.. * ЧК 'і^да ѴГ’/'Р: ■ ■ -■' ' ' ■ • ."ѴЛЛ5 .,. . 7<-> ; ■ ѵ ''1[ ™ ВИДАНІІЯ ТОВ-А „ПРОСВЕТА" У ЛЬВОВІ Ч. 758 1НСТИТУТКА Л Ь В I В 1 9 2 9. ШКІЛЬНІ ЛЕКТУРИ. Ціна» 1. Віовчок М.: т. 1. Оповідання: Сестра, Козачка, Чумак, Одарка, Сон, Викуп, Два сини, Три долі, Не до пари, Від себе не втечет, Інститутка і т. д. стор. 410, ціна 7.00' 2. — Сестра, оповідання, ст. 24 0.40 3. Барвінок Вас.: Скошений цвіт (Виімок з тал. образків зі вступом Б. Лепкого), ст. 292 5.40» 4. Грінченко Б.: Оповідання: Грицько, Сестриця Галя, Олеся, Панько, Хата, Підпал, ст. 77 2.00' 5. — Соняшний промінь, Повість ст. 128 3.00 6. Квітка-Основяненко: Твори т. I. Повісті: Салдатський портрет, Маруся, Мертвецький великдень, Козир-дівка, Сердешна Оксана і т. д. стор. 540 7.00' 7. — Твори т. II. Повісти: Перекотиполе, Божі діти, Щира любов, Казки, Драматичні твори: Шельменко волооний писар, Шельменко денщик, Сватания на Гончарівці, стор. 547 7.00 8. Кобилянська О.: Битва, Нарис, ст. 52 0.90 9. — Земля, повість, стор. 445 8.10 10. — Некультурна, новеля, стор. 61 0.90 11. — Царівна, повість, стор. 432 8.10 12. Котляревський I.: Твори: Енеіда, Наталка-Полтавка, Москаль— чарівник, стор. 334 7.00 13. Коцюбинський М.: Для загального добра, оповід. стор. 68 0.90 14. — Дорогою ціною, оповід. стор. 79 0.90 15. — Лялечка, Поединок, оповід., ст. 59 0.90 16. — Пятизолотник, Помстився, Хо, ст. 77 0.90 17. — Пятизолотник, У грішний світ, ст. 32 0.20 НАРОДНЯ БІБЛІОТЕКА „ПРОСВІТИ* Ч. 758. МАРКО ВОВЧОК ІНСТИТУТКА ВИДАННЯ „ПРОСІЯТИ". ЛЬВІВ — 1929. 3 друкарні Видавничоі Спілки ,,Діло“, Львів, Ринок ч. -/Пё. іг .с. з#ю I. Люди дивуються, що я весела: надійсь, горябіди не знала. А я вреду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся... Буле мене й бють — бодай не згадувать! — не одержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скале, — то так і мое лишенько. Якби мені за кожною бідою моею плакати, досіб і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині у людях. Хоч не було діла важного, так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я... На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що — сумирна собі, — може тому, що вже благенька була, ледві ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам: відразу й не розбереш; — так куди вже бійка: не на умі. Увесь день на баночках; нічка йде — охав та стогне. А за молодого віку, славлють, вигадочки були чималі і в неі... та тре•ба-ж колись і перестати. За мене то вже в двор! жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустятъ. Хіба вже на велике свято, що до церкви відпросимось, а в неділю й не думай. — „Розволочитесь“, було каже пані, тніваючись, — „не пущу!... Не той ще вік вам, щоб Бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати“. Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як .зачаровано. Тільки пані заоха, або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду.. Докучав, було, та робота, докучав — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не бють десять раз на день, як от про інших чуемо. — 4 А як коли, то було звеселіемо, не знать чого. Веселенько нам, аж серце трепеле! Колиб воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось! Ізтлядуемось, та сміх нас так і бере. То одна мортне бровою, а друга Ій відморгус; то привяжутъ тую до стільчика косою, інша зіскочить та почне вистрібувати дибки, щоб пані не ночула, — крутиться, вертитъся, тільки рукави май-май-май... Чого було не виробляемо! У старо’! пані! не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Киіві обучалась у якомусь там... от колиб вимовити... ін-сти-ту-ті. Було частенько до старо! листи шле; а стара тіі листи що дня вичитуе — і поплаче над ними, і посміеться. Коли пичпе унучечка, щоб уже приіздити за нею та до дому забирати... Мати Божа! увесь будинок зворохнувся: білити, мяти, прибрати!... Панночки сподіваемось! Панночка буде! Стара пані немов- одужала: коливае з кімнати до кімнати, виглядае у кожне віконце на шлях і нас турне за село дивитись, чи не іде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що I! виглядали, сказать, нажилися. Шлютъ, то біжимо — летимо!... Весело зочити степ, поля красні!... Степ делений наче втікае в тебе перед очима, далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути... Квіток було назбираем та позаквітчуемось як молоді, та до самого двору тими вінками величаемось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, иозакидаемо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко! II. Діждали панночки, приіхала... I щож то за хороша з лиця була!... I в кого вопа така вродилася! Здаеться і не змалювати тако! кралі!... Стара, як обійняла II, то й рук не випускае; цілуе та любуе. I по кімнатах водить, усе показуе,. усе росказуе; а панночка тільки обертаеться туди-сюди, та на все цікавим оком спозирае. Посадовила II стара за стіл. I плаче, і радіе, 4 розпитуе, і частуе: — Може тобі того з’істи? Мо- -5 — тебе. бабуже того спити? — Наідків, напитків понаставлювала; сама сіла коло не! — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми зза дверей дивимось на них і слу хаемо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у не! думки, яка вдача, ізвичай. Якововъ то жилося тобі, серденько, самій? — питав стара. — Ти мені не кажеш нічого? — Ай, бабусечко! Що там росказувати! Нуда ТЯ Вчили багацько?... Чогож вивчили кришко? , „ л — От захотіли що знати!... Дооре вам, ню. було тут жити на волі; а що я витерпіла з тим учі’нням!...' I не нагадуйте мені його ніколи!... — Голубочко моя!... Звісно вже — чужі люди: обіждали тебе дуже... Чомуж ти зараз сього не прописала? о — Що се ей, бабуню? Як можна? Зараз дазнаються... . Бідолапіечко моя!... Скажи-ж мені, як теое там кривдили тіі невірні душі? Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, і друге, й десяте, й пяте... товчи та товчи, тай товчи!... На що мені те знати, як по небу зорі ходятъ, або як люди живутъ лоза морями, та чи в іх добре там, та чи в іх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати!... . Та на щось-же вчаться люди, мое золото! От і наш! панночки — на що вже бідота, тай ті верещать по французики. — Е, бабуню! — защебетала панночка — до французькоі мови 1 до музики добре й я бралась, до танців тсж. Що треба, то треба. На се вже кожний уважав, кожен >і похвалить; а все інше — тільки морока. Учись, тай забудь! I тим, що вчать нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марію! — Так якже отсе? Погано вчать? — Кажу-ж вам, що й нудно, і погано, й мар- — б — но. Вони тільки й думаютъ, якби ім гроші виплатили, а ми думаемо, якби хутче нас на волю випустили... Чогож ви задумались, бабусю? — Та то, оерденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Щож, як ти далі і все поза- буваеш? — Чи подоба-ж се, бабуню? Бог із вами! Як же то між -гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хочби й мову французьку?... А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, тай зовсім таки не знаю. Цур ій! — А як же часом хто в тебе спитае, як там тіі зорі по небу ходятъ, або що? Люди и осудятъ зараз: вчилася тай не тямить! — Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питаютъ. Я зі всъого викручусь, іще я іх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте! I заспівала, затягла, — наче тее срібло пере- сипаеться. Стара іі цілувати: — Оерденько мое! Втіхо моя! А панночка до неі ласиться та просить: — Купіть мені, бабусенько, по новій моді убранъ хороших! — Про се не турбуйся, дитя мое. Буде в тебе всъого. Ти в мене будеш царівна над панночками! Ми дівчата ізглядуемось: чого там панночки нашоі не навчено, а найбілып, бачця, людей тума­ нити! III. — Ходім лишенъ, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Тай веде іі до нас. Ми від дверей та в куток, та купою в куточку й збилися. — Се ваша панночка, — промовляе до нас пані. — Цілуйте іі в ручку. — 7 — Панночка чи глянула на нас, чи ні, — проютятла дві пучечки поцілувати. Стара всіх нас показув: — Се Ганна, а се Варка, а се Домаха. __ Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши, — чи зуміе-ж хто в вас мене зачесати, ушнурувати? Стонъ, і руки заложила, і дивиться на нас: __ Чому? — каже стара, — зумііоть серце. А ні, то навчимо. __ Як тебе зовуть? — питав мене панночка, та, не слухаючи мене, до пані: — Ся буде мені! — Так і добреж; яку схочеш, серце; нехай і ся... Гляди-ж, Устино (на мене), служи дооре, панночка тебе жалуватиме. — Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась на бік, і очі чогось заплющуе і з місця зриваеться, от стеменний кіт, як йому з люльки у вуса пихкають... .... п — Треба-ж, голубко, — каже стара — и на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти тцо друге, то й вийде з не! людина. — Шкода, бабуню, що спершу іх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста. Та говорить собі паче про коней, або що. __ Ой, Устечко! — журиться дівчата, — яково то буде тобі, що вона така непривітна! _ А щож, — кажу, — дівчата! Журбою поля не перейдет, тай від долг не втечет. Якове буде — побачимо!... Тай собі задумалась. IV. У вечері кличуть: — Іди до панночки — роз- бирати. Ввійшла; а панночка стоіть перед дзеркалом і вже усе зривае з себе. — Де се бігала? Швидче мене розоирай!... Швидче, — я спати хочу! Я розбираю, а вона все покрикув на мене: — Та хутче-ж бо, хутче! — 8 — Кинулась на ліжко: — Роззувай! А вмівш ти волосся звивати? — питав. — Ні, не вмію. Ьоже мій! горе мое! Якаж вона дурна’ Іди собі! 171 Дівчата вже мене дожидаютъ: — А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що ім казати? . ДУ'Рна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати... V. Другого дня ранесенько прикинулась наша панночка. Умялась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була- Така веселенька: Дома Я; каже, — дома! Усе мені вільно! Цілув отару панію та раз-у-раз питав' — Чи скоро в гості поідемо, бабусечко? А коли гост! до нас наідуть? Та нехай-же я перше сама тобою натішусь, риоко, нехай на тебе надивлюся! . Та колиж то вже я діждусь, бабуню? В мене тільки було й думки, що приі.