Юлія Стахівська


Вільні вірші
(2000 – 2014)
Ніч лагідна
Ніч підбита жовтим атласом ліхтарів.
Їх поставили на місці старих дерев, і тепер
можна подумати: це і є їх потойбічне життя –
переганяти соки струмів,
зрідка поскрипувати і збирати навколо комашню,
з розгону вдарятися світляним шершнем у наші зелені вікна
і падати на підвіконня ледь живим.
Уночі всі тіла нарощують перламутр і тужавіють,
щоб заховатися у скойці, мов у труні.
День подібний до мілководдя із пустими черепашками на піску.
З іншого берега
Червоний кінь по сизих травах мовчить.
Стомлено день вистикує кожну мить стебла.
Це заїжджий двір – говори – аби тінь моя
машталіра змінила на переправі, де золоті піски.
Влито в сито земляні слова. Засинають лялечки –
і нічні метелики теплі на звук глибоко летять.
Збавлені клопотів – ми сумні нулі собі перснями
одягаєм на пальці. Сни сомами сунуть, хмарами сопуть.
І нікому залягати на дно, де царство крихітних гідр,
де сіль може бути вбивчо солона, де кріт водяний
збурить воду. І живина кожна пливе по пам’яті
до єдиного, того берега.
Лінія
Кожен може бачити, як з дна власних облич
підіймаються постраждалі.
Замулені субмарини батьків з мідіями очей,
іржавими бровами деталей.
Берегова лінія – сон – межа піни й каміння
снується по скелях й зривається вниз
раптово... й до непристойності рівно.
І дійсність тоді набирає ознак закритості
оранжерейної зали,
де можна ліану страждання ростить
на втіху в старій порцеляні.
Де устями рук, як зап’ястями рік,
ступають розкішного смутку пави
і уміх себе видає, мов лук,
стрілою лукавою.


Змовини
На Олегівській
чорний кіт очицями зелено:
ніяких забобонів не відає,
вулицю перетинає,
рожевими лапами на траву
стає.
Падає голуб з даху крила розкинувши,
ворона кряче,
деревій на Щекавиці росте.
Кіт спину луком вигинає,
кіт спину атласну горбить:
напад на Поділ,
оборона валів,
Житній торг мурашиться.
Скотився ти донизу,
спустився долі.
На деньці самому –
тільки сова сидить –
у ніч глядить:
одне око срібне –
друге – земляне.
Всепроникність
Тіло звивисте, як Смородинський узвіз,
і яка-небудь Климентина могла би його
шкірою нагору підійматися,
несучи жовтуваті яйця в корзині.
Або велосипедист вигулькував з тінистого
повороту, і шини сичали би, як вужі
об гладенький брук.
Але це все не те для морозного тіла повітря,
для його всепроникності:
навкололіхтарні мильні бульки світла –
туга калюжна вода – підлисткова тінь –
тунель вулиці – порожнини у цеглі –
мої легені – і знову твої – і
підйом на Татарку, через гортані пагорбів

до альвеол тупикових завулків – тіло скрізь.