МАВЗОЛЕЙ Душа моя — Мов з кришталю Мавзолей. В нім весь мій скарб Мрій, звуків, фарб, Ідей. Богині дар, Горить там жар, Не згаса… А ймення їй — Богині тій — Краса. Там з небуття Встає життя Таємниць. І лине спів І світ огнів З божниць. І в танці мрій З глибин стихій, Чарівна, Свій вид мені Являє в сні Вона. Ніхто й на мить Не міг вступить В цей мій храм — Один вхожу І там служу Я сам. 1901 р. КРАСА Мій друже! Я Красу люблю, І з кожної хвилини Собі ілюзію роблю, Бо в тій хвилинності ловлю Я щастя одробини. Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І, не вагаючись, прожить Хвилину раювання. Краса! На світі цім Краса — Натхненна чарівниця, Що відкриває небеса, Вершить найбільші чудеса, Мов казкова цариця. Її я славлю, і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю… Як рідну Україну! 1912. ЧАРИ — Дивись, коханий мій, дивись — В моїх очах весна! Казала так мені колись Красуня чарівна. І я дивився в очі їй… Але з її очей Сміявся холод — Боже мій! — Беззоряних ночей. — Цілуй уста, цілуй чоло… Вона казала знов. — Я, мов Кастальське джерело, Натхну твою любов! І я в чаду солодких мрій Припав до уст і млів, Той поцілунковий напій Мене труїв, труїв. — Стискай, коханий мій, стискай! До серця пригорни! В моїх обіймах — щастя, рай І сни, рожеві сни. Я чув той шепіт вже скрізь сон В обіймах білих рук,— І гинув, мов Лаокоон, В стисканні двох гадюк. 1913. VAE VICTIS Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло. Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга, І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло… Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,— В нім погасла снага. Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала. І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття. Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала, Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала В тих просторах життя! І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила… У гонитві даремній минули найкращі літа. Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила, І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила Неминуча мета. Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина; Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди», Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина, Замітає сліди. 1904. МАНДРІВНА ЕЛЕГІЯ ІІ Холодні хмари залягли блакить, Холодний вітер дме в степу потужно, Гне очерет додолу, шелестить, Мов звір в байраці виє осоружно. І я один, без тями, мимохіть, Немов затерплий весь, іду байдужно… Куди? Пощо? Хіба не все одно Тому, хто з рук згубив своє стерно? Туман і мряка… Шлях не бачать очі, Але гаї, оселі і луги, Немов завій жалобний, присмерк ночі Вкриває вже поволі навкруги. З густої мряки, буцім поторочі, Снуються дивні витвори нудьги; До мене линуть, простягають руки… Я бачу їх, я чую спів і гуки… Ні, то не спів, то ніби щось квилить І скиглить, як підстрелена пташина. Щось хлипає і стогне і кричить — Голосить, мов охлялая дитина… Та що воно? Стривай… Цить, серце, цить! Це ж у тобі озвалась самотина. Озвалися нудьга твоя і жаль І давня, нерозважена печаль. Вгамуйся, серце! Годі, схаменися… Та ні, вже з уст зірвалися слова: \"Гей-гей! Чи є хто в лузі — озовися! Чи є де в світі ще душа жива? Гей, люди! Де ви? Чи ви перевелися, Чи вас пожерла пустка світова?! Ратуйте! Пробі!. Ось я тут конаю… Життя, життя — чи пекла, а чи раю!.\" Нікого. Темно. Марний поклик мій… Хоч би луна озвалася до мене! Єдиний відгук в темряві нічній — То подмух вітру та виття скажене… Іди ж, знов міряй шлях далекий свій І знов марнуй життя своє злиденне… Ні щирості, ні теплого слівця — Нудьга, нудьга без краю і кінця. 1902. ЧИ ЗУМІЄШ? Чи зумієш ти кохати, Щоб за все, про все забути, Щоб усі зірвати пути, Щоб усі зламати ґрати? Чи зумієш ти літати, Щоб зі мною в парі бути? Чи здолаєш ти в кохання Всі скарби душі вложити, Щоби знов перетворити їх огнем свого страждання? Чи здолаєш без вагання Так же вмерти, як і жити? Коли так, летімо разом В неосяжні високості, Вище, дужче... аж до млості! Душі, збурені екстазом, Як раби, не гнуться плазом,— На землі вони лиш гості! В світовий процес творіння Влиймо всі духовні сили. Будьмо, як громові стріли: Дві душі — одно горіння! Щоб згадали покоління, Як жили ми, як любили. 