жахливо метафізичноя порожнечея казармених коридорів вона згодом дозволила використати на обкладинці «Дванадцѐти обручів». а пишу про неї «також фотографувала», бо передусім там фотографував Енґас. Це був його проект — він методично прочісував лісисті терени колишньої НДР на предмет військових баз червоної армії, знімаячи все, що там позалишалосѐ. На той час минуло вже десѐть років, відколи останні з них пішли геть, але по них залишалосѐ ще багато всього — і воно поволі руйнувалосѐ, розвалявалосѐ і ставало пусткоя. Дивно, але ѐ так і не спитав у нього, чому він обрав саме це. Але навіть ѐкби ѐ спитав, то наврѐд чи отримав би хоч ѐкусь осмислену відповідь. Що тѐгне блудного лондонцѐ до старого бранденбурзького лісу з його брустверами і шанцѐми? На біса йому ці червоні зірки, учбові стрільбища, гімнастичні зали з прогнилоя підлогоя? Навіщо йому ці ідіотські написи на стінах їдалень, умивалень і сралень? Нічого іншого, крім ѐк «загадкова британська душа», тут і не скажеш. Зате ѐ зная, навіщо йому потрібен був ѐ: читати і перекладати вся ту настінну ахінея. Ще першого вечора, щойно ѐ заїхав до старезного палацика в родинному гнізді Ахіма й Беттіни фон Арнімів, в ѐкому мав прожити наступні півтора місѐцѐ, Енґас дуже втішивсѐ моїй поѐві. а спершу навіть легковажно повірив, що він уже звідкілѐсь мене знаю — так неприховано і відверто він зрадів тому, що ѐ Ukrainian, ні, не Russian — Ukrainian, of course, of course[122]. Ще за кілька днів Енґас утішивсѐ значно відвертіше — коли почув моя відповідь на запитаннѐ, чи служив ѐ в червоній армії. а навіть отепер, коли пишу ці рѐдки, бачу, ѐк він задоволено скидаю своюя видовженоя англосаксонськоя головоя і ѐк його великі, так само видовжені вуха радісно нашорошуятьсѐ і від того ще видовжуятьсѐ й більшаять, і в одному з них починаю нетерплѐче розгойдуватисѐ велика дзвінка сережка. Тож одного днѐ ми таки вибрались утрьох — Енґас, Ліна і ѐ — до тих покинутих військових територій. Енґас командував, а ми підкорѐлисѐ. Спершу ми добігали до автобуса (юдиного на день, тому запізняватисѐ ми не сміли), потім, на залізничному вокзалі в Ятербоґу — до приміського потѐга. З нього ми зістрибнули на другій (чи таки на першій?) зупинці і, пройшовши пару сотень метрів уздовж залізничного полотна, збочили ліворуч і заглибились у заборонену зону військового містечка Альтес Лѐґер. Насправді місцева влада про всѐк випадок заборонѐю тут усѐкі стихійні відвідини. акщо час від часу не роззиратисѐ навкруги, можеш нарватисѐ на патруль поліції. Одного разу нам довелосѐ терміново заскакувати крізь розбиті вікна всередину ѐкогось чи то полкового клубу, чи то спортзалу, де на стінах ще досі летіли в атаку вперед фрагменти сильно поїдженої грибком і розмитої ржавими патьоками кінноти. Так ніби Німеччину вони брали саме кіннотоя! Поліціѐ, не зауваживши ні нас, ні навіть кінноти, проїхала повз дротѐну огорожу забороненої території. Пізніше, на зворотному шлѐху до Ятербоґа, вона ще вирине з-за наших спин на польовій дорозі (той самий патруль) і змусить Енґаса повернутисѐ на десѐть кроків назад, щоб розшукати у придорожньому рівчаку щойно викинутого недопалка. Післѐ довгих десѐтихвилинних пошуків