ду до ДОМУ велюба!бУДе’ ЛЮДН0, МУ'ЗИКИ’ танці... Бабусенько мила, — Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму. Попалось прибирания тев. Стара окрині з кота Та 0Есамити’ РУбки тонкгі вибирае та кроіть і приміряе на панночку. Панночка аж підскакуе, « із радощів червонів: то до скочить’ то/ друге зазирне; склянку води візьме, то й там люоув, яка вона хороша; то закХчавКться..Т0 ,₽03ПЛІТае’ то ^річками переве, то рдар ^Х’ бабуеечко! — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся? става- ЯПя!а'таДИШСЯ’ ДИТИІЮ моя> - віДказуе стара. — Дам тебе за князя, чи за Графа — за бягатиря всесвітнього! ч^ра, за оа А панночка й голову задёрла, вистѵпае так наче вже вона княгиня великородна. Та тільки — 9 — в них і мови було, що князі та пани вельможні'Е Було і к весіллю зовсім приберуться і будинки .поставлять камяні. і коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зітхне: — Що, бабуню, тільки 'говоримо!... I досі ще нікого в нас не було! — Та зажди-ж бо трохи: ііа'іде такого, що й не потовплються!... VI. Тай справді порхнуло до нас тостей, — як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочинку: ■бігаемо, вслугуемо, клопочемось з ранку до івечора. Часом така юрма ’іх ужене, що дивувмось, яких то вже між ними панів нема! Все тее регочеться, танцтое, ість, не; все те гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері но втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роем коло нашоі панночки звиваються, — так як ті джмелі гудутъ. Обійшла, либонь, вона ’іх усіх, — кого словами, а кого бровами: одного за здоровля любенько питав; другому жалиться, що без його чогось ій смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посімянина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, охнуть. День-у-день наіздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було ім тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим ім у світі розважитись? Як свіп мелодий вік собі скрасити?... Солодке з’істи.. пяно спити, хорошо походити, — а більше що? VII. Потрохи та помалу усе панночка на свій лад' перевернула, — життя й господарство. — Покиньте-ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приіде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця. або що. '— Та нудно без роботи, дитино! — відказуе стара. ІО- — — Возьміть книжку почитайте. — Що я читатиму? — Я вже не бачу читати! — То так погуляйте, тільки, голубочко, не ■плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком! — Та добрс-ж, добре.-. угамуйся! Пекине плести стара й нудиться. Убрала Й панночка у чипчик зі строчками рябенькими, тай носадовила на кріелечку серед кімпати. Приі'дуть гост! — вона на поготові, иривитае іх. Стара вже світом нудитъ, а панночка втіша-еться: — Як славно, бабусечко, як славно! Як у нас нелично та пиінно1 VIII. Нас дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить, та раз-по-раз надбіга, чи шиемо. I обідати йдемо, то вона хмуриться і -свариться. Далі вже, іцо день, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона сердитіша: вже й лае; часом щіпне <або штовхне стиха, тай сама иочервоніе як жар — засоромиться. Покиж тільки не звичилася; а як •оговталась, обжилася, то нізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе. Прийду, було, П вбирати, то вже яко! наруги я від не! не натерпліося!... Заплітаю коси — не "так, знов розплітую та заплітаю — знов не так! Та цілий ранок на тому прибавить. Вона мене й птіпае, і штирхае, і гребіндем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливае, — чого-чого не доказуе над моею головонькою бідною! . Одного разу дожидали в нас полкових з міета. Двір замели ще з вечора, у будинку прибрали як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишечкож мое! Луччеб жару червоного у руку наорала, як мені довелось туманіти коло I! русо! коси.... I така, і опака, і геть пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзякотить, та тупочетупоче, а далі як заплаче!... Я в двері, а вона за мною в сад. „Я тебе на шматки розірву, задушу тебе, гадино. Оглянусь я на не!, —страшна така зробилась, що в мене й ноги- захитались. Вона мене як 11 скопить за шию обіруч!... Руки холодні, як гадюки. Хочу окричати, — дух мені заходило; так і рухнула коло яблуні, та вже від холодно! води прокинулась. Дивлюсь, — дівчата коло мене скупчилисъ, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моею головою стоіть і так то вже мене лае, така вже люта, — аж ій у роті чорно! — Що ти накоіла, ледащо? Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе з світа зжену! А панночку вмолне: — Не плач, не плач, янгеляточко мое; сліз тво’іх вона не гідна! Ще занедужаеш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі... Буде бо вже, буде! На що сама берется? Мені внось, що тобі не вгодно. — А тобі ледащице, — знов свариться на мене, — а тобі буде!... Тай не знаю, як ще друго'і біди вбігла, що мене не бито. Мабуть того, що вже дуже була я слаба, так пані тільки ногою мене совманула, та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести. Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи: — Устино, серденько, оплакана годинонька твоя!... Мати Божа! за що се над нами таке безголовячко? IX. Цілу весну мене теплим молоком напували, тюки я трохи оченьпала. Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: — Таке молоде, а таке немилооерне, Господи! У хаті холодок і тихо; стітіи білі й німі; я сама з своею душею. Вітрець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. О півдня соняшний проміпь гарячий. перекине через хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немаб. I так усе сама-самісінька, із своіми думками — як у світі жити!... Рада була Боже мій, як рада, коли зашумить садок, стемніе — 12 — світ і загурчить дощ об землю!... От чую, щось затупоче... регіт і гомін... у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; витаютъ мене; вприскають мене дощем із себе; тгнуться на вікно, нетерплячі, коли той дощ ущухне; спі-вають, вигукують: Зійди, зійди, сонечко, На Попове полечко, На бабине зіллячко, На наше подвірячко!.-. Скоро сонечко зза хмари втирало, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько віддаоться то у тому, то у другому кутку регіт, тоу тому, паче хто у дзв-іночки срібні видзвонюе... У всчері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлепі і варом соняшпим і тяжкою працею; всі мовчать, — хіба який зітхне важко, або заспівае сумноі, сумноі стиха... Часом несподівало котора дівчина вбіжить до мене з будинку. — Устино! голубко! — А що там у вас діеться, сестрице? — спитаго іі. — Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра мабуть уже моя черга. Ой, матінко! Колиб там не огледілись іще за мною! Ох, Усте, бідна наша голівонька! — Про мене нічого? — Деб то нічого!... Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася-ж я! Бувай здорова, Устинко! Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря. — Іди, іди, хутенько йди, Усте! — Куди йти? — До панночки, до паніі! Та хутенько-ж бо, Усте! Післали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалкувалась на тебе старій, іцо ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди-ж бо, йди! 13 — Як же йти, Катре,- не здолію я по землі сту- пати! — Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходімо бо, ходімо! Ледві я доплелась до будинка. На порозі стріла панночка. — Чего се ніжишся? Чому не йдеш служити, ледащо ти? Пострівай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула. Та кричитъ же то, Боже!, аж задихалась; пітовхав мене, за рукав смикае... Годинонько-ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в не! те липко гожее!.. На той крик і пані не задлялась прилізти... Давай мене лаяти. ІЦе нахвалилась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дізнавали від нет, поки не вселилась панночка. Почалися тоді в пас карностй щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнетьси (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старо!: — Бабуню, мене не шанують! Чи хто заплаче/— Бабуню! діла не роблять, та ще й плачутъ! Та на всіх такеньки вадить тай вадить навадниця наша. А стара лютуе, нас карав, — мелодий вік ізтадала! XI. Тільки й дишемо було, як наіде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них, ляскотить по пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!... А вже як ті паничі коло не!!... Той поруч із нею шиеться, а той з кутка на не! очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов з боку поглядом забирав. Вонаж між ними мов тая ггерепеличка звивавться. — Которий то з них попадеться? — говоримо було, дівчата. — Дізнае неборак. но чім ківш лиха! Спершу стара пані тішилась велико тими гістьми, а далі, як попались між ними сварки, стала думати та гадати, не рада вже ім, да не. відбитн. Наіде іх силечка одна, та кожний же то домагаеться панничиного привіту собі: один одного зноважае, тай сваряться 1 трщтуться. Почала вже іх 14 стара пані собаками, за очі, взивати. Аж так над осінь доля панночина прийшла — і шарахнули вони усі від не! в розсип, себе самих соромлячися. XII. Спізнався з панночкою полковий лікар, тай почав що дня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!... А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приізжі переносили, що який то вже там лікар полковий хороший! I брови йому чорні, і уста рѵмяні, і станом високий, така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, — на жадну не погляне, не .