«Сад божественних пісень» Перша пісня: живу смерть породжує той, хто живе злом; душу такого чоловіка палить голод, а той, хто взяв іго добра, живе яснодушно. У Пісні другій поет закликає вивиситися над марнотністю нікчемних справ, щоб обновити радість, як швидколітний орел. У Пісні третій славиться той, хто переміг печаль і в кого душа стала садом, що дає плоди. У Пісні четвертій віститься, що дух свободи народжує нас у настаки самих. П’ята Пісня являє, що пізнавши «небесний секрет», людина виростає в досконалого мужа. У Пісні шостій ідеться про зерно, яке, зігнивши, дає проріст і врожай, тобто людина творить живе діло світу, переходячи навіть смерть. У Пісні восьмій африканський олень, уражений отрутою, мчить у гори, щоб знайти життєдайне джерело і зцілитися (один із улюблених символів Г. Сковороди). Пісня десята говорить про людські пристрасті й різномисля, які руйнують людину, про ненаситне накопичення багатства, яким протиставляє мислитель і поет людину, в якої «совість, як чистий кришталь». «Сад божественних пісень» У Пісні одинадцятій протиставляється плотське (матеріальне) духовному, ідеальному. Пісня дванадцята говорить: людська цивілізація з її містами й багатством стає суперечна природі людини, яка має повернутися до природи. Пісня тринадцята продовжує цю тему і є хвалою Природі. Пісня чотирнадцята вістить про непостійність та ілюзорність світу й слави — в пустелі жити ліпше. В Пісні п’ятнадцятій знову йдеться про смерть, але своєрідно: смерть Божа — це кінець земної мудрості й початок небесної слави, а продовження цієї теми — воскресіння, почуття чистого неба (Пісня шістнадцята). Наступна Пісня — втеча від моря життя, що кипить, і ця втеча зновутаки до природи. Дев’ятнадцята Пісня присвячена боротьбі людини з «проклятою нудьгою». Пісня двадцята — гімн душевній чистоті, заклик будувати в душі чудовий град. «Сад божественних пісень» Третій десяток подає низку нових ідей: пошук щастя у світі (Пісня двадцять перша) потреба у вічних цінностях (Пісня двадцять друга) про ставлення до часу та його використання (Пісня двадцять третя) ще раз про спокій душевний і боротьбу з печаллю-нудьгою (Пісня двадцять четверта). Три наступні пісні присвячені поетовим добродійникам: Г. Якубовичу, І. Козловичу та І. Миткевичу — типові панегірики, але з думкою, що достойна людина на достойному місці — то світові й країні радість (Пісні двадцять п’ята — двадцять сьома). Пісня двадцять восьма має авторську розшифровку: «Про таємну в середині і вічну веселість боголюбних сердець» відтак щастя залежить від самого себе, і знову, ніби рефрен, повтор: життя, як бурхливе море (Пісня двадцять дев’ята). Остання Пісня тридцята ніби поєднує в собі попередні теми: про час, печаль, доброту, життя в Бозі, задоволення малим і запевнення, що смерть «не шкода — спокій», тобто повернення до теми першої Пісні — кільце замикається (...). Проблеми (ідеї) байок Г. Сковороди • розсудливість — нерозсудливість; • зовнішні та внутрішні якості та їхня неспівмірність (улюблений мотив Григорія Сковороди), • коли перша істота займається спорідненим ділом, вона щаслива, якщо ні — нещаслива; • гармонія світу досягається через єдність, але не завжди; • іноді видима суперечність є ознакою саме світової гармонії; • ліпше праведна бідність, ніж неправедне багатство, бо воно веде до біди; • задоволеність у світі визначається не кількістю (багатством), а потребою; • ідея видимого та невидимого, перевага надається невидимому; • усі заняття однаково вартісні, коли вони до добра — годі зважати на престижність і непрестижність професії, а тільки на свою до неї здатність; • ліпше бути в пошані в одного розумного, як у тисячі дурнів; що може один, не може інший, і це добре — ідея рівної нерівності; • будова дому на камені, а не на піску, де під каменем розуміється знання; • природженість до рідного визначає різний ступінь бачення світу і речей; • протиставлення чесної праці й паразитування; подібність — це не завжди тотожність, інколи навпаки; • суперечність між юрбою і протиставленою їй вибраною людиною.