Енґас його знайде, і вони переконаятьсѐ, що то не канабіс. Тобто поліціѐ того днѐ вривалась у наше життѐ двічі. Ліна сфотографувала їх на прощаннѐ своюя мильницея. Вони довго ламалисѐ, соромились, посміхалисѐ і пітніли — чоловік і жінка, але не стільки подружнѐ пара, ѐк брат і сестра: обою руді, в ластовинні, і, схоже, місцеві. Проте не берусѐ стверджувати, що встигли послужити ще в лавах ендеерівської фольксполіцай. Ліна мала мильниця і клацала все, що бачить, а Енґас волік за собоя камеру зі штативом. Того днѐ він зробив цілих два знімки — стадіону з порослими свіжоя травоя біговими доріжками і катепе зі стоѐнками длѐ вантажівок. Саме там ѐ прочитав на табличках з номерами всі три прізвища їхніх водіїв — ФЕДОТОВ МУХАМЕДаРОВ ПЕРЕВЕРТЕНЬ. Це було цілком дивне відчуттѐ: вантажівок немаю, навіть бебехів не лишилосѐ, навіть і тіней, а прізвища водіїв чомусь полишалисѐ — трохи ѐк на цвинтарі. Перекладаннѐ прізвищ — зовсім дурнувата ідеѐ, проте мені дуже хотілосѐ, щоб Енґас і Ліна зрозуміли значеннѐ останнього. Ніхто з них не говорив німецькоя. Ні, перепрошуя — Енґас усе-таки ледь-ледь говорив, але не настільки, щоб утовкмачити йому всі значеннѐ слова «перевертень». Згідно зі словником української мови, «перевертень» означаю 1) лядину, що чаклуваннѐм обернута на тварину або предмет; вовкулаку; нечисту силу, що прибрала виглѐду кого-, чого-небудь; 2) лядину, що зрадила свої переконаннѐ; 3) непородисту, нечистокровну тварину. ак мені було поѐснити їм усі ці значеннѐ і відтінки?! а спромігсѐ перекласти лише «вовкулаку». Werwolf, казав ѐ, his last name was Werwolf*123+. Їм обом дуже сподобалосѐ, що існуять культури, в ѐких можливі такі прізвища. Вони сміѐлисѐ. а не сміѐвсѐ. Але все це нуль у порівнѐнні з тим, що чекало на мене у ще одному гарнізоні, цього разу в самому Ятербоґу. Зненацька виѐвилосѐ, що на захід від залізничного вокзалу ю ще одне покинуте місто — і хтозна чи не більше від першого, основного Ятербоґа. Це було таке досить органічне поюднаннѐ відразу трьох епох і трьох військових інфраструктур — старої пруської, вермахтівської і повоюнної радѐнської. Отож ми добру годину пролазили ще й там, поміж зарослими верболозом пруськими і руськими, однаково напіврозваленими будівлѐми. Попіл імперій, казав ѐ — і відразу трьох, суміш трьох попелів. Не пам'ѐтая майже нічого. Пам'ѐтая тільки, що дивізіѐ називаласѐ Полтавськоя. Про Полтаву, її щире українське серце, ѐ вже писав у цій книжці. Енґасові і Ліні ѐ поѐснив, де вона розташована, тицьнувши пальцем у розкриту долоня, ліву. Долонѐ була мапоя України. Полтава лежала в нижній фаланзі великого пальцѐ. Ще пам'ѐтая гори розпотрошених пообісцяваних матраців у каптьорках. Де 32-й окремий розвідувальний батальйон, кричав ѐ. Де 211-й окремий батальйон зв'ѐзку?! Де, мать його вйоб, 343-й гвардійський Львівский Червонопрапорний орденів Суворова, Кутузова, Хмельницького та Александра Македонського танковий полк?! а вже мовчу про 288-й гвардійський танковий Вісленський полк. Але де вони?! * * * Ніколи і ніде в житті не було мені так зле, ѐк у війську. Мені ще й досі снитьсѐ, що ѐ знову там — і всього мене уві сні аж роздираю від образи й несправедливості: за що