заговорить, хоч там як до його не заходъ... Панночка, чуючи таке, було частенько говорить старій: — Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, пехай побачу, який! А стара було на те: — Моя дитино! Нацокотали тіі верхоумки, скосирні, а ти віри поняла..Велике диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?! — Та нехай я тільки його побачу, бабуню, чи справді він такий, як славлять? _ Цур йому! Ще ввяжеться! I так уже багато коло тебе звиваеться, а жаден не сватав. Один одного перебивав та свариться, — бодай би вика- зились! Отже як стара відмагалась! А внучечка — як на пню стала: лікаря, тай лікаря. Першого-ж наізду, як жарнув полковий начал, муоіла стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошуе. Ті живо потодились: „Привеземо, привеземо“, кажуть. — А колиж ви нас відвідаете? — питав панночка, сюди-туди обертаючись, та в вічі ім заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко? — Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гості, як на ногах не підлітуючш I поіхали, раденъкі, що дурненькі. 15 XIII. Та вже й убралась того дня панночка хорошо! А стара супиться та все бурчитъ: — На що нам та голь нещадима здалася? Панночка наче не чуе того слова. Стара тільки тим виміщае, що нас душить. Коли наіхали полкові, а лікаря нема. — Дякуе — кажутъ, — за ласку, та нема в< його часу ані години, недужих у його багато, лічить. — I не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з Богом! Панночка тільки почервоніла і уста закусила. Тай було-ж нам, як гостей випровадили! За все ми відтерпіли!-.. Тогож таки тижня самого занедужала панночка. Охае, і стогне, і кричитъ. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажутъ, тай живе ближче за всіх — по його! Тимчасом панночка вбралась, як найкраще, тай лежитъ у ліжку, як мальована, — дожидав. Приіхав він, подививсь, розпитав. А вона-ж то вже — 1 головку хилить і говорить, помісь співае. Побув яку годинку, тай прощаеться: —Завтра на- відаюсь. Стара пита у внучечки, внучонка задумалась, тільки ій на питания головою кивае. А як стара спитала: — Що? Як лікар? Показався як? — то вона стрепенулась: — Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... I що він собі думав! Лічив, лічив той бідолаха, тай закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли відразу, що воно е, тай зслизли. Стара пані тільки що головою в мур не беться, та нічого не врадить: — Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!... I не гомоніть! Не домовляйте! -Змилуйтеся! Стара й годі, тільки охав. 16 — XIV. Спустіло пансъке подвіря; не топочутъ коні, не торохкотять коляси. I панночка тихша: не лае. не бе, не обскаржуе, — все сидитъ та думав. Буле, скоро сонечко вийметься, лікар і котить у двуконь. Панночка вже дожидав коло вікна, гарна та убрана, і румяніе, як червона маківка. Він хутенъко вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: — Здорова 'була, дівчино! А що пан­ ночка? Цілий день прогостюе було. Усе коло панночки сидитъ, не відступа й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухаеться, що вони там між собою говорятъ у двійзі, та вже така досада іі гризе, що вони в купці, а разлучити не сміла: боялася й вона унучечки. Ото вже й сватав він панночку. Плаче стара і журиться тяжко: — Яж сподівалась тебе за князя в'іддати, за багача, за вельможного! — Ох, Боже-ж мій! — крикнула панночка плачучи. — 'Та колиб же він був бататий та вельможний, яб і тадки не мала: даівноб уже була за ним! Та колиж таке безталання мое! Така мені доля гірка випала! — Та хібаж таки кращих за ііого нема? — не сміючи відмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара. — Для мене нема у світі кращого, нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішати: — ось поборетесь, — унучечка свою долю проклинав. — Се Господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю. Мелодий став помічати, турбуеться: — Що таке? Чего смутна? — Та я не смутная! — Скажи мені усю правдоньку, скажи! —• просить, у руку цілуе. 17 — — Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого! — От що тебе журить, серденько!... На що нам тее панство, багатство, коли буде наше жигтя красне, «наша доля весела? — Бач, ти об мені й не думаѳш! — домовля йому. — А любо-ж тобі буде, як пригде хто до нас та буде з нас глумитись: от живуть — бідують! Та й заплаче. Серденько мое! Щож мені, бідному в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкопіів для тебе, тобі на втіху... Щож я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться! I почиуть оттак обое собі журитись. XV. Любила вона його, та якось чудно любила, не по людськи. Отто навернеться, було хто з панночок-сусідок, допитуються: — Чи правда, що тая гординя та в тооі закохався?... Сватав?... Ревнивий? Які дари тобі даруе?... Чи ти його поважаеш, чи він тебе слухае? — Вважайте сам-і, — відказуе панночка, всмі- хаючись. Тай почне перед панночками наругу на його зводити. — Слухайте, — каже до його, — ідьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! ІТоскоріться-ж, щоб я не гнівалась! Він зараз где, купуе там, що казано. — Боже мій! Чого се понакуповували? Я його не хочу! Ідьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали! Знов где він, міняе. Або так: хоче він води напитись, — вона: — Не пийте, не пийте! — Чому? — Я не хочу! Не пийте! — Та колиж я хочу пити! — А я не хочу! Чуете? Не хочу! I вже так гляне чи всміхнеться, що він послухае. Коли, то й розгніваеться, відвертаеться від 2 — 18 — Об Різдві іх заручили. Гостей-гостей наіхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі олищать, литься з ним попід руки. А він і очей з неі не^зведе, аж спотикасться на ході- Гульба точилась Д самого світу. Отже, скоро жених і гості з двора, панночка, в плач. Плаче та на свою долю нарікае: идо я поробила? Що се я починила? Та яке мое життя буде вбоге! На що мене мати на світ породила’ юренько мое! Доле моя сирітсъка! . ■Стара тим і заручинам не рада, та втішао ну чечку, вмовляе: — Чото плакати, моя дитино. о діж бо, годі! його, не говорить. Він уже і перепрошуе, і благае “ ТРПанночкиаприізжі днвуються: „Отто! Чи хто сподівТвсь відѴо такого кохання! I що ти робила? ЯК Ліама панночка тільки всміхаеться. ™ та хвалиться: - Се він мене обдарував! Ж на^иГсусідочок важким духом днше; ^СтарАимчасом розпитув про «ого, як він собі масться, тай напитала, що в йото хутір е. — ДИТИНО МОЯ! В ЙОГО ХуТір 6. отпярСправді? — покрикне панночка, зірвав шисъ з місця. — Де? Хто казав? тт._япто га — Та не дуже далеко за містом.. Недавно, ѵ жуть, від якоісь тітки у спадку йому дістався. Тіт була бездітна; він на іі руках і виР14Ч Ах Боже-ж мій, милостивий! Чому-ж се він мені не’ похвалився? Мабуть невеличкий хуторець, нічим гаразд хвалитись. А в-сеж хутір. ЛеРЖаСтріла його веселепька, привитала любо, а вш радіе. Не знае, що то витаютъ не його, — хуторец витаютъ! — 19 — — Чему Господь не дав йому панства — бататства? — викрикне панночка, та так і вмиеться слізоньками, по кімнаті бігав, руки заломуючи. — Дитино моя! Серце мое! Не плач!.,. Не будет ти багатша від усіх, тай убогою не будет. Усе, що я маю, все твое. Вона як кинеться до старо!, обіймав, цілуе: — Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Відродили ви мене, рідна матінко! — Годі вже, годі, а то й я зарумаю! Отсеж бо! — промовля стара, тай сама і плаче, і см'іеться. — Бабусечко, голубочко! То ви з нами жи- тимете? — Чогоб то й бажати, та не впадав. Я такенъки міркую: зістанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй... А щож? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться 1 впокою душі не матимеш. „Панське око товар тучить“, не дурно сказано. — Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!... Ах, бабусю! Ви мене, каже, на світ відродили. — То будь-же в мене веселенька, — не плач! — Не буду плакати, бабуню, не буду! Т-ілъки що жених на поріт, панночка до його: — Бабуня нам Дубці дав! Бабуня Дубці дав!... Він спокійненько собі й каже, ласкаво ій усміхаючись: — Ти радіѳш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Памятаеш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як було з тобою похожаемо, говоримо? А вона йому: — Садок зелененький, садок квітчастий... Ти зтадай, серце, які Дубці дохідні! Молодий аж іздрітнувся, і дивиться на не!, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило... — Щож? — питав панночка, — чого на мене дивится так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочет зі мною хазяйнувати? 