1912 р. ЧИ ПАМ'ЯТАЄШ? Чи пам'ятаєш дні ті гарні, ясні, Коли сміялось сонце, грало море, А ми на скелі вдвох стояли щасні... Чи пам'ятаєш їх ти, моя зоре? Чи пам'ятаєш всі ті обіцяння Ділить зі мною радощі і горе - Ті любі мрії вірного кохання... Чи пам'ятаєш їх ти, моя зоре? Чи пам'ятаєш ті слова облуди, Що досі крають серце моє хоре: "Ні, не розлучать нас ніколи люди..." Чи пам'ятаєш їх ти, моя зоре? Чи пам'ятаєш, що, як перше Музі, Я все чуття розкішне і прозоре Віддав тобі, моїй подрузі... Чи пам'ятаєш все те, моя зоре? ДО МОРЯ Чолом тобі, синє, широкеє море Незглибна безодне, безмежний просторе, Могутняя сило — чолом! Дивлюсь я на тебе і не надивлюся, Думками скоряюсь, душею молюся, Співаю величний псалом. Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари Не страшно тобі, не боїшся ти кари — Само собі виший закон. Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання, І мрія солодка, і втіха кохання, І любий та лагідний сон. Прийшов я до тебе змарнілий та бідний, Проте не чужий, але близький та рідний, Тобі-бо віддавна я свій, — І ось я з тобою душею зливаюсь, В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь, Втопаю в безодні твоїй!.. Як ти — неосяжне, хитке, таємниче, Як ти — чарівливе, як ти — бунтівниче, Така ж і душа у співця; Тому і до тебе вона так прихильна. Що пут і кайданів не зносить — і, вільна, Бурхає, як ти, без кінця. На пароплаві до Нового Афона. 18.VIII 1901 р. ЗВІ Уранці місто загуло, Розбуджене гудками; Залізо, камінь, мідь і скло Озвались голосами. І знов живе, лютує звір Стотисячоголовий! Його життя — кип'ячий вир, Жахливий і чудовий. Воно розкидує свій шал В палацах і халупах І йде мов пишний карнавал По згарищах і трупах. В ньому і поклики грізні, І журні антифони, Музика, танці і пісні, Стогнання і прокльони… І кров, і сльози без надій, І золото, і квіти, І твань, і пліснява, і гній, І чисті самоцвіти. Життя це грає і горить В іскристих переливах, Всіма кольорами блищить У перебіжних звивах. Звір їсти хоче! хоче жить! Мовчати він не годний,— І він, роз'юшений, гарчить, Реве, бо він голодний. Двигтить від рухів навісних, Лунає голосами Все місто в мурах кам'яних, Обтягнуте дротами. СТАРЕ МІСТО Тумани, тумани над містом пливуть, Як хвилі гойдаються сонні… І клаптями тануть, і лавою йдуть Такі монотонні… Завис олив'яний, імлистий тягар, Немов перегонна отара, І давить, і тисне,— і хвиль його хмар Снується примара… Зі сну потягаючись, вийшов і став Над містом козак величезний, Немов Остряниця або Святослав,— Старезний, старезний. Чуб довгий послався йому на жупан І хвилями вус розпустився… Стоїть, поглядає мов сич дідуган, Чолом похилився. Щось ніби знайоме в тім образі є — Завзяте, міцне, бунтівниче… Щось інше на вигляд, а рідне, своє… Лице робітниче! У млі потопають доми, димарі, Як витвори злої омани, І сунуться, сунуться тихо в горі Тумани… тумани… ІНФАНТА Різьблю свій сон... От ніби вчора ми Зійшлись,— і стріча та жива. На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева. Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз. У завивалі мрійнотканому Дрімала синя далечинь,— І от на обрії туманному Замиготіла ваша тінь. Дзвінкою чорною сильветою Вона упала на емаль, А поза нею вуалетою Стелився попелястий жаль. Ви йшли, як сон, як міф укоханий, Що виринає з тьми століть. Вітали вас — мій дух сполоханий, Рум’яне сяйво і блакить. Бриніли в серці домінантою Чуття побожної хвали, Коли величною інфантою Ви поуз мене перейшли. Ви усміхнулись яснозоряно Холодним полиском очей,— І я схилився упокорено, Діткнутий лезом двох мечей. Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла... А наді мною Революція В червоній заграві пливла. ПАЛІМПСЕСТ Коли в монастирях був папірусу брак, Ченці з рукопису старе письмо змивали, Щоб написати знов тропар або кондак, І палімпсестом той рукопис називали. Та диво! час минав — і з творів Іоанна Виразно виступав знов твір Арістофана. Кохана! Це душа моя — той палімпсест. — Три роки вже тому, твій образ чарівливий, І усміх лагідний, і голос твій, і жест — В душі я записав, зворушений, щасливий... І хоч виводив час на ній своє писання, Твій образ знов постав і з ним моє кохання! FINALE Шість літ щодня надіятись і ждати, Шість літ в огні горіть і не згорать, Удари стріл з руки коханої приймати І все прощать!.. Свій біль тяжкий я переміг любов'ю, Для неї всі образи переміг, І виспівав тебе, омивши серце кров'ю, Потоком сліз. Зорій же ти, мій образе пречистий! В тобі я власну мрію покохав... Благословен той час великий, урочистий, Як ти повстав! І ось тепер всім страдникам нещасним В своїх піснях я образ той несу: Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним Його красу. 1910