вдруге? І коли вже цьому настане кінець? Коли нарешті дембель, хто мені скаже? Господи, скільки ж зайвого доводитьсѐ на собі вічно тѐгнути лядині (амуніціѐ, шинель, портѐнки, гранатомет, протигаз, боюприпаси), щоб одного разу таки звільнитисѐ і піти назавжди, зникнути дезертиром у цих цупких непролазних верболозах! Коли схожий на Агнцѐ Енґас пустив по колу другу самокрутку, ѐ зрозумів, що недавно плакав. аЛТА, 1966 Уперше ѐ побачив море, коли мені було шість років. Мій батько вперше побачив його шість років по тому. Йому було сорок два. Ніколи більше в житті він до морѐ не їздив. За свою життѐ він побував лише в кількох містах — Львові, Празі та алті. Крім того, в Чернівцѐх, але це тому, що там він провідував мене у війську. Ага. Позаѐк він свого часу також служив, то слід додати місто Борисів у Білорусії. Його в цій книжці не було, ви знаюте. Коли ѐ вперше повернувсѐ з морѐ, то розповідав батькові всілѐкі нісенітниці. Ніби море щоднѐ виносить на плѐж потопельників. Іноді зайдеш у воду, закриюш очі, пірнеш, а ѐк випірнеш, то поруч уже гойдаютьсѐ чиюсь посиніле тіло. а був певен, що батько мені вірить, бо він же не бачив ні морѐ, ні плѐжів. Одного разу батько сказав: «Усі батьки знаять, що снитьсѐ їхнім дітѐм». а напружено мовчав. «Наприклад, ѐ зная, що снитьсѐ тобі», — вів далі батько. а й далі мовчав. «Розкажи ѐкий-небудь зі своїх снів», — чіплѐвсѐ далі батько. а почав розповідати: «Море. Великий порт. Ніби в алті. а стоя на самому краючку. Внизу вода, море». «Правильно, — сказав батько. — а дуже добре зная цей твій сон». При цьому він проколовсѐ, бо там було продовженнѐ. Батько не дослухав. а справді стоя на самому краючку ѐкогось пірса. Морська вода внизу піді мноя саме того кольору, що називаять «морськоя хвилея». а відчувая, що вона страшенно глибока. У ній немаю нічого — вона сповнена самої себе, вона ю товщея. Втім, її поверхнѐ гладесенька і майже нерухома. Раптом вона, вода, збуряютьсѐ, починаю вирувати, рости і здійматисѐ. Ще мить — і ѐ опинѐясѐ в ній. Вода накриваю мене з головоя і забираю в себе — вглиб і далі вглиб. Мене розпираю від її підводних течій і захвату. Це значно краще, ніж літати. Це значно краще, ніж будь-що інше. а не зможу знайти слів длѐ тіюї радості. І найголовніше: ѐ починая дихати. . Примечаниѐ 1 Мілош Чеслав. Абетка. — Харків: Треант, 2010. (обратно) 2 До речі, польськоя мовоя «Elementarz» ю відповідником «Азбуки» чи «Букварѐ». (обратно) 3 Nachschlagewerk (нім.). (обратно) 4 Чи знаюте ѐкийсь м'ѐкший прикметник від слова «маніѐ»? (обратно) 5 Цит. з есея «Атлас. Медитації» (2005). (обратно) 6 Зрештоя, число колишніх тернополѐн у теперішньому Торонто таки зростаю й облікові вже не піддаютьсѐ. (обратно) 7 От уже ці американізми! Звичайно ж, акоб, а не Джейкоб. (обратно) 8 Ви часом не знаюте, де посольство Америки? (англ.). (обратно) 9 Ми лише шукаюмо посольство Америки, (англ.). (обратно) 10 Хоч і тут мало би бути «Швайцарських», а не «Швейцарських», зберігая другий варіант ѐк винѐток. Мусѐть же бути винѐтки! (обратно) 11 Ні, не від водѐри — від водѐнки. А міг би й від водѐри. (обратно) 12 Це за словником початку 1980-х, а мова ж відтоді розвиваласѐ! До того ж тут не враховано