2* — 20 — КО. Т беве його за руку, сама всміхаеться любеньI .він /сміхнувся- - Тиж моя, каже, хазяемка кохана! XVII Повеселішала панночка, ^опочеться своім но сагом, загадуе тай опоряджав, і сама' вс“>™ петься Навезли з мгста шевців, кравщв, швачо , К.памаоів і крамарок. Сама ганяс, жениха турляс куп“ крае ₽складуо... Як у казані кишло! Буле тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло. хо і нім добре ведеться, хоч ім горе йметься а нш иевно одно: „Кому, каже, весілля, а курці смерть. На весілля панів, паній понаіздило, гуд ѵ бѵлинкѵ як в улиі. Цікаві панночки носат розглядають, дивуються: „Ох, та якеж отсе хороше.„. Ох і се славне!... Он се яке!... А се мабуть луже коштовне!“ Інша, як побачить що, хусточк}, чи 5 кию яку, аж очі заплющить, так и за серце> і вхо пить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду • Ледві вже ми іх збулися. XVIII. За тим натовпом, клопотом та трусою, то я й не урвала і годинки з людьми п»пРоща™ьмХ коні стоять запряжені, тоді я побила. Не мо? у й словечка вимовити, тілъки обіймаю старих і ма* : Мелодий приіхав за нею на четверику, кош вороні, баски; правив візник плечастий, усатий,. у високій піапці, — з наших таки людей, та довелъможно! вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонятъ, плачутъ, а візник той сидитъ, як викований з заліза; не обернеться, не тляне. Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусъ височенному причіпку. — 3 Богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. „ Тихого та ясного ранку виіздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іней запушив верби, біліли віти і сияли проти сонця. Дівчата висипали на вулицю; кланяються мені... Швидко-чпвиденько олли коні,— тільки в очах усе тев промигтіло. Нема вже — 21 «ела; дорога й дорога, безлюдная доріженька попереді мною-.. XIX. Хутко перебігли до міста; наче між комашню впали. Ідуть і і’дуть, продаютъ, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куда не глянеш, усюди вони, наче тіі хрущі шершавіють. Пан звелів коней зупинити коло заіздного двору, і повів свою молоду у кімнати. Візникові грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже. Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось яктукне: — Гей, хорошая, вродливая! Я аж здрітнулась. Се візник на мене гукае. Придивлюся до його: тотож чорнявий, матінко! — такий чорнявий, як есть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незлічено, і білі ті зуби, білі як сме­ тана. — А кого вам треба? — питаю його. — Еге, кого!.. Як бо тебе звати?... Устина, здавться?... Ходімо з.і мною, з Назаром, пообідаймо. Дуже я змерзла, а піти — думаю — як йото піти? ІЦе пані бучу зніме! — Спасибі вам, — відказую, — я не хочу істи. Візник усміхнувсъ: — Як собі знавш, дівчино! — тай пішов. XX. Чималуж я годину пересиділа, поки. вийгали вони. Пан тоді зирк на мене! — А що ти сидиш тут, Устинко? — питав. — Чиі обідала ти?... Гей! — крикнув на хазяіна бородатого, що тут на рундуці гроші на долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати! Хазяін гроші в кишеню тай побіт. — Що се, що се? — жахнулась пані, — ми Ті ждатимемо? — А як же, серденько? — відказав пан. —• Адже вона толодна, тай намерзлась добре! — То що? Вони до сього ввичні. СпІзнимось: я боятимусь. — 22 — _ Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мент пан. _ Не затаись, іцоб тебе не дожидати. Пані почервоніла по саме волосся. _ Час Іхати! — Та вона-ж -голодна, серце-.. Дивись, як змерзла! „ — Я змерзла, я, я! — та так уже на те „я накрикув! __ Сідай! — грімнула далі на мене і сама у повіз ускочила. Пан здивувавсь: не знав, що його думати, щф його казати, — стоіть. — Щож? — питав пані., — хутко/ Тюді сердега сідав коло неі... А хазя’ін бородатий: — Дівці абеду не прика­ жете?... Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали. XXI. Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою- стоять, люди із світлом і хлібом святим. Кланяються, витаютъ молодих. — Спасибі, спасибі, — дякуе пан, приймаючи хліб на своі руки. — Привіз я вам паню молоду, — чи вподобаете? Сам смі-вться, радіе: кому то вже така краля не сподобна буде! А пані, як тляне на його, — аж іскри ій з очей скакнули, на лпці міниться. Люди до неі — щоб то іі по свойому витати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули від тих дверей, нічого панові й не відмовили. Пан неспокійний, смутний, пішов собі, ітохиливши голову. Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Овітлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики столики, все те новеньке, аж лошиться. Чую — гово- — 23 — рять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипав, а пан так то вже іі блатае, так благае! — Не плач, не плач, життя мое, перце мое До; роге’... Колиб я знав, що я тебе ображу, — з віку-б не казав. __ Ти мабуть усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою за панібрата’.,.. Гарно’...- Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!... Іа як вони сміють. — викрикне наостатку. — Серце мое! Люди добрі, прост!... — Я не хочу знати, слухати, бачити! — задріботіла пані — Ти мене з світу хочет отсе зігнати, чи що? — вигукуе, ридаючи. __ Годі, тоді, любочко! Ще занедужаеш-.. О, не плач бо, не плач’. Робитиму все так, як ти сама надумает. Подаруй мені сей случай! . — Ти мене не любит, не жалует... Бог із тоб°І0‘ рріх т06і так говорити! Я тебе не люблю?... Сама ти знает, яка твоя правда! Чую — поцілувались. Гляди-ж, — каже пані, — як ти не будет по моему робити, то я вмру’ — Буду серденько, буду! XXII. Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. — Се чи не від нас повтікали? — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: .„Здорова оула, дівчинонько!“ — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий паруоок, ставний, поглядае, всміхаеться. I засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки див люсь йому в вічі. __ Стоіш сама тутеньки, — знов озиваеться парубок, — мабуть не знает, куди йти? __ Як би не знала, то вас би считала, — відмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові! — 24 Та ипвиденько в двері. — Бувай здорова, серденько! — сказав' мені у слід. XXIII. А пани все по покоях ходить. Молода у кожний куток зазирав, що, й як. Забанила зіллячко за образами: — Що ■се таке? — Се баба божничок уквітчала. — Що?... То вона в тебе тут порядкув! Викинъ те зілля, перце! Се вже зовсім по мужицьки. — Добре, серденько... Тоді вона його цілуе: — Голубе мій! От, находились, наговорились. — Що се, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась? — А бач, бач, — зацокотала пані, — які вони в тебе порозпущувані! Схотіла, то й пішла! — Та не де дінеться! Ось я іі гукну... Тай кинувсь гукати: — Бабо! бабо! бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить пані, обмовляючи іі. — Та де вона була? — Певно щось робила, любко. Се моя вся при­ слуга. — А де моя Устина? I вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино! Я стала перед нею. — Де була? — Ось у сій кімнаті. Стала я знов за дверима; знов дивлюсь і слу- хаю. XXIV. Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникав, та вся-усенька зморщена! Тільки іі очі чорні іще живутъ і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклинилась пані й питав: — А що вам треба, пане? Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла. — 25 — — Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусів гукати, — каже пан. — Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була. Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не нажиться він бабусю налаяти. Лупа очима, та кашляв, та ходить — не знав, що вже йому робити. Пані від його відвертаеться. Бабуся стоіть від порога. — Щож, вечеря готова? — питав пан, уже хмуриііпе. — Готова, паночку. — тихо і спокійненько відказуе бабуся. — Серце, — до паніі, — можеб ми повече­ ряли? — Я не хочу вечеряти! — відказала пані, вибігла і дверима грукнула. — То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже. — То я собі піду. На добраніч вам, паночку! — Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! загомонів був на неі, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько відмовила: „Добре, паночку!“ Вклонилась і пішла собі. Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. — Боже мій! — промовив до себе, Ч0Го вона плаче? — I так він те слово тихо, такеньки смутно, промовив! Не втерпі® — ііішов' до неі, — цілув, вмовляе. Чималу годину він Гі благав;, поки перестала. — А вечеряти не хочу, каже панові. — Я на твоі слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводиться, як із своім братом... Родичі чай тоді! XXVIБиджу сама у дівочій: сумно; тиша така... Отто життя мое буде! Всюди красне!... — 26 — Тепереньки, — думаю собі, — наш! дівчата наживуться без мое! пані! Веселенько та любенько ім у купці... А мені — чужа сторона і душі нема живо!... Коли щось у віконце стук-стук... Так я й згоріла!... Сама вже не знаю, як я догадалась... Сиджу, ніби не чую. Переждало трохи — знов стукав. