Володимир Кобилянський


* * *
В моїй душі глибоке плесо сліз,
Таке глибоке, як печаль народу,
З яким я жив, з яким тужив і ріс,
З яким вінок вінків терновий ніс
Од роду і до роду.
Так мрія стомлена бреде в пісках,
Іде й паде під тиском урагана,
Вона давно погибла б у пітьмах,
Коли б не світ у темних тайниках —
Ясна фата-моргана.
Це дзеркало моїх майбутніх днів.
Неначе привид на пісках пустині,
Я догорю без радісних огнів…
Мене спалить неублаганний гнів
При вході до святині.
1916–1917


* * *
Так смутно прекрасні осіннії дні,
Як з шелестом листя пожовкле спадає,
Нечутно той шелест за літом ридає,
Що вснуло в сосновій труні —
Так смутно прекрасні осіннії дні…
Краса переходу — найвища краса…
Прекрасне те листя, що впало під ноги, —
Як трупом засохлим покриє дороги,
Ясніше стають небеса.
Краса переходу — найвища краса.
1916–1917


ЛЕБІДЬ
Як ляже трупом день
На сонне лоно трав
І вкриє чорний шовк
Засмучені поля, —
Я чую крик пісень,
Той крик, коли вмирав,
Коли навік замовк
Безлунний лебідь — я.
Упав мій срібний пух
На хвилі ясних сліз
В той час, коли вмирав
Без гомону, без дум, —
То я… Мій вільний дух
Під крилами беріз
На лоно сонних трав
Посіяв сніжний сум.
1916–1917



                                           Дмитро Загул


            ***

За непроглядною заслоною

Живуть такі, як я, —

А тут чужою, незнайомою

Сумує день і ніч

Сумна душа моя...

Я б'юся з тою перепоною

Вже сотні тисяч літ, —

Та думкою німою, нерухомою

Не можу вибитись

В потусторонній світ.

Чи хто руками міцно-сильними

Заслону зірве з царства дня?

Хто дасть мені зійтися з вільними,

З такими вільними,

Як був колись перед віками я?

                                                               «Літературно-науковий вісник». Київ,

                                                                  1919, ч. 1, стор. 6-7; передрук з

                                                             антології Б. Кравціва ОБІРВАНІ СТРУНИ.

                                                                         Нью-Йорк, 1955, стор. 156.


            ***

Я чую пісню, мов крізь сон

Далекий Черемош гуркоче;

Мені вчувається щоночі

Той шелест листя, шум сосон.

І щось тій пісні в унісон

Так ніжно в серці зашепоче...

Я чую пісню — мов крізь сон

Далекий Черемош гуркоче.

То спів засмучених флояр,

То стогін журної трембіти, —

Зашелестять шовкові цвіти

І з серця скотиться тягар.

Туди, де скелі аж до хмар,

Хотів би соколом летіти,

Де спів засмучених флояр,

Де стогін журної трембіти.

                                                                   Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ.

                                                                         Нью-Йорк, 1955, стор. 153.