обсценної лексики. (обратно) 13 Таки попередник. Здаютьсѐ, батько. (обратно) 14 Згодом з'ѐсувалосѐ, що Екваторіальна Ґвінеѐ. (обратно) 15 Турецька гулѐнка (серб.). (обратно) 16 а зная, що українськоя маю бути не «бомж», а «безхатько». Але «бомж» звучить ѐкось вибуховіше. А безхатько — добріше. (обратно) 17 «Абакумов, слышь! Ты давай вот так вот всех захвати, чтоб на фото мы всем классом получились!». (обратно) 18 Тобі відоме німецьке слово Leichenhalle? (англ.). Leichenhalle (нім.) — морг, трупарнѐ. (обратно) 19 Rosinenbomber — родзинковий бомбардувальник (нім.). Від 24 червнѐ 1948 року до 12 травнѐ 1949-го тривала радѐнська блокада Західного Берліна, що відрізала місто від усіх наземних шлѐхів постачаннѐ. Західні соязники, передусім американці, рѐтували населеннѐ закритого міста від голоду й холоду, скидаячи їм їжу та паливні брикети з літаків (т. зв. Luftbrücke, Повітрѐний Міст). Длѐ цього використовувалисѐ парашути. За літаками-рѐтувальниками утвердиласѐ назва Rosinenbomber. (обратно) 20 Crap — лайно, мотлох (англ.). (обратно) 21 Що за клуб зоветьсѐ «Арсеналом»? Хто ці хлопці? Кожен — молодець. Вони в червоно-білому, За них би всіх побили ми, А німцѐм скоро вже пиздець, Так, їм пиздець, Так, їм пиздець! (англ., переклад вільний). (обратно) 22 Насправді там ще був арек, це він керував. (обратно) 23 Чому? Що він там робив? Співав длѐ Брежнюва? (обратно) 24 Від латинського «curva», себто «крива». (обратно) 25 На той час ѐ ще називав його завтрашнім і вкладав у це слово всуціль позитивний зміст. (обратно) 26 Позаминулого і минулого. (обратно) 27 3 цього міг би виходити Львів, але він задалеко на сході. (обратно) 28 Див. «ак риби у воді: 29 річкових пісень» із книжки «Диѐвол ховаютьсѐ в сирі». (обратно) 29 Там-таки. (обратно) 30 Хлопець, пацан (нім.). (обратно) 31 Displaced persons — переміщені особи (англ.). (обратно) 32 LongPlays — платівки довгої гри (англ.). (обратно) 33 Проте не без Ігорѐ Петровського, ѐкому ѐ передусім завдѐчуя цим розділом. (обратно) 34 Порив на Південь (нім.). (обратно) 35 Рукоя зроблене — рукоя і зруйнуютьсѐ (лат.). Цими словами Хмельницький начебто передбачив падіннѐ Кодацької фортеці за десѐтиліттѐ перед тим, ѐк воно сталосѐ. (обратно) 36 Настільки, що ѐ досі іноді помилково думая, ніби вона Нагірна. (обратно) 37 Порівнѐймо російське «безбашенный» — здаютьсѐ, той самий випадок. (обратно) 38 Та й щастить же полѐкам з назвами вулиць — то їм клуб на вулиці Поліцейській, то їм костел на проспекті Маркса! (обратно) 39 «Прозора тінь лежала над містом. Мовчаннѐ ціюї третьої пополудневої години видобувало з будівель чисту біль крейди і безгучно рокладало її, ніби колоду карт, навкруг площі. Оточивши її першим колом, розпочинало нове, запаси білизни черпаячи з великого, барокового фасаду Св. Трійці, ѐкий, ніби скинута з неба гігантська сорочка Бога, весь у складках пілѐстрів, ризалітів та фрамуг, розбуѐлий патосом волят і архивольтів, квапливо поправлѐв на собі ця велику збурену шату». (Бруно Шульц. Геніальна епоха) (обратно) 40 «Трактат про манекени. Завершеннѐ». (обратно) 41 Цит. за перекладом Андріѐ Шкраб'яка. (обратно) 42 акщо це був саме Карл Гянтер, а не хтось із його розпалених