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули. — А хто се тут? — питаю. — Я дівчино-горличко! — Мабуть, — кажу, — чи не ігомилились: он в те віконце добуваетесь! — Тож бо й не в тее! На щож і очі в лобі, коли не зочити кото треба! — Не так то конче й треба!... Отсе найшли розмову крізь подвійне скло!... Гетьте! Ще пани почуютъ! Тай відхилилась від вікна. А він таки: — Дівчино! дівчино! — Чого се ти попід віконню вкопався, Прокопе? — загомон в> хтось потиху. — Он, вечеря вже готова ще відколи, а вас нікого нема! XXVII. Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж се бабуся. — Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько! — Спасибі, бабусю! — То й ходімо! — Ось я пані! спитаюся. — Чого питатись, любко? Тож вечеря! — Чи звелитъ іти. Бабуся перемотала хвилинку, тай каже: — То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду. Пани сидятъ у купці любенько, веселенько; щось між собою розмовляють. Я ввійшла, а пані: — Чого сунешся? — Пустіть, — кажу, — пані, мене повечеряти. — Іди собі — вечеряй. 27 XXVIII. Пішла я за бабусею через двір у хату. — Отсе привела вам дівчину; — каже ‘бабуся,, вводячи мене в хату. А в хаті за столом сидитъ Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палае як у гуті. Відовічуютъ весело білі стіни і божничок вишиваним рушником навішений, квітками сухими і зіллям укв'ітчаний. 3 полиці миси, миски й мисочки’і зелен!, й червоні, і жовті наче каміння дороге, викрашаютъся. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще. I кужіль мягкого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою. — Просимо до гурту! — привитали мене і вклинились. — Може-б поруч зі мною така краля засідала, га? — каже Назар. — Хібаж ви тутечки найкращі, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той паруоок уже туг, — з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало. — Атож ні? — каже Назар. — Придивись лишенъ до мене добре: то тож гарний! то тож хо­ роший! Хіба по ночі! — відмовила йому весела молодичка. Славна була то жіпочка, — звали Катрею; білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька й свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баевій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, 1 діло робить, і дитипу колише; то коло стола іі вишивані рукави мають, то коло печі ‘іі перстені блискютять. Ну, ну! — каже ій Назар, — колиб отсе не галушки, яб тобі відказа®!... Тут бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками. . * Назар моргнув на мене: — Не тріх тому дооре повечеряти, хто не обідав! — 28 — XXIX. Катря хоч і говорить і жартуе, а здаеться, все чогось сумна і неспокойна. Бабуся, сидячи за столом тихенько і величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустуе та вигадуо, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, яж Кажу, як сметана! На того парубка я вже не ди­ вилась. — А що, пташечке, — питае в' мене бабуся, — при молодій паніі довтенько служит? — Яка вона гарна! — закинула молодичка. — Поможеться, тцо тарна! — тукнув Назар — коли дивиться так, що аж молоко кисне! Бабуся зітхнула (важенько: — Годі тобі, годі, Назаре. — А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — він мабуть ізроду нікого не скривдив! — Дай йому, Боже, і пару таку, — промовила бабуся. — Як то тепереньки нам буде? — смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. — Яка то буде? — знов тихо вимовляе, дивлячись на мене, начеб випитувала очима. А я мовчу. — Буде, як Господъ дасть, голубко, — каже бабуся. — Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чему не йдеш? Пані тобі в око впала?... Чи може ся краля? — Тай моргнув на мене. — Нехай мені та пані й не сниться! — відмовив парубок, сідаючи проти мене, — де вона і вродилась така неприязни! Тоді молодичка до мене: — Дівчинко-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа по душі... Тай спинилась. Всі на мене дивляться пильно... I парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то всеб нічого, а при йому соромлюся та червонію, — трохи не заплачу. 29 — Дівчино! Лиха наша пані молода! — вимовить Катря. — Недобра! — кажу ій. — Господи милосерний! — крикнула, — чуло мое серце, чуло!... Дитино моя!... — Кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи тогож я сподівалась, ідучи вільна за панського! Вона вже й оком сво'ім нас пожерла! Та плаче-ж то так, — сльоза сльозу побивав. — Не такий страшний чорт, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись. А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді Гі дитину пані своім оком пожерла. — Годі голубко! — вмовляе Катрю бабуся, —• чего нам дуже трівожитись? Хіба над нами нема Господа милосерного? Парубок ані пари з уст; тільки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду. XXX. Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною: — На добраніч, дівчино! — На добраніч вам! — відказала, тай ускопила в сіни. Увійшла в дівочу, — серце в мене беться — бвться!... Думаю тай думаю... що як він вдивився в мене очима!... I пані моя тож мені на думку навертаеться: ледві у двір ступила, вже всіх засмутила... I чого той парубок чіпляеться.-... Ьодай же його, який хороший!... Місяць стоіть проти мене у повні... „Ой міеяцю, міеяченьку, 'Не світи нікому!...“ Пісня так і підмивае мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажае: чи щоб він знов озвався під віконцем, чи щоб не приходив-.. XXXI. Минае день, тиждень, міеяіці і пів року збігло за водою. Здаеться, що в хуторі й мирно: цвіте хутір і зеленіе. Колиб же поглянув хто, що там коі- — 30 — .лось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по своему молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти кришеняточки... і ті в неі не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птацтво полошили, та всеж то якось уміла пані приправляти доріканням та тордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була; все бачила, всюди як та ящірка по хуторі звивалась і Бог Гі знае, що в ій таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить. А пани — сусіди нашу панію похваляють — величаютъ: „Ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма, що молоденька, — добреб нам усім у неі вчитись!“... Свершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надіі й думки. Він був добрий душею і милостивий пан, та плохий зовсім — ні що з його. Спитувавсь він жінку вмовляти, та не така то вонаДалі вже і наменути на сю річ боявся, — мов не бачить нічого, не чуе. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: „Добрий пан; не бе, не лае, та нічим і не дбае“. Як почне пані обмирати та отогнати, та в крик впкрикувати, то він руки й ноги Гі вицілуе, і плане, і сам людей лае: — А щоб вас! А бодай вас!... От уморятъ меж друга! — Не буде з його нічого, — каже Назар. — Я відразу лобачив, що квач, — ще тоді, як він Устину обідом нагодував... Якби таку жінку та мені, яб іі у комашню втрутив, — нехай би пихкала? Тай зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здаеться, хоч його на огні печи, він жартуватиме. А що Катря сліз вилила, то де вже ті ій сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плачеплаче! А далі й заридае у голос. А Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думав і зі мною вже не жартуе— Отсеж бо, які ви смутнъ — кажу йому одного разу, — се було в вечері, присмерком, — чого ви такі смутні? — 31 А він мене за руку, — пригорнув і поцілував. Заки я сахемнулась, його вже й немае. XXXII. У'СІ люди повяли, змарніли; тілъки бабуся величия, як 1 була. Як не лае, як не кричитъ на неі пані, бабуся не лякавться, не метупіиться. Іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своіми очима ясними. I не счувшся було, як до неі пригорнешся тай заплачет, — от як дитина до матері свое! рідноі горнеться. — Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобр! плачутъ, а ти перетрівай усе, витерпи бідочку!... Хібаж таки й перетерпіти не можна? Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двпр душа жива не навідаеться, — хіба за ділом, — та так боязко оглядаеться, так поопішаоться вже, наче йому з пущ! вихопитись від звіря лютого йдеться. Спізнилась якось вечерявши, тай біжу хутенько. — I чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти/ думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моіми! Переймае мене і оббігти не пускав. —Устино, скажи мен! правдоньку: чи ти мене любипі? Утікла-б від його, так ноги мене не несутъ. Стою... горю... Він тоді мене за руку!... Обіймае, пригортав, та все питав: „чи любиш?“ — Такий чудний!... Посідали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя і світ мен! милии і таке "в світ! гарне все., таке красне!... Чото вже, коли й пані спосгерегла: — Що се тобі? — каже. — Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи може що вкрала.-. XXXIII. Волге мій милий! Як то вже я того вечора захистного, темного дожидаю!... Звелить пані на вечерю йти, — Прокіп мене дожидав. Перейме та — 32 — постоімо у двійзі, погорюемо обойко... Бо денноі пори, хоч і стрінемось, — тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось. — На лихо ви покохались! — каже було Катря. — За біса розумна ти, моя люба! — кепкуе з не! Назар. — Колиб тепер ти вдруте мене полюбила, тоб і лапки, полизала еси. — Кохання в мене на умі!... Мені й вони двойко серце сушатъ, як подумаю-погадаю... — Чого се ви дівчину сушите та лякаете? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохае; то Ій судьба така судилася. XXXIV. А пані, куди далі, то все зліслівіша, усе лютіша. Аби я трохи спізниласъ, забарилась: — Де була? — тай стріне мене на панському порозі лиха година. Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: „Встань лихо, тай не ляж!“... Було поки лае, коренить — не сила моя; сльози ринуть; а наплачуся добре, утрусь — така собі веселенька, жартую, пустую... I коса заплетена дрібненько і сорочка на мені біла, — нікому було й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки свое лихо тяжке зтадають!... А Прокій паче ніч темна ходить, і вже тоді ні до і'дла, ні до питва, ні до розмови. Господи милий! Свое лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитиика занедужала; а тут обід панам звари, вечерю звари, та город скопай, обсій, — та ще пані грімае: — Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій іси! Ось я тебе навчу робити! Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тоді пильнуе мало!, розважае Катрю: то дитинку до не! винесе, то сама вийде та роскаже: „стихла мала"’ або: „спить мала!“ — I такеньки наче благодать божа, допомагае, невтомлива, невсипуща. — 33 — . — Чого се ви, Катре, так падькаетесь, без спочинку? — кажу ій. Робитиму, робитиму, ИСКИ СИЛИ. — А очі в не! так і торить позападавши. — Може вгожу, може вмилосерджу. Отже не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон іі обняв, коло колиски. Прокинеться — до дитини, — а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на йото бідолашна мати, тільки вхопила його до сердя, — воно й переставилось. I побивалася-ж Катря, і мучилась, і раділа: — Нехай-же мое дитя, мое кохане-дороге, буде янголятком божим, — лиха не знатиме, мое ріднесеньке! — А далі і заголоситъ: — А хтож до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?..4 Дитино моя! Покинула мене, моя донечко! Назар — ніби й нічого, розважае свою Катрю, молодим іі віком заспокоюе; а в самого вже помякіпав гучний толос, потай усіх сумуе. По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то що робити, вже й по світу ходить нездужае. А пані все таки: — Чому не робиш діла? Я тобі те, я тобі друге! — Тепер я вже не боюсь вас! — відказала Катря, хоч мене живцем із’іджте тепер! Дала-ж ій себе знати пані!... — Прокопе! — кажу я, — що отсе з нами буде? — Устино-серде! Ввязала еси мені руки!... XXXV. Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважала й на іі чоловіка — візника. Пан, нишком від пані, дав ій карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив ій на плече, — скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованецъ на муріг, і заліг там, аж счорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, похожаючи по двору, вздріла й підняла. 34 — _ Се певно ти гроші сіеш? — каже на пана. — Ой, Боже мій, Боже мій! Пан на те нічого не відказав, тільки зчервонів дуже. . . А Катря не схотіла на світі жити- Щось іи приключилось піоля то! наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи свое! дитини, а далі якось і втопилась бідолашна. Пан дуже зажурився; а пані: — Чого тобі смутились не знать чим? Хібаж ти не помітив по ій, що вона й здавну навіжена була? I очі якісь страшні і заговорить, то все не путно... — I справді, — вхопився пан за те слово — не повно в не! ума було! Навіжена тай навіжена... На ш.о й краще! Порадились поміж собою такеньки, тай спокійненькі собі... XXXVI. Згодили якось москаля з міста за куховара. Тож бо й був чудний! Як зварить панам істи, сам пообідае, та ляже на лаві, та все свище, та свище, та раптом як співоне! — дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікае. Сьому байдуже було наше лихо; тільки було спитае: „сьогодні бито? — тай додастъ, — іначій і не можна... на те служба!“ Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартуе: — -Колиб мені хоч один день хто послужив, до віку-б згадував! Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляе, чоловік він хороший, так мене поважав! А він було як стоіть перед панівю, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпить на не!: „Ловив я рябе порося; втікло рябе порося у буряни; то я до чорного поросяти; вловиві чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося!“ Такеньки усе чисто відбубонів і дожидав, що пані йому відкаже; сам тільки очима луп-луп!... А пані йому раз-по-раз: — Добре! добре! усе добре!... Тільки ти «гляди в мене, — не розледащій між моіми вовкодухами. — 35 — — Ніколи того не всмію ваше високоблаго- родіе! Вклониться 'Ій низько, вправо, вліво, ногами човг, та н з хати, та на лаву — і знов' свище. — Бодай вас! — кажу йому якось, — коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живіі, а ви... — Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називаеться. Он бач, скільки в мене зубів зісталось... На служб! втеряв!... Був у нас копитан... ух! Та тілъки ухнув. — А ти що думала? Як у світі жити? Як вислужитись? Тебе бють, тебе рвуть, морочать тебе, порочатъ, а ти стій, не моргни!... I! крий Боже! Зговориволи тее, знов свистіти! А Прокіп в серця аж люльку об землю тепнув. — Воли в ярмі, тай ті ревутъ, а то щоб душа христіянська всяку догану, всяку кривду терпіла 1 не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нов! ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокіп, — а так: або вирятуйся, або пропади. — А в мене знов така вдача: утечи! — зареготав Назар. — „Мандрівочка — рідна тіточка“. —- Піймають! — окрикнув москаль, схопившись, — піймають — пропав. Що там у кого було на серці, а вс! засмія- лись. — Не кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — інший побіжить, тай спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?... „Від якоі втік, таку й здибав. Із дранки та вберется в пере- перанку... ,,Та все пани, та все дуки...“ заспівав, як у дзвін ударив. XXXVII. У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже ій умирали! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки. перед богами невта- з* 36 — симі падали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла дівчинку та висікти: __Ти, грішнице, і моему спасению шкодиш! XXXVIII. Налла пані журилась і плакала за старою Хуже: — Бже тепереньки сама я на світі зісталась! Обдерутъ мене тепереньки, як тую липку! Мое око всього не догледить; а на тебе — каже панові, — яка мені надія? Ти мені не придбаеш, хіба рознесеш і те, що маемо. Ти й не думает, що хутко вжё нам Бог дитину дастъ. Для дитини, коли не для мене, схаменисъ, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперша річ — не псуй мені людей. — Що се ти, любко? Бог з тобою! Отсе знов усім турбуепгся! Та я все зроблю, що хочет, усе!... Такеньки було вмовляе іі. Одного разу хотів він іі розважити, тай каже: — роді тобі, голубко, клопотатись. Осъ нослухай лишенъ, що я тобі скажу: я вже кума при­ гласив. — Когож ти просив? — перехопила його пані— Свого товарища. Такий славний чоловік, добрий. — Боже мій, я відразу догадалась!... Запросив якесь убожество... Та я не хочу сього й чути. Не буде сього! Не буде! 1 - ! А сама в плач ревний. — Серденько, не плач! — благае пан, — серденько, занедужаеш!... Не буде того кума; я його перепрошу, тай кінець. Скажи тілько мені, кого ти хочет, того й запитаю. — Полковника треба прохати, — от кого! — Полковника, то й полковника. Завтра я поіду до його- Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе за- смутив! — Ото-то й есть, що ти мене зовсім не жалует; усе мене журит! — Голубко моя! — нромовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти знай сердится, кричит, сварится; а я сподівався... — 37 — Та як заридае! Пані до його: — Чего се ти, чото? За руки його хоче брати; а він затуливсь обома, та ридае-ридае!... Ледві вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, — на силу сти- шився. — Та скажи-ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його. — I сам не знаю, моя люба, — відказуе пан, ніби всміхаючись, — так чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я наче маленький розплакався. А сам зітхнув. — Ти може думает, що я вже тебе не люблю? — говорить пані. — Ні, любит... — Люблю, та ще як!... А в купці не можна раз-у-раз сидіти; треба господарювати, мое серце! Тай поцілувала його. У ранці по’іхав пан і полковника завітав у куми. XXXIX. Народився син у пані. Що тих гостей наіхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум — полковник вкотив у двір синими кіньми, побрязкуючи, позвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручуе правицею, а лівою — шаблю придержуе, та плечима все напинаеться вгору. Я рада, що мені трошки вільніше, — вибігла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з паніею. — Чото се ви тут сто'іте обойко? Що розмовляете? — сміеться. А Прокіп йому: — Пане, віддайте за мене дівчину! — Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повѣнчайтесь, тай живіть собі любенько. — А пані? — каже Прокіп. — 38 — Пан зітхнув і задумався, а далі й каже: — Ідіть за мною! Візьми іі за руку, Прокопе! Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку. — Любо! — сказав пан. — я отсе до тебе молодих привів. Чи вподобает? А тут у кімнаті панів, паній!... I полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський похожая, та все потрохи пирхао. Наша сидитъ у кріслечку. Зирнула на нас і відвернулась- Усміх великий простиг, гнівно на пана згляне й питав: — Що се таке? Прокіп кланяеться, просить. — Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам Господь тцастя, — нехай і вони щасливі будутъ! Пані все мовчить, та уста гризе. А полковник і вирветься й загуде, як на трубі: — До пари, бісовіі діти, до пари! Обое хоропіі! Треба іх звінчати, кумо моя мила!... Хочеш заміж, дівко? — питав мене, та то хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне; вже не сила — випив полно. Усі пани за ним підхопили: — Одружіть іх, одрѵжіть!... Чѵете: кум ваш, полковник, говорить що до пари... Тоді вже й пані: — Та нехай собі! Ми й не счулися, як за поріт переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісенько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.-. Дуже вопа гнівалась на пана: — Як ти мене підвів! — дорікав. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів! — А тобі, — свариться на мене, — тобі будеГ — Нехай уже буде, що буде, — думаю, — та вже ми добралися! Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, тлянути на його, що вже — мій! ХЬ. Я зосталась при пані, як і була. Ще гірш над! мною коверзуе вона, ще гірш варить з мене воду, — 39 — та все промовляе: — А що? Яково тобі у замужжі? Покращало? Як не заговоритъ чоловік, як не пожалуе, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним — весело і любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій, куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болитъ... — Чи ти вже мене не любити, Прокопе? Він пригорне мене, та подивиться в вічі так то любо, що чую, наче в мене крила виростають. — А чогож усе смутний, Проколе?... От ми вже тепереньки в купці на віки. — О, мое серденъко! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково то сподіватись що годинки в Бога — догани тобі та муки!... А боронити — не сила... Важно, Усте! — Як небудь ізо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все у двійзі легше. — А може й справді так, рибонько! Тай усміхнеться і пожалуй мене. Так то вже я радію, як розговорю його, роз- важѵ! XIX Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осени. Тут і счинилось... Одного дня трусили в саду яблука в коші, а чоловік мій струіпуе та все з яблуні на мене поглядав то зза тіі гілки, то зза тіі. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла відпочити. — От уже й літечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще світить, та вже не гріе. Сее кажучи, роздивляеться навкруги. — Устино-толубко! Адже ото неначе дітвора зза ліси визирае? — питав мене. Я гляну, — аж справді коло тину купка діток. — А що, дітки? — питав бабуся. — Чого прийшли, моі соколята? Малі мовчать, та тільки оком закидаютъ у коіпі з яблуками. — Ходіть лишенъ ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на іх бабуся. — 40 — Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя іх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно — діти. Коли се зненацька, як тримне пані: — А то то? Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки валопотіло. I в мене серце заколоти­ лось. Бабуся спокійненько відповіщае: — Се, каже, я по яблучку діткам дала. — Ти дала? Ти сміла? — заверещитъ пані; сама аж труситься. — Ти, мужичко, мое добро крадет'... Злодійко! — Я — злодійка?! — вимовила -стара... Зблідла як хустка, і очі ій засяли, і сльози покотились. — Більш красти не будет! — кричитъ пані. — Я тебе давненько пристерегаю, — аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати! — Не крала я зроду-віку мого, пані! — відмовляв стара вже спокійненько, тільки голос іі дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашоі-ж душі мало? — Мовчи! — писнула пані, наскакуючи. Хруснули віти. Зза зеленого листя визирае мій чоловік, та такий у його погляд стратний! Я тільки очима його блатаю. — Злодійка! Злодійка! — картав пані бабусю, вкогтившись ій у плече, і совав стару і штовхав. — Не по іправді мене обновляете! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані! — Ти ще зі мною заходит? Та зі всього маху, як сокирою, стару по об­ личию! Захиталась стара; я кинулась до неі; пані — до мене... мій чоловік — до паніі. — Спасибі, моя дитино, — промовляе до мене бабуся. — Не турбуйся, не гнівп паніі. А пані вже вчепилась у моі коси. — Годі, пані, годі! — тримнув чоловік, схопивши іі за обидві руки. — Сього вже не буде! Годі! — 41 — -Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той свое: — Ні, тоді! А пані у гніву, у диві великому, тілъки викрикуе: — Що/ як? га? Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан, що дуло його духу, пригнався: — Що се? Мій чоловік випустив тоді панію з рук. — От твоі щиріі дупіі! — ледві промовида пані. — Дякую тобі!... Та чогож ти мовчиш? — окрикнула ще? толосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш! — Що се породилось? — питав пан на всі. сторони у великій трівозі. Пані й пойала: і обікрала іі стара, і всі хотіли іі дупіі — такого вже наковчила! Сама і хлипав, і кричитъ, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка: — Розбишака! — Не підходьте, пане, не підходьте! — озвавсь мій понуро. — Е, бачу! — каже пан, — тобі тут місця мало. Постій же: розшибатимешся у москалях — скільки хотя! Пані аж верещитъ: — У москалі його, у москалі!... Тепер і нрийом у городі; зараз і вези його! — Візьміть його! — крикне пан на людей, — звяжіть йому руки! Прокій не пручався, сам руки простят... ще й всміхнувся. А Назар під той тук до мене: — Чото злякалась? Чого плачет? Гірще не буде!... От, чи буде краще, — не знаю... ХЫІ. Повели Прокопа в хату. Сторожа стоіть коло дверей. На дворі візок запрягаютъ. Назар запрягав коні під пана. Довго думав мій чоловік, далі каже: — Устино! сядь коло мене! — Що ти починив, мій голубе? Що ти сподіяв? — говорю йому. — А що я сподіяв? Будет вільна, — от що! Будет вільна, Устино! — 42 — — Воля, — кажу, — та без тебе! Так мені гірко стало!... — Воля! — покрикне він, — воля!... Та на волі і лихо і напасть — ніпю не страшне. На волі я гори потоплю! А крепаку хоть як щаститься, усе добро на лихо стане. Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокоша. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляв і його: — Нехай вам Мати Божа допомагае, ді'ти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих. Помчали вас. Як то ще папі не схаменулась промене, наставляючи на дорогу пана: не пустила-б. Ідем мовчки, побрившись за руки. Я не плачу, не журюся; тільки серце мое колотиться, серце мое трепечеться... Під’іжджавмо до міста. Пал закурив коло нас 1 випередив. В’іхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали. Випустив Прокій мою руку! — Усте, не жу- рися! Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі. — Не вдавайсь у туту, — каже Назар. — „Біс біду перебуде; одна мине — десять буде“. А сам почав уже сивим волоссям, як сніжком присипатись; розважае мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить. Коли виводять мого чоловіка... Боже мій, світе мій! Серце в мене завмерло; а він веселий, як на Ве- ликдень... ХЕШ. Зісталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спихнула, та до віку не забуду! Зараз мого чоловіка приручили дядькові, Москалев! істньому, ізучатись військовоі науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус як щетина пужаться; ходить прямо: говорить тучно; поводиться гордо. ' > — 43 — От мн йому кланяемось, а він нічого; тільки понуро оглядае Прокопа. Дае йому Прокіп гропіі: — Вибачайте, дядьку, що мало; крепак не багацько розторюе. Дядько кашлянув, плюнув: — ,,ходім!“ — Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! — каже мені Прокіп. Тай пішли. Ходимо вулицями і заулками, гуляемо собі; а він питав: — А що, Устино, чи ти чуешся, що вже ти вільна душа? Тай сміеться, затлядаючи мені в вічі. Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило мое серденько, а й я всміхнулась, і ніби чогось ра- діла. Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Тай добути звідки? Продати нічого. Я поіхала — нічого не взяла. Тай не великі скарби були там у мене: кілька сорочок та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені тоді було, щоб те забирати; а послі вже иані не віддала. От я й надумала собі: — Піду я щоденно робити! Порядились із Прокопом, тай вдались до хазяйки, що хату наймала. Свое лихо оповістили, — питаемо: чи буде іі рада на те, щоб ми щоденно за хату ій сплачували? — Добре, — каже. Будутъ гропіі — віддаватимете поденно; а не будутъ, — то й я підожду вам. Ми й перебрались до не! в хату. ХІЛѴ. Хазяйка наша була вдовиця старенька, иривітна й ласкава, а що говірка! Росказуе тай росказуе, та все про свое лихо, що ввесь рід іх звівся, що сама вона в світі зісталась як билина в полі. Зітхае раз-у-рав, частенько було й сплакне. Тай з нами нимало вона слііз вилила: як було сидимо з чоловіком у купці та говоримо, — вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькі, ось ми й хороші нівроку: жити-б та жити, та людей собою веселити... Прикладае тай плаче. Ми вже П — вмовляемо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько, та гримне на яеі: — Знов баба кисне! А вона його боялась дуже, що такий він — ані до його заговорити, ані його спитати. — Що се за чоловік у світі! — каже було стара, — який же він грізний та неласкавий — нехай Бот боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такее? Бог його знав! Рано-ранісенько схоплюся, біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В ру;ці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсъ до дому. Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитае тихенько: — Чи добре натомилась, Усте? ХБѴ. От якось сидимо в вечері. Москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі, коли у двері хтось стук-стук; а далі: — Здорові були! — гѵкнѵло щось за дверима. Сеж Назар! Увійшов, і стоіть перед нами, стелю підпираючи; люлька в зубах; і сивизна, ти-б казав, у густі кучері поховалась. — Хазяйці і всім нехай Бог іпомагае! — Спасибі! Милости вашоі просимо! витав його стара. Звідки се ти взявся, Назаре? — питав Прокій. — От паче з землі вийшов! — Я звідти, — каже, — звідки добрі люди мандрівки виглядаютъ. Дядько поворушивсь — поглядае на двері. — А чого се крутится, пане москалю? Одноі віри, — не цурайся! Дядько все дивиться на вікна, на двері. — Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати? Да ти і сам, бачу, степовик... Отже й не пробуй, — не піймаѳш. А лучче дай мені люльки запалити... — Як же вам ведеться тут? — питав нас. — По чому в місті молодиці моторні та гарні? — моргав на мене. — 45 — — Ав вас там як? — питаю в йоге. — Як? На вибір даютъ, на людськую волю: хоч утопись, хоч так затинъ. — Ох мені лишечко! Године моя! — зажурилась хазяйка. Дядько тільки вуса покрутнув. ■ — А стара? — питаю. — Живе. Стара все перетерпитъ. Кланяеться вам. Питаю за себе, що там пані казала. — Еге! Буле за вас обоіх панові на горішки: — Через твій, каже, розпуск двох робітників утеряли! Хтож дурнем зістався? — Се все пані; а я скажу: — Дурень не дурень, а стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив. Хазяйка тимчасом вечеряти просить. А Назар діетав ізза пазухи пляшку горілки і поставив на столі. — Випемо, — каже, по повній, бо наш вік не довтий!... Бувайте здорові, в кото чорні брови! А дядько: — Що се, — каже, за торілка? Лучче води на/питись, як тако’і горілки! — Коли хто охоче, то напеться й води, — озвавсь Назар. — Горілочка, здаеться, добра, — каже ха­ зяйка. — Бодай тому шинкареві таке життя добре! — відтримнувсь дядько. А проте випив і-ще, й ітце. Випе і сплюне, налив і знов випе. Стара дивуеться та головою хитае, а далі вже не стерпіла: — Щож ви так іі гудите? — Не твое діло, бабо! — тукнув- дядько, —■ для приятелів немо всяку. — Та на здоровлячко-ж! — Знайте нашу московську добріеть! — додав Назар. Вечеряемо, говоримо; а дядько пе тай пе, тай пе. Зблід на лиці і на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком, тай каже: — Ой ви, молодята, молодята! Не довто житимете в кугщі... Та тоді, не жу- — 46 — ріться!... Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знает, — вік звікуѳш під палкою... Оттак живи!... Без роду, без племя, без привіту, без совіту, — на всіх розкошах! А стара тоді до його: — А деж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі? — 3 кантонистів! — відказав похмурно москаль, — з тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю. — А матуся ваша? — Казав: не знаю!... Чого дурно розпитувати? — Оттакеньки і я тепер безрідна! — каже хазяйка, хлипаючи. — Іще й вона між люди! — тукнув москаль. — Що твое лихо!... Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадае; нікуди піти, і нігде зістатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа... Степовик! мовляв (до Назара)... Так, брате! Мене з степів узято... Ну, і славні мабуть тіі степи були!... Дай, бабо, горілки! Випемо до дна, бо на дні молодіі дні! А в самого сльози котяться, котяться. I сміеться він разом, і торілку пе. Далі вже як упав на лаву, так і заснув. — Ну, по сій же мові та будьмо здорові! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!... Та ось, трохи не забув. Припас я тобі трошенят крихту: пять карбованців. Поживай здоров! — Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути... — Гай, та! Аби живі були! Се не панські гроші — братерські: ними не зажурится. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на иів року; з собаками не піймають. Тай піпіов попрощавшись. Тільки йото й ба- чили. ХЕѴІ. Господи милий! Якеж то жигтя тоді наше було! Хоч і з бідою і з лихом, а такеж то любе, таке благодатно! Легко зітхнути, весело глянути — 47 — й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю — нікого не боюся; робитиму, чи ні — ніхто мене не присилув, ніхто не «займе. Чуюся на душі і на тілі, що й я живу. Коли так на весні чутка: москалі виходять у поход! — Неправда сьому! — вмовляю себе; а перце мое відразу почуло, що правда. А тут і наказ: „у поход, у поход латодитись!“ Прокіп мене розважав, доводить мені, що се лихо дочасне, що — повернусь, каже, будемо вілыіі. — Так, так! — кажу, — так, мій голубе! А серце мое болить, сльози ринуть. Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. — Бабусечко-ж моя люба! — Я іі здалеку на вздвір’і і пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неі, обіймаю, як матір рідну. — Чого ти плачем, моя толубко? — питав мене стиха. — Отое ви тут зіставтесь у сьому пеклі! — Та вжеж тут пташко. Тут я родилась, тут я хрестиласъ, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино— Та до смерти терпітимете? — I терпітиму, пташко!... Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли... Тай не раз, не два обертались, дивились. На лорозі стоіть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець вів; з гаів холодок дише; десьто вода тучить; а високо над усім грав-сияв вишне промінясте со- нечко. ХЬѴН. Провела я чоловіка аж до Кивва. У Кивві служити зісталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов. Не суши себе слізми, серденько! — приказував. — Я. вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене. — 48 — Дожидаю... Що яка та служба дата! Уже сім год, як він пішов. Чи лож побачу коли?... У своему селі не була. Перечула черев люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш жилося. Бабуся живе, тернить, а про Навара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша коп'йка? Йровю обкиліла! Та інколи й мені так легко, так то вже весело ■стане, як подумаю, що аби схотіла — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Яковъ рознажить мене, підможе мене та думка^ що вільно мені, що не звязані руки мой Се лихо дочасне, не вічне! — думаю. То як же мені свою чоловіка забути хоіч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормити визволив!... Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа, — я вільна! I ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й е ті лани у свііті!... 18. — Тіни забутих предків, повість, ст. 66 1.50 19. — Фата м-органа, з сільських настроів, стор. 183 2.70 20. Куліш П.: Твори т. II. Маруся Богуславка, Хуторні недогарки, Грицько Сковорода, стор. 560 7.00 21. — Твори т. V. По.вісти і оповідання: Циган, Орися, Народні* казки,. Чорна Рада, Сіра побила, Січові гості, Дівоче серце, стор. 557 7.00 22. — Орися, оповід. стор. 28 0.50 23. — Чорна Рада, повість, стор. 278 4.50 24. Левицький-Нечуй I.: Твори т. I. повісти: Микола Джеря, Запорожці, Бурлачка, Баба Параска та баба Палажка і т. д., стор. 557 7.00 25. — Баба Параска і баба Палажка, опов. стор. 30 0.50 26. — Гориславська ніч або Рибалка Панас Круть, стор. 36 0.90 27. — Запорожці — Казка, стор. 40 0.70 28. — Кайдашева сімя, повість, стор. 234 5.40 29. — Над Чорним морем, повість, стор. 279 5.85 30. — Причепа, повість, стор. 356 8.10 31. — Пропащіі, повість, стор. 104 1.80 32. — Хмари, повість, стор. 487 8.10 33. Лепкий Б.: Писания: т. I. поезія і т. II. проза 18.00 34. Маковей О.: Залісся, повість, стор. 384 4.50 35. — Ярошенко, істор. повість 4.50 36. Мирний П.: Лихі люде, повість, 126 1.80 37. — Серед степів, оповід., стор. 32 0.90 38. — Хиба ревуть воли, як ясла повні, роман 6.75 39. Опільський Ю.: Іду на вас, істор. повість, стор. 191 3.60 >♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦♦« о ! и г Ціна 40. Руданський С.: Вибір з творів, стор. 80 2.00 41. Стефаник Вл Синя книжечка, стор.'56 0.50 42. Стороженко О.: Оповідання гумористичні, Марко Проклятий, повість, Гаркуша, драма, стор. 592 8.00 43. Устіянович: Месть верховинця, оповід. стор. 28 0-60 44. _ Страсний четвер, оповід., стор. 87 1.60 45. Федькович Осип: Твори т. I. Поезіі, стор. 510 7.00 46. _ Твори т. II. Повісти: Люба - згуба, Серце не навчити, Стефан Славич, Три як рідні брати і т. д., стор. 320 7.00 47. Франко I.: Борислав сміеться, повість, стор. 280 4.50 48. _ Великий шум, повість, стор. 133 2.20 49. — Захар Беркут, істор. повість стор. 276 2.59 50. _ Оповідання: Малий Мирон, Грицева шкільна наука, Оловець і т. д. ст. 84 2.00 51. — Основи суспільности, повість, ст. 304 5.40 52. — Перехрестні стежки, повість, ст. 477 8.10 53. — іПанські жарти, повість, стор. 166 2.00 54. — Пісня і праця: Пісня і праця, Лесишина челядь, Наймит, Каменярі, Малий Мирон, Гимн, Ужас на Руси, Історія мое! січкарні, стор. 168 3.00 55. Чайковський А.: Віддячився, істор. оповід. стор. 215 4.00 •56. — За сестрою, істор. оповід. стор. 120 1.50 57. Черемшина М.: Вибрані твори, стор. 121 2.50 ■58. Шевченко Т.: Кобзар під редак. Лёмкого, стор. 431 9.00 Замовляти в канцеляріі Товариства „Просвіта“ Львів, Ринок ч. 10.