Юрко Позаяк ЯКЩО 1. Якщо ти летиш в літаку І падає твій літак ВрОбитись в годину таку Не соромно аж ніяк 2. Якщо тебе ненароком Гепнуло шлакоблоком Вважай, що тобі повезло Останнє в житті западло 3. Якщо ти лежиш у гробу, Спокійно лежи на горбу Життя непогана хріновина Тобі ще заграють Бетховена 4. Якщо тебе розстріляли Дарма! Хай кати лютують Пройде десь років із тридцять - тебе реабілітують! 5. Якщо птаха тримати в неволі, Якщо птаху підрізати крила І якщо відрубать йому лапи, А до того ще й вищипать пір’я, І напхать йому в задницю яблук, І усе це в духовці спекти, – То це буде засмажена качка, Це окраса святкового столу. Сергій Жадан ПЕРЕВАГИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ 1 В один із днів повернеться весна. З південних регіонів батьківщини потягнуться птахи, і голосна свистулька вітчизняної пташини озвучить ферми і фабричні стіни, і грубий крій солдацького сукна, і ще багато всякого гівна. 2 Але печаль лягає на поля. Нужда голімі розправляє крила, докіль поет тривожно промовля: я є народ, якого правди сила; цю жінку я люблю, вона просила. 3 Сумна країна у години скрут. Блукає міщанин поміж споруд, з усталеним природнім артистизмом говорить і його словесний труд повніє нездоровим еротизмом і побутовим антисемітизмом. 4 Сколовши босі ноги об стерню, старенький Перебендя коло тину ячить собі, що, скурвившись на пню, лукаві діти в цю лиху годину забули встид, просрали Україну, забили на духовність і борню, і взагалі творять якусь фіґню. 5 Бідує місто. Кинувши фрезу, робітники на заводському ґанку лаштують косяки, бузять бузу, розводять спирт, заводять варшав’янку і, втерши соплі та скупу сльозу, майовку перетворюють на п’янку. 6 Село мине спокуту цю тяжку. Село – це корінь нації, це води, що рушать берег. Молодь на лужку, довірившись сільському ватажку, заводить, навернувшись до природи, народні сороміцькі хороводи. 7 Тому життя ніколи не втрача своїх прозорих гомінких проекцій. Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій, хапа за руку втомлене дівча, і вже вони – аж дня не вистача – займаються конспектуванням лекцій, зневаживши вимоги контрацепцій. 8 І лиш зоря над містом пролягла, юнак змахне краплини із чола і молодечо усмішкою блисне. Бо попри те, дала чи не дала, у щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград – красиве і корисне. 1998 Станси для німецько-фашистських загарбників а. Лілі Марлен, ти не росла у совку, ти взагалі не знаєш, що це таке – совок, але батальйони тягнули цю пісню ламку, ховаючи в ранцях на застібці і на замку між порнографічних листівок трепетний мамин рядок. б. Війна почалася у червні, а вже восени, з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч відходили “наші”, як ніжно себе вони самі й називали, і, мабуть, немає вини в такій безпідставній любові до малознайомих облич. в. Така вже була умова, що їх вела уперед, така пролетарська сансара, такий православний чин, щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет, знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет, окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин. г. Але ви врешті з’явились – діти германських лісів, непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин, і всі міщани раділи появі цих голосів, за винятком агітатора, котрий вже мирно висів, і був один, хто не тішився, був взагалі один. ґ. Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст. Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат, ось збуджені комсомолки до співу виказують хист, і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст, з бантами на вишиванці виходить коляборант. д. Ви дбали про місто, листівками всіявши брук, і хай мародеру дрижав його згорблений карк; відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк, зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк, хоч на фіґ кому потрібен він був – цей ваш зоопарк. е. Ті піонери-юннати, які вам писали вірша, та вчителька мови, котра пускала вас на постій, - вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша, ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа – знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій. є. Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець, коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла, скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла до ваших холодних німецько-фашистських сердець? ж. І навіть можна не знати природи якихось речей, але, якщо вже відверто, без соплів і без образ – попри усю непруху, попри тугу, ачей, невже ви самі не бачили, невже не мали очей, що райх ваш – фата моргана, і фюрер ваш – підарас… з. Адже біль цього міста вже не звести до ладу, не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав, тому і я краще здохну, чи просто так упаду на площу його свободи – виснажену і руду, аніж відійду від коріння його наркотичних трав. и. Лише нерухоме небо, небо собі згори лінзами Богородиці зазира до осель… Гріються шоколадки у руках дітвори, пахне драпом в учительській, дощ заливає двори, гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель. 2000 Василь Герасим’юк ХУДОЖНИК Чому не намалюєш дарабу останню? – прошуміла під хатою Черемошем вісімдесятого. Чому не намалюєш останні праліси? – ти знав їх. Ти знаєш: ніколи полотно не буде вищим від снігу дитинства і голоснішим від нього опівночі, коли спали покотом на підлозі люди далекі, бо ліс повалили і обвішали всю піч, хату всю мокрими онучами, і говорять – бояться не наговоритися, і ждуть не діждуться кулеші, бо ти вибіг по воду і не можеш до хати зайти, застиг коло порога у снігах – наче пропускаєш мертвих... А там таке потішне вигадують – від реготу стеля падає, ґражда валиться! СТАРИЙ ЗАВІТ Володимиру Забаштанському Мій тато у тифозному бараці читав Старий Завіт. А поруч труп лежав. Іще вчорашній. Наче зруб, зіяв барак. Не винесли і вранці, і тато книгу між собою й ним поклав. Заплющив очі і розплющив. Бо вимовить не міг. А зір подужчав. Здіймавсь барак, мов полонинський дим. Ще мертво спали і живі. Тому почув мій тато кроки. Руку потай поклав на книгу. І побачив постать в бараці — наближалась у диму, нагадуючи здалеку Чугайстра: звисала вовна з нього, борода, як вовна, сива, лісова хода, а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь. Перехрестився тато — той не зник. І вдруге, втретє, але той не здимів: вистукував копитами своїми, немовби він зайшов у пастівник. В літа пастуші тато мій не раз його стрічав у світанковій мряці, та вперше у тифозному бараці цей добрий дух, як смертний страх, потряс. Ніхто й не ворухнувся. Мов не сплять, а вимерли усі, як дід, що поряд. Про що ці люди думають, говорять, виходячи з бараків, як з багать?.. Не вимовити слова.Мертвий крик підкрався збоку, душить по-злодійськи… Все вище дим, все вище полонинський! І плаче полонинський чоловік в тифозному бараці. Кличе він… Вона жива. Вона жива ще, мати. В якій би книзі смерть свою сховати? Хто хвойний дим підніме із колін? А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш, копитами вистукуєш в бараці. Ти ще закрутиш у своєму танці, але на цвинтар ти не віднесеш, бо яма там на всіх одна. Вона чекає нас. Вона щороку глибша. Скликає полонських духів тиша з бараків наших. Теж — на всіх одна. Вони приходять, коли мертво ми спимо. І КНИГА захищає ложе. І добрі, й злі. Ніхто з них не поможе, коли вже нам несила буть людьми. Вони приходять у вечірній млі, вони приходять у ранковій мряці. Мій тато у тифозному бараці побачив їхні ратиці в золі. …Мій присмерковий полонинський дим. Кого він в піднебессі не вколише! Мій тато вчасно розминувся з ним в ранковій тиші. Стало ще тихіше. Ігор Римарук Нічні голоси (Василеві Герасим'юку) Цi нiчнi голоси - цi закинутi в моторош митарi - комiрчину твою не забудуть, проси не проси: ти накликав їх сам, їх шукав у вселенськiм гармидерi - i на вбогу свiчу прилетiли нiчнi голоси. Потаємнi вони - а тобi закортiло катренами розiкласти по аркушах їх - о свята простота! Але вбивць голоси прикидались тодi убiєнними, а пророчi слова заповзали вар'ятам в уста. Ти благаєш тепер: "Удостой мене iншої напастi, а не хору нiчного провидцiв, катiв, гультяїв... Їхнi гiмни й прокльони хiба увiбгати в анапести? - кожен - щось утаїв. Кожен - сповiдь i лжу, на зап'ястях вузлує, мов ретязi, не втекти нi в подiльськi поля, нi в карпатськi лiси... О нiчнi голоси, ви й пiд землю також доберетеся! Загнiти менi слух! - наближаються вже голоси. Це покликачi - знову мене загадати на розпити? Чи восславили знов мудрецi празникову зорю? Де чиї голоси? Чом усi переплутались, Господи?! - з усiма говорю - наче вiдаю, що я творю"