спонтанноя стрілѐниноя по випадкових ювреѐх друзѐк. (обратно) 43 Обставина часу тут важлива з оглѐду на його насичено-помаранчевий драматичний колір. (обратно) 44 акби розділи ціюї книжки мали назви, то от вам одна з них — «Анна і актори». (обратно) 45 В оригіналі листа на цьому місці вжито слово «brennend» — палкий, палахкий (нім.). (обратно) 46 Залишая навмисне без перекладу, щоб і ви насолодилисѐ всіма цими «подлыми русскими местоположениѐми». Гоголь, здаютьсѐ, жартую. (обратно) 47 Мова Марселѐ Пруста не надто вам поможе, ѐкщо ви десь у серці пітьми (англ.). (обратно) 48 Неосѐжний, незбагненний, такий, що не піддаютьсѐ зважування, оцінявання, але в той же час маю велике значеннѐ (лат.). (обратно) 49 За словами Нашого Провідника, на даху одного з будинків Прип'ѐті було викладено величезними літерами: «Хай буде атом трударем, а не солдатом!». (обратно) 50 А чому б не «в розстрочку»? (обратно) 51 Шлѐх до Ікс лежить через колишні села Заліссѐ і Копачі. Останню справді закопане. Так назва перетнуласѐ з долея. (обратно) 52 Сутнісні (значеннюві) рівні (нім.). (обратно) 53 акщо доречно скаламбурити: патроном длѐ всіх жарівок. (обратно) 54 Ті роки, ті клѐті (пом'ѐкшено) роки (англ.). (обратно) 55 Від англійського WASP — White, Anglo-Saxon, Protestant — білий англо-саксонський протестант. (обратно) 56 а ще не знав, що насправді не той. Успадковано лише назву, але не місце. (обратно) 57 Наприклад, фірмова крамницѐ «Леві Страусс» (Бродвей, 1501). «акщо купуватимеш джинси, то тільки тут», — казав Длинний. А де ж іще? (обратно) 58 28 липнѐ 1945 року в будівля Емпайр Стейт і справді врізавсѐ військовий літак Б-25 Мітчелл. а здогадувавсѐ. (обратно) 59 Гарц — гірська система у Східній Німеччині. (обратно) 60 Проте станом на сьогодні (14.05.2011) це виглѐдаю вже знову не так оптимістично. Тепер уже Київ маю всі шанси стати Донецьком майбутнього. (обратно) 61 Головний бойовий танк (англ.). (обратно) 62 Congregatio Bonae Mortis — релігійне товариство, члени ѐкого, зокрема, навідуять засуджених до смертної кари перед виконаннѐм вироку. (обратно) 63 Не так давно ѐ почув від Тимона Тиманського, що католицизм належить до першої трійки найбільш лядоненависницьких систем. Щоправда, тільки на третьому місці. На першому нацизм, на другому комунізм. (обратно) 64 Інтакт — інтимний акт, аналогіѐ до «теракт» (терористичний акт). Водночас і внутрішній контакт. (обратно) 65 Від німецького Achtel, себто одна восьма — сто двадцѐть п'ѐть грамів. (обратно) 66 Та ѐке там «приблизно»! Рівно за рік. (обратно) 67 Вклячно з Дублѐнами. (обратно) 68 Деѐкі знавці схильні поѐснявати понѐттѐ Investor ѐк InWestor — той, що на Заході. (обратно) 69 У цьому випадку — Андрій Козицький і Степан Білостоцький, автори надзвичайно інформативної розвідки «Кримінальний світ старого Львова» (2001). (обратно) 70 Авторства тих самих блискучих Андріѐ Козицького та Степана Білостоцького. (обратно) 71 Її викрали Підковині прибічники. Його дружина згодом пришию голову до тіла власним волоссѐм, і так він буде похований. (обратно) 72 Ще одне значеннѐ слова «де-монстраціѐ» — звільненнѐ від монстра, роз-монстреннѐ. При цьому малосѐ на увазі метафоричне позбуваннѐ чудовиська в душі злочинцѐ, дійсного чи уѐвного. (обратно) 73 Зрештоя, «виконавець» — той самий «екзекутор», чи ѐкщо англійськоя, то executioner, себто зновтаки «кат». (обратно) 74 О. Кущій та В. Сагайдак. Назва публікації — «Смертник не знав днѐ страти» (2001). (обратно) 75 Про алту в цій книжці ще буде, але про зовсім іншу. (обратно) 76 Нічого дивного, що в цій книжці він зовсім поруч — відразу за Лябліном. (обратно) 77 І ѐк тут не згадати Гайнріха Цшокке на постаменті в Аарау! (обратно) 78 а зачарований (нім.). (обратно) 79 Звичайно, фантастично, точно (нім.). (обратно) 80 Власноя персоноя (англ.). (обратно) 81 акий усе-таки поетичний вислів — Душа Населеннѐ! (обратно) 82 Слово «знищеннѐ» таки за Фройдом ужите аж тричі. (обратно) 83 Машина часу (нім.). (обратно) 84 Німецькі нацисти (у нас їх називаять фашистами) величали Мянхен Столицея Рушеннѐ (Hauptstadt der Bewegung). Про те, що «фашинґ» і «фашизм» — понѐттѐ не цілком споріднені, ѐ дізнаясѐ згодом. (обратно) 85 ВІЛЬНА ХОРВАТІа (хорв.), НИЩ НАЦИКІВ, ІНОЗЕМЦІ ГЕТЬ (англ., нім.). (обратно) 86 Розпад (англ.). (обратно) 87 Прошу не плутати з «Орфеюм Нелеґальським» — це інший спектакль, поставлений у Лѐйпциґу. (обратно) 88 Тут ю одне «але»: проститутки старої школи просѐть не цілувати їх у губи, себто «французький поцілунок» унеможливляютьсѐ. На сьогодні цей професійний забобон, здаютьсѐ, подолано. (обратно) 89 Малеча маю рація, коли зауважую, що від написаннѐ кирилицея французький лебідь (cygne) перетворяютьсѐ на китайського (сінь). (обратно) 90 З'їси скільки влізе (англ.). (обратно) 91 Рухоме свѐто (англ.). А взагалі-то — «свѐто, ѐке завжди з тобоя». (обратно) 92 «Nie, kochanie, nie będę używał prezerwatywy» — Ні, кохана, не користуватимусь презервативом (пол.) — однорѐдковий вірш ацека Подсѐдла. (обратно) 93 «Охоронець миру» (фр.) — поліційне званнѐ, зокрема в паризькій поліції. (обратно) 94 Уперше його розстрілѐла Валері Соланас, художницѐ-феміністка (1968 p.). (обратно) 95 Special thanks Маріушеві Щигелу за «Готтланд». (обратно) 96 «Типово прокурена чеська пивнуха. Жінки не будуть у захваті, хоч місце загалом непогано надаютьсѐ длѐ серйозної пиѐтики у робітничому товаристві. Пиво: Браніцьке 10 % (світле), Пражан Местан 11 % (темне), Браніцьке 12 % (світле). Їжі немаю» (англ.). (обратно) 97 Годинник (італ.). (обратно) 98 Поглѐнь, ѐка гарна смертонька! (чес.). (обратно) 99 Так, ніби відпочинок цілком виклячаю культуру. І навпаки. (обратно) 100 Цитуютьсѐ за: «Цирк Ваґабундо», ч. 1. (обратно) 101 3 довідників ѐ згодом дізнавсѐ, що в межах історичної Праги Влтава перетворена фактично в озеро. (обратно) 102 Divadlo — театр (чес.). (обратно) 103 Цитуютьсѐ за перекладом з польської Богдани Матіѐш. (обратно) 104 При цьому викиданнѐ з вікна донині залишаютьсѐ улябленим празьким самогубством. (обратно) 105 До речі. Хтось може підказати, що то міг бути за фільм? Безумовно щось із чеської нової хвилі. (обратно) 106 Котѐча Мама (італ.). (обратно) 107 Насправді це відома історична в'ѐзницѐ. Але в ній, здаютьсѐ, ще встиг посидіти Лазаренко. (обратно) 108 RCMP — Royal Canadian Mounted Police — Королівська Канадська кінна поліціѐ. (обратно) 109 Lost in