www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Повість минулих літ
Про заснування Києва
Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили
кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати:
одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де
нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од
чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали
його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони
мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої
сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би
він до Цесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до
якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того]
цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і
хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають
дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє.
І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.
Про напади хозарів
По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та
іншими навколишніми [племенами] . І знайшли їх хозари, коливони сиділи в лісах на горах, і сказали
хозари: «Платіте нам данину».
Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і
старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову».
А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті
запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина,
княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі
будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все цезбулося, [бо] говорили вони не з своєї
волі, а за божим повелінням.
Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і
мовили старці фараонові: «Сей усмирить землю Єгипетську». Як воно й сталося:погинули єгиптяни од
Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля
[ними] самими володіють.
Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня.
У РІК 6367 [859]. Варяги, приходячи | із замор’я, брали данина з чуді, і з словен, і з мері, і з
весі, [і з] кривичів. А хозари оралі. з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій
вивірці — стільки від диму.
У РІК 6370[862].
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика
піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру.
Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні
жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми
сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі
цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.
У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не
велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».
У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж
сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по
шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з
уличами й тиверцями мав рать.
У РІК 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і
хоробрих, бо й сам був хоробрий і легки Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за
собою в не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або
звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [ці він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і
сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших земель [послів],
кажучи: «Хочу на вас іти».
І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж
одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм».
У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем
своїм, каганом [Іосифом?] зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [одолів Святослав
хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і
прийшов до Києва.
У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і
заперлася Ольга з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром — у городі Києві. І оступили
печеніги город силою великою, — незчисленне множест [стояло їх] довкола города, — і не можна було
вийти з города, вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої
сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні
із города [вийти кому] до них.
І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти ; переказати:
«Якщо ви не приступите завтра під город, — ми здамось печенігам». І сказав один хлопець:
«Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можеш ти якось іти — іди». Він
тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», —
бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки,
[то], скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони
за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.
А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен
і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, —
здадуться люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич:
«Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо
ж сього не зробимо, — погубить нас Святослав».
І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли
крик. Печеніги ж подумали, що князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди.
І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький [Куря], побачивши [це],
вернувся один до воєводи Претича і запитав: «Хто се прийшов?» І сказав йому [воєвода]: «Люди тої
сторони». І спитав князь печенізький: «А ти чи не князь єси?» Він же сказав: «Я — муж його і
прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв незчисленне множество», — а це він сказав, лякаючи
їх. І мовив князь печенізький Претичеві: «Будь мені другом». Він тоді сказав: «Нехай буде так». І
подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому
броню, щит, меч. І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді —
печеніги 3.
І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї],
а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не
оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і
дітей своїх?»
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір
свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав
печенігів у поле, і було мирно.
Про помсту княгині Ольги
У РІК 6453 [945] Ігор же став княжити в Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став
він замишляти [похід] на деревлян, прагнучи добути більшу данину.
Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Підино,
княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і
чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а
я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся,
жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо
внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не
вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І
не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину
його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в
Деревлянах і до сьогодні.
Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і
воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин.
І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і
Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх,
числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода
текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.
Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є
нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний
другий, де є двір доместиків, — за святою Богородицею над горою, — саме тут був терем кам’яний.
І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості
прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви
прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми
вбили, бо був муж твій як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони
подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім’я йому було Мал, князю
деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не в скресити, а
вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в човен свій і ляжте в човні,
величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо,
а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра
Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на
честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а
понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша
хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і
вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з
човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали:
«Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене
знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це
почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте
до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли
мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много
коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві
моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без
нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати
могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і
звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші,
що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла:
«Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм
пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А
Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.
Початок княжіння Святославового
У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на
Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув
списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був
[Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав.
Ударимо, дружино, вслід за князем».
І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з
сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з
сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що
самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.
І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до
города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину,
і обробляють ниви свої і землю свою.
А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б
згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого».
І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге,
і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти
потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас?
|Ми раді дати і медом і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого
я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини
накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож
дайте мені се мале».
Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали
до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но
в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли
в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.
Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному
голубові й горобцеві прив’язат трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи
до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.
Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді
загорялися голубники, а од них хижі і стодоли . І не було двора, де б не горіло, і не можна було
гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила,
а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.
І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги,
бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною
своєю, встановлюючи устави і уроки . І [донині] є становища її і ловища її.