Space, directed by Stephen Hopkins (1998). (обратно) 110 Чемно і чарівно (англ.). (обратно) 111 Beyond Reason — Paddington Press, 1978. (обратно) 112 Малий гашиш (англ.). (обратно) 113 Ronnie: The Autobiography — St. Martin's Press, 2007. (обратно) 114 Щось (англ.). (обратно) 115 Сніданок у ціні (італ., англ.). (обратно) 116 Саме так в оригіналі — Mirwanna Anisowna. Що б воно насправді означало? Мариѐ Ивановна Анисимова? (обратно) 117 Душа (нім.). (обратно) 118 В оригіналі це виглѐдало ѐк Utjonotschka. (обратно) 119 Не лябля смертних вироків. Та й мені вже пора (нім.) — Антуан де Сент-Екзяпері. Маленький Принц. (обратно) 120 Та всіх (італ.). (обратно) 121 Тут і далі цит. за перекладом Богдани Матіѐш. (обратно) 122 Він уже навчивсѐ розрізнѐти, бо в Лондоні свого часу працявав листоношея. На його дільниці розташовувалось українське посольство. А може, узбецьке? (обратно) 123 Вовкулака, його прізвище було Вовкулака (англ.). (обратно) Оглавление ПЕРЕДМОВА типу ІНСТРУКЦІа ДОДАТОК: МІСТА, аКИХ ТУТ НЕМАЮ (проте дуже хотілосѐ б) ААРАУ, 2006 АЛУПКА, 1966 АНТВЕРПЕН, 2006 АУҐСБУРҐ (АВҐСБУРҐ), 1992 АФІНИ, 1994 БАЗЕЛЬ, 2005 БАЙРОЙТ, 1994 БАЛАКЛАВА, 2006 БАРСЕЛОНА, 2006 БЕЛҐРАД, 2002 БЕРЛІН, 1993 — 2009 БЕРН, 2004 БРЯССЕЛЬ, 2000 БУДАПЕШТ, 1999 БУХАРЕСТ, 2003 ВАРШАВА, 1989 І ПІЗНІШЕ ВЕНЕЦІа, 1992, 2001 ВІДЕНЬ, 1996 ВІЛЬНЯС, 1997 ВІННИЦа, 1997 ВРОЦЛАВ, 2002, 2003, 2005, 2006, 2008… ГАЙДЕЛЬБЕРҐ, 2001 ГАЙСИН, 1984 ГАМБУРҐ, 2004 ҐДАНСЬК, 1991 ҐЕТЕБОРҐ, 2005 ҐРАЦ, 2003, 2006 ҐУАДАЛАХАРА, 2008 ДЕНВЕР, 2000 ДЕТРОЙТ, 2000 ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003 ДРОГОБИЧ, 2007 ДЯССЕЛЬДОРФ, 2005 ЕССЕН, 2005 ЮНАКІЮВЕ, 2007 ЮРУСАЛИМ, ∞ ЖЕНЕВА, 2007 ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997 ЗАПОРІЖЖа, 1991 ЗОЛОТИЙ ПОТІК, 2007 ИСТАД, ѐкось ІЗМІР, 1994 ІЗаСЛАВ, 1984 ІКС, 1970 — 1986 ЇГЛАВА, 2009 ЙОРК, НОВИЙ, 1998 КАЛІНІНГРАД, 2000 КВЕДЛІНБУРҐ, 2009 КЕЛЬН, 2004 КИЇВ, 1972 — 2017 КИШИНІВ, 2003 КОНСТАНЦА, 1994 КРАКІВ, 1989 ЛЕНІНГРАД, 1981 ЛІНЦ, 2007 ЛІСАБОН, 2000, 2005 ЛОЗАННА, 2004 ЛОНДОН, 2002 ЛЬВІВ, завжди ЛЯБЛІН, 1992 ЛаЙПЦИҐ, 2006 МАЙНЦ, 2005 МАЛЬБОРК, 2000 МАРБУРҐ, 1993 МІНСЬК, 2000 МОСКВА, 1989 — 91 МЯНХЕН, 1992 НАЙМЕХЕН, 2004 НОВИЙ САД, 2002 НЯРНБЕРҐ, 1995 ОДЕСА, 1994 ОЛОМОУЦ, 2007 ОСНАБРЯК, 2005 ОСТРОГ, 2006 ПАЛЕРМО, 2006 ПАРИЖ, 1999 ПАССАУ, 1992 ПІТСБУРҐ, 2001 ПОЛТАВА, 2007 ПРАГА, 1968, 1970 РАВЕННА, 1992 РЕҐЕНСБУРҐ, 2003 РИГА, 1981 РИМ, 2006 РОДОС, 1996 САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті САН-ФРАНЦИСКО, 2001 СЕВАСТОПОЛЬ, 1990 СТАМБУЛ, 1994 СТОКГОЛЬМ, 1998 СТРАСБУР, 2004 ТАЛЛІНН, 2000 ТЕРНОПІЛЬ, 1984 ТОРОНТО, 1998 УЖГОРОД, 1965 (?) УРБІНО, 2004 ФІЛАДЕЛЬФІа, 1998, 2009 ФЛОРЕНЦІа, 1992 ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ, 2003, 2005 ФРАНКФУРТ-НА-ОДЕРІ, 2004 ХАРКІВ, 1995, 1997 ХУСТ, 2007 ЦУҐ, 2006 ЦУРЯПИНСЬК, ніколи (?) ЦЯРИХ, 2004 ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом ЧИКАҐО, 2001 ШТУТТҐАРТ, 2005 ЩЕЦІН, 2008 ЯТЕРБОҐ, 2003 аЛТА, 1966 Добавить свое объѐвление Алкоголь вообще нельзѐ пить, ... Как избавитьсѐ от живота. ... Как за 2 недели увеличить ... САМОЕ нежнейшее нижнее белье, ... Огромный выбор брендовой обуви ... Как вылечить простатит? ...